Ухвала суду № 52262057, 07.10.2015, Касаційний адміністративний суд Верховного Суду (до 15.12.2027 - Вищий адміністративний суд України)

ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ

У Х В А Л А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

07 жовтня 2015 року К/800/35819/15

Вищий адміністративний суд України у складі колегії суддів:

Ємельянової В.І.,

Рецебуринського Ю.Й., Стародуба О.П.,

розглянувши у попередньому судовому засіданні касаційну скаргу ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на постанову Одеського окружного адміністративного суду від 28 квітня 2015 року та ухвалу Одеського апеляційного адміністративного суду від 1 липня 2015 року по справі № 815/574/15

за позовом ОСОБА_1 та ОСОБА_2

до Державної міграційної служби України

про скасування рішення та зобов'язання вчинити певні дії,

В С Т А Н О В И В:

У січні 2015 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до Державної міграційної служби України про скасування рішення та зобов'язання вчинити певні дії. Просив суд визнати протиправним та скасувати рішення Державної міграційної служби України від 19 грудня 2014 року № 733-14 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту та зобов'язати відповідача прийняти рішення про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Також у січні 2015 року ОСОБА_2 звернулась до суду із позовом до Державної міграційної служби України про скасування рішення та зобов'язання вчинити певні дії. Просила суд визнати протиправним та скасувати рішення Державної міграційної служби України від 19 грудня 2014 року № 727-14 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту та зобов'язати відповідача прийняти рішення про визнання її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Ухвалою Одеського окружного адміністративного суду від 16 лютого 2015 року позовні заяви ОСОБА_1 та ОСОБА_2 об'єднано в одне провадження.

Постановою Одеського окружного адміністративного суду від 28 квітня 2015 року, залишеною без змін ухвалою Одеського апеляційного адміністративного суду від 1 липня 2015 року, у задоволенні позову відмовлено.

Не погоджуючись із зазначеними судовими рішеннями, позивачі подали касаційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судами норм матеріального і процесуального права, просять рішення судів першої та апеляційної інстанцій скасувати, ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити повністю.

Перевіривши правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, юридичної оцінки обставин справи, доводи касаційної скарги, суд касаційної інстанції вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що 24 вересня 2012 року ОСОБА_1 громадянин Афганістану, ІНФОРМАЦІЯ_1, звернувся до Управління Державної міграційної служби України в Одеській області із заявою про надання йому в Україні статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту.

Під час співбесід проведених із заявником, з'ясовано обставини, що слугували причинами приїзду до України та необхідності надання статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту. Позивач вказав, що має побоювання стати жертвою переслідувань в разі повернення до Афганістану.

Судами встановлено, що на початку 2008 року ОСОБА_1 вибув з Афганістану на територію Російської Федерації авіарейсом Кабул (Афганістан) - Баку (Азербайджан) - Москва (Російська Федерація), де пробув 12 годин, після чого виїхав маршрутним таксі в напрямку російсько-українського кордону. Державний кордон перетнув нелегально - пішки поза пунктом пропуску. По прибуттю до м. Києва за допомогою посередника намагався потрапити до країни ЄС, проте через відмову посередника та грошові суперечки залишився в Україні. В березні 2008 року виїхав до м. Одеси, де 8 квітня 2008 року звернувся за захистом до міграційної служби.

За результатами розгляду заяви ОСОБА_1 міграційною службою йому відмовлено у визнанні біженцем, після чого позивачем ініційовано процедуру судового оскарження, в результаті якого ухвалою Одеського окружного адміністративного суду від 16 липня 2012 року позовну заяву залишено без розгляду.

Під час першого звернення, в якості підстави для отримання захисту, ОСОБА_1 зазначив нестабільну соціально-політичну ситуацію в Афганістані та бажання дістатися країни ЄС. В заяві від 8 квітня 2008 року позивач вказав, що був введений в оману посередником та вимушено залишився в Україні.

У своєму зверненні від 24 вересня 2012 року позивач повідомив інші причини виїзду з Афганістану, зазначивши про факт його навчання в релігійній школі, де викладачі та сторонні особи намагалися навчити учнів здійснювати терористичні акти із застосуванням вибухівки та поясів шахідів проти невірних. Після розповіді про дані обставини його батькові, останній звернувся до поліції та заборонив йому відвідувати навчальний заклад, а пізніше відправив на територію України як до безпечної країни.

На підставі аналізу матеріалів міграційної справи 19 листопада 2014 року Управлінням Державної міграційної служби України в Одеській області складено висновок щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, яким рекомендовано Державній міграційній службі України відмовити позивачу у визнанні його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Вказаний висновок затверджено начальником Управління Державної міграційної служби України в Одеській області.

Рішенням Державної міграційної служби України №733-14 від 19 грудня 2014 року відмовлено у визнанні позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в Україні, відповідно до абзацу 4 частини 1 статті 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» як особі, щодо якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 та 13 частини 1 статті 1 Закону, відсутні.

Повідомлення Управління Державної міграційної служби України в Одеській області від 6 січня 2015 року № 144 про відмову у визнанні його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту на підставі рішення Державної міграційної служби України №733-14 від 19 грудня 2014 року, позивач отримав особисто 19 січня 2015 року.

Громадянка Афганістану ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_2, 13 квітня 2012 року звернулась до Управління Державної міграційної служби України в Одеській області із заявою про надання їй в Україні статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту.

Відповідачем проведено співбесіди із заявницею, в ході яких з'ясовувались обставини, що слугували причинами приїзду до України та необхідності надання статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту.

Судами встановлено, що територію Афганістану ОСОБА_2 покинула 6 лютого 2012 року авіарейсом Кабул (Афганістан) - Москва (Російська Федерація) на підставі національного паспорту та візи до Російської Федерації разом з чоловіком і дочкою. Через півдоби перебування на території РФ, позивач виїхала рейсовим автобусом до російсько-українського кордону. Державний кордон України перетнула 8 лютого 2012 року поза пунктом пропуску, після чого рейсовим автобусом дісталась до м. Одеси. Чоловік помер на території України ІНФОРМАЦІЯ_3 від хвороби серця. На теперішній час проживає в м. Одесі разом із донькою та сином ОСОБА_1.

У своєму зверненні від 13 квітня 2012 року позивач повідомила, що після повернення з Пакистану до Афганістану її чоловік бажав відкрити ювелірний бізнес, проте таліби почали вимагати гроші за це, шантажували його викраданням доньки. У зв'язку із цим її чоловік прийняв рішення покинути Афганістан через небезпеку та неможливість там спокійно жити.

На підставі аналізу матеріалів міграційної справи 19 листопада 2014 року Управлінням Державної міграційної служби України в Одеській області складено висновок щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, яким рекомендовано Державній міграційній службі України відмовити позивачу у визнанні його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Вказаний висновок затверджено начальником Управління Державної міграційної служби України в Одеській області.

Рішенням Державної міграційної служби України №727-14 від 19 грудня 2014 року відмовлено у визнанні позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в Україні, відповідно до абзацу 4 частини 1 статті 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» як особі, щодо якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 та 13 частини 1 статті 1 Закону, відсутні.

Повідомлення Управління Державної міграційної служби України в Одеській області від 6 січня 2015 року № 113 про відмову у визнанні її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту на підставі рішення Державної міграційної служби України №727-14 від 19 грудня 2014 року, позивач отримала особисто 19 січня 2015 року.

Не погоджуючись із рішеннями суб'єкта владних повноважень, позивачі звернулись до суду з позовами, в яких просили визнати протиправними рішення відповідача та зобов'язати прийняти рішення, яким визнати їх біженцями або особами, які потребують додаткового захисту.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суди першої та апеляційної інстанцій обґрунтовано виходили з того, що правовий статус біженця та особи, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, в Україні, порядок надання, втрати та позбавлення цього статусу біженця, встановлення державних гарантій захисту біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, визначено, зокрема, Законом України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».

Відповідно до пункту 1 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Згідно пунктом 13 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання.

Статтею 6 вказаного Закону визначено умови, за яких особа не визнається біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Зокрема, не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні.

За змістом Конвенції про статус біженців 1951 року та Протоколу щодо статусу біженців 1967 року поняття «біженець» включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця: знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання; наявність цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; неможливість або побоювання користуватись захистом країни походження; побоювання стати жертвою переслідувань повинно бути пов'язано з причинами, які вказані в Конвенції про статус біженців 1951 року, а саме расова належність, релігія, національність (громадянство), належність до певної соціальної групи, політичні погляди.

Відповідно до пунктів 45, 66 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця Управління Верховного комісаріату ООН у справах біженців особа, яка клопоче про отримання статусу біженця повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатися біженцем, особа повинна надати свідоцтва повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.

В даному випадку позивач ОСОБА_1 надав суперечливі відомості про причини свого прибуття до України та не вказав жодного випадку утиску чи переслідування його за ознаками расової належності, віросповідання, національності, громадянства чи підданства. Крім того, в своїй заяві від 8 квітня 2008 року позивач вказав, що мав намір потрапити до Англії, а Україна була третьою транзитною країною, проте, через обставини, що склались, був вимушений залишитися.

В свою чергу, позивач ОСОБА_2 виїхала з Афганістану через неможливість ведення бізнесу її чоловіком. Тобто, ціллю звернення до міграційної служби стало отримання захисту не через те, що її родина зазнала переслідувань за конвенційними ознаками визначення статусу біженця, а намагалася влаштувати умови кращого проживання, що в свою чергу є намаганням знайти країну з кращими умовами життя, а тому в даному випадку вона не є біженцем, а є економічним іммігрантом і на неї розповсюджуються не норми Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», а норми Закону України «Про імміграцію».

Оскільки позивачам відмовлено в наданні статусу біженців на підставі статті 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» у зв'язку з відсутністю умов, передбачених пунктом 1 та пунктом 13 частини 1 статті 1 цього Закону, суд касаційної інстанції погоджується із висновками судів щодо відсутності підстав для задоволення позовних вимог.

Крім того, посилання ОСОБА_1 в касаційній скарзі щодо не надання судами належної оцінки порушенню процедури звернення із заявою і розгляду заяви неповнолітньої особи та порушення прав дитини під час проведення міграційних процедур не відповідають обставинам та матеріалам справи, оскільки на момент подачі заяви до міграційної служби, за результатами якої винесено оскаржуване рішення Державної міграційної служби України від 19 грудня 2014 року №727-14 йому було більше 19 років.

За приписами статті 220 Кодексу адміністративного судочинства України, суд касаційної інстанції не може досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в судовому рішенні, та вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.

Відповідно до частини 1 статті 224 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили порушень норм матеріального і процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій.

Керуючись статтями 220, 220-1, 223, 224, 230, 231 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

У Х В А Л И В:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 та ОСОБА_2 відхилити.

Постанову Одеського окружного адміністративного суду від 28 квітня 2015 року та ухвалу Одеського апеляційного адміністративного суду від 1 липня 2015 року залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили протягом п'яти днів після направлення її копії особам, які беруть участь у справі і оскарженню не підлягає, крім як з підстав, у строк та в порядку, визначеними статтею 237 Кодексу адміністративного судочинства України.

Головуючий Ємельянова В.І.

Судді Рецебуринський Ю.Й.

Стародуб О.П.