Рішення № 52792338, 22.10.2015, Апеляційний суд Івано-Франківської області

Справа № 344/5278/13-ц

Провадження № 22-ц/779/1982/2015

Категорія 19

Головуючий у 1 інстанції Бородовський С. О.

Суддя-доповідач Мелінишин Г.П.

Р І Ш Е Н Н Я

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

22 жовтня 2015 року м. Івано-Франківськ

Колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Апеляційного суду Івано-Франківської області в складі:

головуючого Мелінишин Г.П.

суддів: Беркій О.Ю., Соколовського В.М.

секретаря Турів О.М.

розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом ПУАТ «ФІДОБАНК» до ОСОБА_2, ОСОБА_3, орган, якому надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб - орган опіки та піклування виконавчого комітету Івано-Франківської міської ради, про звернення стягнення на предмет іпотеки та виселення за апеляційною скаргою Публічного акціонерного товариства «ФІДОБАНК» на рішення Івано-Франківського міського суду від 16 червня 2015 року,-

в с т а н о в и л а :

У жовтні 2011 року АТ «Ерсте Банк», правонаступником якого є ПУАТ «ФІДОБАНК», звернувся в суд із позовом до ОСОБА_2, ОСОБА_3 про звернення стягнення на предмет іпотеки та виселення.

Позовні вимоги мотивовано тим, що ОСОБА_2 неналежно виконував взяті на себе зобов'язання за кредитним договором №014-0801/41 від 26 грудня 2006 року. Станом на 30 вересня 2011 року відповідач допустив заборгованість по кредиту на загальну суму 144 840,81 доларів США, що еквівалентно 1 154 722,83 грн. В забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором ОСОБА_3 передала в іпотеку нерухоме майно, а саме квартиру АДРЕСА_1. Посилаючись на зазначені обставини, направлення боржнику та іпотекодавцю вимоги добровільно звільнити квартиру просив задовольнити позов.

Рішенням Івано-Франківського міського суду 16 червня 2015 року позов задоволено частково. Звернуто стягнення заборгованості за кредитним договором № 014-0801/41 від 26.12.2006 року, укладеним між АТ «Ерсте Банк» та ОСОБА_2, в сумі 144 840,81 доларів США, що еквівалентно 1 154 722,83 грн., на предмет іпотеки згідно договору іпотеки №014-0801/41 від 27.12.2006 року: чотирьохкімнатну квартиру НОМЕР_1 загальною площею 141,2 кв. м. та гараж №11, загальною площею 18,5 кв.м., зазначений в плані літерою «А», які знаходяться по АДРЕСА_1 Способом реалізації майна визначено публічні торги за ціною продажу, встановленою суб'єктом оціночної діяльності згідно положення Закону України «Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні» та в порядку, встановленому законом.

В решті позову відмовлено. Вирішено також питання розподілу судових витрат.

На рішення суду в частині відмови у задоволенні позову про виселення ПУАТ «ФІДОБАНК» подав апеляційну скаргу. Зазначає, що при вирішенні спору в цій частині суд не дав належної оцінки наявним у матеріалах справи доказам та невірно розтлумачив вимоги Закону щодо порядку примусового виселення мешканців із житлового приміщення, обтяженого іпотекою. Так, судом не враховано, що 29 жовтня 2009 року та 30 серпня 2011 року відповідачів було повідомлено про рішення банку стосовно звернення стягнення на предмет іпотеки та направлено вимогу про добровільне звільнення квартири. Тим самим, позивач повністю дотримався та виконав передбачені законом вимоги щодо застосування судом примусового виселення усіх зареєстрованих у спірній квартирі осіб.

Поза увагою суду залишилась і та обставина, що наявність зареєстрованих осіб значно знижує купівельний попит квартири, позбавляє стягувача права на примусову реалізацію предмета іпотеки та погашення заборгованості перед банком.

Посилаючись на порушення норм матеріального та процесуального права, невідповідність висновків суду фактичним обставинам справи просив рішення суду в цій частині скасувати, ухваливши нове рішення, яким виселити ОСОБА_2, ОСОБА_3 та двох неповнолітніх дітей з квартири АДРЕСА_1.

В засіданні апеляційного суду представник апелянта доводи скарги підтримав з наведених у ній мотивів.

ОСОБА_2, ОСОБА_3, представник органу опіки та піклування виконавчого комітету Івано-Франківської міської ради доводів скарги не визнали посилаючись на обґрунтованість висновків суду.

Постановляючи оскаржуване рішення суд першої інстанції виходив з того, що оскільки місце проживанням неповнолітніх дітей є місце проживання їхніх батьків, виселення останніх без виселення неповнолітніх дітей не передбачено положеннями діючого законодавства, відтак підстави для задоволення позовних вимог в цій частині відсутні.

Вислухавши доповідача, пояснення сторін, перевіривши матеріали справи, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга підлягає до задоволення з таких підстав.

Згідно з частинами 1, 2 ст. 39 Закону України «Про іпотеку» у разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки одночасно з рішенням про звернення стягнення на предмет іпотеки суд за заявою іпотекодержателя виносить рішення про виселення мешканців за наявності підстав, передбачених законом, якщо предметом іпотеки є житловий будинок або житлове приміщення.

За змістом ч. 1 ст. 40 Закону України «Про іпотеку» звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення є підставою для виселення всіх мешканців, за винятком наймачів та членів їх сімей. Виселення проводиться у порядку, встановленому законом.

Нормою, яка встановлює порядок виселення із займаного житлового приміщення, є ст. 109 ЖК Української РСР, у частині першій якої передбачені підстави виселення.

Частина 3 ст. 109 ЖК Української РСР регулює порядок виселення громадян.

За змістом ч. 2 ст. 40 Закону України «Про іпотеку» та ч. 3 ст. 109 ЖК Української РСР після прийняття рішення про звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення шляхом поза судового врегулювання на підставі договору всі мешканці зобов'язані на письмову вимогу іпотекодержателя або нового власника добровільно звільнити житловий будинок чи житлове приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги. Якщо мешканці не звільняють житловий будинок або житлове приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду.

Відповідно до ч. 2 ст. 109 ЖК Української РСР громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду.

Таким чином, аналіз зазначених правових норм дає підстави для висновку про те, що під час ухвалення судового рішення про виселення мешканців на підставі ч. 2 ст. 39 Закону України «Про іпотеку» підлягають застосуванню як положення ст. 40 цього Закону, так і норма ст. 109 ЖК Української РСР.

За змістом статей 39, 40 Закону України «Про іпотеку» та статті 109 ЖК Української РСР особам, які виселяються із жилого будинку (жилого приміщення), яке є предметом іпотеки, у зв'язку зі зверненням стягнення на предмет іпотеки, надається інше постійне житло тільки у тому разі, коли іпотечне житло було придбане не за рахунок кредиту, забезпеченого іпотекою цього житла. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду.

Як виняток допускається виселення громадян без надання іншого жилого приміщення при зверненні стягнення на предмет іпотеки, якщо іпотечне майно було придбано за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення (ч. 2ст. 109 ЖК Української РСР).

Вказана правова позиція висловлена Верховним Судом України у постановах від 18 березня 2015 року (справа № 6-39цс15), від 24 червня 2015 року (справа № 6-447цс15), які відповідно до ст. 360-7 ЦПК України є обов'язковими для всіх судів України.

Встановлено, що 26 грудня 2006 року між ВАТ «Акціонерний банк «Престиж», правонаступником якого є ПУАТ «ФІДОБАНК», та ОСОБА_2 укладено кредитний договір №014-0801/41, за умовами якого банк надав позичальнику кредит у сумі 115 000,00 доларів США зі сплатою 12% річних терміном до 25 грудня 2016 року (а.7-9).

Відповідно до п.2.1 даного договору кредитні кошти призначені на/для будівництва житла.

З матеріалів справи вбачається, що 27 грудня 2006 року для забезпечення кредитних зобов'язань ОСОБА_2 між банком та ОСОБА_3 укладено іпотечний договір №014-0801/41 (а.с.10-11). Згідно умов договору предметом іпотеки є нерухоме майно: квартира НОМЕР_1, загальною площею 141,2 кв.м., житловою площею 80,5 кв.м. та гараж під №11, загальною площею 18,5 кв., що знаходяться по АДРЕСА_1

Вказана квартира належить ОСОБА_3 на підставі договору купівлі-продажу квартири, посвідченого 26 грудня 2006 року приватним нотаріусом Івано-Франківського МНО Фріс І.П. за №2588, зареєстрованого Івано-Франківським обласним бюро технічної інвентаризації 27.12.2006 року за №7995/217, реєстраційний №4927047. Витяг про реєстрацію видано 27.12.2006 року.

Як з'ясовано в засіданні апеляційного суду спірна квартира придбана ОСОБА_3 за рахунок отриманих ОСОБА_2 кредитних коштів.

Пунктами 2.1.4, 2.1.5 іпотечного договору сторони обумовили, що предмет іпотеки не знаходиться у спільній частковій власності, не є часткою, паєм. На предмет іпотеки не мають права власності (часткової власності) або права користування діти (особи віком до 18 років).

Також згідно п.4.1.4 цього договору іпотекодавець зобов'язувався не відчужувати предмет у будь-який спосіб та не обтяжувати його зобов'язанням з боку третіх осіб (зокрема, не передавати його в спільну діяльність, лізинг, оренду, найом, користування, не передавати в наступну іпотеку тощо).

Встановлено, що ОСОБА_2 належним чином не виконував взяті на себе зобов'язання, внаслідок чого станом на 30 вересня 2011 року допустив заборгованість на загальну суму 144 840,81 доларів США.

Як видно із матеріалів справи банком на адресу відповідачів направлялись повідомлення-вимоги про усунення порушень умов кредитного договору, попередження про намір звернути стягнення на предмет іпотеки у разі непогашення боргу та пропозицію добровільно звільнити квартиру, яка є предметом іпотеки (а.с.13-23).

Рішенням Івано-Франківського міського суду від 16 червня 2015 року в рахунок погашення заборгованості за кредитним договором, укладеним 26 грудня 2006 року між позивачем та ОСОБА_2, звернуто стягнення на предмет іпотеки - чотирьохкімнатну квартиру НОМЕР_1 загальною площею 141,2 кв.м. та гараж №11, загальною площею 18,5 кв.м.,зазначений в плані літерою «А», які знаходяться за адресою: АДРЕСА_1

В цій частині рішення суду сторонами не оскаржується, а тому апеляційним судом не переглядається.

З метою всебічного та повного з'ясування обставин справи ухвалою колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ Апеляційного суду Івано-Франківській області від 22 вересня 2015 року із Управління держаної міграційної служби України в Івано-Франківській області було витребувано відомості про реєстрацію місця проживання та інші персональні дані, що містяться в картотеці реєстраційного обліку сектору адресно-довідкової роботи щодо ОСОБА_2, ОСОБА_3 та їхніх неповнолітніх дітей.

Відповідно до листа відділу адресно-довідкової роботи Управління державної міграційної служби України в Івано-Франківській області ОСОБА_2 та ОСОБА_3 зареєстровані з 25.04.2007 року в м. Івано-Франківську, вул. Вовчинецька,140/6. Також повідомлено, що відділ не володіє інформацією щодо реєстрації неповнолітніх дітей цих осіб (а.с.213).

В той же час, як вбачається із оглянутої в засіданні апеляційного суду будинкової книги для прописки громадян ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_1 та ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_2, проживають у спірній квартирі. Дана обставина підтверджується також довідкою об'єднання співвласників багатоквартирного будинку «Обрій» №19/15 від 13 жовтня 2015 року.

Згідно положень ст. 29 ЦК України місцем проживання фізичної особи у віці від десяти до чотирнадцяти років, аналогічно як і фізичної особи, яка не досягла десяти років, є, зокрема, місце проживання її батьків (усиновлювачів) тощо.

Статтею 2 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» передбачено, що реєстрація місця проживання чи місця перебування особи або її відсутність не можуть бути умовою реалізації прав і свобод, передбачених Конституцією, законами чи міжнародними договорами України, або підставою для їх обмеження.

Отже, за змістом зазначених норм матеріального права за умови встановлення місця проживання батьків (усиновлювачів) або одного з них, місце проживання фізичної особи, яка не досягла десяти років, презюмується за місцем їх проживання, а відсутність або наявність факту реєстрації за цим місцем проживання сама по собі не впливає на реалізацію права на свободу вибору місця проживання.

Відповідно до частини четвертої статті 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей» держава охороняє і захищає права та інтерес дітей під час вчинення правочинів щодо нерухомого майна. Неприпустиме зменшення або обмеження прав та інтересів дітей під час вчинення будь-яких правочинів щодо нерухомого майна, право власності на яке або право користування яким мають діти, необхідний попередній дозвіл органів опіки та піклування, що надається відповідно до закону.

Разом з тим, як вбачається із матеріалів справи на момент укладення іпотечного договору діти відповідачів ні права власності, ні права користування спірною квартирою не мали. З підстав порушення прав малолітніх дітей іпотечний договір ні ОСОБА_2, ні ОСОБА_3 не оскаржували, а відтак згідно ст. 204 ЦК України діє презумпція правомірності цього правочину.

Відтак, установивши місце постійного проживання відповідачів у спірному нерухомому майні, переданому в іпотеку, за встановлених судом фактичних обставин справи їх проживання, а отже, і право на користування житловою площею за цією адресою дітей відповідачів презюмується.

Вирішуючи даний спір суд першої інстанції на зазначені вимоги закону уваги не звернув, у достатньому обсязі не визначився щодо характеру спірних правовідносин та яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин, неправильно застосував норми матеріального права, що призвело до неправильного вирішення спору.

А тому постановлене ним рішення в оскаржуваній частині не відповідає вимогам ст. ст. 213, 214, 215 ЦПК України щодо законності та обґрунтованості, відтак підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення про задоволення цих позовних вимог банку.

За таких обставин та враховуючи те, що в іпотеку передано квартиру, яка була придбана за рахунок отриманих кредитних коштів, колегія суддів приходить до висновку, що ОСОБА_2, ОСОБА_3 та їх малолітні діти - ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_1, та ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_2, підлягають виселенню із спірної квартири без надання іншого житлового приміщення.

Відповідно до положень ст. 88 ЦПК України з відповідачів на користь ПУАТ «ФІДОБАНК» слід стягнути по 121,80 грн. судового збору.

Керуючись ст.ст. 307, 309, 313-314, 316, 317 ЦПК України, колегія суддів,-

в и р і ш и л а :

Апеляційну скаргу Публічного акціонерного товариства «ФІДОБАНК» задовольнити.

Рішення Івано-Франківського міського суду від 16 червня 2015 року в частині відмови у задоволенні позову Публічного акціонерного товариства «ФІДОБАНК» про виселення скасувати.

Ухвалити в цій частині нове рішення, яким позов Публічного акціонерного товариства «ФІДОБАНК» задовольнити.

Виселити ОСОБА_2, ОСОБА_3 та їх малолітніх дітей - ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_1, та ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_2, з квартири НОМЕР_1 по АДРЕСА_1 без надання іншого житлового приміщення.

Стягнути з ОСОБА_7 та ОСОБА_3 на користь Публічного акціонерного товариства «ФІДОБАНК» по 121, 80 грн. судового збору з кожного.

В решті рішення суду залишити без змін.

Рішення набирає законної сили з моменту проголошення, однак може бути оскаржено в касаційному порядку безпосередньо до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів з дня набрання ним законної сили.

Головуючий Г.П. Мелінишин

Судді: О.Ю. Беркій

В.М. Соколовський