Ухвала суду № 52787419, 19.10.2015, Апеляційний суд Львівської області

Справа № 442/312/15 Головуючий у 1 інстанції: Коваль Р.Г.

Провадження № 22-ц/783/4070/15 Доповідач в 2-й інстанції: Кабаль І. І.

Категорія: 46

У Х В А Л А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

19 жовтня 2015 року колегія суддів судової палати у цивільних справах Апеляційного суду Львівської області в складі:

головуючого судді Кабаля І.І.,

суддів: Копняк С.М., Монастирецького Д.І.,

секретаря Юзефович Ю.І.,

з участю: апелянта ОСОБА_2, позивача ОСОБА_3,

її представника - ОСОБА_4,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Львові цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_2 на рішення Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 30 березня 2015 року у справі за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_2, ОСОБА_5, ОСОБА_6, третя особа: служба у справах дітей Дрогобицької районної державної адміністрації, про визнання осіб такими, що втратили право користування жилим приміщенням, -

ВСТАНОВИЛА:

Рішенням Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 30 березня 2015 рокупозов ОСОБА_3 до ОСОБА_2, ОСОБА_6, третя особа: служба у справах дітей Дрогобицької районної державної адміністрації, про визнання осіб такими, що втратили право користування жилим приміщенням -задоволено.

Визнано ОСОБА_2, її малолітню дочку ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_1, ОСОБА_6, такими, що втратили право користування жилим приміщенням в будинку АДРЕСА_1.

Рішення суду оскаржила ОСОБА_2.

Вважає рішення суду першої інстанції необґрунтованим та ухваленим з порушенням норм матеріального та процесуального права, при невідповідності висновків суду обставинам справи. Посилається на те, що місцем проживання фізичної особи, яка не досягла 10 років, є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного із них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров'я тощо, в якому вона проживає, якщо інше місце проживання не встановлено за згодою між дитиною та батьками або організацією, яка виконує щодо неї функції опікуна. Так як вона (ОСОБА_2І.) є законним представником своєї малолітньої доньки, то місцем проживання дитини є місце проживання матері. Зазначає, що вона іншого житла немає та проживає разом з малолітньою дочкою в орендованому житлі.

Просить рішення суду скасувати та ухвалити нове, яким у задоволені позову відмовити.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення апелянта ОСОБА_2, позивача ОСОБА_3, її представника - ОСОБА_4, перевіривши матеріали справи, законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги ОСОБА_2та вимог заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга до задоволення не підлягає із наступних підстав

Частиною 1 ст. 292 ЦПК України передбачено, що сторони та інші особи, які беруть участь у справі, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їх права та обов'язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції повністю або частково.

Відповідно до ч. ч. 1, 2 ст. 303 ЦПК України під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції. Апеляційний суд досліджує докази, які судом першої інстанції були досліджені з порушенням встановленого порядку, або в дослідженні яких було неправомірно відмовлено, а також нові докази, неподання яких до суду першої інстанції було зумовлено поважними причинами.

Згідно до ст. 212 ЦПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жоден доказ не має для суду наперед встановленого значення.

Статтею 60 ЦПК України передбачено, що кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених ст. 61 цього Кодексу.

Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі.

Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі виникає спір.

Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються на підставі пояснень сторін, третіх осіб, їхніх представників, допитаних як свідків, показань свідків, письмових доказів, речових доказів, зокрема звуко- і відеозаписів, висновків експертів (ст.57 ЦПК України).

За загальними положеннями ЦПК України обов'язок суду під час ухвалення рішення вирішити, чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги позивача та якими доказами вони підтверджуються; перевірити наявність чи відсутність певних обставин за допомогою доказів шляхом їх оцінки; оцінити подані сторонами докази та дійти висновку про наявність або відсутність певних юридичних фактів.

Таким чином, рішення є законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин, а також правильно витлумачив ці норми.

Колегія суддів приходить до переконання, що дане рішення суду відповідає зазначеним вимогам закону.

Як вбачається з матеріалів справи, а саме копії свідоцтва про право власності на нерухоме майно від 18 серпня 2006 року, виданого виконкомом Меденицької селищної ради Дрогобицького району Львівської області, будинок АДРЕСА_1 належить на праві приватної власності ОСОБА_3 (а.с.5).

Як підтверджується копією будинкової книги для прописки громадян, у спірному житлі зареєстровані на постійне місце проживання: ОСОБА_7 з 31.01.1968 року, ОСОБА_8 з 06.10.1970 року, ОСОБА_9 з 30.12.1968 року, ОСОБА_6 з 03.05.1989 року, ОСОБА_2 з 14.06.1991 року та ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_1 - з 27.02.2007 року (а.с.13).

Згідно актів обстеження фактичного проживання громадян в будинку АДРЕСА_1 від 28 листопада 2011 року, 21 жовтня 2011 року, 02 грудня 2014 року, 08 грудня 2014 року підписаних головою селищної ради - ОСОБА_13 та іншими посадовими особами, встановлено, що там проживають: ОСОБА_3 - власник будинку, її дочка - ОСОБА_7 та зять - ОСОБА_8. Інші особи, які там прописані, а саме: внучка - ОСОБА_2, правнучка - ОСОБА_5 та внучка - ОСОБА_6 - фактично не проживають (а.с.7-10).

Довідкою № 1890 від 23 грудня 2014 року, виданої виконавчим комітетом Меденицької селищної ради, підтверджено, що в будинку АДРЕСА_1 на час складання такої довідки проживають: ОСОБА_3, ОСОБА_7 та ОСОБА_8 (а.с.27).

Задовольняючи позов ОСОБА_11, суд першої інстанції виходив з тих підстав, що ОСОБА_2 разом із своєю малолітньою дочкою - ОСОБА_5 та ОСОБА_6 в будинку АДРЕСА_1 відсутні понад один рік, в зв'язку з чим прийшов до висновку, що такі особи втратили право користування жилим приміщенням згаданого будинку.

З таким висновком колегія суддів погоджується з наступних підстав.

Статтею 9 ЖК України визначено, що ніхто не може бути обмежений у праві користуватися жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.

За змістом ч. 1 ст. 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Відповідно до ст. 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.

Частиною 1 ст. 405 ЦК України передбачено, що члени сім'ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону; житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником.

Відповідно до ч.1 ст.156 ЖК України члени сім'ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.

Відповідно до ч. 2 ст. 405 ЦК України член сім'ї власника житла втрачає право на користування житлом у разі відсутності його без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником будинку або законом.

При розгляді справи щодо визнання таким, що втратив право користування житловим приміщенням члена сім'ї власника житла, суди мають встановлювати наступні факти: чи є спірне приміщення житлом, чи є воно власністю позивача, чи відсутній відповідач у спірному приміщені понад один рік, чи є причини відсутності поважними та чи не було між власником та відповідачем будь якої іншої домовленості щодо користування житлом або збереження права на користування житлом на час відсутності.

У рішенні Конституційного суду України (справа про офіційне тлумачення терміна «член сім'ї») від 03.06.1999 р. у справі №1-8/99 №5-рп/99, зазначено, що щодо поняття «член сім'ї» Конституційний Суд України виходить з об'єктивної відмінності його змісту від галузі законодавства, підкреслюючи при цьому, що навіть міжнародно-правовими актами не встановлено єдиних критеріїв чи поосібного переліку членів сім'ї.

Аналіз змісту норм галузевого законодавства, що регулює питання втрати права користування житловим приміщенням дозволяє віднести до членів сім'ї власника осіб, які проживають з власником і ведуть з ним спільне господарство; колишніх членів сім'ї власника, зокрема осіб, які проживають з власником, але з певного часу вже не є членами сім'ї; члени сім'ї колишнього власника, зокрема особи, які проживають у житлі, право власності на яке перейшло від громадянина, який зберігає сімейні стосунки з користувачами жилого приміщення, до інших осіб; колишніх членів сім'ї колишнього власника житлового приміщення.

Судом першої інстанції вірно встановлено, що відповідачі понад один рік відсутні у спірному жилому приміщенні - будинку АДРЕСА_1, яке належить на праві приватної власності ОСОБА_3, однак, причини такої відсутності не визнано поважними, враховуючи наступне.

Показами свідків ОСОБА_7, ОСОБА_8 даних в суді апеляційної інстанції підтверджено, що їх дочки ОСОБА_2, ОСОБА_6 та малолітня онука ОСОБА_5 не проживають у спірному житлі із- за конфлікту з позивачем ОСОБА_3 Також з пояснень свідків встановлено, що ОСОБА_2 та ОСОБА_6 не проживають в будинку позивачки з 2007 року.

Зазначені обставини у суді першої інстанції ОСОБА_2 не заперечувала.

Судом встановлено, що ОСОБА_2 ні з позовом до ОСОБА_11 про усунення перешкод в користуванні житловим приміщенням спірного будинку, ні до інших державних органів із скаргами на дії ОСОБА_11, не зверталася, відтак, не заслуговують на увагу покликання апелянта, що вона в спірному будинку не проживає з тих підстав, що позивач чинить їй перешкоди у користуванні жилим приміщенням спірного будинку.

Таким чином, судом першої інстанції вірно встановлено, що позивачем не чиняться перешкоди ОСОБА_2 та її малолітній дочці у користуванні спірним житлом.

Об'єктом права власності особи може бути, зокрема, житло - житловий будинок, садиба, квартира (ст.ст. 379, 382 ЦК України).

Права власника житлового будинку визначені ст. 383 ЦК України та ст. 150 ЖК України, які передбачають право власника використовувати житло для власного проживання, проживання членів сім'ї, інших осіб і розпоряджатися своїм житлом па власний розсуд.

Обмеження чи втручання у право власника можливе лише з підстав, передбачених законом.

Відповідно до ч. 1 ст. 156 ЖК України з урахуванням положень ч. 1 ст. 405 ЦК України члени сім'ї власника житла, які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням в обсязі, визначеному відповідно до угоди з власником. Член сім'ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім'ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.

Відповідно ч. 4 ст. 156 ЦК України, до членів сім'ї власника будинку (квартири) належать особи, зазначені в частині другій ст. 64 цього Кодексу. Відповідно до ст. 2 Сімейного кодексу України сім'ю складають особи, які спільно проживають, пов'язані спільним побутом, мають взаємні права і обов'язки.

Згідно ст. 3 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» місце проживання - адміністративно-територіальна одиниця, на території якої особа проживає строком понад шість місяців на рік.

З роз'яснень, які містяться у п. 11 Пленуму Верховного Суду України № 2 від 12 квітня 1985 року «Про деякі питання, що виникли в практиці застосування судами Житлового кодексу України» вбачається, що на ствердження вибуття суд може брати до уваги будь-які фактичні дані, які свідчать про обрання стороною іншого постійного місця проживання кореспонденції, утворення сім'ї в іншому місці, перевезення майна в інше жиле приміщення, виїзд в інший населений пункт, укладення трудового договору на невизначений строк тощо).

Таким чином, виходячи з аналізу зазначених правових норм, член сім'ї (колишній член сім'ї) може бути визнаний таким, що втратив право користування жилим приміщенням, з підстав відсутності понад один рік у цьому жилому приміщенні, якщо він був відсутній протягом цього строку підряд без поважних причин, і саме ці факти повинні бути встановлені судом при вирішенні спору згідно з вимогами ст. 214 ЦПК України.

Згідно чинного законодавства, місце проживання неповнолітньої дитини визначається за місцем проживання її батьків. Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що задоволення позову не може і не буде порушувати права неповнолітньої дитини щодо обмеження її житлових прав: позбавлення її можливості мати житло та користуватися цим житлом в будинку позивача, оскільки таким житлом ця дитина була забезпечена, коли проживала разом з мамою в будинку позивача до 2007 року. Надалі відповідачі добровільно вибули з будинку позивача на інше постійне місце проживання, і за новим місцем проживання ця дитина забезпечена житлом. Адже законодавець врегулював житлові правовідносини та зазначив обставини, за яких особа втрачає право на користування житловим приміщенням зазначивши це, зокрема, і в статті 405 ЦК України.

Судом достовірно встановлено відсутність відповідачів у спірному приміщені понад один рік, при цьому, між сторонами не було домовленості щодо користування житлом або збереження права на користування житлом на час відсутності.

Причини відсутності у спірному житлі, зазначені апелянтом, на думку колегії суддів, не є поважною, оскільки ґрунтується на припущеннях і не підтверджена належними доказами.

Апелянтом жодним чином не доведено, що вона в період відсутності у спірному будинку вела з позивачем спільне господарство, сплачувала комунальні послуги, про, що вона зазначає в своїй апеляційній скарзі.

З урахуванням вищенаведеного, колегія суддів вважає, що розглядаючи спір міськрайонний суд повно і всебічно дослідив і оцінив обставини по справі, надані сторонами докази, правильно визначив юридичну природу спірних правовідносин і закон, який їх регулює.

Відповідно до ст. 308 ЦПК України апеляційний суд відхиляє апеляційну скаргу і залишає рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив рішення з додержанням вимог матеріального і процесуального права.

Оскільки доводи апеляційної скарги ОСОБА_2жодним чином правильності висновків суду першої інстанції не спростовують, у задоволенні такої скарги апелянту слід відмовити, а рішення Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 30 березня 2015 рокуслід залишити без змін.

Керуючись ст. ст. 303, 304, 307 ч.1 п.1, 308, 313, 314 ч.1 п.1, 315, 317, 319 ЦПК України, колегія суддів,-

УХВАЛИЛА:

Апеляційну скаргу ОСОБА_2 відхилити.

Рішення Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 30 березня 2015 року залишити без змін.

Ухвала апеляційного суду набирає законної сили з моменту проголошення, може бути оскаржена у касаційному порядку протягом двадцяти днів з дня набрання законної сили шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції.

Головуючий: Кабаль І.І.

Судді: Копняк С.М.

Монастирецький Д.І.