Постанова № 52503459, 15.10.2015, Київський апеляційний господарський суд

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

04116 м.Київ, вул. Шолуденка, 1 (044) 230-06-58

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"15" жовтня 2015 р. Справа№ 911/2377/15

Київський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого: Коротун О.М.

суддів: Гаврилюка О.М.

Суліма В.В.

при секретарі судового засідання Куценко К.Л.

за участю представників:

від позивача: Литвин І.О. - довіреність б/н від 12.05.2015;

від відповідача: Паламарчук О.М. - довіреність б/н від 25.05.2015;

розглянувши апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю „Агробонус"

на рішення Господарського суду Київської області від 06.08.2015

у справі № 911/2377/15 (суддя - Бацуца В.М.)

а позовом Товариства з обмеженою відповідальністю „Євраліс Семенс Україна"

до Товариства з обмеженою відповідальністю „Агробонус"

про стягнення 4 225 328,00 грн.,

ВСТАНОВИВ:

Товариство з обмеженою відповідальністю „Євраліс Семенс Україна" звернулося до Господарського суду Київської області з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю „Агробонус" про стягнення (з урахуванням заяви про зменшення позовних вимог, поданої 06.08.2015) 4 225 328,00 грн., з яких: 2 518 462,59 грн. основної заборгованості, 455 168,82 грн. пені, 1 106 108,76 грн., інфляційних збитків, 145 587,83 грн. 10 % річних.

Позовні вимоги обґрунтовані невиконанням відповідачем свого обов'язку щодо своєчасної та повної оплати за товар згідно договору поставки № 1406-UA від 20.01.2014.

Рішенням Господарського суду Київської області від 06.08.2015 позов задоволено частково. Стягнуто з відповідача на користь позивача 2 518 462,59 грн. - основної заборгованості, 455 168,82 грн.. - пені, 1 105 605,08 грн. - інфляційних збитків, 145 587,83 грн. - 10 % річних та судові витрати у розмірі 73 071,29 грн.; в задоволенні решти позовних вимог відмовлено.

Не погодившись з прийнятим рішенням, ТОВ „Агробонус" звернулося до Київського апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати рішення Господарського суду Київської області та прийняти нове, яким відмовити у задоволенні позовних вимог в повному обсязі.

Апеляційна скарга мотивована тим, що суд першої інстанції прийняв рішення з порушенням норм матеріального та процесуального права, в неповному обсязі з'ясував обставини справи, зокрема, здійснив розрахунок пені з порушенням приписів ч. 6. ст. 232 ГК України, не застосував строк позовної давності до вимог про стягнення штрафних санкцій, не дослідив факту зарахування оплат, здійснених відповідачем, а також неправомірно задовольнив позовні вимоги в частині стягненні інфляційних втрат, оскільки, на думку апелянта, умови договору виключають можливість застосування такого роду відповідальності.

Ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 03.09.2015 апеляційну скаргу відповідача було прийнято до провадження та призначено до розгляду на 15.09.2015.

У судових засіданнях 15.09.2015 та 29.09.2015 в порядку ст. 77 ГПК України оголошувалися перерви, зокрема, на 15.10.2015. Крім того, у судовому засіданні 15.09.2015 судом було відмовлено у задоволенні клопотання відповідача про зупинення розгляду справи (про що зазначено в протоколі судового засідання), оскільки в даній справі вже ухвалено судове рішення, тоді як в разі скасування ухвали про повернення зустрічного позову його розгляд з первісною позовною заявою (в межах даної справи) є неможливим, з врахуванням приписів ч. 3 ст. 101 ГПК України. Так, зазначеною нормою встановлено, що в апеляційній інстанції не приймаються і не розглядаються вимоги, що не були предметом розгляду в суді першої інстанцій. При цьому, судом апеляційної інстанції враховано, що сторона не позбавлена права звернутися до місцевого господарського суду з такими позовними вимогами в загальному порядку.

В силу вимог частини 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен при вирішенні судом питання щодо його цивільних прав та обов'язків має право на судовий розгляд упродовж розумного строку. Разом з цим, зупинення провадження у даній справі на підставі наведених доводів відповідача, лише безпідставно затягне перегляд рішення місцевого господарського суду в апеляційному порядку.

У судовому засіданні 15.10.2015 представник відповідача підтримав апеляційну скаргу, просив її задовольнити, рішення суду першої інстанції - скасувати. Наполягав на тому, що умови договору в частині визначення його ціни у національній грошовій одиниці України - гривні (з одночасним правом корегування згідно курсу валюти євро) виключають можливість нарахування інфляційних нарахувань за прострочення виконання грошового зобов'язання. Власні доводи обґрунтував тим, що, на його думку, позивач не буде позбавлений права застосувати курсову різницю до суми заборгованості та ціни договору після стягнення інфляційних втрат (що фактично є аналогічними видами відповідальності). Зазначив, що актуальна практика вищих судів з приводу власних доводів відсутня. Також наполягав на тому, що позивач мав право нараховувати пеню не з моменту прострочення оплати повної суми, зазначеної у специфікаціях, а з моменту прострочення внесення кожної окремої частки шляхом здійснення передплати (за графіком, визначеному в специфікаціях).

Представник позивача у судовому засіданні 15.10.2015 заперечував проти доводів апеляційної скарги з підстав, викладених у відзиві на апеляційну скаргу. Просив залишити рішення місцевого господарського суду без змін, а апеляційну скаргу - без задоволення. Зазначив, що усі специфікації, видаткові накладні, рахунки - фактури, акти звірки взаєморозрахунків складалися сторонами з застосуванням національної грошової одиниці - гривні. Так само і часткові погашення відповідачем здійснювалися виключно у гривні. При цьому зауважив, що ціна позову визначена у національній грошовій валюті без конвертації та без корегування до курсу іноземної валюти. Усні доводи апелянта заперечував, наполягаючи на тому, що передбачена сторонами у договорі можливість коригування ціни договору по відношенню до курсу євро, жодним чином не позбавляє права позивача на нарахування інфляційних втрат за порушення грошового зобов'язання, вираженого у гривні. На підтвердження власних доводів посилався на практику Вищого господарського суду України в цій частині.

Судом апеляційної інстанції встановлено, що наявні в матеріалах справи копії документів засвідчені сторонами частково з недотриманням вимог пункту 5.27 Національного стандарту України "Державна уніфікована система організаційно-розпорядчої документації. Вимоги до оформлення документів. ДСТУ 4163-2003", затвердженого наказом Державного комітету України з питань технічного регулювання та споживчої політики від 07.04.2003 N 55, але при дослідженні в судових засіданнях витребуваних оригіналів документів з'ясовано відповідність копій цим оригіналам, а тому в силу ст. ст. 32-34, 36 ГПК України, п. 2.2 наявні в матеріалах справи копії документів є належними доказами. До того ж, сторони не заперечували відповідність наданих копій оригіналам.

Дослідивши матеріали справи, розглянувши доводи апеляційної скарги, заперечень та доповнень на неї, заслухавши представників сторін, оглянувши оригінали документів, Київський апеляційний господарський суд встановив наступне.

Як вірно встановлено судом першої інстанції та вбачається з матеріалів справи, 20.01.2014 р. між позивачем (постачальник за умовами договору) та відповідачем (покупець за умовами договору) було укладено договір поставки № 1406-UA (далі - договір), згідно умов п. 1.1. якого в порядку та на умовах, визначених цим договором, постачальник зобов'язується передати у власність покупцеві товар за номенклатурою, та в строки відповідно до специфікацій, які є додатками до цього договору, а покупець зобов'язується прийняти вказаний товар та сплатити за нього визначену специфікаціями ціну в строки та в порядку, передбаченому договором.

Згідно з п. 1.2. договору ціна товару визначається сторонами як договірна, загальна вартість договору встановлюється відповідно до специфікацій і визначається як арифметична сума за специфікаціями, що є невід'ємними частинами даного договору. Ціна договору залишається незмінною, за виключенням випадків і на умовах встановлених даним договором.

Відповідно до п. 4.1. договору покупець здійснює оплату товару в порядку, встановленому відповідними специфікаціями до даного договору.

Судом першої інстанції правомірно встановлено, що пунктом 9.3. договору визначено строк його дії, згідно якого правочин вступає в силу з моменту його підписання сторонами і діє до повного виконання сторонами своїх зобов'язань.

Матеріалами справи підтверджується та сторонами не заперечується, що 20.01.2014 р. між позивачем та відповідачем було підписано додаткову угоду № 1 до договору поставки № 1406-UA від 20.01.2014 р.

27.02.2014 р. між позивачем та відповідачем було підписано додаткову угоду № 2 до договору поставки № 1406-UA від 20.01.2014 р.

На виконання умов договору 20.01.2014 р. між позивачем та відповідачем було підписано специфікацію № 1 - додаток № 1 до договору на товар (насіння) згідно переліку на загальну вартість 4 011 347,20 грн. із строком поставки 30.04.2014 р. із наступними строками оплати: передплата 10 % до 30.01.2014 р. (401 134,72 грн.), передплата 10 % до 28.02.2014 р. (401 134,72 грн.), передплата 30 % до 30.03.2014 р. (1 203 404,16 грн.), оплата 50 % до 30.10.2014 р. (2 005 673,60 грн.).

03.02.2014 р. між позивачем та відповідачем було підписано специфікацію № 2 - додаток № 2 до договору на товар (насіння) згідно переліку на загальну вартість 112 324,32 грн. із строком поставки 30.04.2014 р. із наступними строками оплати: передплата 50 % до 05.02.2014 р. (56 162,16 грн.), оплата 50 % до 30.10.2014 р. (56 162,16 грн.).

27.02.2014 р. між позивачем та відповідачем було підписано специфікацію № 3 - додаток № 3 до договору на товар (насіння) згідно переліку на загальну вартість 479 792, 50 грн. із строком поставки 30.04.2014 р. із наступними строками оплати: передплата 30 % до 28.02.2014 р. (143 937, 75 грн.), оплата 20 % до 25.05.2014 р. (95 958,50 грн.), оплата 50 % до 30.10.2014 р. (239 896, 25 грн.).

27.02.2014 р. між позивачем та відповідачем було підписано специфікацію № 4 - додаток № 4 до договору на товар (насіння) згідно переліку на загальну вартість 158 744, 30 грн. із строком поставки 30.04.2014 р. із наступними строками оплати: передплата 30 % до 28.02.2014 р. (47 623,29 грн.), оплата 20 % до 25.05.2014 р. (31 748, 86 грн.), оплата 50 % до 30.10.2014 р. (79 372, 15 грн.).

18.03.2014 р. між позивачем та відповідачем було підписано специфікацію № 5 - додаток № 5 до договору на товар (насіння) згідно переліку на загальну вартість 158 744, 30 грн. із строком поставки 30.04.2014 р. із наступними строками оплати: передплата 30 % до 29.03.2014 р. (53 846,10 грн.), оплата 20 % до 25.05.2014 р. (35 897, 40 грн.), оплата 50 % до 30.10.2014 р. (89 743, 50 грн.).

07.04.2014 р. між позивачем та відповідачем було підписано специфікацію № 6 - додаток № 6 до договору на товар (насіння) згідно переліку на загальну вартість 34 962,66 грн. із строком поставки 30.04.2014 р. із наступними строками оплати: передплата 30 % до 08.04.2014 р. (10 488, 80 грн.), оплата 20 % до 25.05.2014 р. (6 992, 53 грн.), оплата 50 % до 30.10.2014 р. (17 481,33 грн.).

10.04.2014 р. між позивачем та відповідачем було підписано специфікацію № 7 - додаток № 7 до договору на товар (насіння) згідно переліку на загальну вартість 2 751 683,00 грн. із строком поставки 10.05.2014 р. із наступними строками оплати: передплата 5 % до 19.04.2014 р. (137 584, 15 грн.), передплата 5 % до 24.04.2014 р. (137 584,15 грн.), передплата 10 % до 30.04.2014 р. (275 168,30 грн.), оплата 80 % до 30.10.2014 р. (2 201 346,40 грн.).

10.04.2014 р. між позивачем та відповідачем було підписано специфікацію № 8 - додаток № 8 до договору на товар (насіння) згідно переліку на загальну вартість 397 712, 00 грн. із строком поставки 10.05.2014 р. із наступними строками оплати: передплата 5 % до 19.04.2014 р. (19 885, 60 грн.), передплата 5 % до 24.04.2014 р. (19 885, 60 грн.), передплата 10 % до 30.04.2014 р. (39 771, 20 грн.), оплата 80 % до 30.10.2014 р. (318 169, 60 грн.).

11.04.2014 р. між позивачем та відповідачем було підписано специфікацію № 9 - додаток № 9 до договору на товар (насіння) згідно переліку на загальну вартість 46 546, 50 грн. із строком поставки 10.05.2014 р. із наступними строками оплати: передплата 20 % до 15.04.2014 р. (9 309, 30 грн.), оплата 80 % до 30.10.2014 р. (37 237, 20 грн.).

15.04.2014 р. між позивачем та відповідачем було підписано специфікацію № 10 - додаток № 10 до договору на товар (насіння) згідно переліку на загальну вартість 132 246, 40 грн. із строком поставки 20.05.2014 р. із наступними строками оплати: передплата 20 % до 16.05.2014 р. (26 449, 28 грн.), оплата 80 % до 30.10.2014 р. (105 797, 12 грн.).

30.05.2014 р. між позивачем та відповідачем було підписано специфікацію № 11 - додаток № 11 до договору на товар (насіння) згідно переліку на загальну вартість 129 426, 00 грн. із строком поставки 30.07.2014 р. із наступними строками оплати: передплата 20 % до 20.08.2014 р. (25 885, 20 грн.), оплата 80 % до 30.10.2014 р. (103 540, 80 грн.).

04.08.2014 р. між позивачем та відповідачем було підписано специфікацію № 12 - додаток № 12 до договору на товар (насіння) згідно переліку на загальну вартість 51 756, 00 грн. із строком поставки 10.08.2014 р. із наступними строками оплати: передплата 100 % до 06.08.2014 р. (51 756, 00 грн.).

Факт підписання вищезазначених угод та специфікацій, а також їх дійсність сторонами не заперечується. При цьому суд першої інстанції обґрунтовано зазначив, що договір поставки є законним та чинним, оскільки сторони дійшли згоди щодо усіх істотних умов даного договору (предмет, якість товару, ціна, строки поставки і оплати, термін дії договору, інші умови). При цьому зміст та форма договору не суперечить положенням Цивільного кодексу України, Господарського кодексу України та іншим нормативно-правовим актам в редакціях, що діяли на момент вчинення правочину.

Також апелянтом не заперечується, що на виконання умов договору позивачем у період з лютого по серпень 2014 р. було передано у власність (продано) відповідачу товар на загальну суму 3 746 966,24 грн., що підтверджується наступними видатковими накладними: № РН-0000025 від 10.02.2014 р. на суму 102 964,00 грн., № РН-0000040 від 13.02.2014 р. на суму 123 555,90 грн., № РН-0000045 від 17.02.2014 р. на суму 68 985,88 грн., № РН-0000047 від 17.02.2014 р. на суму 88 722,00 грн., № РН-0000145 від 06.03.2014 р. на суму 479 792,50 грн., № РН-0000150 від 07.03.2014 р. на суму 162 850,00 грн., № РН-0000203 від 20.03.2014 р. на суму 25 641,00 грн., № РН-0000229 від 25.03.2014 р. на суму 61 050,00 грн., № РН-0000263 від 27.03.2014 р. на суму 42 735,00 грн., № РН-0000311 від 31.03.2014 р. на суму 50 061,00 грн., № РН-0000380 від 08.04.2014 р. на суму 34 953,66 грн., № РН-0000571 від 16.05.2014 р. на суму 1 747 933,00 грн., № РН-0000572 від 16.05.2014 р. на суму 397 744, 00 грн., № РН-0000445 від 11.04.2014 р. на суму 46 546,50 грн., № РН-0000573 від 16.05.2014 р. на суму 132 249,80 грн., № РН-0000610 від 18.07.2014 р. на суму 129 426,00 грн., № РН-0000622 від 05.08.2014 р. на суму 51 756,00 грн. Законність отримання товару покупцем підтверджується довіреностями відповідача, виданими на своїх представників на отримання товару.

Складання, підписання та скріплення власними печатками позивача відповідних розрахункових документів, підтверджується наявними в матеріалах справи копіями наступних рахунків: № СФ-1406/1_2 від 03.02.2014 р., № СФ-1406_1 від 14.02.2014 р., № СФ-1406/3_1 від 27.02.2014 р., № СФ-1406/4_1 від 06.03.2014 р., № СФ-1406/5_1 від 18.03.2014 р., № СФ-1406/5_1 від 24.03.2014 р., № СФ-1406/5_5 від 25.03.2014 р., № СФ-1406/5_3 від 31.03.2014 р., № СФ-1406/6_1 від 07.04.2014 р., № СФ-1406/7_1 від 14.04.2014 р., № СФ-1406/8_1 від 18.04.2014 р., № СФ-1406/8_2 від 15.05.2014 р., № СФ-1406/10_1 від 15.05.2014 р., № СФ-1406/12 від 04.08.2014 р.

Разом з цим, правомірним є висновок місцевого господарського суду про те, що за період дії договору та на його виконання відповідачем було лише частково виконано свій обов'язок по оплаті товару та перераховано позивачу грошові кошти у розмірі 1 228 503, 65 грн., що підтверджується відповідними виписками з банківського рахунку позивача, перелік яких зазначений у акті звірки взаєморозрахунків від 31.12.2014 р., та копії яких наявні в матеріалах справи.

Часткова оплата суми боргу саме у вказаному розмірі та наявність заборгованості відповідача перед позивачем на суму 2 518 462,59 грн. окремо підтверджується актом звірки взаєморозрахунків від 31.12.2014 р., наявним у матеріалах справи. Суд апеляційної інстанції приймає доводи апелянта про те, що даний акт не є первинним документом, який підтверджує факт поставки та прийняття товару. Разом з цим, факт належного виконання позивачем договірних зобов'язань на загальну суму 3 746 966,24 грн. підтверджено вищезазначеними первинними документами (специфікаціями, видатковими накладними), тоді як акт звірки взаєморозрахунків є належним та допустимим доказом визнання заборгованості відповідачем, який приймається та досліджується судом на підставі ст. ст. 33, 34, 36, 43 ГПК України.

Враховуючи, що відповідач порушив умови договору та не здійснив повну оплату поставленого товару у визначений специфікаціями строк, ТОВ „Євраліс Семенс Україна" звернулося з даним позовом, зокрема, про стягнення з відповідача основної заборгованості у розмірі 2 518 462, 59 грн. за договором поставки.

Статтею 193 Господарського кодексу України встановлено, що суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться.

Статтею 526 Цивільного кодексу України визначено, що зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Згідно ст. 655 Цивільного кодексу України за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.

Частиною 1 ст. 692 ЦК України передбачено, що покупець зобов'язаний оплатити товар після його прийняття або прийняття товаророзпорядчих документів на нього, якщо договором або актами цивільного законодавства не встановлений інший строк оплати товару.

Частиною 1 ст. 530 цього ж кодексу закріплено, що якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

Згідно ст. 610 ЦК України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).

Відповідно до ч. 1 ст. 612 ЦК України боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.

Як було вищезазначено, доказів погашення залишку заборгованості у розмірі 2 518 462, 59 грн. відповідачем надано не було, тоді як первинні документи (такі як специфікації, а також видаткові накладні на зазначену суму) підписані та скріплені печатками ТОВ «Агробонус» без зауважень.

Ураховуючи викладене, суд першої інстанції правомірно встановив, що нездійснення відповідачем оплати частини поставленого товару порушує приписи законодавства, а також права та інтереси позивача. Таким чином, позовні вимоги про стягнення з відповідача суми основної заборгованості у розмірі 2 518 462, 59 грн. правомірно задоволені місцевим господарським судом.

Крім того, позивач (з урахуванням його заяви про зменшення позовних вимог, яка правомірно, з дотриманням вимог ст. 22 ГПК України була прийнята до розгляду судом першої інстанції) просив стягнути з відповідача пеню, передбачену договором поставки № 1406-UA від 20.01.2014 р., за періоди прострочення відповідачем виконання обов'язку по оплаті товару з 31.10.2014 р. по 30.04.2015 р. всього на загальну суму 455 168,82 грн. у відповідності до здійсненого ним розрахунку.

Згідно ст. 610 Цивільного кодексу України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).

Відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 611 ЦК України у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: сплата неустойки.

Частиною 1 ст. 549 ЦК України передбачено, що неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання.

Частиною 3 цієї ж статті встановлено, що пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання.

Згідно ч. 1 ст. 230 Господарського кодексу України штрафними санкціями у цьому Кодексі визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов'язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов'язання.

Відповідно до ч. 4 ст. 231 ГК України у разі якщо розмір штрафних санкцій законом не визначено, санкції застосовуються в розмірі, передбаченому договором. При цьому розмір санкцій може бути встановлено договором у відсотковому відношенні до суми невиконаної частини зобов'язання або у певній, визначеній грошовій сумі, або у відсотковому відношенні до суми зобов'язання незалежно від ступеня його виконання, або у кратному розмірі до вартості товарів (робіт, послуг).

Згідно ч. 6 ст. 232 цього ж кодексу нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов'язання, якщо інше не встановлено законом або договором, припиняється через шість місяців від дня, коли зобов'язання мало бути виконано.

Обґрунтовуючи доводи апеляційної скарги, відповідач зазначав, що наданий позивачем розрахунок пені є неправомірним, оскільки порушує шестимісячний строк нарахування штрафних санкцій. Також сторона зазначала про порушення спеціального строку позовної давності в частині нарахованої неустойки. При цьому апелянтом було надано контррозрахунок розміру пені, згідно якого останній нараховував неустойку за прострочення внесення ним самим кожної окремої передплати, визначеної в специфікаціях. Тоді як позивач нарахував пеню виключно за прострочення оплати повної суми товару по кожній окремій специфікації, без врахування строків внесення передплат.

В цій частині суд апеляційної інстанції зазначає про безпідставність доводів апелянта, враховуючи наступне.

Так, пунктом 5.5. договору передбачено, що у разі не здійснення покупцем кінцевої оплати в строк, передбачений цим договором та специфікаціями до нього, покупець зобов'язаний сплатити постачальнику пеню в розмірі подвійної облікової ставки Національного Банку України, що діяла в період, за який нараховується пеня, від несплаченої суми за кожен день прострочення.

При цьому, пунктом 2.5. Постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 17.12.2013 № 14 (далі - Постанова Пленуму № 14) роз'яснено, що приписом ч. 6 ст. 232 визначено період часу, за який нараховується пеня і який не повинен перевищувати шести місяців від дня, коли відповідне зобов'язання мало бути виконане; законом або укладеним сторонами договором може бути передбачено більшу або меншу тривалість цього періоду. Однак його перебіг починається з дня, наступного за останнім днем, у який зобов'язання мало бути виконане, і початок такого перебігу не може бути змінений за згодою сторін.

Таким чином, у п. 5.5. договору сторони визначили, що постачальник має право на нарахування пені виключно у разі нездійснення покупцем кінцевої оплати товару, тоді як строк кінцевої оплати за всіма вищенаведеними специфікаціями встановлено до 30.10.2014. Отже, саме з наступного з дня за останнім днем, у який зобов'язання мало бути виконане (тобто з 31.10.2014) постачальник мав право нараховувати неустойку за порушення виконання грошового зобов'язання (що й було правомірно здійснено позивачем). Разом з цим, нездійснення покупцем своєчасних передплат у дати, які були визначені в специфікаціях, окремо свідчить про порушення покупцем договірних зобов'язань. Однак за такого роду порушення сторони не передбачили застосування штрафних санкцій у вигляді нарахування неустойки умовами договору.

Відповідно до п. 1 ч. 2 ст. 258 ЦК України позовна давність в один рік застосовується, зокрема, до вимог: про стягнення неустойки (штрафу, пені).

За таких обставин, суд першої інстанції правомірно зазначив про те, що строк нарахування пені, передбаченої договором за прострочення відповідачем виконання обов'язку по кінцевій оплаті товару по Специфікаціям 1 - 11, починається з 31.10.2015 та, відповідно до ч. 6 ст. 232 Господарського кодексу України припиняється через шість місяців від дня, коли зобов'язання мало бути виконано, а саме - 30.04.2015 р. Дані обставини свідчать про безпідставність доводів апелянта щодо порушення шестимісячного строку нарахування неустойки та пропуску спеціальних строків позивної давності.

Перевіривши правильність нарахування розміру пені, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про те, що загальний розмір пені від суми основної заборгованості за договором у вищевказані періоди становить 457 805,07 грн. Разом з цим, оскільки розмір пені, яка заявлена позивачем, є меншим ніж сума, на яку він має право, з урахуванням необхідності дотримання меж позовних вимог (ст. 83 ГПК України), суд апеляційної інстанції зазначає, що вимога про стягнення пені правомірно була задоволена судом першої інстанції саме у розмірі 455 168,82 грн.

Крім того, позивач просив стягнути із відповідача штраф у розмірі 10 % річних від суми основної заборгованості за прострочення відповідачем виконання обов'язку по оплаті товару всього на загальну суму 145 587,83 грн. за період з 31.10.2014 по 29.05.2015 у відповідності до виконаного ним розрахунку.

Пунктом 5.6. договору передбачено, що у разі порушення покупцем умов оплати поставленого товару, визначених цим договором та специфікаціями до нього, крім пені, встановленої п. 5.5. договору, покупець зобов'язаний сплатити постачальнику штраф у розмірі 10 % річних від несплаченої суми.

Статтею 549 цього Кодексу встановлено, що неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання. Формами неустойки є штраф і пеня. Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов'язання (ч. 2 ст. 549 ЦК). Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання (ч. 3 ст. 549 ЦК).

Так, п. 2.1. Постанови Пленуму № 14 роз'яснює, що штраф може бути встановлений в укладеному сторонами договорі як самостійний захід відповідальності, і як такий, що застосовується поряд з пенею. В останньому випадку не йдеться про притягнення до відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення двічі, тому що відповідальність настає лише один раз - у вигляді сплати неустойки, яка включає у себе і пеню, і штраф як лише форми її сплати.

Таким чином, визначення сторонами в договорі відповідальності покупця у вигляді штрафу в розмірі 10% річних від несплаченої суми (окрім пені), є правомірним та не порушує приписів законодавства в цій частині.

Перевіривши правильність нарахування розміру штрафу, суд апеляційної інстанції встановив, що загальний розмір 10% річних від суми основної заборгованості за договором у визначені позивачем періоди становить 145 587,84 грн. Разом з цим, оскільки розмір 10% річних, який було заявлено позивачем, є меншим ніж сума, на яку він має право, з урахуванням необхідності дотримання меж позовних вимог (ст. 83 ГПК України), суд апеляційної інстанції дійшов висновку про те, що вимога про стягненні 10% річних правомірно була задоволена судом першої інстанції саме у розмірі 145 587, 83 грн.

Доводи апелянта про неможливість встановити точні дати його часткових оплат та моменту зарахування грошових коштів, спростовуються наявними в матеріалами справи копіями банківських виписок з розрахункового рахунку позивача. При цьому, самими позивачем не заперечується, що кошти у загальному розмірі 1 228 503, 65 грн. були безперешкодно зараховані на його рахунок. Саме така сума погашеного боргу визначена сторонами в акті звірки взаєморозрахунків.

З матеріалів справи також вбачається, що позивач просив стягнути із відповідача інфляційні збитки за період з 31.10.2014 по 30.04.2015 на загальну суму 1 106 108,76 грн. у відповідності до виконаного ним розрахунку (з застосуванням величин індексів інфляції за період: листопад 2014 квітень 2015).

Згідно ст. 610 Цивільного Кодексу України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).

Відповідно до ч. 1 ст. 612 цього ж Кодексу боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.

Частиною 2 ст. 625 цього ж Кодексу передбачено, що боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Як в суді першої, так і в суді апеляційної інстанції відповідач наполягав на тому, що позовні вимоги позивача щодо стягнення інфляційних втрат в розмірі 1 106 108, 76 грн. є безпідставними та такими що не підлягають задоволенню. В обґрунтування вказаної позиції апелянт зазначав, що умовами договору поставки передбачено вираження грошового еквіваленту зобов'язання відповідача в іноземній валюті, та передбачено обов'язкове коригуванням суми грошового зобов'язання (ціни товару) відповідача відповідно до офіційного курсу Національного банку України гривні до курсу євро на дату оплати.

В цій частині суд апеляційної інстанції також зазначає про безпідставність доводів апелянта, враховуючи наступне.

Згідно зі ст. 101 ГПК України, апеляційний господарський суд не зв'язаний доводами апеляційної скарги і перевіряє законність і обґрунтованість рішення місцевого господарського суду у повному обсязі.

Як було вищезазначено, ціна товару та вартість договору згідно його п. 1.2. встановлювалася сторонами відповідно до специфікацій.

Так, у даній постанові було встановлено, що в усіх специфікаціях, на підставі яких здійснювалася поставка товару, було зазначено загальну вартість товару в національній грошовій валюті - гривні. Тоді як лише в деяких (окремих) специфікаціях містяться помітки про офіційний курс євро до гривні, а також вказано вартість у валюті євро (що було вчинено на виконання п. 4.3. договору, який визначає, що ціна товару визначається в національній валюті - гривні та одночасно в еквіваленті до євро, відповідно до офіційного курсу).

Разом з цим, предметом даного спору є стягнення заборгованості відповідача, яка виникла у зв'язку з несвоєчасним здійснення розрахунків за поставлений товар. Тоді як п. 4.3. договору також встановлено, що усі (без виключення) розрахунки за цим правочином здійснюються тільки в українській гривні.

Так, при фактичній поставці товару та підписанні видаткових накладних сторони зазначали ціну товару виключно в гривні (без позначень курсу євро та інше). При цьому на виконання умов договору, позивачем правомірно вже була скорегована сума видатковий накладних до офіційного курсу євро на момент їх підписання. Даним фактом обумовлені різні суми товару, які були зазначені у специфікаціях та у видаткових накладних (а також в подальшому виставлених рахунках - фактурах). При цьому відповідачем без жодних заперечень були підписані та скріплені видаткові накладні з сумами, вираженими виключно у гривні.

Крім того, апелянтом не заперечується, що ціна, яка визначена у рахунках-фактурах, увесь період прострочення виконання грошових зобов'язань, жодного разу не корегувалася позивачем по відношенню до євро. Крім того, ціна позову також визначена виключно у гривні та складена на підставі лише тих сум, що вчасно не були погашені відповідачем (без корегування ціни по відношенню до курсу євро на момент подання позовної заяви та без застосування курсової різниці).

При цьому позивачем не заперечується, що рахунки-фактури не були своєчасно виставлені відповідачу. Однак, твердження апелянта про безпідставність позовних вимог через те, що позивачем не було надано суду доказів своєчасного направлення рахунків-фактур, не приймаються як підстава для скасування рішення місцевого господарського суду, враховуючи наступне.

Так, рахунок (рахунок-фактура) є документом, який містить тільки платіжні реквізити, на які потрібно перераховувати грошові кошти; ненадання рахунку не є відкладальною умовою у розумінні приписів ст.212 ЦК України, та не є простроченням кредитора у розумінні ст.613 ЦК України. Аналогічну позицію наведено у постанові від 29.09.2009р. Верховного суду України по справі №37/405 та постанові від 18.06.2013р. Вищого господарського суду України по справі №923/38/13-г.

Колегія суддів також зазначає, що загальними засадами цивільних правовідносин є справедливість, добросовісність та розумність (ст. 3 ЦК України), а відтак відповідач не був позбавлений права звернутися до позивача для надання необхідних (на його думку) розрахункових документів задля того, щоб зі свого боку не порушувати договірні зобов'язання та своєчасно здійснити оплату поставленого товару.

Таким чином, підписання відповідачем видаткових накладних, які є первинними обліковими документами в розумінні Закону України "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні" фіксує факт здійснення господарської операції та є підставою виникнення обов'язку щодо здійснення розрахунків за поставлений товар на умовах та в порядку, передбачених договором та нормами чинного законодавства.

Так, стаття 533 ЦК України встановлює, що грошове зобов'язання має бути виконане у гривнях. Використання іноземної валюти, а також платіжних документів в іноземній валюті при здійсненні розрахунків на території України за зобов'язаннями допускається у випадках, порядку та на умовах, встановлених законом.

Відповідно до частини другої статті 198 ГК України грошові зобов'язання учасників господарських відносин повинні бути виражені і підлягають оплаті у гривнях. Грошові зобов'язання можуть бути виражені в іноземній валюті лише у випадках, якщо суб'єкти господарювання мають право проводити розрахунки між собою в іноземній валюті відповідно до законодавства. Виконання зобов'язань, виражених в іноземній валюті, здійснюється відповідно до закону.

За пунктом 3.3 статті 3 Закону України "Про платіжні системи та переказ коштів в Україні" гривня як грошова одиниця України (національна валюта) є єдиним законним платіжним засобом в Україні, приймається усіма фізичними і юридичними особами без будь-яких обмежень на всій території України для проведення переказів.

Враховуючи викладене, колегія суддів зазначає, що доводи скаржника в частині неправомірного нарахування інфляційних втрат могли бути взяті до уваги лише за умови визначення ціни договору в іноземній валюті. Тоді як у даному випадку ціна визначена виключно у гривні з наданням (у певних випадках) права постачальнику на корегування ціни договору по відношенню до євро. При цьому, ціна позову та всі нарахування на суму основної заборгованості визначені позивачем також у гривні. Тоді як інфляційні втрати були нараховані за той період прострочення виконання грошового зобов'язання, в який не здійснювалося корегування гривні до курсу євро, що спростовує доводи апелянта про подвійне застосування однієї й той самої міри відповідальності. (аналогічна правова позиція викладена в постанові Вищого господарського суду України від 25.11.2014 у справі № 906/519/14).

Колегія суддів також наголошує на тому, що специфікації, видаткові накладні, рахунки-фактури складалися з застосуванням ціни у гривні, так само часткові погашення були здійснені скаржником у національній валюті України. Дані обставини свідчать про те, що сторони договору не погодили ціну в іноземній валюті, а лише в декількох специфікаціях визначили її еквівалент в іноземній валюті (аналогічна правова позиція викладена в постанові Вищого господарського суду України від 28.04.2015 у справі № 910/211/15-г).

В свою чергу, відповідачем не було надано жодного належного та допустимого доказу застосування курсової різниці позивачем у спірний період, а лише висловлені припущення стосовно того, що після нарахування інфляційних втрат на суму основного боргу, постачальник ще у майбутньому застосує курсову різницю на заборгованість, яка буде стягнута за рішенням суду.

Колегія суддів вважає недоведеними такі доводи (припущення) апелянта, оскільки норми чинного законодавства не передбачають права сторони заявляти до стягнення курсову різницю після визначення суми позову у національній валюті та після нарахування інфляційних втрат на суму боргу.

Зокрема, пунктом 8.2 Постанови Пленуму № 14 встановлено, що у разі, якщо за умовами договору сума платежу, що визначена в іноземній валюті, на день виникнення у відповідача грошового зобов'язання перераховується у гривню і в подальшому на день фактичної сплати коштів згідно з таким перерахунком не змінюється, тобто залишається гривневим, то з моменту перерахунку боржник відповідно до частини другої статті 625 ЦК України зобов'язаний на вимогу кредитора сплатити борг з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення виконання даного зобов'язання.

В цій частині також безпідставними є посилання апелянта на п. 10 оглядового листа Вищого господарського суду України від 29.04.2013 № 01-06/767/2013, оскільки положення цього пункту зазначають, що нарахування інфляційних втрат унеможливлює вираження у договорі грошових зобов'язань виключно у іноземній валюті. Разом з цим, в даному випадку грошові зобов'язання виражені навпаки в гривні, однак з правом корегувати таке грошове зобов'язання по відношенню до іноземної валюти (що не суперечить чинному законодавству).

Слід також зауважити, що положення розділу 4 договору, зокрема, п. 4.5 передбачають право постачальника на здійснення корегування ціни договору у гривні до курсу євро лише у виключних випадках, які не включають в себе стягнення заборгованості за рішенням суду.

При цьому, суд апеляційної інстанції наголошує, що у разі повної та своєчасної оплати відповідачем поставленого товару, до останнього не застосовувалися би ані відповідальність, передбачена ст. 625 ЦК України, ані штрафні санкції, визначені договором.

З огляду на наведене, обґрунтованим є висновок місцевого господарського суду про те, що позивач мав право нараховувати інфляційні втрати на грошове зобов'язання, ціна якого виражена у гривні.

Перевіривши правильність розрахунку позивача, з урахуванням необхідності дотримання меж позовних вимог (ст. 83 ГПК України), суд апеляційної інстанції дійшов висновку про те, що вимога про стягнення інфляційних втрат підлягає частковому задоволенню у розмірі 1 105 605,08 грн., оскільки зазначена сума є арифметично вірною та обґрунтованою, а відтак правомірна була задоволена судом першої інстанції.

Отже доводи апеляційної скарги не знайшли свого підтвердження під час перегляду рішення судом апеляційної інстанції, апелянт не подав жодних належних доказів на підтвердження власних доводів, які могли би бути прийняті та дослідженні судом апеляційної інстанції в розумінні ст.ст. 33, 34, 36, 43 ГПК України.

Керуючись статтями 32-34, 36, 43, 49, 99, 101-105 Господарського процесуального кодексу України, Київський апеляційний господарський суд,-

ПОСТАНОВИВ:

1. Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю „Агробонус" на рішення Господарського суду Київської області від 06.08.2015 у справі № 911/2377/15 залишити без задоволення.

2. Рішення Господарського суду Київської області від 06.08.2015 у справі № 911/2377/15 залишити без змін.

3. Матеріали справи № 911/2377/15 повернути до Господарського суду Київської області.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття і може бути оскаржена до Вищого господарського суду України протягом двадцяти днів з дня набрання постановою апеляційного господарського суду законної сили.

Головуючий суддя О.М. Коротун

Судді О.М. Гаврилюк

В.В. Сулім