Ухвала суду № 52817189, 05.10.2015, Касаційний адміністративний суд Верховного Суду (до 15.12.2027 - Вищий адміністративний суд України)

ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ

У Х В А Л А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

"05" жовтня 2015 р. м. Київ К/800/61352/13

Вищий адміністративний суд України у складі суддів:

головуючого - Цвіркуна Ю.І. (суддя-доповідач), Ланченко Л.В., Пилипчук Н.Г., при секретарі судового засідання Міщенко Ю.М.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні адміністративну справу

за касаційною скаргою Володимир-Волинської об'єднаної державної податкової інспекції Головного управління ДФС у Волинській області

на постанову Волинського окружного адміністративного суду від 25.11.2010 року

та ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 20.11.2013 року

у справі № 2а-1284/10/0370

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Агрокорміндустрія»

до Володимир-Волинської об'єднаної державної податкової інспекції Головного управління ДФС у Волинській області

про визнання нечинними податкових повідомлень-рішень та рішення про застосування штрафних (фінансових) санкцій,

встановив:

Товариство з обмеженою відповідальністю «Агрокорміндустрія» звернулось до суду з адміністративним позовом до Володимир-Волинської об'єднаної державної податкової інспекції Головного управління Міндоходів у Волинській області, правонаступником якої є Володимир-Волинська об'єднана державна податкова інспекція Головного управління ДФС у Волинській області, про визнання нечинними податкових повідомлень-рішень та рішення про застосування штрафних (фінансових) санкцій.

Постановою Волинського окружного адміністративного суду від 25.11.2010 року, залишеною без змін ухвалою Львівського апеляційного адміністративного суду від 20.11.2013 року, позов задоволено. Скасовано податкові повідомлення-рішення Володимир-Волинської об'єднаної державної податкової інспекції №0000172301/3/4079 та №0000182301/3/4080 та рішення про застосування штрафних (фінансових) санкцій від 14.04.2010 року №0000022201/4081.

Не погоджуючись із рішеннями судів першої та апеляційної інстанцій, відповідач звернувся до Вищого адміністративного суду України з касаційною скаргою, в якій, посилаючись на порушення судами норм матеріального та процесуального права, просить рішення судів попередніх інстанцій скасувати та прийняти нове, яким у задоволенні позову відмовити.

У судовому засіданні представник відповідача підтримав вимоги касаційної скарги та просив їх задовольнити. Представник позивача до суду не з'явився, про дату, час та місце проведення судового розгляду справи повідомлений належним чином.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення учасника процесу, перевіривши правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального і процесуального права, правової оцінки обставин справи, колегія суддів встановила таке.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що за результатами планової виїзної перевірки ТОВ «Агрокорміндустрія» з питань дотримання вимог податкового законодавства, валютного та іншого законодавства за період з 01.07.2008 року по 30.06.2009 року відповідачем складено акт від 02.10.2009 року №966/23-31602999, яким встановлено порушення: - п. 1.32 ст. 1, п. 5.1, пп. 5.2.1 п. 5.2 ст. 5, п. 11.3 ст. 11 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств», в результаті чого занижено податок на прибуток на загальну суму 1 033 750, 00 грн.; - пп. 3.1.1 п. 3.1 ст. 3, пп.пп. 7.2.3, 7.2.6 п. 7.2, пп. 7.3.6 п. 7.3, пп.пп. 7.4.1, 7.4.4, 7.4.5 п. 7.4 ст. 7 Закону України «Про податок на додану вартість», в результаті чого занижено податок на додану вартість в сумі 1 443 873, 00 грн. та завищено від'ємне значення різниці між сумою податкових зобов'язань та податкового кредиту на загальну суму 318 122, 00 грн.; - пп. «е» п. 4 ст. 5 Декрету Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» в частині здійснення інвестицій за кордон в сумі 9 000 дол. США без одержання індивідуальної ліцензії Національного банку України.

На підставі акта перевірки та з урахуванням результатів адміністративного оскарження податковим органом прийнято податкові повідомлення-рішення від 14.04.2010 року: - №0000172301/3/4079, яким позивачу визначено суму податкового зобов'язання за платежем податок на прибуток у розмірі 1 033 750, 00 грн. за основним платежем та 820 000, 10 грн. - за штрафними (фінансовими) санкціями; - №0000182301/3/4080, яким позивачу визначено суму податкового зобов'язання за платежем податок на додану вартість у розмірі 1 435 545, 00 грн. за основним платежем та 721 936, 50 грн. - за штрафними (фінансовими) санкціями; та рішення про застосування штрафних (фінансових) санкцій від 14.04.2010 року №0000022201/4081 у розмірі 45 450, 00 грн.

Задовольняючи позов, суди попередніх інстанцій прийшли до висновку щодо безпідставності прийняття спірних податкових повідомлень-рішень та рішення про застосування штрафних (фінансових) санкцій у зв'язку із відсутністю в діях позивача порушення вимог податкового законодавства.

Колегія суддів суду касаційної інстанції, з урахуванням норм законодавства, чинних на час виникнення відповідних правовідносин, вважає рішення судів попередніх інстанцій передчасними, оскільки вони ухвалені не на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі відповідно до вимог чинного законодавства України.

Відповідно до п. 5.1 ст. 5 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств» валові витрати виробництва та обігу (далі - валові витрати) - сума будь-яких витрат платника податку у грошовій, матеріальній або нематеріальній формах, здійснюваних як компенсація вартості товарів (робіт, послуг), які придбаваються (виготовляються) таким платником податку для їх подальшого використання у власній господарській діяльності.

Згідно з пп. 5.2.1 п. 5.2 ст. 5 зазначеного Закону до складу валових витрат включаються: суми будь-яких витрат, сплачених (нарахованих) протягом звітного періоду у зв'язку з підготовкою, організацією, веденням виробництва, продажем продукції (робіт, послуг) і охороною праці, у тому числі витрати з придбання електричної енергії (включаючи реактивну), з урахуванням обмежень, установлених пунктами 5.3 - 5.7 цієї статті.

За змістом пп. 5.3.9 п. 5.3. ст. 5 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств» не належать до складу валових витрат будь-які витрати, не підтверджені відповідними розрахунковими, платіжними та іншими документами, обов'язковість ведення і зберігання яких передбачена правилами ведення податкового обліку.

Пунктом 1.7 ст. 1 Закону України «Про податок на додану вартість» визначено, що податковий кредит - сума, на яку платник податку має право зменшити податкове зобов'язання звітного періоду, визначена згідно з цим Законом.

Відповідно до пп. 7.4.1 п. 7.4 ст. 7 зазначеного Закону податковий кредит звітного періоду визначається виходячи із договірної (контрактної) вартості товарів (послуг), але не вище рівня звичайних цін, у разі якщо договірна ціна на такі товари (послуги) відрізняється більше ніж на 20 відсотків від звичайної ціни на такі товари (послуги), та складається із сум податків, нарахованих (сплачених) платником податку за ставкою, встановленою пунктом 6.1 статті 6 та статтею 8-1 цього Закону, протягом такого звітного періоду у зв'язку з: придбанням або виготовленням товарів (у тому числі при їх імпорті) та послуг з метою їх подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку; придбанням (будівництвом, спорудженням) основних фондів (основних засобів, у тому числі інших необоротних матеріальних активів та незавершених капітальних інвестицій в необоротні капітальні активи), у тому числі при їх імпорті, з метою подальшого використання у виробництві та/або поставці товарів (послуг) для оподатковуваних операцій у межах господарської діяльності платника податку.

Право на нарахування податкового кредиту виникає незалежно від того, чи такі товари (послуги) та основні фонди почали використовуватися в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку протягом звітного податкового періоду, а також від того, чи здійснював платник податку оподатковувані операції протягом такого звітного податкового періоду.

Згідно з пп. 7.4.5 п. 7.4 ст. 7 Закону України «Про податок на додану вартість» не підлягають включенню до складу податкового кредиту суми сплаченого (нарахованого) податку у зв'язку з придбанням товарів (послуг), не підтверджені податковими накладними чи митними деклараціями (іншими подібними документами згідно з підпунктом 7.2.6 цього пункту).

Отже, правові наслідки у вигляді виникнення права платника податку на формування валових витрат та податкового кредиту з податку на додану вартість виникають лише у разі реального (фактичного) вчинення господарських операцій з придбання товарів (робіт, послуг), що пов'язані з рухом активів, зміною зобов'язань чи власного капіталу платника, та відповідають економічному змісту, відображеному в укладених платником податку договорах.

При цьому витрати для цілей визначення об'єкта оподаткування податком на прибуток, а також податковий кредит для цілей визначення об'єкта оподаткування податком на додану вартість мають бути фактично здійснені та підтверджені належним чином оформленими первинними документами, що відображають реальність здійснення господарської операції.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що протягом періоду, що перевірявся, позивач мав господарські правовідносини з ТОВ «Агрокорміндустрія» на підставі договору про надання посередницьких послуг від 01.09.2008 року, договору купівлі-продажу від 11.02.2009 року, укладеного з ПП «Інторг-Прєміум», договору купівлі-продаж від 10.02.2009 року, укладеного з ТОВ «Ваміра-Естейт».

Задовольняючи позов, суд першої інстанції, з яким погодився і суд апеляційної інстанції, виходив із того, що відповідні господарські операції між позивачем та його контрагентом підтверджуються актами приймання-передачі інформації, платіжними дорученнями, податковими накладними, документами, що свідчать про подальшу реалізацію придбаних товарів/послуг.

Однак повний обсяг документів, на які посилаються суди попередніх інстанцій, в матеріалах справи відсутні.

Статтею 159 Кодексу адміністративного судочинства передбачено, що судове рішення повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Згідно із пунктом 3 частини першої статті 163 Кодексу адміністративного судочинства України постанова складається, зокрема з мотивувальної частини із зазначенням: встановлених судом обставин із посиланням на докази, а також мотивів неврахування окремих доказів; мотивів, з яких суд виходив при прийнятті постанови, і положення закону, яким він керувався.

Аналогічні вимоги визначені у статті 206 Кодексу адміністративного судочинства України для ухвали суду апеляційної інстанції.

Отже, аналіз реальності господарської діяльності має здійснюватись на підставі даних податкового, бухгалтерського обліку платника податків та відповідності їх дійсному економічному змісту. При цьому наявність лише податкових накладних та платіжних документів не є достатньою для встановлення виду господарської діяльності, що здійснювалися платником податків та мети її здійснення.

При цьому для підтвердження правомірності формування платником податків валових витрат та податкового кредиту, окрім встановлення дотримання таким платником вимог законів, необхідно встановити реальність здійсненої господарської операції з придбання товару (послуг), тобто така операція має бути не тільки документально оформленою, а й повинна об'єктивно призвести до зміни складу активів платника податків.

Отже, судами допущено порушення норм матеріального та процесуального права, які унеможливили встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи, оскільки встановлені обставини не підтвердженні належними доказами.

Крім того, при вирішенні питання щодо преюдиції встановлених судовими рішеннями у справі №2а-16107/09/2670 обставин, судам попередніх інстанцій не враховано, що звільнення від доказування з підстав установлення преюдиційних обставин в іншому судовому рішенні, передбачене частиною першою статті 72 КАС України, варто розуміти так, що учасники адміністративного процесу не зобов'язані повторно доказувати ті обставини, які були встановлені чинним судовим рішенням в іншій адміністративній, цивільній або господарській справі, якщо в цій справі брали участь особи, щодо яких відповідні обставини встановлені.

При цьому відмова у задоволенні позову податкового органу про стягнення у дохід держави коштів за нікчемним правочином не впливає на дані податкового обліку за господарськими операціями, що вчиняються на його основі, у разі відсутності первинних документів.

З приводу рішення про застосування штрафних (фінансових) санкцій від 14.04.2010 року №0000022201/4081 судами встановлено, що позивачем на підставі індивідуальної ліцензії Національного банку України від 12.02.2007 року №707, внесено до статутного фонду ІП «Бєлагроіндустрія» 9 000 дол. США.

Розпорядженням Національного банку України від 30.10.2008 року №596-р індивідуальна ліцензія від 12.02.2007 року за №707 на здійснення інвестицій за кордон, яка видана ТОВ «Агрокорміндустрія», відкликана.

Згідно із пп. «е» п. 4 ст. 5 Декрету Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання та валютного контролю» від 19.02.1993 року №15-93 індивідуальні ліцензії видаються резидентам і нерезидентам на здійснення разової валютної операції на період, необхідний для здійснення такої операції. Індивідуальної ліцензії потребують такі операції: здійснення інвестицій за кордон, у тому числі шляхом придбання цінних паперів, за винятком цінних паперів або інших корпоративних прав, отриманих фізичними особами - резидентами як дарунок або у спадщину.

Підпунктом 4.2.1 п. 4.2 ст. 4 Інструкції про порядок видачі індивідуальних ліцензій на здійснення інвестицій за кордон, затвердженої постановою Правління Національного банку України від 16.03.1999 року за №122, передбачено, що у разі відкликання виданої ліцензії її власник повинен припинити інвестицію за кордоном, яку він проводив (здійснював) на підставі цієї ліцензії, та повернути в Україну в строки, визначені Національним банком України, усі кошти, отримані внаслідок припинення власником ліцензії інвестиційної діяльності, а також доходи (прибутки), отримані від здійснення цієї інвестиції за кордон.

В силу пп. 2.2 розділу 2 Положення про валютний контроль, затвердженого постановою Правління Національного банку України від 08.02.2000 року № 49, здійснення резидентами і нерезидентами операцій з валютними цінностями, що потребують одержання ліцензії Національного банку згідно з пунктом 4 статті 5 Декрету, без одержання індивідуальної ліцензії Національного банку тягне за собою накладення штрафу в сумі, еквівалентній сумі зазначених валютних цінностей, перерахованій у валюту України за офіційним курсом гривні до іноземних валют та банківських металів, установлений Національним банком на день здійснення таких операцій.

Задовольняючи позов у відповідній частині, суди попередніх інстанцій виходили з того, що оскільки ІП «Бєлагроіндустрія» ліквідовано та наказом Мінського міського виконавчого комітету від 19.06.2008 року №127 виключено з Єдиного державного реєстру юридичних осіб і індивідуальних підприємців суб'єктів господарювання, повернення інвестованих коштів в сумі 9 000 грн. є неможливе.

Разом з тим, судами попередніх інстанцій безпідставно не враховано доводи податкового органу про зобов'язання повернути у строк до 01.05.2009 року усі кошти, отримані внаслідок припинення власником ліцензії інвестиційної діяльності, а також доходів (прибутків), отриманих від здійснення цієї інвестиції закордон, про що позивача повідомлено листом Національного банку України від 30.10.2008 року №28-113/3405-14985.

Крім того, будь-які документи з приводу даного порушення в матеріалах справи відсутні.

Враховуючи те, що судами попередніх інстанцій вищеназвані обставини враховано не було, і це призвело до не обґрунтованих належним чином висновків щодо прав і обов'язків сторін у даному спорі, а також те, що передбачені процесуальним законодавством межі перегляду справи в касаційній інстанції не дають їй права встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені попередніми судовими інстанціями, оскаржувані судові рішення у справі підлягають скасуванню з направленням справи на новий судовий розгляд до суду першої інстанції відповідно до частини 2 статті 227 Кодексу адміністративного судочинства України.

Під час нового розгляду справи суду необхідно врахувати викладене, всебічно і повно з'ясувати і перевірити всі фактичні обставини справи, об'єктивно оцінити докази, що мають юридичне значення для її розгляду та вирішення спору по суті, і в залежності від встановленого правильно визначити норми матеріального права, що підлягають застосуванню до спірних правовідносин, та прийняти обґрунтоване і законне судове рішення.

Таким чином, касаційна скарга підлягає задоволенню частково.

Керуючись ст.ст. 210, 220, 221, 223, 227, 230, 231 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

ухвалив:

Касаційну скаргу Володимир-Волинської об'єднаної державної податкової інспекції Головного управління ДФС у Волинській області задовольнити частково.

Постанову Волинського окружного адміністративного суду від 25.11.2010 року та ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 20.11.2013 року у справі № 2а-1284/10/0370 скасувати, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Ухвала набирає законної сили у порядку та строки, передбачені статтею 254 Кодексу адміністративного судочинства України, та не може бути оскаржена.

Головуючий Ю.І.Цвіркун

Судді Л.В.Ланченко

Н.Г.Пилипчук