Ухвала суду № 52570379, 15.10.2015, Львівський апеляційний адміністративний суд

УХВАЛА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

15 жовтня 2015 року Справа № 876/10039/13 Львівський апеляційний адміністративний суд в складі:

головуючого судді Старунського Д.М.,

суддів Багрія В.М., Рибачука А.І.,

за участю секретаря судового засідання Лемцьо І.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Львові апеляційну скаргу Мукачівської об'єднаної державної податкової інспекції в Закарпатській області на постанову Закарпатського окружного адміністративного суду від 5 червня 2013 року у справі за позовом приватного акціонерного товариства "Мукачівський лісокомбінат" до Мукачівської об'єднаної державної податкової інспекції в Закарпатській області про визнання протиправними та скасування податкових повідомлень-рішень,

в с т а н о в и в:

ПАТ"Мукачівський лісокомбінат" 21.06.2010 року звернулося в суд з адміністративним позовом до Мукачівської ОДПІ в Закарпатській області, в якому просило визнати протиправним і скасувати податкові повідомлення-рішення №2749/23-01/274157/16213 від 22.07.2009 року, № 2750/23-01/274157/16212 від 22.07.2009 року, № 2751/23-01/274157/16211 від 22.07.2009 року.

Постановою Закарпатського окружного адміністративного суду від 5 червня 2013 року позов задоволено. Визнано протиправним і скасовано податкові повідомлення-рішення Мукачівської ОДПІ в Закарпатській області №2749/23-01/274157/16213 від 22.07.2009 року, № 2750/23-01/274157/16212 від 22.07.2009 року, № 2751/23-01/274157/16211 від 22.07.2009 року.

Не погодившись з таким рішенням суду першої інстанції Мукачівська ОДПІ в Закарпатській області оскаржила його в апеляційному порядку. В апеляційній скарзі просить рішення суду першої інстанції скасувати і прийняти нове рішення, яким в задоволенні позову відмовити.

Вимоги за апеляційною скаргою обґрунтовує тим, що приймаючи постанову, суд першої інстанції невірно застосував норми матеріального права, що призвело до неправильного вирішення справи.

Апелянт зазначає, що проведені операції є нікчемними, оскільки контрагент позивача подавав нульові звіти з ПДВ та не сплачував податок до бюджету. Разом з тим, відсутні необхідні умови для результатів відповідної господарської, економічної діяльності, технічного персоналу, основних фондів, виробничих активів, складських приміщень та транспортних засобів.

Особи, які беруть участь в справі, в судове засідання не з'явилися, хоча були належним чином повідомлені про дату, час і місце судового засідання, тому відповідно до ч.1 ст.41 та 196 КАС України суд розглядає справу за їхньої відсутності без здійснення фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу.

Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши наявні в справі матеріали та доводи апеляційної скарги у їх сукупності, на основі наявних у справі доказів, колегія суддів приходить до переконання, що подану апеляційну скаргу слід залишити без змін з таких підстав.

Судом першої інстанції встановлено, що з 20 липня 2009 року по 22 липня 2009 року податковим органом проведено невиїзну документальну перевірку позивача з питань дотримання вимог податкового та іншого законодавства по взаєморозрахункам з ПП ПАТ"Мукачівський лісокомбінат" за період з 01 квітня 2008 року по 30 вересня 2008 року.

За результатами перевірки складено акт за №1479/23-01/00274157 від 22.07.2008 року на підставі якого, відповідачем прийнято оскаржувані податкові повідомлення-рішення форми «Р» №2749/23- 01/274157/16213 від 22.07.2009 року, яким позивачу визначено суму податкового зобов'язання податку на прибуток на загальну суму 115395 грн., № 2750/23-01/274157/16212 від 22.07.2009 року, яким позивачу визначено суму податкового зобов'язання з податку на додану вартість по вітчизняних товарах у розмірі 23563,5 грн. та форми «В1» за № 2751/23-01/274157/16211 від 22.07.2009 року, яким позивачу зменшено суму бюджетного відшкодування за вересень та жовтень 2008 року в розмірі 47477 грн.

Перевіркою встановлено наступні порушення:

- пп. 5.2.1. п. 5.2., пп. 5.3.9. п. 5.3. ст. 5 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств», в результаті чого занижено податок на прибуток в сумі 82425 гривень, в тому числі за ІІІ квартал 2008 року - на суму 82425 гривень;

- п. 7.4.1 п. 7.4., пп. 7.7.2 , пп. 7.7.3 п. 7.7 ст. 7 Закону України «Про податок на додану вартість», у звязку з чим перевіркою донараховано ПДВ в сумі 15709 гривень, в тому числі за серпень 2008 року - 5269,00 гривень, за вересень 2008 року - 10440,00 гривень, та зменшено заявлене бюджетне відшкодування на суму 47477,00 гривен, в тому числі за вересень 2008 року - 17563 гривень, за жовтень 2008 року - 29914,00 гривень.

Зміст вищевказаних порушень полягає у тому, що ОСОБА_1, який діяв за довіреністю СГД фізичної особи ОСОБА_2, уклав з ПрАТ «Мукачівський лісокомбінат» угоди без мети настання реальних наслідків, які відповідно до п. 1, п. 2 ст. 215, п. 1.,5 ст. 203, 228 ЦК України є нікчемними

Крім того, СГД ФО ОСОБА_2 подавав до податкового органу податкову звітність, в якій не відображав наявність оподатковуваних операцій з ПрАТ «Мукачівський лісокомбінат».

Перевіркою визнано незаконним включення ПрАТ «Мукачівський лісокомбінат» до складу валових витрат за третій квартал 2008 року за операцій з СГД ФО ОСОБА_2, як таких, що проведені на підставі нікчемного правочину. Також, з підстав визначення перевіркою нікчемності правочину між СГД ФО ОСОБА_2 та ПрАТ «Мукачівський лісокомбінат» суму податкового кредиту ПрАТ «Мукачівський лісокомбінат» зменшено на 65940 гривен, в тому числі за серпень 2008 року - 25586 грн., за вересень 2008 року - 40354 грн.

Задовольняючи адміністративний позов, суд першої інстанції виходив з того, що відповідачем не доведено правомірності оскаржуваних податкових повідомлень-рішень, відтак позовні вимоги знайшли своє підтвердження під час розгляду адміністративної справи.

Колегія суддів погоджується з таким висновком суду першої інстанції, вважаючи, що він відповідає нормам матеріального права та фактичним обставинам справи з огляду на наступне.

Відповідно до п. 1.7 ст.1 Закону України «Про податок на додану вартість» в редакції, чинній на дату існування відповідних відносин, податковий кредит - сума, на яку платник податку має право зменшити податкове зобов'язання звітного періоду, визначена згідно з цим законом. Згідно із пп. 7.2.1., п. 7.2 ст. 7 вказаного закону платник податку зобов'язаний надати покупцю податкову накладну, що має містити зазначені окремими рядками визначені реквізити.

Згідно п. п. 7.4.1. вказаного закону податковий кредит звітного періоду визначається виходячи із договірної (контрактної) вартості товарів (послуг), але не вище рівня звичайних цін, у разі якщо договірна ціна на такі товари (послуги) відрізняється більше ніж на 20 відсотків від звичайної ціни на такі товари (послуги), та складається із сум податків, нарахованих (сплачених) платником податку за ставкою, встановленою пунктом 6.1 ст. 6 та ст. 8 цього закону, протягом такого звітного періоду у зв'язку з :придбанням або виготовленням товарів (у тому числі при їх імпорті) та послуг з метою їх подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку. Відповідно до п. 7.4.4. закону, якщо платник податку придбаває (виготовляє) матеріальні та нематеріальні активи (послуги), які не призначаються для їх використання в господарській діяльності такого платника, то сума податку, сплаченого у зв'язку з таким придбанням (виготовленням), не включається до складу податкового кредиту.

У відповідності до вимог п. 7.4.5. п. 7.4 ст. 7 Закону не підлягають включенню до складу податкового кредиту суми сплаченого (нарахованого) податку у зв'язку з придбанням товарів (послуг), не підтверджені податковими накладними чи митними деклараціями (іншими подібними документами згідно з підпунктом 7.2.6 цього пункту). З аналізу ст. 7 Закону України "Про податок на додану вартість"від 03.04.1997 року № 168/97-ВР, випливає, що визначальною підставою для формування податкового кредиту є достовірне встановлення обставин щодо реальності господарської операції, наявності правових та фактичних підстав для витрат з придбання товарів, робіт, послуг.

Згідно з п. п. 7.7.1. п. 7.1. ст. 7 Закону, сума податку, що підлягає сплаті (перерахуванню) до бюджету або бюджетному відшкодуванню, визначається як різниця між сумою податкового зобов'язання звітного податкового періоду та сумою податкового кредиту такого звітного податкового періоду.

Відповідно до п. п. 7.7.2. п. 7.7. ст. 7 Закону, якщо у наступному податковому періоді сума, розрахована згідно з підпунктом 7.7.1 цього пункту, має від'ємне значення, то бюджетному відшкодуванню підлягає частина такого від'ємного значення, яка дорівнює сумі податку, фактично сплаченій отримувачем товарів (послуг) у попередніх податкових періодах постачальникам таких товарів (послуг). Зазначеним законом не передбачається умова сплати цих коштів до бюджету, встановлено лише один випадок не включення до складу податкового кредиту витрат на сплату ПДВ, а саме відсутність податкової накладної.

Згідно з п. п. 7.7.3. п. 7.1. ст. 7 Закону, платник податку може прийняти самостійне рішення про зарахування належної йому повної суми бюджетного відшкодування у зменшення податкових зобов'язань з цього податку наступних податкових періодів. Зазначене рішення відображається платником податку у податковій декларації, яку він подає за наслідками звітного періоду, в якому виникає право на подання заяви про отримання бюджетного відшкодування згідно з нормами цієї статті. Закон не вимагає надання додаткової інформації з податкових декларацій контрагентів та не ставить у залежність отримання бюджетного відшкодування від податкового обліку третіх осіб.

Виходячи з вимог ч. 1, ч. 2 ст. 9 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» №996 від 16.07.1999 р., підставою для бухгалтерського обліку господарських операцій є первинні документи, які фіксують факти здійснення господарських операцій. Первинні документи повинні бути складені під час здійснення господарської операції, а якщо це неможливо - безпосередньо після її закінчення.

Аналізуючи наведені приписи колегія суддів зазначає, що закон встановлює відповідальність платника податку тільки у випадку включення в податковий кредит сум ПДВ, не підтверджених, зокрема, податковими накладними. При цьому, закон не передбачає обов'язку або права одного платника податків контролювати показники податкової звітності іншого платника податків.

На підтвердження здійснення господарських операцій в матеріалах справи наявні копії первинних документів, податкових накладних, отриманих від ПП ОСОБА_2, виписки з банківського рахунку ПрАТ «Мукачівський лісокомбінат» та документи, опрацьовані працівниками податкового органу при приведенні перевірки.

Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, щодо неправомірності твердження відповідача про нікчемність договорів, колегія суддів вважає за необхідне зазначити наступне.

Відповідно до приписів статті 202 ЦК України, правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Частиною 1 ст. 203 ЦК України встановлено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства.

Відповідно до ч. 1 ст. 215 ЦК України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Згідно з ч. ч. 2, 3 ст. 215 ЦК України, якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин). Визнання правочину недійсним судом не вимагається лише у тому випадку, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин).

Нікчемними, зокрема, є правочини: укладені з недодержанням обов'язкової письмової форми, якщо недійсність прямо передбачена законом, наприклад, правочини щодо забезпечення виконання зобов'язань (ст. 547); укладені з недодержанням обов'язкової нотаріальної форми (ч. 1 ст. 219); 3)укладені малолітньою особою за межами її цивільної дієздатності без належного схвалення (ч. 2 ст. 221); укладені недієздатною фізичною особою (ч. 1 ст. 226); вчинені без дозволу органу опіки і піклування (ч. 1 ст. 224); які порушують публічний порядок (ч. 2 ст. 228).

Перелік правочинів, які є нікчемними як такі, що порушують публічний порядок, визначений ст. 228 ЦК, згідно якої такими є: правочини, спрямовані на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина; правочини, спрямовані на знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним.

Тобто, такими є правочини, що посягають на суспільні, економічні та соціальні основи держави, зокрема: правочини, спрямовані на використання всупереч закону комунальної, державної або приватної власності; правочини, спрямовані на незаконне відчуження або незаконне володіння, користування, розпорядження об'єктами права власності українського народу - землею як основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави, її надрами, іншими природними ресурсами (ст. 14 Конституції України); правочини щодо відчуження викраденого майна; правочини, що порушують правовий режим вилучених з обігу або обмежених в обігу об'єктів цивільного права тощо.

Усі інші правочини, спрямовані на порушення інших об'єктів права, передбачені іншими нормами публічного права, не є такими, що порушують публічний порядок.

Зміст наведеної правової норми свідчить про те, що законодавець відокремив порушення публічного порядку від інших підстав нікчемності правочинів та передбачив наявність умислу сторін (сторони) на незаконний результат, а також суперечність його публічно-правовим актам держави.

Відповідно до статті 207 Господарського кодексу України (ГК України) господарське зобов'язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності), може бути, на вимогу однієї із сторін або відповідного органу державної влади, визнано судом недійсним повністю або в частині.

Необхідними умовами для визнання зобов'язання недійсним відповідно до частини 1 статті 207 ГК України є, зокрема, його вчинення з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства та наявність умислу хоча б у однієї із сторін щодо настання відповідних наслідків.

Наявність умислу у сторін (сторони) угоди означає, що вони (вона), виходячи з обставин справи, усвідомлювали або повинні були усвідомлювати протиправність вчинення зобов'язання і суперечність його мети інтересам держави та суспільства і прагнули або свідомо допускали настання протиправних наслідків.

Таким чином, при кваліфікації правочину за ст. 228 ЦК України має враховуватися вина, яка виражається в намірі порушити публічний порядок сторонами правочину або однією зі сторін. Доказом вини може бути вирок суду, постановлений у кримінальній справі, щодо знищення, пошкодження майна чи незаконного заволодіння ним тощо.

Зважаючи на те, що публічний порядок держави порушується у разі недотримання нормативних актів, у яких він закріплений, а порушення податкового законодавства є злочином, відповідальність за який встановлена Кримінальним кодексом України, суд констатує, що кваліфікація правочину як такого, що порушує публічний порядок, повинен передувати вирок суду про притягнення учасника (учасників) такого правочину до кримінальної відповідальності, який би набрав законної сили, саме за злочини, що посягають на суспільні, економічні та соціальні основи держави.

В контексті наведеного слід зазначити, що висновок податкового органу про нікчемність правочину є необґрунтованим.

На момент укладення угод та їх виконання, позивач та його контрагенти були наділені належною господарською компетенцією, знаходилися в Єдиному державному реєстрі підприємств та організацій України. Доказів, які б свідчили про відсутність у них відповідної правоздатності відповідачем не надано.

З матеріалів справи видно, що ОСОБА_1, від імені СГД фізичної особи ОСОБА_2 уклав з позивачем договор на поставку лісоматеріалів ( пиловник, техсировина), яку позивач оплатив разом з ПДВ ( податкові накладні та банківські виписки оплати підтверджують рух активів та реальність укладених угод ( а.с.111-133, 134-146).

Позивач надав належні та допустимі суду докази на підтвердження того, що господарські операції носили реальний характер, послуги були виконані належним чином, які в свою чергу оплачені, чого податковим органом не спростовано.

Нікчемність вказаних угод податковий орган обґрунтовує тільки вироком по кримінальній справі відносно ОСОБА_1

Вироком Свалявського районного суду Закарпатської області від 13 грудня 2012 року (справа № 1/710/220/11) ОСОБА_1 визнаний винним у вчиненні злочинів, передбачених ст. ст. 191 ч. 5, 209 ч. 1, 191 ч. 4, 209 ч. 2 Кримінального кодексу України, тобто, ОСОБА_1, за попередньою змовою з ОСОБА_3, організував привласнення коштів ПП ОСОБА_2 та вчинив розтрату майна, що перебувало в його віданні, тим самим ним вчинено дії спрямовані на набуття, володіння та використання коштів, одержаних внаслідок вчинення суспільно - небезпечного протиправного діяння.

Отже, ОСОБА_1О, визнаний винним у вчиненні злочинів щодо привласнення та розтрати чужого майна, проте цим вироком він не визнавався винним у вчиненні злочину (злочинів), пов'язаних з укладенням правочинів, направлених на порушення суспільних, економічних та соціальних основ держави та даною кримінальною справою не досліджувались відносини щодо укладання договору між ОСОБА_1 та контрагентами.

Відтак, суд першої інстанції вірно зазначив, що висновок податкового органу про нікчемність правочину є необґрунтованим, оскільки відсутні докази щодо нікчемності правочину, так як вироком суду, що набрав законної сили не доведена вина сторін правочину (однієї з сторін правочину) в намірі порушити публічний порядок у вигляді порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина та/або знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконного заволодіння ним.

Разом з тим, колегія суддів вважає за необхідне зазначити, що у відповідності до законодавства України платник податків не може нести відповідальності за дії чи бездіяльність своїх контрагентів.

Не є підставою для відмови у праві на податковий кредит та бюджетне відшкодування з податку на додану вартість порушення податкової дисципліни, вчинені контрагентом платника податку. Також не є підставою для визнання неправомірними операцій платника податку на додану вартість його контрагента. Усі операції, вчинені контрагентом платника податку до припинення такого контрагента, не можуть автоматично розглядатися як нікчемні правочини в силу самого собою припинення юридичної особи або анулювання її податкового статусу.

Відповідно до ст. ст. 46-49 Податкового кодексу України ведення податкового обліку покладено на кожного окремого платника податку. При цьому такий платник несе самостійну відповідальність за порушення правил ведення податкового обліку. Зазначена відповідальність стосується кожного окремого платника податку і не може автоматично поширюватися на третіх осіб, у тому числі на його контрагентів.

Якщо контрагент позивача в подальшому не дотримувався у своїй діяльності законодавчих норм, це тягне відповідальність та негативні наслідки саме щодо них.

Зазначені обставини не є підставою для позбавлення платника податку права на формування податкового кредиту і відшкодування ПДВ у випадку, коли останній виконав усі передбачені законом умови стосовно отримання такого відшкодування та має необхідні документальні підтвердження розміру свого податкового кредиту.

Крім того, згідно з практикою Європейського суду з прав людини у справі «БУЛВЕС» АД проти Болгарії» (заява №3991/03) Європейський суд з прав людини у своєму рішенні від 22.01.2009 року зазначив, що платник податку не повинен нести наслідків невиконання постачальником його зобов'язань зі сплати податку і в результаті сплачувати ПДВ вдруге. На думку Суду, такі вимоги стали надмірним тягарем для платника податку, що порушило справедливий баланс, який повинен підтримуватися між вимогами суспільного інтересу та вимогами захисту права власності.

Вказана правова позиція викладена у Постанові Верховного Суду України від 31 січня 2011 року справа №21-47а10.

Відповідно до ст. 71 КАС України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, а суд, згідно ст. 86 цього Кодексу, оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні.

Згідно ч. 2 ст. 71 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Відповідно до ст. 159 КАС України, судове рішення повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

В зв'язку з цим, колегія суддів апеляційного суду вважає, що суд першої інстанції при вирішенні даної справи всебічно, повно та об'єктивно встановив обставини справи, дослідив та оцінив всі докази, які містяться в матеріалах справи.

З огляду на таке, наведені в апеляційній скарзі доводи не викликають сумнівів щодо правильності висновків суду першої інстанції та застосування норм матеріального і процесуального права.

Відповідно до ч. 1 ст. 200 КАС України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а постанову суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Зважаючи на те, що суд правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права, апеляційну скаргу належить залишити без задоволення, а постанову без змін.

Керуючись ст.ст. 41, 160, 195, 196, 198 п. 1, 200, 205 ч. 1 п. 1, 206, 254 Кодексу адміністративного судочинства України, суд,

у х в а л и в:

Апеляційну скаргу Мукачівської об'єднаної державної податкової інспекції в Закарпатській області залишити без задоволення, а постанову Закарпатського окружного адміністративного суду від 5 червня 2013 року у справі №2а-2336/10/0770 - без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення.

На ухвалу може бути подано касаційну скаргу безпосередньо до Вищого адміністративного суду України протягом двадцяти днів після набрання нею законної сили.

Головуючий суддя Д.М. Старунський

Судді В.М. Багрій

А.І. Рибачук