Постанова № 52254590, 06.10.2015, Одеський апеляційний господарський суд

ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

__________________

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"06" жовтня 2015 р.Справа № 916/2130/15Колегія суддів Одеського апеляційного господарського суду у складі:

Головуючого судді: В.В. Лашина

Суддів: О.Л. Воронюка,

М.А. Мирошниченка

При секретарі Р.О. Кияшко

За участю представників сторін:

Від Одеської міської ради - Моджук І.О.

Від Прокуратури Одеської області - Радянський О.Ю.

Від ТОВ "ІВ-ІММОБІЛЬЄ" - Лісниченко Л.О.

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу заступника прокурора Одеської області в інтересах держави в особі Одеської міської ради

на рішення господарського суду Одеської області

від 22.07.2015р.

по справі № 916/2130/15

За позовом Прокурора Одеської області, в інтересах держави в особі Одеської міської ради

До відповідача Товариства з обмеженою відповідальністю "ІВ-ІММОБІЛЬЄ"

про витребування майна з чужого незаконного володіння

Відповідно до ст. 77 ГПК України в судовому засіданні 22.09.2015р. оголошувалась перерва до 06.10.2015р.

ВСТАНОВИЛА:

25 травня 2015 року заступник прокурора Одеської області звернувся до господарського суду Одеської області з позовом, заявленим в інтересах держави в особі Одеської міської ради, до товариства з обмеженою відповідальністю «ІВ-Іммобільє» (в подальшому за текстом - ТОВ «ІВ-Іммобільє»), за яким просив витребувати у відповідача на користь територіальної громади м. Одеси нежитлові приміщення першого поверху № 810 загальною площею 145,8 кв.м, розташовані по пров. Нечипуренка, 15 у м. Одесі.

Свої позовні вимоги заступник прокурора Одеської області обґрунтував допущенням порушень вимог законодавства про приватизацію комунального майна, що було встановлено постановою Вищого господарського суду України від 16.10.2014 р. у справі № 916/2425/13, в результаті чого із власності територіальної громади міста Одеси незаконно вибув спірний об'єкт нерухомості на користь юридичної особи приватного права.

Рішенням господарського суду Одеської області від 22.07.2015 р. (суддя Оборотова О.Ю.) у задоволені позовних вимог було відмовлено.

Не погоджуючись з цим рішенням, заступник прокурора Одеської області в апеляційній скарзі просить його скасувати та постановити нове судове рішення, яким позовні вимоги задовольнити, посилаючись на порушення місцевим господарським норм матеріального права, а саме: ст. ст. 261, 328, 388 ЦК України, оскільки саме з моменту остаточного вирішення Вищим господарським судом України (постанова від 16.10.2014 р. у справі № 916/2425/13) питання щодо визнання недійсними договорів, укладених між Одеською міською радою та ТОВ «АРТ», стало можливим питання ініціювання питання захисту майнових прав та інтересів територіальної громади м. Одеси шляхом витребування незаконно відчужених об'єктів комунальної власності від добросовісного набувача.

В відзиві на апеляційну скаргу ТОВ "ІВ-ІММОБІЛЬЄ" просить залишити апеляційну скаргу без задоволення, а оскаржуване судове рішення без змін.

Обговоривши доводи апеляційної скарги, заслухавши пояснення присутніх представників сторін, дослідивши матеріали справи та перевіривши правильність застосування господарським судом норм матеріального і процесуального права, колегія суддів вважає апеляційну скаргу не підлягаючою задоволенню, з огляду на таке.

За змістом ст. 15 Цивільного кодексу України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Держава забезпечує рівний захист всіх суб'єктів права власності.

За статтею 387 Цивільного кодексу України власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.

Частиною першою статті 388 названого Кодексу визначено, що якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

Як вбачається з матеріалів справи, пунктом 13 рішення Одеської міської ради № 5649-V від 14.04.2010 р. «Про перелік об'єктів комунальної власності територіальної громади м. Одеси, що підлягають приватизації та відчуженню у 2010 році та внесення змін до рішень Одеської міської ради» доручено Представництву по управлінню комунальною власністю Одеської міської ради укласти договір купівлі-продажу з метою продажу ТОВ «АРТ» об'єктів комунальної власності територіальної громади м. Одеси, у тому числі нежилих приміщень 1-го поверху площею 148,8 кв. м. розташованих за адресою: м. Одеса, пров. Нечипуренка, 15.

12 серпня 2010 року між Одеською міською радою та TOB «АРТ» укладено договір купівлі-продажу об'єктів нерухомого майна, зазначених у згаданому рішенні Одеської міської ради, зокрема, нежилих приміщень першого поверху № 810 загальною площею 145,8 кв.м, розташованих по пров. Нечипуренка, 15 у м. Одесі.

У подальшому TOB «АРТ» на підставі договору купівлі-продажу від 12.11.2010 р., здійснило відчуження вказаного майна на користь ПП «Елас-Комбі», яке, в наступному, уклало 20 травня 2011 року договір купівлі-продажу з ТОВ «ІВ-Іммобільє».

Постановою Вищого господарського суду України від 16.10.2014 у справі № 916/2545/13 за позовом заступника прокурора Одеської області до Одеської міської ради, TOB «АРТ2, TOB «Утьосов», ПП «Елас-Комбі», TOB фірма «Харрісон-Транс-Сервіс», TOB «ІВ-Інвест Лтд», TOB «ІВ-Іммобільє», TOB «Джі Ем Джі Контент», TOB «Опера», TOB «Аверс Строй» визнано недійсними пункт 13 рішення Одеської міської ради № 5649-V від 14.04.2010 р., а також договір міни, укладений між Одеською міською радою та TOB «АРТ» шляхом підписання удаваних правочинів: договору дарування від 12.08.2010 р. та договору купівлі-продажу 23 об'єктів комунальної власності територіальної громади м. Одеси.

15 червня 2015 року ТОВ «ІВ-Іммобільє» подано заяву про застосування строків позовної давності.

Приймаючи рішення про відмову у задоволені позовних вимог, місцевий господарський суд, спираючись на положення ст. ст. 257, 267 ЦК України та п. 2.2 постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 29.05.2013 р. №10, дійшов висновку про пропущення прокурором строку позовної давності та відсутністю підстав для його поновлення.

Однак з цими висновками суду першої інстанції колегія суддів погодитися не може.

Як зазначив Конституційний Суд України, строки звернення до суду як складова механізму реалізації права на судовий захист є однією з гарантій забезпечення прав і свобод учасників правовідносин (абзац п'ятий підпункту 2.1 пункту 2 мотивувальної частини Рішення від 22 лютого 2012 року № 4-рп/2012).

Загальні положення щодо позовної давності та порядку її обчислення, що підлягають застосуванню під час вирішення спорів між сторонами у зобов'язаннях, визначені у главі 19 Цивільного кодексу України.

Під позовною давністю розуміється строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (стаття 256 ЦК України).

Тобто, позовна давність встановлює строки захисту цивільних прав.

Початок перебігу позовної давності обчислюється за правилами статті 261 названого Кодексу, частина перша якої пов'язує його з днем, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Разом із тим ч. 1, 2, 4 ст. 29 ГПК України встановлено, що прокурор бере участь у розгляді справ за його позовами, а також може вступити за своєю ініціативою у справу, порушену за позовом інших осіб, на будь-якій стадії її розгляду для представництва інтересів громадянина або держави. У разі прийняття господарським судом позовної заяви, поданої прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача. Прокурор, який бере участь у справі, несе обов'язки і користується правами сторони, крім права на укладення мирової угоди.

Аналіз наведених норм дає підстави для висновку, що положення закону про початок перебігу позовної давності поширюється й на звернення прокурора до суду із заявою про захист державних інтересів.

Оскільки вимоги прокурора є похідними від вимог відповідного органу, який має повноваження передачі майна у власність, то і перебіг строку позовної давності розпочинається з моменту коли про порушення прав та інтересів держави дізнався саме відповідний орган державної влади, а не прокурор.

Саме таку правову позицію висловив Верховний Суд України у постановах від 27 травня 2014 року у справі № 3-23гс14, від 23.12.2014 р. у справі № 3-194гс14, від 25.03.2015 р. у справі 3-21гс15, від 13.05.2015 р. у справі 3-126гс15.

У даній справі прокурором позивачем визначено саме Одеську міську раду.

Постановами Одеського апеляційного господарського суду від 25.07.2014 р. та Вищого господарського суду України встановлено від 16.10.2014 р. у справі № 916/2545/13 встановлено неправомірність п. 13 рішення Одеської міської ради № 5649-V від 14.04.2010 р. «Про перелік об'єктів комунальної власності територіальної громади м. Одеси, що підлягають приватизації та відчуженню у 2010 році, та внесення змін до рішень» та недійсність договорів, укладених на його виконання.

Отже, строк позовної давності слід обраховувати з моменту встановлення обставин порушення прав територіальної громади м. Одеси, що стало можливим через факти, встановлені згаданими вище судовими рішеннями у справі № 916/2425/13, тобто з 17.10.2014 р.

Відтак, строк позовної давності по даній справі не був пропущений.

Одночасно з цим, судова колегія вважає, що у задоволені позовних вимог належало відмовити з інших правових підстав, наведених нижче.

Згідно зі ст.ст. 387, 392 Цивільного кодексу України власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним. Власник майна може пред'явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.

Статтею 330 Цивільного кодексу України передбачено, що якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 цього Кодексу майно не може бути витребуване в нього.

Згідно з ч. 1 ст. 388 Цивільного кодексу України якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

Таким чином, статтею 388 Цивільного кодексу України передбачено можливість витребування майна власником від добросовісного набувача, такі випадки обмежені та можуть мати місце за умови, що майно вибуло з володіння власника або особи, якій він його передав, поза їх волею.

Натомість, спірне майно вибуло з комунальної власності саме за рішенням Одеської міської ради, але в порушення порядку приватизації.

Разом з тим, згідно зі статтею 140 Конституції України та статтею 2 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» змістом діяльності місцевого самоврядування є вирішення питань місцевого значення в інтересах територіальної громади самою громадою самостійно або під відповідальність органів та посадових осіб місцевого самоврядування.

Відповідно до ч. 1 ст. 10 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» міські ради є органами місцевого самоврядування, що представляють територіальні громади міст та здійснюють від їх імені та в їх інтересах функції і повноваження місцевого самоврядування, визначені Конституцією України, цим та іншими законами.

Частинами 5, 6 статті 60 названого Закону встановлено, що органи місцевого самоврядування від імені та в інтересах територіальних громад відповідно до закону здійснюють правомочності щодо володіння, користування та розпорядження об'єктами права комунальної власності, в тому числі виконують усі майнові операції, можуть передавати об'єкти права комунальної власності у постійне або тимчасове користування юридичним та фізичним особам, здавати їх в оренду, продавати і купувати, використовувати як заставу, вирішувати питання їхнього відчуження, визначати в угодах та договорах умови використання та фінансування об'єктів, що приватизуються та передаються у користування і оренду. Доцільність, порядок та умови відчуження об'єктів права комунальної власності визначаються відповідною радою.

Об'єкти права комунальної власності не можуть бути вилучені у територіальних громад і передані іншим суб'єктам права власності без згоди безпосередньо територіальної громади або відповідного рішення ради чи уповноваженого нею органу, за винятком випадків, передбачених законом (ч. 8 ст. 60 Закону України «Про місцеве самоврядування»).

У відповідності до ст. 1 Закону України «Про приватизацію державного майна» приватизація державного майна - платне відчуження майна, що перебуває у державній власності, у тому числі разом із земельною ділянкою державної власності, на якій розташований об'єкт, що підлягає приватизації, на користь фізичних та юридичних осіб, які можуть бути покупцями відповідно до цього Закону, з метою підвищення соціально-економічної ефективності виробництва та залучення коштів для здійснення структурної перебудови національної економіки.

Частина четверта статті 3 зазначеного Закону встановлює, що відчуження майна, що є у комунальній власності, регулюється положеннями цього Закону, інших законів з питань приватизації і здійснюється органами місцевого самоврядування, а частина сьома статті 7 Закону затвердила положення, згідно з яким продаж майна, що є у комунальній власності, здійснюють органи, створювані відповідними місцевими радами.

Враховуючи наявність правомочностей у Одеської міської ради, наданих законом, на вирішення питань щодо розпорядження комунальною власністю, вираження волі на первісне відчуження об'єктів комунальної власності, але його прийняття з порушенням порядку приватизації, колегія суддів вважає, що у даному спорі відсутні необхідні ознаки, визначені ст. 388 Цивільного кодексу України, для здійснення віндикації у зв'язку із наявністю волі на відчуження комунальної власності.

Відповідно до ч. 5 ст. 12 Цивільного кодексу України добросовісність набувача презюмується, тобто незаконний набувач вважається добросовісним, поки не буде доведено протилежне. Якщо судом буде встановлено, що набувач знав чи міг знати про наявність перешкод до вчинення правочину, в тому числі про те, що продавець не мав права відчужувати майно, це може свідчити про недобросовісність набувача і є підставою для задоволення позову про витребування у нього майна.

Матеріали справи не містять доказів здійснення відповідачем будь-яких дій, що вказують на його умисне заволодіння комунальною власністю або обізнаність із незаконністю дій Одеської міської ради на час укладання договору із ТОВ «АРТ» або під час укладення договору купівлі-продажу від 20.05.2011 р. із ПП «Елас-Комбі», що говорить про добросовісність ТОВ «ІВ-Іммобільє».

Згідно із ст. 3 Цивільного кодексу України загальними засадами цивільного законодавства є справедливість, добросовісність та розумність.

Окрім цього, відповідно до частини першої статті 9 Конституції України чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.

Законом України «Про ратифікацію Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції» № 475/97-ВР від 17 липня 1997 року ратифіковано Конвенцію про захист прав і основних свобод людини 1950 року, Перший протокол та протоколи № 2, 4, 7, 11 до Конвенції.

Статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» визначено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Європейського суду з справ людини як джерело права.

Згідно із статтею 1 Першого протоколу Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Пунктом 21 рішення Європейського суду з прав людини у справі «Федоренко проти України» від 30 червня 2006 року визначено, що відповідно до прецедентного права органів, що діють на підставі Конвенції, право власності може бути «існуючим майном» або коштами, включаючи позови, для задоволення яких позивач може обґрунтовувати їх принаймні «виправданими очікуваннями» щодо отримання можливості ефективного використання права власності.

Виходячи зі змісту пунктів 32-35 рішення Європейського суду з прав людини «Стретч проти Сполученого Королівства» від 24 червня 2003 року майном у значенні статті 1 Протоколу 1 до Конвенції вважається законне та обґрунтоване очікування набути майно або майнове право за договором, укладеним з органом публічної влади. У рішенні Європейський суд з прав людини зазначив: «наявність порушень з боку органу публічної влади при укладенні договору щодо майна не може бути підставою для позбавлення цього майна іншої особи, яка жодних порушень не вчинила».

У цій справі Європейський суд дійшов висновку, що оскільки особу позбавили права на його майно лише з тих підстав, що порушення були вчинені з боку публічного органу, а не громадянина, в такому випадку мало місце «непропорційне втручання у право заявника на мирне володіння своїм майном та, відповідно, відбулось порушення статті 1 Першого протоколу Конвенції».

Верховний Суд України у постанові від 14 березня 2007 року у справі №21-8во07, на підставі ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», застосовував рішення Європейської суду з прав людини «Стретч проти Сполученого Королівства» та зазначив, що самі по собі допущені органами публічної влади порушення при визначенні умов та порядку приватизації не можуть бути безумовною підставою для визнання приватизаційних договорів недійсними, повернення приватизованого майна державі в порушення права власності покупця, якщо вони не допущені в наслідок винної, протиправної поведінки самого покупця.

Аналогічну правову позицію займає й Вищий господарський суд, що викладено, наприклад, у постанові від 01.07.2015 р. у справі № 910/1355/13.

Більш того, Європейський Суд підкреслює особливу важливість принципу «належного урядування».

Цей принцип передбачає, що у разі, коли йдеться про питання загального інтересу, зокрема, якщо справа впливає на такі основоположні права людини, як майнові права, державні органи повинні діяти вчасно та в належний і якомога послідовніший спосіб (див. рішення у справах «Беєлер проти Італії» [ВП] (Beyeler v. Italy [GC]), заява № 33202/96, п. 120, ECHR 2000-I, «Онер'їлдіз проти Туреччини» [ВП] (Oneryildiz v. Turkey [GC]), заява № 48939/99, п. 128, ECHR 2004-XII, «Megadat.com S.r.l. проти Молдови» (Megadat.com S.r.l. v. Moldova), заява № 21151/04, п. 72, від 8 квітня 2008 року, і «Москаль проти Польщі» (Moskal v. Poland), заява № 10373/05, п. 51, від 15 вересня 2009 року). Зокрема, на державні органи покладено обов'язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок (див., наприклад, рішення у справах «Лелас проти Хорватії» (Lelas v. Croatia), заява № 55555/08, п. 74, від 20 травня 2010 року, і «Тошкуце та інші проти Румунії» (Toscuta and Others v. Romania), заява № 36900/03, п. 37, від 25 листопада 2008 року) і сприятимуть юридичній визначеності у цивільних правовідносинах, які зачіпають майнові інтереси (див. зазначені вище рішення у справах «Онер'їлдіз проти Туреччини» (Oneryildiz v. Turkey), п. 128, та «Беєлер проти Італії» (Beyeler v. Italy), п. 119).

Принцип «належного урядування», як правило, не повинен перешкоджати державним органам виправляти випадкові помилки, навіть ті, причиною яких є їхня власна недбалість (див. зазначене вище рішення у справі «Москаль проти Польщі» (Moskal v. Poland), n. 73). Будь-яка інша позиція була б рівнозначною, inter alia, санкціонуванню неналежного розподілу обмежених державних ресурсів, що саме по собі суперечило б загальним інтересам (див. там само). З іншого боку, потреба виправити минулу «помилку» не повинна непропорційним чином втручатися в нове право, набуте особою, яка покладалася на легітимність добросовісних дій державного органу (див., mutatis mutandis, рішення у справі «Пінкова та Пінк проти Чеської Республіки» (Pincova and Pine v. the Czech Republic), заява № 36548/97, п. 58, ECHR 2002-VIII). Іншими словами, державні органи, які не впроваджують або не дотримуються своїх власних процедур, не повинні мати можливість отримувати вигоду від своїх протиправних дій або уникати виконання своїх обов'язків (див. зазначене вище рішення у справі «Лелас проти Хорватії» (Lelas v. Croatia), п. 74). Ризик будь-якої помилки державного органу повинен покладатися на саму державу, а помилки не можуть виправлятися за рахунок осіб, яких вони стосуються (див., серед інших джерел, mutatis mutandis, зазначене вище рішення у справі «Пінкова та Пінк проти Чеської Республіки» (Pincova and Pine v. the Czech Republic), n. 58, а також рішення у справі «Ґаші проти Хорватії» (Gashi v. Croatia), заява № 32457/05, п. 40, від 13 грудня 2007 року, та у справі «Трґо проти Хорватії» (Trgo v. Croatia), заява № 35298/04, п. 67, від 11 червня 2009 року).

За таких обставин, судова колегія вважає, що у задоволенні позовних вимог про витребування майна від ТОВ «ІВ-Іммобільє» слід було відмовити у зв'язку із відсутністю правових підстав, визначених ст. 388 ЦК України, але, враховуючи те, що спір по суті позовних вимог вирішений судом першої інстанції вірно, достатніх правових підстав для скасування оскарженого рішення господарського суду Одеської області не має.

Керуючись статтями 101-105 Господарського процесуального кодексу України, колегія суддів

ПОСТАНОВИЛА :

Апеляційну скаргу заступника прокурора Одеської області в інтересах держави в особі Одеської міської ради залишити без задоволення, а рішення господарського суду Одеської області від 22.07.2015 р. по справі № 916/2130/15 - без змін.

Головуючий суддя В.В. Лашин

Суддя О.Л. Воронюк

Суддя М.А. Мирошниченко