Рішення № 52560867, 13.10.2015, Господарський суд м. Києва

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА

01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

13.10.2015

Справа №905/1070/15

За позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Будівельна компанія Крамміськбуд»

до Товариства з обмеженою відповідальністю «Практік Стайл»

про визнання договору недійсним, -

Суддя Морозов С.М.

За участю представників сторін:

від відповідача: не з’явились;

від відповідача: не з’явились.

ВСТАНОВИВ:

Товариство з обмеженою відповідальністю «Будівельна компанія Крамміськбуд» (надалі також – позивач) звернулося до суду з позовом про визнання недійсним Договору поставки №15/0204-2 від 02.04.2015р., укладеного з Товариством з обмеженою відповідальністю «Практік Стайл» (надалі також – відповідач).

Позовні вимоги обґрунтовано тим, що позивачем отримано інформацію про сумнівність реального здійснення господарської діяльності відповідачем, оскільки під час перевірки останнього податковими органами встановлено відсутність необхідних умов для здійснення господарської діяльності.

Відзиву відповідачем до матеріалів справи надано не було, про час та місце судового засідання повідомлений належним чином, докази чого містяться в матеріалах справи.

Ухвалою Господарського суду Донецької області від 24.07.2015р. в справі було порушено провадження, присвоєно №905/1070/15 та призначено до слухання.

Ухвалою Господарського суду Донецької області від 03.09.2015р. справу №905/1070/15 було направлено за підсудністю до Господарського суду міста Києва.

Супровідним листом від 08.09.2015р. матеріали справи №905/1070/15 було надіслано до Господарського суду міста Києва за територіальною підсудністю.

Проведеним 15.09.2015р. автоматичним розподілом справ в Господарському суді міста Києва, дана справа була розподілена на суддю Морозова С.М., що підтверджується наявним в матеріалах справи протоколом авоматизованого розподілу судової справи між суддями.

Ухвалою від 16.09.2015р. матеріали справи №905/1070/15 було прийнято до свого провадження суддею Морозовим С.М. та призначено судове засідання на 13.10.2015р.

В судове засідання 13.10.2015р. представники сторін не з’явились.

Від позивача до суду надійшла телеграма про відкладення розгляду справи у зв’язку з участю представника в іншому судовому засіданні.

Розглянувши клопотання позивача, судом було відмовлено в його задоволенні, оскільки стороною у справі є товариство, а не окремий його представник, а в ГПК України передбачена участь через представника, що надає можливість направити в судове засідання іншу уповноважену належним чином на те особу чи директора.

Від відповідача до суду заяв та клопотань не надійшло.

Судом враховано, що відповідно до п. 3.9. Постанови Пленуму Вищого господарського суду України №18 від 26.12.2011р. «Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції», розпочинаючи судовий розгляд, суддя має встановити, чи повідомлені про час і місце цього розгляду особи, які беруть участь у справі, але не з'явилися у засідання.

Особи, які беруть участь у справі, вважаються повідомленими про час і місце розгляду судом справи у разі виконання останнім вимог частини першої статті 64 та статті 87 ГПК.

За змістом цієї норми, зокрема, в разі якщо ухвалу про порушення провадження у справі було надіслано за належною адресою (тобто повідомленою суду стороною, а в разі ненадання суду відповідної інформації – адресою, зазначеною в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців), і не повернуто підприємством зв’язку або повернуто з посиланням на відсутність (вибуття) адресата, відмову від одержання, закінчення строку зберігання поштового відправлення тощо, то вважається, що адресат повідомлений про час і місце розгляду справи судом.

У випадку нез'явлення в засідання господарського суду представників обох сторін або однієї з них справа може бути розглянута без їх участі, якщо неявка таких представників не перешкоджає вирішенню спору.

Зважаючи на те, що неявка представників відповідача не перешкоджає всебічному, повному та об'єктивному розгляду всіх обставин справи, суд вважає за можливе розглянути справу за наявними в ній матеріалами в порядку ст. 75 ГПК України.

При цьому, оскільки суд відкладав розгляд справи, надаючи можливість учасникам судового процесу реалізувати свої процесуальні права на представництво інтересів у суді та подання доказів в обґрунтування своїх вимог та заперечень, суд, враховуючи процесуальні строки розгляду спору, встановлені ст. 69 ГПК України, не знаходить підстав для відкладення розгляду справи.

Судом, враховано, що в силу вимог ч. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожен при вирішенні судом питання щодо його цивільних прав та обов'язків має право на судовий розгляд упродовж розумного строку.

Обов'язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінки сторін, предмету спору. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням ч. 1 ст. 6 даної Конвенції (§ 66 69 рішення Європейського суду з прав людини від 08.11.2005р. у справі «Смірнова проти України»).

Відповідно до Листа Верховного Суду України головам апеляційних судів України №1-5/45 від 25.01.2006р., у цивільних, адміністративних і господарських справах перебіг провадження для цілей статті 6 Конвенції розпочинається з моменту подання позову і закінчується винесенням остаточного рішення у справі.

Критерії оцінювання «розумності» строку розгляду справи є спільними для всіх категорій справ (цивільних, господарських, адміністративних чи кримінальних). Це – складність справи, поведінка заявника та поведінка органів державної влади (насамперед, суду). Відповідальність держави за затягування провадження у справі, як правило, настає у випадку нерегулярного призначення судових засідань, призначення судових засідань з великими інтервалами, затягування при передачі або пересиланні справи з одного суду в інший, невжиття судом заходів до дисциплінування сторін у справі, свідків, експертів, повторне направлення справи на додаткове розслідування чи новий судовий розгляд.

Всі ці обставини судам слід враховувати при розгляді кожної справи, оскільки перевищення розумних строків розгляду справ становить порушення прав, гарантованих пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав і основних свобод людини, а збільшення кількості звернень до Європейського суду з прав людини не лише погіршує імідж нашої держави на міжнародному рівні, але й призводить до значних втрат державного бюджету.

В судовому засіданні 13 жовтня 2015 року оголошено вступну та резолютивну частини рішення.

Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з’ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об’єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Господарський суд міста Києва, –

ВСТАНОВИВ:

02.04.2015р. року між позивачем (покупець за Договором) та відповідачем (постачальник за Договором) було укладено Договір поставки №15/0204-0 (надалі - Договір).

Відповідно до п. 1.1. Договору відповідач передає у власність позивача, а позивач приймає та оплачує товар (продукцію), а саме: будівельні матеріали, інструменти, загальна кількість, одиниця виміру, ціна за одиницю виміру та загальна ціна, виробник якого визначений сторонами в специфікаціях, є невід’ємною частиною даного Договору.

Згідно з п. 1.2. Договору відповідач гарантує, що товар (продукція) належить йому на праві власності, не знаходиться під забороною відчуження, арештом, не є предметом залогу та іншим способом забезпечення виконання зобов’язань перед будь-якими фізичними чи юридичними особами, державними органами та державою, а також не є предметом якого-небудь іншого обтяження чи обмеження, передбаченого діючим законодавством України.

Відповідач підтверджує, що укладення та виконання ним даного Договору не суперечить нормам діючого законодавства України та відповідає його вимогам (в частині відносно отримання всіх необхідних дозволів та узгоджень), а також підтверджує те, що укладення та виконання ним даного Договору не суперечить цілям діяльності відповідача, положенням його установчих документів чи інших локальних актів. (п. 1.3. Договору).

Додатками №№ 1, 2, 3, 4 та 5 до Договору сторони погодили найменування продукції, її кількість, ціну та загальну вартість.

Надалі відповідачем було виставлено позивачу рахунки на оплату на загальну суму в розмірі 341 973,98 грн., а саме: №1 від 15.04.2015 на суму в розмірі 95 133,79 грн., №2 від 15.04.2015 на суму в розмірі 97 938,19 грн., №3 від 17.04.2015 на суму в розмірі 73 164,00 грн., №4 від 17.04.2015 на суму в розмірі 52 780,10 грн., №5 від 20.04.2015 на суму в розмірі 22 957,90 грн.

Згідно наступних видаткових накладних відповідачем було поставлено позивачу продукцію на загальну суму в розмірі 341 973,98 грн.: №1 від 15.04.2015 на суму в розмірі 95 133,79 грн., №2 від 15.04.2015 на суму в розмірі 97 938,19 грн., №3 від 17.04.2015 на суму в розмірі 73 164,00 грн., №4 від 17.04.2015 на суму в розмірі 52 780,10 грн., №5 від 20.04.2015 на суму в розмірі 22 957,90 грн.

Як підтверджується матеріалами справи позивачем було оплачено відповідачу вартість товару на суму 277 360,00 грн. (виписки позивача по його рахунку за 30.04.2015р. та 29.05.2015р. містяться в справі).

Звернувшись до суду позивач зазначає, що Договір є недійсним, оскільки під час перевірки відповідача податковими органами встановлено відсутність необхідних умов для його господарської діяльності. Отже, на думку позивача, реальність фінансово-господарської діяльності відповідача під сумнівом.

Відповідно до ч. 1 ст. 1, ч. 1 ст. 2 Господарського процесуального кодексу України підприємства, установи, організації, інші юридичні особи мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів. Господарський суд порушує справи за позовними заявами підприємств та організацій, які звертаються до господарського суду за захистом своїх прав та охоронюваних законом інтересів.

Захист цивільних прав – це передбаченні законом способи охорони цивільних прав у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення.

Під способами захисту суб'єктивних цивільних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав та вплив на правопорушника.

Загальний перелік таких способів захисту цивільних прав та інтересів дається в ст. 16 Цивільного кодексу України та ст. 20 Господарського кодексу України.

При цьому, положеннями ст. 16 ЦК України визначено, що суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.

У свою чергу, згідно зі змістом ч. 2 ст. 19 ЦК України встановлено, що способи самозахисту мають відповідати змісту права, що порушене, характеру дій, якими воно порушене, а також наслідкам, що спричинені цим порушенням.

Таким чином, звертаючись з позовом до суду за захистом порушеного права, позивач має обрати спосіб захисту, який узгоджується з двома критеріями: (1) має відповідати змісту права, що порушене й здатний таке право відновити, а також (2) має бути передбачений приписами ст. 16 ЦК України, ст. 20 ГК України, або ж визначений іншим Законом чи укладеним між сторонами Договором.

В даному випадку, слід відзначити, що положеннями ст. 16 ЦК України передбачено такі способи захисту, як визнання правочину недійсним, приписами ст. 20 ГК України передбачено можливість визнання недійсними господарських угод з підстав, передбачених законом.

В той же час, слід враховувати, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту суб’єктивного права, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення.

З цією метою суд повинен з’ясувати характер спірних правовідносин сторін (предмет та підставу позову), характер порушеного права позивача та можливість його захисту в обраний ним спосіб, а також те, чи може відповідний спосіб захисту бути реалізованим у спірних правовідносинах між сторонами.

В даному випадку, як вбачається з матеріалів справи, між позивачем та відповідачем виникли правовідносини на підставі Договору поставки.

У відповідності до ст. 712 Цивільного кодексу України за договором поставки продавець (постачальник), який здійснює підприємницьку діяльність, зобов'язується передати у встановлений строк (строки) товар у власність покупця для використання його у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов’язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, а покупець зобов’язується прийняти товар і сплатити за нього певну грошову суму. До договору поставки застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає з характеру відносин сторін.

У відповідності до ст. 655 Цивільного кодексу України (надалі – ЦК України) за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.

Згідно ч. 2 статті 509 ЦК України зобов'язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу.

Пунктом 1 ч. 2 статті 11 ЦК України передбачено, що підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.

Згідно ч. 1 статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Як визначено п. 3 ч. 1 ст. 174 ГК України, господарські зобов'язання можуть виникати з господарського договору та інших угод, передбачених законом, а також з угод, не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать.

Як вбачається з матеріалів справи в обґрунтування позовних вимог позивач надав податкові декларації останнього з податку на додану вартість та повідомлення про отримання звітності і квитанції.

Згідно із статтями 4, 10 та 203 Цивільного кодексу України зміст правочину не може суперечити Цивільному кодексу, іншим законам України, які приймаються відповідно до Конституції України та Цивільного кодексу України, міжнародним договорам, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, актам Президента України, постановам Кабінету Міністрів України, актам інших органів державної влади України, органів влади Автономної Республіки Крим у випадках і в межах, встановлених Конституцією України та законом, а також моральним засадам суспільства. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Зміст правочину не повинен суперечити положенням також інших, крім актів цивільного законодавства, нормативно-правових актів, прийнятих відповідно до Конституції України (статті 1, 8 Конституції України).

Загальні підстави визнання недійсними угод і настання відповідних правових наслідків встановлені ст. ст. 215, 216 Цивільного кодексу України.

Відповідно до ч. 1 та ч. 3 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені ч.ч. 1-3, 5, 6, ст. 203 цього Кодексу, відповідно до яких, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Також, згідно частини першої статті 207 Господарського кодексу України, господарське зобов'язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності), може бути на вимогу однієї із сторін, або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині.

Під зазначеною компетенцією розуміється сукупність прав та обов'язків, які має суб'єкт господарювання чи інший учасник господарських відносин. Поняття господарської компетенції можна розглядати як синонім поняттю господарської правосуб'єктності, яка має спеціальний господарський характер. Зміст вказаної компетенції (спеціальної правосуб'єктності) конкретного учасника господарських відносин складають його права та обов'язки, встановлені законодавством та установчими документами (статутом, засновницьким договором, положенням). Якщо суб'єкт господарювання вступив у зобов'язальне правовідношення і при цьому вийшов за межі своїх цілей і завдань, встановлених законодавством чи установчими документами, то таке зобов'язання може бути визнано недійсним.

Як наголошено в Постанові Пленуму Вищого господарського суду України від 29.05.2013р. №11 «Про деякі питання практики розгляду справ, пов'язаних з визнанням правочинів (господарських договорів) недійсними», вирішуючи спори про визнання угод недійсними, господарський суд повинен встановити наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угод недійсними і настання відповідних наслідків, а саме: відповідність змісту угод вимогам закону; додержання встановленої форми угоди; правоздатність сторін за угодою; у чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення спору.

Таким чином, для визнання недійсним у судовому порядку правочину (господарського зобов'язання) необхідно встановити, що правочин не відповідає вимогам закону, або ж його сторонами (стороною) при укладенні було порушено господарську компетенцію.

Під час розгляду даної справи судом не встановлено, а позивачем не доведено наявності обставин, з якими закон пов'язує недійсність правочинів, та настання відповідних наслідків щодо оспорюваного Договору, тобто твердження позивача є необґрунтованими в розумінні ст.ст. 32, 34 ГПК України, оскільки не підтверджується жодними належними засобами доказування.

Так, матеріали справи не місять доказів, з яких позивачем було отримано та які доводять наведену позивачем інформацію про сумнівність реального здійснення господарської діяльності відповідачем, і також позивач не надав і не навів доказів на доведення встановлення податковими органами щодо відповідача відсутності необхідних умов для здійснення господарської діяльності.

Доказів того, що оспорюваний Договір не спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним, матеріали справи не містять, так само як не містять доказів вчинення позивачем оспорюваного договору під впливом обману.

Відповідно до ст. 33 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог та заперечень.

Відповідно до ст. 34 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд приймає тільки ті докази, які мають значення для справи. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Відповідно до п. 2. Постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 23.03.2012р. №6 «Про судове рішення» рішення господарського суду має ґрунтуватись на повному з'ясуванні такого: - чи мали місце обставини, на які посилаються особи, що беруть участь у процесі, та якими доказами вони підтверджуються; - чи не виявлено у процесі розгляду справи інших фактичних обставин, що мають суттєве значення для правильного вирішення спору, і доказів на підтвердження цих обставин; - яка правова кваліфікація відносин сторін, виходячи з фактів, установлених у процесі розгляду справи, та яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору. З огляду на вимоги частини першої статті 4 ГПК господарський суд у прийнятті судового рішення керується (та відповідно зазначає у ньому) не лише тими законодавчими та/або нормативно-правовими актами, що на них посилалися сторони та інші учасники процесу, а й тими, на які вони не посилалися, але якими регулюються спірні правовідносини у конкретній справі (якщо це не змінює матеріально-правових підстав позову).

З урахуванням викладеного, дослідивши всі обставини справи, перевіривши їх наявними доказами, судом встановлено, що позовні вимоги в справі №905/1070/15 задоволенню не підлягають.

Судовий збір позивача в розмірі 1 218,00 грн., відповідно до статті 49 Господарського процесуального кодексу України, покладається на останнього.

На підставі викладеного та керуючись ст. ст. 32, 33, 49, 82-85 Господарського процесуального кодексу України, Господарський суд міста Києва, -

ВИРІШИВ:

1. В задоволенні позовних вимог відмовити повністю.

2. Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним господарським судом.

Повне рішення складено 19.10.2015р.

Суддя Морозов С.М.