Рішення № 52626383, 21.10.2015, Господарський суд м. Києва

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

РІШЕННЯ

21.10.2015Справа №910/21023/15

Господарський суд міста Києва у складі судді Курдельчука І.Д., при секретарі судового засідання Нечай О.Н., розглянув у відкритому судовому засіданні

справу № 910/21023/15

за позовом товариства з додатковою відповідальністю «Маяк», с. Боромля,

до публічного акціонерного товариства «Банк «Фінанси та Кредит», м. Київ,

про стягнення 2 530 000 грн.,

за участю представників:

позивача - Мальченко Д.В. (довіреність від 05.03.2015 № 1);

відповідача - не з'явився.

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

Товариство з додатковою відповідальністю «Маяк» (далі - Товариство) звернулося до Господарського суду міста Києва з позовом про стягнення з публічного акціонерного товариства «Банк «Фінанси та Кредит» (далі - Банк) 2 530 000 грн. за договором банківського вкладу від 06.11.2014 № 340 (далі - Договір).

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 18.08.2015 порушено провадження у справі та призначено судовий розгляд на 29.09.2015.

29.09.2015 відповідач подав суду відзив на позовну заяву, в якому просив суд у задоволенні позову відмовити, посилаючись на таке:

- постановою правління Національного банку України від 17.09.2015 № 612 «Про віднесення Публічного акціонерного товариства «Банк «Фінанси та Кредит» до категорії неплатоспроможних» Банк віднесено до категорії неплатоспроможних;

- на підставі рішення виконавчої дирекції Фонду гарантування вкладів фізичних осіб від 17.09.2015 №171 «Про запровадження тимчасової адміністрації в АТ «Банк «Фінанси та Кредит» та делегування повноважень тимчасового адміністратора банку» в Банку запроваджено тимчасову адміністрацію;

- Законом України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» (далі - Закон) визначено, що під час тимчасової адміністрації не здійснюється, зокрема: задоволення вимог вкладників та інших кредиторів банку, примусове стягнення коштів та майна банку, звернення стягнення на майно банку, накладення арешту на кошти та майно банку;

- між сторонами у даній справі склались зобов'язальні правовідносини на підставі Договору, отже, позивач виступає кредитором за вимогою з розпорядженням належними йому коштами, а відповідач є боржником у спірних правовідносинах і вказані вимоги підпадають під обмеження, встановлені положеннями Закону;

- разом з тим, положеннями Закону передбачено окремий порядок заявлення кредиторами власних вимог до банку, в який було введено тимчасову адміністрацію.

В судовому засіданні 29.09.2015 було оголошено перерву до 13.10.2015, відповідно до статті 77 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України).

13.10.2015 відповідач подав суду клопотання про долучення до матеріалів справи документів та про продовження строків вирішення спору.

13.10.2015 позивач подав суду клопотання про долучення до матеріалів справи документів.

Суд визнав клопотання обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 13.10.2015 продовжено строк розгляду спору на п'ятнадцять днів.

21.10.2015 відповідач подав суду додаткові пояснення до відзиву, в яких просив суд відмовити у задоволенні позову та просив розглядати справу без участі повноважного представника.

21.10.2015 позивач подав суду письмові пояснення та заяву про збільшення позовних вимог, в якій просив суд стягнути з відповідача 25% річних у сумі 150 000 грн.

Відповідно до пункту 3.10 постанови пленуму Вищого господарського суду України від 26.12.2011 № 18 «Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції» (далі - Постанова № 18) передбачені частиною четвертою статті 22 ГПК України права позивача збільшити або зменшити розмір позовних вимог, відмовитись від позову можуть бути реалізовані до прийняття рішення судом першої інстанції.

Під збільшенням або зменшенням розміру позовних вимог слід розуміти відповідно збільшення або зменшення кількісних показників за тією ж самою вимогою, яку було заявлено в позовній заяві.

У заяві про збільшення позивач по суті змінює предмет позову та просить суд стягнути додаткову вимогу, а саме 150 000 грн. 25% річних за Договором.

Пунктом 3.12 Постанови № 18 передбачено, що право позивача на зміну предмета або підстави позову може бути реалізоване лише до початку розгляду господарським судом справи по суті та лише у суді першої інстанції шляхом подання до суду відповідної письмової заяви, яка за формою і змістом має узгоджуватися із статтею 54 ГПК України з доданням до неї документів, зазначених у статті 57 названого Кодексу. Невідповідність згаданої заяви вимогам цих норм процесуального права є підставою для її повернення з підстав, передбачених частиною першою статті 63 ГПК України.

Заяви про зміну предмета або підстави позову, які відповідають вимогам статей 54 і 57 ГПК України, проте подані після початку розгляду господарським судом справи по суті, залишаються без розгляду і приєднуються до матеріалів справи, про що суд зазначає в описовій частині рішення, прийнятого по суті спору (або в ухвалі, якою закінчується розгляд справи).

Господарський суд міста Києва перейшов до розгляду спору по суті 13.10.2015, що підтверджується протоколом судового засідання.

Отже, подана позивачем заява залишається без розгляду та приєднується до матеріалів справи.

Представник позивача у судовому засіданні 21.10.2015 надав пояснення по суті спору, позовні вимоги підтримав у повному обсязі.

Представники відповідача у судове засідання 21.10.2015 не з'явилися, проте просили розглядати справу без участі повноважних представників (доповнення до відзиву від 21.10.2015).

У підпункті 3.9.2 пункту 3.9 Постанови № 18 зазначено, що, розпочинаючи судовий розгляд, суддя має встановити, чи повідомлені про час і місце цього розгляду особи, які беруть участь у справі, але не з'явилися у засідання. Особи, які беруть участь у справі, вважаються повідомленими про час і місце її розгляду судом, якщо ухвалу про порушення провадження у справі надіслано за поштовою адресою, зазначеною у позовній заяві. У випадку нез'явлення в засідання представників обох сторін або однієї з них справа може бути розглянута без їх участі, якщо неявка таких представників не перешкоджає вирішенню спору.

Господарський суд визнав наявні в матеріалах справи документи достатніми для вирішення спору та відповідно до статті 75 ГПК України розглянув справу за наявними в ній матеріалами.

У судовому засіданні 21.10.2015 було оголошено вступну та резолютивну частини рішення, відповідно до статті 85 ГПК України.

Судом, у відповідності до вимог статті 811 ГПК України, складалися протоколи судових засідань, які долучені до матеріалів справи.

Розглянувши подані сторонами документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, заслухавши пояснення представника позивача, Господарський суд міста Києва,

ВСТАНОВИВ:

06.11.2014 Банком і Товариством (клієнт) укладено Договір, за умовами якого:

- клієнт надає Банку суму грошових коштів (далі - вклад) у тимчасове користування на умовах терміновості, платності та зворотності, а Банк виплачує клієнту таку суму та проценти, нараховані на неї відповідно до умов Договору (пункт 1.1 Договору);

- вклад складається з вкладних траншів, що розміщені клієнтом згідно з умовами Договору. Вкладний транш є сумою грошових коштів, що переказана клієнтом на вкладний рахунок в порядку та на умовах, передбачених Договором та додатками, укладеними в рамках Договору і які є його невід'ємною частиною (пункт 1.2 Договору);

- Договір діє до 01.11.2015. Внесення коштів на вкладний рахунок відбувається протягом строку дії Договору (пункт 1.4 Договору);

- при закінченні строку розміщення вкладного траншу повернення вкладного траншу здійснюється Банком самостійно в день закінчення строку розміщення вкладного траншу шляхом перерахування грошових коштів на поточний рахунок клієнта, що вказаний у розділі 7 Договору. Повернення вкладного траншу може бути здійснено також на інший поточний рахунок клієнта, що вказаний у листі клієнта про повернення коштів (пункту 3.1 Договору);

- після закінчення строків надання вкладних траншів, що обумовлюються сторонами в додатках, які є невід'ємною частиною Договору, Банк зобов'язаний повернути суму вкладних траншів на умовах, зазначених у Договорі та у додатках до Договору (пункт 4.2 Договору).

Сторонами були укладені такі додатки до Договору: від 06.11.2014 № 340-1; від 26.12.2014 № 340-2; від 17.01.2015 № 340-4, відповідно до яких було внесено зміни щодо строків повернення вкладів, а саме: 1 000 000 грн. до 28.01.2015; 530 000 грн. до 02.02.2015; 1 000 000 грн. до 09.02.2015.

Частинами першою та третьою статті 1058 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) за договором банківського вкладу (депозиту) одна сторона (банк), що прийняла від другої сторони (вкладника) або для неї грошову суму (вклад), що надійшла, зобов'язується виплачувати вкладникові таку суму та проценти на неї або дохід в іншій формі на умовах та в порядку, встановлених договором.

До відносин банку та вкладника за рахунком, на який внесений вклад, застосовуються положення про договір банківського рахунка (глава 72 цього Кодексу), якщо інше не встановлено цією главою або не випливає із суті договору банківського вкладу.

Статтею 526 ЦК України передбачено, що зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

За приписами статті 525 ЦК України одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

Статтею 629 ЦК України встановлено, що договір є обов'язковим для виконання сторонами.

Частиною першою статті 530 ЦК України передбачено, що якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

Позивач документально підтвердив внесення вкладу на депозитний рахунок у Банку.

Судом встановлено, що: датою повернення останнього вкладу є 09.02.2015; Банк у визначений Договором та додатками до нього строки (28.01.2015; 02.02.2015; 09.02.2015) вклади Товариству не повернув.

В підтвердження наявності вказаних коштів на депозитному рахунку позивач подав суду банківську виписку станом на 17.09.2015 та лист Банку від 17.09.2015 № 9-314900/118.

Відповідно до статті 610 ЦК України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).

Статтею 1074 ЦК України встановлено, що обмеження прав клієнта щодо розпоряджання грошовими коштами, що знаходяться на його рахунку, не допускається, крім випадків обмеження права розпоряджання рахунком за рішенням суду або в інших випадках, встановлених законом, а також у разі зупинення фінансових операцій, які можуть бути пов'язані з легалізацією (відмиванням) доходів, одержаних злочинним шляхом, або фінансуванням тероризму, передбачених законом.

Позивач документально підтвердив невиконання відповідачем умов Договору та неповернення вкладу у сумі 2 530 000 грн.

Відповідач заперечував проти позову, посилаючись на введення тимчасової адміністрації та обмеження, визначені Законом.

Так, відповідно до рішення виконавчої дирекції Фонду гарантування вкладів фізичних осіб від 17.09.2015 № 171 «Про запровадження тимчасової адміністрації в АТ «БАНК «ФІНАНСИ ТА КРЕДИТ» запроваджено тимчасову адміністрацію на три місяці з 18.09.2015 до 17.12.2015 включно, призначено уповноважену особу Фонду та делеговано всі повноваження тимчасового адміністратора Банку.

За змістом частини п'ятою статті 36 Закону під час тимчасової адміністрації не здійснюється, зокрема: задоволення вимог вкладників та інших кредиторів банку; примусове стягнення коштів та майна банку, звернення стягнення на майно банку, накладення арешту на кошти та майно банку.

Тобто, в розумінні наведених положень Закону та з огляду на рішення виконавчої дирекції Фонду гарантування вкладів фізичних осіб від 17.09.2015 №171 у період з 17.09.2015 по 17.12.2015 стосовно Банку не здійснюється задоволення вимог вкладників та інших кредиторів чи примусове стягнення коштів та майна банку, звернення стягнення на майно банку, накладення арешту на кошти та майно.

У той же час, підстави припинення зобов'язань визначені главою 50 ЦК України, а стаття 36 Закону не є підставою для припинення цивільних зобов'язань, а лише встановлює певні особливості виконання таких зобов'язань.

Норма закону про не здійснення задоволення вимог вкладників та інших кредиторів банку з огляду на поняття "задоволення" (фактичне одержання управненою стороною від боржника предмету зобов'язання) не є підставою для відмови у задоволенні відповідного позову, оскільки судове рішення є лише способом захисту порушених прав та безпосередньо не призводить до задоволення вимоги кредитора (позивача), оскільки таке задоволення відбувається внаслідок виконання такого рішення (добровільно чи примусово).

Умови і порядок виконання рішень судів в примусовому порядку у разі невиконання їх у добровільному порядку визначені Законом України «Про виконавче провадження».

Внаслідок внесення змін Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо запобігання негативному впливу на стабільність банківської системи», який набрав чинності 11.07.2014, пункт 9 частини першої статті 37 Закону України «Про виконавче провадження» передбачає, що підлягають обов'язковому зупиненню виконавчі провадження у випадку тимчасової адміністрації неплатоспроможного банку або ліквідації банку відповідно до Закону.

Тобто, із системного аналізу пунктів 1, 2 частини п'ятої статті 36 Закону та пункту 9 частини першої статті 37 Закону України «Про виконавче провадження» вбачається, що забезпечення механізму заборони задоволення вимог кредиторів та/або примусового стягнення коштів, звернення стягнення на майно банку забезпечується шляхом обов'язкового зупинення виконавчого провадження, відкритого на підставі виданого судом виконавчого документа.

За змістом статті 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.

Відповідно до статті 124 Конституції України правосуддя в Україні здійснюється виключно судами. Делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускаються. Юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі.

Законом України від 17.07.1997 №475/97 ратифіковано Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04.11.1950 (далі - Конвенція) та Перший протокол до Конвенції, а відтак в силу статті 9 Конституції України вони є частиною національного законодавства України.

Статтею 6 Конвенції передбачено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.

Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод (1950 р.), ратифікованою Законом від 17 липня 1997 р. № 475/97-ВР (далі - Конвенція), зокрема ст. 1 Першого протоколу до неї (1952 р.) передбачено право кожної фізичної чи юридичної особи безперешкодно користуватися своїм майном, не допускається позбавлення особи її власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права, визнано право держави на здійснення контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

Гарантії здійснення права власності та його захисту закріплено й у вітчизняному законодавстві. Так, відповідно до ч. 4 ст. 41 Конституції України ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого майнового права та інтересу (ст. 16 Цивільного кодексу України; далі - ЦК).

Відповідно до ч. 1 ст. 317 ЦК власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном.

Правомочність володіння розуміють як передбачену законом (тобто юридично забезпечену) можливість мати (утримувати) в себе певне майно (фактично панувати над ним, зараховувати на свій баланс і подібне.).

Правовомочність користування означає передбачену законом можливість використовувати, експлуатувати майно, отримувати від нього корисні властивості, його споживання.

Правомочність розпорядження означає юридично забезпечену можливість визначення і вирішення юридичної долі майна шляхом зміни його належності, стану або призначення (відчуження за договором, передача у спадщину, знищення, переробка і т. ін.).

У сукупності ці правомочності вичерпують усі надані власнику можливості. Причому інколи всі разом або деякі з них можуть належати і не власнику, а іншому володільцю майна, наприклад, довірчому власнику майна, орендатору тощо. На відміну від прав власника, правомочності іншого законного володільця, навіть зі схожими правомочностями власника, не тільки не виключають прав самого власника на це майно, а й зазвичай виникають із його волі і в передбачених ним межах (наприклад, договір найму, договір управління майном).

Згідно з нормою ст. 319 ЦК власник володіє, користується і розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Він сам вирішує, що робити зі своїм майном, керуючись виключно власними інтересами, здійснюючи щодо цього майна будь-які дії, які не повинні суперечити закону і не порушують прав інших осіб та інтересів суспільства. Діяльність власника може бути обмежена чи припинена або власника може бути зобов'язано допустити до користування його майном інших осіб лише у випадках і в порядку, встановлених законом. Тобто правомочності власника не є безмежними, закон може встановлювати певні обмеження здійснення права власності. Такі обмеження встановлюються з метою забезпечення рівноваги в суспільстві та здійснення майнових прав усіма суб'єктами права.

Згідно до положень ст. 139 Господарського кодексу України, майном у цьому Кодексі визнається сукупність речей та інших цінностей (включаючи нематеріальні активи), які мають вартісне визначення, виробляються чи використовуються у діяльності суб'єктів господарювання та відображаються в їх балансі або враховуються в інших передбачених законом формах обліку майна цих суб'єктів. Залежно від економічної форми, якої набуває майно у процесі здійснення господарської діяльності, майнові цінності належать до основних фондів, оборотних засобів, коштів, товарів. Коштами у складі майна суб'єктів господарювання є гроші у національній та іноземній валюті, призначені для здійснення товарних відносин цих суб'єктів з іншими суб'єктами, а також фінансових відносин відповідно до законодавства.

Отже, правомочності власника та межі здійснення ним прав встановлені законом.

Через поняття «межі здійснення суб'єктивних цивільних прав» та «обмеження здійснення суб'єктивних цивільних прав» у законі встановлюється така поведінка власника, яка не суперечить актам цивільного законодавства. Власник майна повинен враховувати межі та обмеження цивільних прав.

Межі здійснення цивільних прав фактично виражаються у формулі «дозволено все, що прямо не заборонено законом», а обмеження (заборони), які мають найбільш загальний характер і які особа-власник повинна враховувати у своїй поведінці, конкретизуються у ст. 13 ЦК.

Так, обмеження встановлюються щодо окремих суб'єктивних прав як засіб стримання особи-власника при здійсненні ним цих прав з урахуванням необхідності дотримання прав інших осіб (при праві переважної купівлі) або суспільних інтересів (збереження пам'яток культури, історичних цінностей).

аналіз законодавства дає підстави для висновку: абсолютність прав власника зовсім не означає, що ніхто і ніколи не може їх обмежити. Разом із тим, як вбачається зі ст. 319 ЦК, обмеження права власності не підлягають розширеному тлумаченню.

Закріплений у п. 1 ч. 2 ст. 319 ЦК принцип, відповідно до якого дії власника щодо його майна не повинні суперечити закону, є загальним універсальним обмеженням прав власника. Відсутність прямої заборони в законі надає власнику широке коло можливостей для здійснення права власності, в той час як заборона на здійснення певних дій є механізмом стримання власника.

що межі здійснення цивільних прав визначають правомірну поведінку особи, оскільки її дії в межах цивільних прав підлягають правовому захисту, на відміну від дій, вчинених поза межами права.

Право власності є найбільш фундаментальним речовим правом, яке створює основну юридичну передумову для нормального функціонування цивільного обороту. Тому закон спеціально регулює не тільки підстави набуття права власності, а й підстави його припинення, які визначено у ст. 346 ЦК.

Наведений у ч. 1 зазначеної статті перелік не є вичерпним. Відповідно до ч. 2 цієї норми право власності може бути припинене також в інших випадках, встановлених законом.

Разом із тим факт встановлення законом підстав для позбавлення права власності Європейський Суд з прав людини вважає недостатнім для обґрунтування втручання в право власності.

Втручання в право власності, у тому числі й основане на законі, не повинно порушувати справедливу рівновагу між вимогами інтересів суспільства і захистом основних прав особи.

У правовому висновку Верховного Суду України, зробленому в постанові від 18 вересня 2013 р., зазначено таке: основною метою ст. 1 Першого протоколу до Конвенції є попередження свавільного захоплення власності, конфіскації, експропріації та інших порушень безперешкодного користування своїм майном. При цьому в своїх рішеннях Європейський суд з прав людини постійно вказує на необхідність дотримання справедливої рівноваги між інтересами суспільства та необхідністю дотримання фундаментальних прав окремої людини (наприклад, рішення від 23 вересня 1982 р. у справі «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції», від 11 березня 2003 р. - «Новоселецький проти України», від 1 червня 2006 р. - «Федоренко проти України»). Необхідність забезпечення такої рівноваги відображено в структурі ст. 1. Зокрема, необхідно, щоб була дотримана обґрунтована пропорційність між застосованими заходами та переслідуваною метою, якої намагаються досягти шляхом позбавлення особи її власності.

Таким чином, особу може бути позбавлено її власності лише в інтересах суспільства, на умовах, передбачених законом і загальним принципами міжнародного права, а при вирішенні питання про можливість позбавлення особи власності має бути дотримано справедливої рівноваги між інтересами суспільства та правами власника.

Наведене дає підстави для висновку, що Закон не є перешкодою для розгляду судом відповідного позову та у випадку встановлення порушення прав позивача - його задоволення.

У іншому ж випадку (відмови у задоволенні позову внаслідок тимчасової адміністрації банку-відповідача) будуть порушені конституційні права особи на судовий захист, адже після усунення такої обставини, відповідна особа буде позбавлена права на повторне звернення до суду із відповідним позовом, а припинення тимчасової адміністрації не буде новою підставою позову, оскільки в первісному позові позивач на таку обставину не посилається. Крім того, права особи на судовий захист не можна буде відновити з дотриманням визначеної статтею 112 ГПК України процедури, адже такі підстави не будуть відповідати правовій природі нововиявлених обставин.

Відповідно до частини першої статті 33 ГПК України кожна із сторін повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підстави своїх вимог чи заперечень.

Згідно з статтею 34 ГПК України господарський суд приймає тільки ті докази, які мають значення для справи.

Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Відповідно до пункту 2.3 Постанови № 18 якщо стороною (або іншим учасником судового процесу) у вирішенні спору не подано суду в обґрунтування її вимог або заперечень належні і допустимі докази, в тому числі на вимогу суду, або якщо в разі неможливості самостійно надати докази нею не подавалося клопотання про витребування їх судом (частина перша статті 38 ГПК України), то розгляд справи господарським судом може здійснюватися виключно за наявними у справі доказами, і в такому разі у суду вищої інстанції відсутні підстави для скасування судового рішення з мотивів неповного з'ясування місцевим господарським судом обставин справи; крім того, неподання позивачем витребуваних господарським судом матеріалів, необхідних для вирішення спору, тягне за собою правові наслідки у вигляді залишення позову без розгляду на підставі пункту 5 частини першої статті 81 ГПК України.

Відповідач не подав суду належних та допустимих доказів, які б спростовували доводи позивача та підтверджували заперечення проти задоволення позовних вимог.

За таких обставин, позов визнається судом доведеним, обґрунтованим, та таким, що підлягає задоволенню.

За приписами статті 49 ГПК України судові витрати зі справи слід покласти на відповідача.

Керуючись статтями 43, 49, 82 - 85 ГПК України, Господарський суд міста Києва

ВИРІШИВ:

1. Позов задовольнити повністю.

2. Стягнути з публічного акціонерного товариства «Банк «Фінанси та Кредит» (04050, м. Київ, вул. Артема, 60; ідентифікаційний код: 09807856) з будь-якого рахунку, виявленого під час виконання даного рішення суду, на користь товариства з додатковою відповідальністю «Маяк» (42621, Сумська область, Тростянецький район, с. Боромля, вул. Швецова, 33; ідентифікаційний код: 03779142): 2 530 000 (два мільйони п'ятсот тридцять тисяч) грн. боргу з депозиту та 50 600 (п'ятдесят тисяч шістсот) грн. судового збору.

3. Після набрання рішенням законної сили видати відповідний наказ.

Відповідно до частини п'ятої статті 85 ГПК України рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним господарським судом.

Рішення може бути оскаржено протягом десяти днів з дня підписання повного рішення шляхом подачі апеляційної скарги до місцевого господарського суду.

Відповідно до статті 87 ГПК України повне рішення та ухвали надсилаються сторонам, прокурору, третім особам, які брали участь в судовому процесі, але не були присутні у судовому засіданні, рекомендованим листом з повідомленням про вручення не пізніше трьох днів з дня їх прийняття або за їх зверненням вручаються їм під розписку безпосередньо у суді.

Повне рішення складено 23.10.2015.

Суддя І.Д. Курдельчук