Ухвала суду № 52767809, 20.10.2015, Касаційний адміністративний суд Верховного Суду (до 15.12.2027 - Вищий адміністративний суд України)

ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ

У Х В А Л А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

"20" жовтня 2015 р. м. Київ К/800/9183/14

Колегія суддів Вищого адміністративного суду України у складі:

Іваненко Я.Л., Мойсюка М.І., Тракало В.В.,

розглянувши в порядку письмового провадження справу за адміністративним позовом ОСОБА_4 до Управління Пенсійного фонду України в Святошинському районі м. Києва, правління Пенсійного фонду України про визнання дій протиправними та зобов'язання вчинити певні дії, за касаційною скаргою Пенсійного фонду України на постанову Печерського районного суду м. Києва від 22 листопада 2013 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 4 лютого 2014 року, -

у с т а н о в и л а :

У жовтні 2013 року ОСОБА_4 звернувся з позовом до Управління Пенсійного фонду України в Святошинському районі м. Києва (далі - УПФУ), правління Пенсійного фонду України (далі - ПФУ) в якому просив визнати протиправною бездіяльність; зобов'язати відповідача прийняти документи та призначити йому пенсію за віком починаючи з 30 квітня 2010 року.

В обґрунтування своїх вимог зазначав, що має право на одержання пенсії за віком, на підставі Закону України від 9 липня 2003 року № 1058-ІV «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» (далі - Закон № 1058-ІV), з урахуванням Рішення Конституційного Суду України від 7 жовтня 2009 року № 25-рп/2009 (далі - Рішення № 25-рп/2009) щодо неконституційності положень пункту 2 частини першої статті 49, другого речення статті 51 Закону № 1058-ІV, проте відповідачі у призначенні такої пенсії за заявою ОСОБА_4 відмовили.

Вважаючи це порушенням своїх прав, ОСОБА_4 просив про задоволення позову.

Постановою Печерського районного суду м. Києва від 22 листопада 2013 року, залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 4 лютого 2014 року, позов задоволено частково, визнано протиправною бездіяльність та зобов'язано УПФУ призначити та виплачувати спірну пенсію позивачу, починаючи з 18 квітня 2013 року.

У касаційній скарзі ПФУ, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального і порушення норм процесуального права, в частині задоволених вимог, просить ухвалені ними судові рішення скасувати та відмовити у задоволенні позову повністю.

Заслухавши доповідача, перевіривши доводи касаційної скарги, в межах статті 220 Кодексу адміністративного судочинства України, матеріали справи, колегія суддів дійшла висновку про часткове задоволення скарги з таких підстав.

Задовольняючи частково позов суди виходили з того, що позивач має право на призначення і виплату спірної пенсії в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленому статтею 99 Кодексу адміністративного судочинства України, а тому дії відповідачів, щодо відмови у задоволенні заяви ОСОБА_4 не ґрунтуються на вимогах закону.

Проте, до такого висновку суди дійшли без з'ясування дійсних прав та обов'язків сторін, в порушення норм матеріального і процесуального права, з огляду на наступне.

У відповідності зі статтею 159 Кодексу адміністративного судочинства України, судове рішення повинно бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин справи в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

За змістом цієї норми процесуального права у мотивувальній частині рішення суд зобов'язаний навести дані про встановлені обставини що мають значення для справи, їх юридичну оцінку та визначені відповідно до них правовідносини, а також оцінку всіх доказів, розрахунки, з яких суд виходив при задоволенні грошових вимог. Встановлюючи наявність або відсутність фактів, якими обґрунтовувалися вимоги чи заперечення, визнаючи одні та відхиляючи інші докази, суд має свої дії мотивувати та враховувати, що доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

У мотивувальній частині кожного рішення має бути наведено також посилання на закон та інші нормативно-правові акти матеріального права (назва, стаття, її частина, абзац, пункт, підпункт закону), у відповідних випадках - на норми Конституції України, на підставі яких визначено права та обов'язки сторін у спірних правовідносинах, а в разі необхідності мають бути посилання на Конвенцію та рішення Європейського суду з прав людини які згідно із Законом України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» є джерелом права та підлягають застосуванню в даній справі.

Судами встановлено, що позивач, починаючи з 27 грудня 1991 року, виїхав на постійне місце проживання до Ізраїлю.

30 квітня 2010 року та 21 серпня 2013 року ОСОБА_4 через свого представника, який діяв на підставі виданої йому довіреності, посвідченої нотаріально, звертався до УПФУ з заявами про призначення пенсії за віком, проте у їх задоволенні відмовлено з посиланням на те, що дія положень пункту 2 частини 1 статті 49, другого речення статті 51 Закону № 1058-ІV, в редакції, з урахуванням Рішення № 25-рп/2009, на позивача не поширюються.

Так, відповідно до пункту 2 частини першої статті 49 Закону

№ 1058-ІV виплата пенсії за рішенням територіальних органів ПФУ або за рішенням суду припиняється на весь час проживання за кордоном, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України.

Згідно зі статтею 51 цього Закону у разі виїзду пенсіонера на постійне місце проживання за кордон пенсія, призначена в Україні, за заявою пенсіонера може бути виплачена йому за шість місяців наперед перед від'їздом, рахуючи з місяця, що настає за місяцем зняття з обліку за місцем постійного проживання. Під час перебування за кордоном пенсія виплачується в тому разі, якщо це передбачено міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України.

Рішенням № 25-рп/2009 пункт 2 частини першої статті 49, друге речення статті 51 Закону № 1058-ІV щодо припинення виплати пенсії на весь час проживання (перебування) пенсіонера за кордоном, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, Конституційний Суд України визнав такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційним). Зазначені положення Закону № 1058-ІV втратили чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення.

Як зазначено в Рішенні №25-рп/2009, оспорюваними нормами Закону № 1058-ІV держава, всупереч конституційним гарантіям соціального захисту для всіх осіб, право на соціальний захист поставила в залежність від факту укладення Україною з відповідною державою міжнародного договору з питань пенсійного забезпечення. Таким чином, держава всупереч конституційним гарантіям соціального захисту для всіх осіб, що мають право на отримання пенсії у старості, на законодавчому рівні позбавила цього права пенсіонерів у тих випадках, коли вони обрали постійним місцем проживання країну, з якою не укладено відповідного договору. Виходячи із правової, соціальної природи пенсій право громадянина на одержання призначеної йому пенсії не може пов'язуватися з такою умовою, як постійне проживання в Україні; держава відповідно до конституційних принципів зобов'язана гарантувати це право незалежно від того, де проживає особа, якій призначена пенсія, - в Україні чи за її межами.

Крім того, як зазначив Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) у рішенні у справі «Пічкур проти України», яке набрало статусу остаточного 7 лютого 2014 року, право на отримання пенсії як таке стало залежним від місця проживання заявника. Це призвело до ситуації, в якій заявник, пропрацювавши багато років у своїй країні та сплативши внески до системи пенсійного забезпечення, був зовсім позбавлений права на пенсію лише на тій підставі, що він більше не проживає на території України (пункт 51 цього рішення).

У пункті 54 вказаного рішення ЄСПЛ зазначив, що наведених вище міркувань ЄСПЛ достатньо для висновку про те, що різниця в поводженні, на яку заявник скаржився, порушувала статтю 14 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), згідно з якою користування правами та свободами, визнаними в Конвенції, має бути забезпечене без дискримінації за будь-якою ознакою - статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, належності до національних меншин, майнового стану, народження, або за іншою ознакою, у поєднанні зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, якою передбачено право кожної фізичної або юридичної особи мирно володіти своїм майном та закріплено, що ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Враховуючи те, що рішення ЄСПЛ є джерелом права та обов'язковими для виконання Україною відповідно до статті 46 Конвенції, суди при розгляді справ зобов'язані враховувати практику ЄСПЛ, у тому числі й у рішенні у справі «Пічкур проти України», як джерело права відповідно до статті 17 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини».

На підставі наведеного колегія суддів дійшла висновку, що з дня набрання чинності Рішенням № 25-рп/2009 щодо неконституційності положень пункту 2 частини першої статті 49, другого речення статті 51 Закону № 1058-ІV виникли підстави для поновлення конституційного права особи на виплату пенсії, виплата якої була зупинена на підставі положень зазначеного Закону. З цього часу управління ПФУ має відновити виплату пенсії громадянам України, які виїхали на постійне місце проживання за кордон.

Таким чином, висновки судів про наявність у позивача права на призначення і одержання спірної пенсії є правильними.

Разом з тим, розглядаючи спір, суди не врахували наступного.

Преамбулою до Закону № 1058-ІV встановлено, що Цей Закон, розроблений відповідно до Конституції України та Основ законодавства України про загальнообов'язкове державне соціальне страхування, визначає принципи, засади і механізми функціонування системи загальнообов'язкового державного пенсійного страхування, призначення, перерахунку і виплати пенсій, надання соціальних послуг з коштів Пенсійного фонду, що формуються за рахунок страхових внесків роботодавців, бюджетних та інших джерел, передбачених цим Законом, а також регулює порядок формування Накопичувального пенсійного фонду та фінансування за рахунок його коштів видатків на оплату договорів страхування довічних пенсій або одноразових виплат застрахованим особам, членам їхніх сімей та іншим особам, передбаченим цим Законом.

Зміна умов і норм загальнообов'язкового державного пенсійного страхування здійснюється виключно шляхом внесення змін до цього Закону.

Цей Закон регулює відносини, що виникають між суб'єктами системи загальнообов'язкового державного пенсійного страхування. Дія інших нормативно-правових актів може поширюватися на ці відносини лише у випадках, передбачених цим Законом, або в частині, що не суперечить цьому Закону.

В свою чергу, за правилами статті 5 Закону № 1058-ІV виключно цим Законом визначаються, зокрема, умови набуття права та порядок визначення розмірів пенсійних виплат, а також порядок здійснення пенсійних виплат за загальнообов'язковим державним пенсійним страхуванням.

Порядок звернення за призначенням пенсії і строки її призначення встановлено статтями 44, 45 Закону № 1058-ІV.

Положеннями вищевказаних статей Закону передбачено, що заява про призначення (перерахунок) пенсії або про її відстрочення та необхідні документи подаються до територіального органу Пенсійного фонду або до уповноваженого ним органу чи уповноваженій особі в порядку, визначеному правлінням Пенсійного фонду за погодженням із спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади у сфері праці та соціальної політики, особисто або через представника, який діє на підставі виданої йому довіреності, посвідченої нотаріально.

Пенсія призначається з дня звернення за пенсією, крім таких випадків, коли пенсія призначається з більш раннього строку, пенсія за віком призначається з дня, що настає за днем досягнення пенсійного віку, якщо звернення за пенсією відбулося не пізніше трьох місяців з дня досягнення особою пенсійного віку.

Водночас, постановою правління Пенсійного фонду України від 25 листопада 2005 року № 22-1, зареєстрованої в Міністерстві юстиції України 27 грудня 2005 року за № 1566/11846 затверджено Порядок подання та оформлення документів для призначення (перерахунку) пенсій відповідно до Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» (далі - Порядок № 22-1).

Абзацом 1 пункту 1 вказаного Порядку встановлено, що заява про призначення пенсії непрацюючим громадянам і членам їх сімей подається заявником особисто або через представника, який діє на підставі виданої йому довіреності, посвідченої нотаріально, безпосередньо до органу, що призначає пенсію, за місцем проживання (реєстрації), або законним представником відповідно до законодавства за місцем проживання (реєстрації) заявника.

Звернення за призначенням пенсії може здійснюватися в будь-який час після виникнення права на пенсію, але не раніше, ніж за місяць до досягнення пенсійного віку.

Пенсії за віком і по інвалідності призначаються незалежно від того, припинена робота на час звернення за пенсією чи продовжується (пункт 4 Порядку № 22-1).

Одночасно, за приписами пункту 5 Порядку № 22-1 днем звернення за пенсією вважається день приймання органом, що призначає пенсію, заяви про призначення, перерахунок, відновлення або переведення з одного виду пенсії на інший.

Якщо заява пересилається поштою (крім випадків призначення (поновлення) пенсій), днем звернення за пенсією вважається дата, що зазначена на поштовому штемпелі місця відправлення заяви.

У разі, якщо до заяви про призначення, відновлення пенсії додані не всі необхідні документи, орган, що призначає пенсію, письмово повідомляє заявника про те, які документи необхідно подати додатково, про що в заяві про призначення пенсії робиться відповідний запис. Якщо вони будуть подані не пізніше трьох місяців із дня повідомлення про необхідність подання додаткових документів, то днем звернення за пенсією вважається день приймання заяви про призначення пенсії або дата, зазначена на поштовому штемпелі місця відправлення заяви.

Якщо документи, які необхідно подати додатково, протягом трьох місяців не подані, пенсія призначається, відновлюється за наявними документами. У подальшому при надходженні додаткових документів пенсія перераховується зі строків, передбачених пунктом четвертим статті 45 Закону.

Перелік документів, які додаються до заяви про призначення пенсії за віком встановлено пунктом 7 Порядку № 22-1. Такими документами, крім інших, є: довідка податкової адміністрації про присвоєння ідентифікаційного номера заявнику (підпункт «а» цього пункту); документи про стаж (підпункт «б» цього пункту); довідка про заробітну плату особи (додаток 1) за період страхового стажу до 1 липня 2000 року, а починаючи з 1 липня 2000 року індивідуальні відомості про застраховану особу надаються відділом персоніфікованого обліку за формою згідно із додатком 2, додатком 3.

Окрім цього, згідно з пунктом 16 Порядку № 22-1 особа, яка звертається за пенсією (незалежно від виду пенсії), повинна пред'явити паспорт (або інший документ, що засвідчує цю особу, місце її проживання (реєстрації) та вік).

Посадова особа у 10-денний термін з дня одержання заяви про призначення пенсії оформляє всі необхідні документи і направляє їх до органу, що призначає пенсію, за місцезнаходженням підприємства, установи, організації або за місцем проживання (реєстрації) особи, що передбачено пунктом 35 Порядку № 22-1.

При цьому, у відповідності до вимог пункту 37 Порядку № 22-1 орган, що призначає пенсію, розглядає питання про призначення пенсії, відстрочку часу її призначення, перерахунок та відновлення виплати раніше призначеної пенсії, а також про переведення з одного виду пенсії на інший при зверненні особи з відповідною заявою (додаток 4).

Заяви про переведення з одного виду пенсії на інший, про перерахунок пенсії й поновлення виплати раніше призначеної пенсії приймаються органом, що призначає пенсію, при наявності в особи всіх необхідних документів.

Заяви осіб про призначення, перерахунок, поновлення, переведення з одного виду пенсії на інший реєструються в журналі реєстрації рішень органу, що призначає пенсію. Особі або посадовій особі органом, що призначає пенсію, видається розписка із зазначенням дати приймання заяви, а також переліку одержаних і відсутніх документів, які необхідно подати в трьохмісячний термін з дня прийняття заяви. Копія розписки зберігається в пенсійній справі.

Як зазначено в абзаці 1 пункту 39 Порядку № 22-1, не пізніше 10 днів після надходження заяви з необхідними для призначення, перерахунку, переведення з одного виду пенсії на інший та поновлення раніше призначеної пенсії документами орган, що призначає пенсію, розглядає подані документи та приймає рішення щодо призначення, перерахунку, переведення з одного виду пенсії на інший та поновлення раніше призначеної пенсії без урахування періоду, за який відсутня інформація про сплату страхових внесків до Пенсійного фонду України.

Натомість, розглядаючи спір, суди не встановили, чи були подані заявником усі документи, необхідні для призначення йому пенсії, а у разі, якщо такі документи не були додані до заяви ОСОБА_4, то чи відповідач письмово повідомив заявника про те, які документи необхідно подати додатково.

Суди попередніх інстанцій, під час розгляду справи, не з'ясували, чи було прийнято відповідачем рішення про призначення або відмову у призначенні пенсії позивачу, як того вимагає пункт 39 Порядку № 22-1, і не надали належну правову оцінку усім обставинам справи і доказам, які знаходяться в матеріалах справи, зокрема, не перевірили, чи була розглянута заява ОСОБА_4 у відповідності до вимог чинного, у період спірних правовідносин, законодавства.

Таким чином, без перевірки вищевказаних обставин та доказів, суди дійшли передчасного висновку щодо захисту порушеного права позивача саме шляхом зобов'язання відповідача призначити і виплачувати спірну пенсію, а не шляхом зобов'язання останнього належним чином розглянути подану ОСОБА_4 заяву про призначення пенсії, з врахуванням його права на одержання такої, передбаченого Конституцією України, Законом № 1058-ІV і підтвердженого висновками Верховного Суду України і практикою Європейського суду з прав людини.

Також, суди попередніх інстанцій, застосовуючи під час розгляду справи приписи статей 99, 100 Кодексу адміністративного судочинства України, не врахували такого.

За правилами вищевказаних норм процесуального права для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється шестимісячний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.

Адміністративний позов, поданий після закінчення строків, установлених законом, залишається без розгляду, якщо суд на підставі позовної заяви та доданих до неї матеріалів не знайде підстав для визнання причин пропуску строку звернення до адміністративного суду поважними, про що постановляється ухвала.

Однак, в даному випадку, зверненню до адміністративного суду з цим позовом передувала бездіяльність відповідача, яка є триваючою і такою, яка мала місце і під час звернення ОСОБА_4 з позовною заявою.

Тобто, порушення прав, про захист яких просить позивач, відбувалось і на момент звернення до суду з цим позовом, а тому, колегія суддів дійшла висновку, що строки звернення до суду з даним позовом не пропущено.

За таких обставин, у судів першої та апеляційної інстанцій не було підстав для залишення позовних вимог, за період до 18 квітня 2013 року, без розгляду.

При новому розгляді справи суди повинні врахувати і те, що позивач, ІНФОРМАЦІЯ_1, звернувся з заявою про призначення йому пенсії вперше 30 квітня 2010 року, а тому, в силу вимог вищевказаних положень Закону № 1058-ІV і Порядку № 22-1, має право на призначення йому пенсії з дня, що настає за днем досягнення пенсійного віку, тобто починаючи з 8 лютого 2010 року.

За таких обставин, рішення судів попередніх інстанцій не відповідають вимогам щодо законності та обґрунтованості, а тому підлягають скасуванню з направленням справи на новий розгляд, оскільки, згідно з положеннями частини 1 статті 220 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції не може досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в судовому рішенні, та вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.

За приписами частини 2 статті 227 Кодексу адміністративного судочинства України підставою для скасування судових рішень судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи на новий судовий розгляд є порушення норм процесуального права, які унеможливили встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи.

Керуючись статтями 223, 227, 231 Кодексу адміністративного судочинства України колегія суддів, -

у х в а л и л а :

Касаційну скаргу Пенсійного фонду України задовольнити частково.

Постанову Печерського районного суду м. Києва від 22 листопада 2013 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 4 лютого 2014 року скасувати, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Ухвала набирає законної сили через п'ять днів після направлення її копії особам, які беруть участь у справі і оскарженню не підлягає.

Судді: Я.Л. Іваненко

М.І. Мойсюк

В.В. Тракало