Ухвала суду № 52468287, 07.10.2015, Одеський апеляційний адміністративний суд

ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

----------------------

У Х В А Л А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

07 жовтня 2015 р. Справа № 814/2788/14

Категорія: 8.3.3 Головуючий в 1 інстанції: Брагар В. С.

Одеський апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:

головуючого судді - Осіпова Ю.В.,

суддів - Золотнікова О.С., Скрипченка В.О.,

при секретарі Кіселик Д.С.,

за участю представника позивачаТрифонова Д.В. та представника відповідача Масюка А.М., розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Одесі апеляційну скаргу Первомайської об'єднаної державної податкової інспекції Головного управління Міндоходів у Миколаївській області на постанову Миколаївського окружного адміністративного суду від 10 листопада 2014 року по справі за адміністративним позовом фізичної особи-підприємця ОСОБА_2 до Первомайської об'єднаної державної податкової інспекції Головного управління Міндоходів у Миколаївській області про визнання протиправним та скасування податкового повідомлення-рішення, -

В С Т А Н О В И В:

12.09.2014 року ФОП ОСОБА_2 звернулася до Миколаївського окружного адміністративного суду із адміністративним позовом до Первомайської ОДПІ ГУ Міндоходів у Миколаївській області, в якому просила визнати протиправним та скасувати податкове повідомлення-рішення №003221703 від 27.08.2014 року про збільшення грошового зобов'язання з ПДВ за основним платежем у розмірі 65 473 грн. та за штрафними (фінансовими) санкціями у розмірі 32737 грн.

В обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що прийняте відповідачем спірне податкове повідомлення-рішення від 27.08.2014 року є протиправним та підлягає скасуванню, оскільки було винесено на підставі необгрунованих висновків акту перевірки від 12.08.2014р.

Постановою Миколаївського окружного адміністративного суду від 10.11.2014 року адміністративний позов ФОП ОСОБА_2 задоволено. Визнано протиправним та скасовано податкове повідомлення-рішення відповідача від 27.08.2014 року №0032271703.

Не погоджуючись з вищезазначеною постановою суду 1-ї інстанції, представник Первомайської ОДПІ ГУ Міндоходів у Миколаївській області 12.12.2014 р. подав апеляційну скаргу, в якій зазначив, що судом, при винесенні оскаржуваної постанови порушено норми матеріального та процесуального права, просив скасувати постанову Миколаївського окружного адміністративного суду від 10.11.2014 року та прийняти нову, якою відмовити у задоволенні позовних вимог.

Заслухавши суддю - доповідача, виступи сторін та перевіривши матеріали справи і доводи апеляційної скарги, колегія суддів приходить до висновку про відсутність належних підстав для її задоволення.

Судом першої інстанції встановлені наступні обставини справи.

В липні 2014 року працівниками Первомайської ОДПІ ГУ Міндоходів у Миколаївській області була здійснена документальна позапланова невиїзна перевірка ФОП ОСОБА_2 з метою перевірки своєчасності, достовірності, повноти нарахування та сплати податків та зборів (обов'язкових платежів) з питань, щодо підтвердження відомостей, отриманих від особи, яка мала правові відносини з платником податків ТОВ «Зеленецьке» за період березень 2014 року.

За результатами вказаної перевірки складено акт №2361/173/НОМЕР_1 від 12.08.2014 року, у висновках якого, крім іншого зазначено про порушення позивачем вимог п.198.1, п.198.3, п.198.4 ст.198 ПК України, а саме підприємцем було занижено чисту суму податкових зобов'язань по ПДВ за березень 2014р. в сумі 65473 грн., внаслідок завищення податкового кредиту з ПДВ за березень 2014р. в сумі 65473 грн. по взаєморозрахунках з ТОВ «Зеленецьке» за період з 01.03.2014 року по 31.03.2014 року.

На підставі вказаного акту перевірки, уповноваженою особою відповідача прийнято податкове повідомлення-рішення №0032271703 від 27.08.2014 року, яким позивачу збільшену суму грошового зобов'язання з податку на додану вартість в сумі 65473 грн., та застосовано штрафні санкції в сумі 32737 грн.

Не погоджуюсь з зазначеним рішенням податкового органу, позивач оскаржила його до суду.

Вирішуючи справу по суті та задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив з обґрунтованості та доведеності позовних вимог та, відповідно з неправомірності спірного рішення відповідача.

Колегія суддів апеляційного суду, уважно дослідивши матеріали справи та наявні в них докази, погоджується з такими висновками суду 1-ї інстанції і вважає їх обгрунтованими, з огляду на наступне.

Згідно ч.2 ст.19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах та у спосіб визначений Конституцією та законами України.

Як слідує з положень п.1.1 ст.1 Податкового кодексу України від 02.12.2010 року №2755-VI, з 01.01.2011 р. він регулює відносини, що виникають у сфері справляння податків і зборів, зокрема, визначає вичерпний перелік податків та зборів, що справляються в Україні, та порядок їх адміністрування, платників податків та зборів, їх права та обов'язки, компетенцію контролюючих органів, повноваження і обов'язки їх посадових осіб під час здійснення податкового контролю, а також відповідальність за порушення податкового законодавства.

Відповідно до приписів п.п.20.1.4 п.20.1 ст.20 ПК України, органи державної податкової служби мають право проводити перевірки платників податків (крім НБУ) в порядку, встановленому цим Кодексом.

Положеннями ж п.75.1 ст.75 ПК України, в свою чергу, передбачено, що органи державної податкової служби мають право проводити камеральні, документальні (планові або позапланові; виїзні або невиїзні) та фактичні перевірки.

Як вбачається зі спірного акту перевірки, на підставі висновків якого приймалося оскаржуване податкове повідомлення-рішення, податковий орган виходив з «нікчемності» спірної угоди, укладеної між позивачем та його контрагентом.

Проте, судова колегія, як і суд 1-ї інстанції не може погодитися з такою позицією відповідача, та з цього приводу вважає за необхідне зазначити наступне.

Як слідує з приписів ч.1 ст.207 ГК України, господарське зобов'язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності), може бути на вимогу однієї із сторін, або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині.

Головною підставою вважати правочин «нікчемним» являється її недійсність, встановлена законом. Тобто, суд наголошує, що виключно саме Законом, а не Актами перевірок, які б факти в цьому акті не були відображені.

Вказані ж у спірному акті висновки, в даному випадку, є суто суб'єктивною думкою державного податкового ревізора-інспектора, оскільки вони були зроблені без дослідження первинної документації контрагента та за відсутності інформації, яка надається в передбаченому законодавством порядку.

Крім того, як вбачається зі змісту постанови Пленуму Верховного Суду України №9 від 06.11.2009р., вимога про встановлення «нікчемності» правочину підлягає розгляду у разі наявності відповідної суперечки. Такий позов може пред'являтися окремо, без застосування наслідків недійсності нікчемного правочину. В цьому випадку в резолютивній частині судового рішення суд вказує про нікчемність правочину або відмову в цьому. Вимога про застосування наслідків недійсності правочину може бути заявлена як одночасно з вимогою про визнання оспорюваного правочину недійсним, так і у вигляді самостійної вимоги у разі нікчемності правочину і наявності рішення суду про визнання правочину недійсним. Наслідком визнання правочину (договору) недійсним не може бути його розірвання, оскільки це взаємовиключні вимоги. Якщо позивач посилається на нікчемність правочину для обґрунтування іншої заявленої вимоги, суд не має права посилатися на відсутність судового рішення про встановлення нікчемності правочину, а повинен дати оцінку таким аргументам позивача. Відповідно до ст.ст.215,216 ЦК України, вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним і про застосування наслідків його недійсності, а також вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину можуть бути заявлені як однією із сторін правочину, так і іншою зацікавленою особою, права і законні інтереси якої порушені здійсненням правочину.

Таким чином, навіть за наявності ознак нікчемності правочину податкові органи мають право лише звертатися до судів з позовами про стягнення в доход держави коштів, отриманих по правочинах, здійснених з метою, що свідомо суперечить інтересам держави і суспільства, посилаючись на їх нікчемність.

Поряд з цим, слід зазначити, що одним з основних завдань органів державної податкової служби є здійснення контролю дотримання податкового законодавства і надання роз'яснень законодавства з питань оподаткування платникам податків. Жодним законом не передбачено право органу державної податкової служби самостійно, в позасудовому порядку, визнавати нікчемними правочини і дані, вказані платником податків в податкових деклараціях.

Як вже вказувалося вище, господарське зобов'язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції, може бути на вимогу однієї із сторін, або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині.

Тобто, зазначена норма, недійсність господарського зобов'язання фактично пов'язує з наступним: невідповідністю його змісту вимогам закону; наявністю мети, що за відомо суперечить інтересам держави і суспільства; укладенням учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним із них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності).

Проте, необхідно звернути увагу на те, що за вимогами цивільного законодавства існує презумпція правомірності правочину (ст.204 ЦК України). Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

А відповідно до вимог ст.228 ЦК України, правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, АР Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним. Правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним.

При цьому, у складі цивільного правопорушення, передбаченого ст.228 ЦК України міститься обов'язкова ознака - специфічна мета порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, АР Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним. Наявність мети, включеної до складу правопорушення підлягає обов'язковому доведенню.

Але, разом з тим, така мета юридичної особи має бути доведена через мету відповідного керівника - фізичної особи, яка на момент укладання угоди виконувала представницькі функції за статутом (положенням) або за довіреністю. Слід вказати, що наявність мети зазначеної в диспозиції ст.228 ЦК України у фізичної особи тягне кримінальну відповідальність за відповідними статтями КК України за скоєний злочин, замах на злочин або готування до злочину.

Такі обставини можуть бути доведені лише обвинувальним вироком суду.

Відповідачем же, як видно з матеріалів справи, не надано жодних доказів порушення конституційних прав чи свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконного володіння ним внаслідок укладання та виконання позивачем та контрагентами правочинів, як і не надано доказів про порушення відносно керівників даних підприємств кримінальної справи або винесення відносно них вироку суду.

Таким чином, відповідачем не доведено наявності мети, завідомо суперечної інтересам держави і суспільства, а також існування умислу у позивача чи його контрагента, як обов'язкової ознаки для визнання правочину недійсним та застосування адміністративно-господарських санкцій. Хоча факт порушення публічного порядку повинен бути доведеним певними засобами доказування.

Інший підхід потенційно надасть можливість посадовим особам державних органів на власний розсуд оголошувати будь-який правочин недійсним (нікчемним) без звернення до суду, що не є правильним виходячи з загальних засад судочинства.

Окрім того, необхідно зазначити, що можливий захист порушеного права шляхом звернення до суду із позовом про визнання нікчемного правочину дійсним стосується лише нікчемних правочинів з дефектом форми та правочинів без необхідного схвалення (параграф 2 глави 16 ЦК України).

Також, відповідачем, в даному випадку, не було обґрунтовано належним чином і доведено у встановленому законом порядку, що спірні угоди порушують публічний порядок, суперечать моральним засадам суспільства та спрямовані на заволодіння майном держави.

Так, податковим органом у спірному акту, без посилань на відповідні докази, лише зазначено про нібито відсутність реальності поставок товарів (робіт, послуг), які економічно необхідні для виконання такого постачання або здійснення діяльності тощо, що може свідчити про відсутність необхідних умов для здійснення відповідної господарської, економічної діяльності як позивачем, так і його контрагентом. Але такі висновки відповідача суд вважає лише припущенням.

Крім того, посилання відповідача на ч.ч.1,5 ст.203, ч.1,2 ст.215, ст.216 ЦК України є безпідставним, так як зазначені норми можуть використовуватися тільки при визнанні правочинів «недійсними» в судовому порядку.

Вказані висновки підтверджуються і ст.20 ПК України, відповідно до якої, органам державної податкової служби України не надано повноважень щодо визнання тих чи інших угод (правочинів) недійсними та/або нікчемними, а було надане право звертатися до суду з позовом про визнання угод недійсними.

Аналогічної позиції з цього питання дотримується і Вищий адміністративний суд України, зокрема в своїй постанові від 14.11.2012р. по справі №К/9991/50772/12.

Як встановлено судовою колегією з матеріалів справи, що 06.03.2014 року між ФОП ОСОБА_2 та ТОВ «Зеленецьке» було укладено договір поставки №10, за умовами якого позивач придбав «сою» в кількості 79,38 тонн на загальну суму 392838 грн. (в т.ч. ПДВ 65473 грн.).

На підтвердження виконання цього договору позивачем до суду 1-ї інстанції було надано усі необхідні та належним чином формлені первинні документи, а саме: податкові накладні №8/2 від 06.03.2014 року і №56/2 від 24.03.2014 року, витяг з реєстру податкових накладних №17133906, видаткові накладні №17 від 27.03.2014 року і №24 від 06.03.2014 року, товарно-транспортні накладні №3 від 06.03.2014 року і №8 від 27.03.2014 року, договір про надання послуг з вантажоперевезення №08/01 від 02.01.2013р., розшифровки податкових зобов'язань, банківські платіжні доручення про сплату вартості товару і ПДВ, які, в свою чергу, на думку судової колегії, свідчать про реальність здійснення та повне виконання даної господарської операції.

При цьому, необхідно звернути увагу на той факт, що вищевказана господарська операція по поставці (т.б. купівлі/продажу) сої повністю відповідає основним видам діяльності за КВЕД як позивача, так і його контрагента, зазначеним в ЄДР ЮО та ФОП.

Як слідує зі змісту ст.1 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» від 16.07.1999р. №996-Х11, первинний документ - документ, який містить відомості про господарську операцію та підтверджує її здійснення.

А згідно із ст.9 цього Закону №996, підставою для бухгалтерського обліку господарських операцій є первинні документи, які фіксують факти здійснення господарських операцій. Первинні документи повинні бути складені під час здійснення господарської операції, а якщо це неможливо - безпосередньо після її закінчення. Для контролю та впорядкування оброблення даних на підставі первинних документів можуть складатися зведені облікові документи. Первинні та зведені облікові документи можуть бути складені на паперових або машинних носіях і повинні мати такі обов'язкові реквізити: назву документа (форми); дату і місце складання; назву підприємства, від імені якого складено документ; зміст та обсяг господарської операції, одиницю виміру господарської операції; посади осіб, відповідальних за здійснення господарської операції і правильність її оформлення; особистий підпис або інші дані, що дають змогу ідентифікувати особу, яка брала участь у здійсненні господарської операції.

Отже, виходячи з аналізу вказаних норм, для підтвердження факту здійснення господарських операцій діюче законодавство передбачає не тільки наявність самих первинних документів, а й наявність самого факту здійснення господарської операції.

При цьому, судова колегія, як і суд 1-ї інстанції, не приймає до уваги заперечення відповідача з приводу того, що угода між позивачем та ТОВ «Зеленецьке» фактично не відбувалася, оскільки останнім не надано до суду жодного доказу, який би беззаперечно спростовував факт здійснення цієї угоди.До того ж, як вже було зазначено вище, усі заперечення відповідача фактично ґрунтуються виключно на припущеннях.

Одночасно, суд вважає безпідставними і посилання відповідача на висновки акту Хитонської ОДПІ Чернівецької області №260/2200/30795974 від 28.05.2014 року «Про результати проведення документальної позапланової виїзної перевірки ТОВ «Зеленецьке» з питань своєчасності, достовірності, повноти нарахування та спдати податку на додану вартість за період з 01.01.2013 року по 31.03.2014 року», оскільки відповідач не надав до суду на підтвердження цих висновків будь-яких доказів.

Відповідно до п.198.1 ст.198 ПК України, право на віднесення сум податку до податкового кредиту виникає у разі здійснення операцій з придбання або виготовлення товарів (у т.ч. в разі їх ввезення на митну територію України) та послуг.

У відповідності ж до п.198.2. ст.198 ПК України, датою виникнення права платника податку на віднесення сум податку до податкового кредиту вважається дата тієї події, що відбулася раніше; дата списання коштів з банківського рахунка платника податку на оплату товарів/послуг; дата отримання платником податку товарів/послуг, що підтверджено податковою накладною.

Отже, враховуючи той факт, що у позивача, як на момент проведення перевірки, так і під час судового розгляду даної справи були в наявності всі податкові накладні та інші первинні документи (їх копії наявні в матеріалах справи), які підтверджують факт поставки (в т.ч. і транспортування) товару від ТОВ «Зеленецьке» на користь позивача, судова колегія, як і окружний суд, вважає що позивач, в порядку визначеному вказаними нормами ПКУ, правомірно сформував свій податковий кредит з ПДВ в сумі 65473 грн.

Таким чином, враховуючи вищевикладені обставини, судова колегія вважає, що суд 1-ї інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що оскаржуване податкове повідомлення-рішення Первомайської ОДПІ ГУ Міндоходів у Миколаївській області від 27.08.2014 року №0032271703 є протиправним та підлягає скасуванню.

І на останнє, судова колегія приймає до уваги та ще раз вважає за необхідне наголосити на тому, що згідно з вимогами цивільного законодавства існує презумпція правомірності правочину (ст.204 ЦК України), а відповідно до ст.61 Конституції України, юридична відповідальність особи має виключно індивідуальний характер. Тобто, якщо контрагент позивача або його контрагенти у 2-й чи 3-й ланках ланцюга, не виконали своїх податкових зобов'язань, то це тягне відповідальність та негативні наслідки саме щодо цих осіб.

При чому, слід зазначити, що вищенаведені висновки повністю узгоджуються із правовими позиціями Верховного Суду України при вирішенні спорів цієї категорії та практикою Європейського Суду з прав людини.

До того ж, ще слід зазначити й про те, що відповідно до приписів ст.ст.11,71 КАС України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, а суд, згідно ст.86 цього ж Кодексу, оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні.

А відповідно до ч.2 ст.71 КАС України, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Враховуючи вищевикладене, судова колегія приходить до висновку, що суд першої інстанції порушень норм матеріального і процесуального права при вирішенні даної справи не допустив, вірно встановив фактичні обставини справи та надав їм належної правової оцінки. Наведені ж у апеляційній скарзі доводи, правильність висновків суду не спростовують, оскільки ґрунтуються на припущеннях та невірному трактуванні норм матеріального права.

Відповідно до п.1 ч.1 ст.198 КАС України, суд апеляційної інстанції за наслідками розгляду апеляційної скарги на постанову суду першої інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а постанову суду - без змін.

Отже, за таких обставин, колегія суддів апеляційного суду, діючи виключно в межах доводів апеляційної скарги, відповідно до ст.200 КАС України, залишає цю апеляційну скаргу без задоволення, а оскаржувану постанову окружного суду - без змін.

Керуючись ст.ст.195,196,198,200,205,206,254 КАС України, апеляційний суд, -

У Х В А Л И В:

Апеляційну скаргу Первомайської об'єднаної державної податкової інспекції Головного управління Міндоходів у Миколаївській області - залишити без задоволення, а постанову Миколаївського окружного адміністративного суду від 10 листопада 2014 року - без змін.

Ухвала апеляційного суду набирає законної сили з моменту проголошення (через п'ять днів після направлення її копій особам, які беруть участь у справі), але може бути оскаржена в касаційному порядку до Вищого Адміністративного Суду України протягом двадцяти днів з дня набрання законної сили судовим рішенням апеляційного суду.

Головуючий: Ю.В. Осіпов

Судді: О.С. Золотніков

В.О. Скрипченко