Рішення № 52221675, 07.10.2015, Апеляційний суд Миколаївської області

Справа №487/10111/14-ц 07.10.2015 07.10.2015 07.10.2015

Справа №487/10111/14-ц

Провадження № 22-ц784/1989/15 Суддя першої інстанції: Павлова Ж.П.

Категорія 7 Суддя-доповідач апеляційного суду - Крамаренко Т.В.

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

7 жовтня 2015 року м. Миколаїв

Колегія суддів судової палати в цивільних справах Апеляційного суду Миколаївської області у складі:

головуючої - Крамаренко Т.В.,

суддів - Буренкової К.О., Кутової Т.З.,

із секретарем - Горенко Ю.В.,

за участю: прокурора - Коткової В.А., представників відповідачів -ОСОБА_2, ОСОБА_3, розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційними скаргами

Миколаївської міської ради, ОСОБА_4

на рішення Заводського районного суду м. Миколаєва від 30 червня 2015 року по справі за позовом Миколаївського міжрайонного прокурора з нагляду за додержанням законів у природоохоронній сфері до Миколаївської міської ради, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_4 за участю третьої особи - Реєстраційної служби Миколаївського міського управління юстиції про визнання незаконним та скасування рішення Миколаївської міської ради, визнання недійсними договорів купівлі-продажу, скасування державної реєстрації права власності та повернення земельної ділянки в комунальну власність,

в с т а н о в и л а :

16 жовтня 2014 року Миколаївський міжрайонний прокурор з нагляду за додержанням законів у природоохоронній сфері пред'явив позов до Миколаївської міської ради, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7 про визнання незаконним та скасування рішення міської ради, визнання недійсними договорів купівлі-продажу, скасування реєстрації права власності та повернення земельної ділянки.

Позов мотивовано тим, що за результатами перевірки Миколаївською міжрайонною прокуратурою з нагляду за додержанням законів у природоохоронній сфері виявлені порушення у сфері використання земельних ресурсів. Рішенням Миколаївської міської ради від 30 січня 2009 року за №33/37 Товариству з обмеженою відповідальністю «Миколаївбудпроект» (далі ТОВ «Миколаївбудпроект») було надано дозвіл для складання проекту землеустрою, щодо відведення земельної ділянки орієнтовною площею 23 502 кв.м. з метою надання її в оренду строком на 10 років для обслуговування придбаного майна по АДРЕСА_1.

В подальшому, рішенням Миколаївської міської ради від 19 червня 2009 року за №35/51 був затверджений проект землеустрою, щодо відведення земельної ділянки площею 22 156 кв.м., у тому числі 55 кв.м. під капітальною забудовою, 99 кв.м. під спорудами, 1 766 кв.м. під проходами, проїздами та площадками, 20 236 кв.м. під зеленими насадженнями, за рахунок земель міста, не наданих у власність або користування, з відведенням її до земель комерційного використання, для обслуговування придбаного майна по АДРЕСА_1.

Проектом передбачено, що земельна ділянка на північному заході межує із землями водного фонду річки Південний Буг.

Цим же рішенням визначено цільове призначення земельної ділянки, встановлено обмеження у її використанні і передано в оренду строком на 10 років ТОВ «Миколаївбудпроект».

Відносно усієї ділянки встановлювалося обмеження у використані згідно класифікатора КОПВНЗТВЗД, правові: типу 1.1 «зміна цільового використання», а щодо її частини, площею 2 304 кв.м., ще й спеціальні обмеження типу 4.3.1. «в санітарно-захисних зонах інженерно- технічних споруд і комунікацій».

Незважаючи на відсутність договору оренди земельної ділянки з ТОВ «Миколаївбудпроект», рішенням Миколаївської міської ради за №36/61 від 04 вересня 2009 року були затверджені проекти землеустрою, щодо відведення 19 громадянам земельних ділянок, орієнтовною площею 1000 кв.м. за рахунок земель ТОВ «Миколаївбудпроект», з віднесенням їх до земель житлової забудови, для будівництва житлових будинків по АДРЕСА_2, в тому числі - відповідачці ОСОБА_5 було відведено земельну ділянку, площею 901 кв.м. по АДРЕСА_2

На підставі цього рішення, ОСОБА_5 отримала державний акт на право власності на земельну ділянку, серії НОМЕР_1, згідно якого остання стала власником земельної ділянки за вищеназваною адресою.

14 травня 2010 року ОСОБА_5 за договором купівлі - продажу, продала названу ділянку ОСОБА_6, яка в подальшому отримала державний акт серії НОМЕР_2.

В подальшому 12 вересня 2014 року між ОСОБА_6 та ОСОБА_4 укладено договір купівлі-продажу вказаної земельної ділянки та зареєстровано право власності на неї.

Посилаючись на те, що земельна ділянка отримана з порушеннями чинного земельного та водного законодавств, оскільки станом на 04 вересня 2009 року ТОВ «Миколаївбудпроект» в порушення вимог ч.1 ст. 134 ЗК України (в редакції, яка діяла на час виникнення спірних правовідносин), не мало законних підстав розпоряджатися спірною земельною ділянкою, а також те, що міська рада розпорядилась земельною ділянкою в порушення положень ст.ст. 58, 60, 61 ЗК України щодо відведення водних земель, прокурор просив суд, визнати незаконним та скасувати рішення Миколаївської міської ради №36/61 від 04 вересня 2009 року в частині надання ОСОБА_5 у власність земельної ділянки, площею 901 кв.м. по АДРЕСА_2; визнати недійсним договір купівлі - продажу земельної ділянки від 14 травня 2010 року, укладений між ОСОБА_5 та ОСОБА_6 та договір купівлі-продажу від 12 вересня 2014 року, укладений між ОСОБА_8 та ОСОБА_4, скасувати державну реєстрацію права власності на земельну ділянку, повернути спірну земельну ділянку до комунальної власності.

Рішенням Заводського районного суду міста Миколаєва від 30 червня 2015 року позов задоволено в повному обсязі. Вирішено питання про розподіл судових витрат.

В апеляційній скарзі представник Миколаївської міської ради, посилаючись на незаконність оскаржуваного рішення, просив про його скасування та ухвалення нового рішення про відмову у задоволенні вимог.

Відповідач - ОСОБА_7 в апеляційній скарзі посилаючись на невідповідність висновків суду обставинам справи, порушення норм матеріального та процесуального права, просив рішення суду скасувати та ухвалити нове рішення, яким відмовити у задовленні позову.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення осіб, який приймали участь у справі, дослідивши докази по справі в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених в суді першої інстанції, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційні скарги підлягають частковому задоволенню, виходячи з наступного.

Відповідно до ст.ст.19, 20 ЗК України землі України за основним цільовим призначенням поділяються на відповідні категорії, у тому числі: землі житлової та громадської забудови, землі рекреаційного призначення й землі водного фонду. Віднесення їх до тієї чи іншої категорії здійснюється на підставі рішень органів державної влади та органів місцевого самоврядування відповідно їх повноважень.

Положеннями частини першої ст. 116 ЗК України передбачено, що громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом, або за результатами аукціону.

Згідно зі ст. 118 ЗК УКраїни громадянин, зацікавлений у приватизації земельної ділянки, яка перебуває у його користування, подає заяву до відповідної ради за місцем знаходження земельної ділянки. Рішення органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування щодо приватизації земельних ділянок приймаються у місячний строк на підставі технічних матеріалів і документів, що підтверджують розмір земельної ділянки.

З матеріалів справи вбачається та встановлено судом, що на підставі рішення Миколаївської міської ради №7/13 від 9 листопада 2006 року земельну ділянку площею 335 808 кв.м.ю передано із земель військового містечка №62 по АДРЕСА_1 до земель комунальної вланості текритріальної громади м. Миколаєва (а.с 309-310).

Рішенням Миколаївської міської ради за №35/51 від 19 червня 2009 року затверджено проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки площею 22 156 квм.м., у тому числі 55 кв.м. під капітальною забудовою, 99 кв.м. під спорудами, 1 766 кв.м. під проходами, проїздами та площадками, 20 236 кв.м. під зеленими насадженнями за рахунок земель міста, ненаданих у власність або користування, з відведенням її до земель комерційного використання, для обслуговування придбаного майна по АДРЕСА_1 (а.с.8).

Пунктом 54.1 вказаного рішення зазначену земельну ділянку вирішено передати в оренду ТОВ «Миколаївбудпроект» строком на 10 років для обслуговування придбаного майна по АДРЕСА_1 та зобов'язано землекористувача укласти договір оренди земельної ділянки (а.с.8).

Рішенням Миколаївської міської ради від 04 вересня 2009 року №36/61 (п.38 - 56) затверджені проекти землеустрою щодо відведення 19 громадянам земельних ділянок орієнтовною площею 1 000 кв.м., за рахунок земель ТОВ «Миколаївбудпроект» з віднесенням їх до земель житлової забудови для будівництва житлових будинків по АДРЕСА_2, в тому числі відповідачці ОСОБА_5 площею 901 кв.м. по АДРЕСА_2 (а.с.9-10).

На підставі вказаного рішення відповідачці ОСОБА_5 29 жовтня 2009 року року видано державний акт на право власності на земельну ділянку серії НОМЕР_3, зареєстрований в управлінні Держкомзему у м. Миколаєві 27 листопада 2009 року (а.с. 262).

В подальшому ОСОБА_5 за нотаріально посвідченим договором купівлі- продажу від 14 травня 2010 року продала, а ОСОБА_6 купила спірну земельну ділянку (а.с.261).

7 грудня 2010 року ОСОБА_6 отримала державний акт на право власності на зазначену земельну ділянку серії НОМЕР_4 (а.с.211).

На підставі нотаріально посвідченого договору купівлі-продажу 12 вересня 2014 року ОСОБА_6 продала спірну земельну ділянку ОСОБА_4 (а.с.205-206).

Реєстраційної службою Миколаївського міського управління юстиції Миколаївської області 12 вересня 2014 року прийнято рішення про державну реєстрацію прав власності на вказану земельну ділянку за ОСОБА_4, що підтверджується витягом з державного реєстру речових прав на нерухоме майно (а.с.16).

Відповідно до листа та схеми державного інспектора ОНПС Держекоінспекції у Миколаївській області слідує, що земельна ділянка, яка розташована по АДРЕСА_2, площею 12 424 кв.м. знаходиться на відстані 9 метрів від урізу води Бузького лиману (а.с.13).

Частина друга ст. 3 ВК України (у редакції, яка була чинною на час прийняття міської радою рішення) визначає, що до водного фонду України належать: поверхневі води: природні водойми (озера), водотоки (річки, струмки), штучні водойми (водосховища, ставки) і канали; інші водні об'єкти; підземні води та джерела; внутрішні морські води та територіальне море.

Відповідно до ч. 1 ст. 58 ЗК України та ст. 4 ВК України до земель водного фонду належать землі, зайняті: морями, річками, озерами,водосховищами, іншими водними об'єктами, болотами, а також островами; землі зайняті прибережними захисними смугами вздовж морів, річок та навколо водойм; гідротехнічними, іншими водогосподарськими спорудами та каналами, а також землі, виділені під смуги відведення для них; береговими смугами водних шляхів.

Таким чином, до земель водного фонду України відносяться землі, на яких хоча і не розташовані об'єкти водного фонду, але за своїм призначенням вони сприяють функціонуванню і належній експлуатації водного фонду, виконують певні захисні функції.

Як випливає зі змісту ст. 59 ЗК України, чинним законодавством встановлено особливий правовий режим використання земель водного фонду. Так, хоча й у ч. 1 ст. 59 ЗК УКраїни передбачено, що такі землі можуть перебувати у державній, комунальній та приватній власності, разом з тим ст. 59 ЗК України у частинах 2-4 закріплює обмеження щодо набуття таких земель у приватну власність та встановлює можливість використання таких земель для визначених цілей на умовах оренди. Відповідно до пункту «2» ч. 3 ст. 83 ЗК України та ч. 4 ст. 84 ЗК України землі водного фонду, які перебувають у державній або комунальній власності взагалі не можуть передаватися у приватну власність, крім випадків передбачених законодавством.

Відповідно до ст. 60 ЗК України, ст. 88 ВК України, прибережні захисні смуги встановлюються по обидва береги річок та навколо водойм уздовж урізу води (у меженний період) шириною: для малих річок,струмків іпотічків,атакожставків площею менш як 3 гектари - 25 метрів; длясередніх річок,водосховищ на них,водойм,а також ставків площею понад 3 гектари - 50 метрів; для великих річок, водосховищ на них та озер - 100 метрів. Розмір та межі прибережної захисної смуги уздовж морів та навколо морських заток і лиманів встановлюються за проектами землеустрою, а в межах населених пунктів з урахуванням містобудівної документації (ч. 3 ст. 60 ЗК України).

Крім того, за положеннямич. 4 ст. 88 ВК України (у редакціях, які були чинними на час виникнення правовідносин) у межах існуючих населених пунктів прибережна захисна смуга встановлюється з урахуванням конкретних умов, що склалися.

Таким чином, землі зайняті поверхневими водами: природними водоймами (озера), водотоками (річки, струмки), штучними водоймами (водосховища, ставки), каналами і іншими водними об'єктами та землі прибережних захисних смуг є землями водного фонду України, на яких знаходиться водний фонд України та на який розповсюджується окремий порядок надання та використання.

Прибережна захисна смуга - це частина водоохоронної зони визначеної законодавством ширини вздовж річки, моря, навколо водойм, на якій встановлено особливий режим.

Існування прибережних захисних смуг визначеної ширини передбачене нормами закону (ст. 60 ЗК України, ст. 88 ВК України). Відтак відсутність проекту землеустрою щодо встановлення прибережної захисної смуги не свідчить про відсутність самої прибережної захисної смуги, оскільки її розміри встановлені законом.

Системний аналіз наведених норм законодавства дає підстави для висновку про те, що при наданні земельної ділянки за відсутності проекту землеустрою зі встановлення прибережної захисної смуги необхідно виходити із нормативних розмірів прибережних захисних смуг, встановлених ст. 88 ВК України та орієнтовних розмірів і меж водоохоронних зон, що визначаються відповідно до Постанови Кабінету Міністрів України від 8 травня 1996 року №486 «Про затвердження Порядку визаняення розмірів і меж іодоохороних зон та режиму ведення господарської діяльності в них». Тобто сама по собі відсутність землевпорядної документації не змінює правовий режим захисної смуги, а відтак передача у приватну власність земельних ділянок, які знаходяться у прибережній захисній смузі суперечить вимогам ст. ст. 59, 83, 84 ЗК України.

Саме такий правовий висновок міститься в постановах Верховного Суду України у справі № 6-14цс14 від 21 травня 2014 року та у справі 6-175 цс14 від 19 листопада 2014 року і відповідно до ст. 360-7 ЦПК України є обов'язковим для всіх субєктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить зазначену норму права, та для всіх судів України.

Статтею 83 Земельного кодексу України встановлено, що землі водного фонду перебувають виключно у державній та комунальній власності, їх надання у приватну власність заборонено.

Порушення порядку встановлення та зміни цільового призначення земель є підставою для визнання, відповідно до ст. 21 ЗК України, недійсними рішень про надання земель, угод щодо земельних ділянок, відмови в державній реєстрації земельних ділянок або визнання реєстрації недійсною, тощо.

Надані по справі докази не містять даних про те, що стосовно спірної земельної ділянки Миколаївською міською радою приймалися рішення щодо зміни її з категорії земель рекреаційного призначення та водного фонду на землі забудови з дотриманням встановленого Порядку зміни цільового призначення земель, які перебувають у власності громадян або юридичних осіб, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 11 квітня 2002 року №502.

Таким чином, висновок суду про незаконність та скасування рішення Миколаївської міської ради №36/61 від 4 вересня 2009 року в частині надання ОСОБА_5 у власність земельної ділянки, площею 901 кв.м. про АДРЕСА_2 є вірним.

Разом з тим, задовольняючи вимоги про визнання недійсними договорів купівлі- продажу спірної земельної ділянки, укладених між ОСОБА_5 та ОСОБА_6 14 травня 2010 року та між ОСОБА_6 і ОСОБА_4 12 вересня 2014 року, а також повернення земельної ділянки в комунальну власність, суд першої інстанції виходив з того, що сторони при укладенні оспорюваних договорів знали про перевірку органами прокуратури та незаконності виділення земельної ділянки.

Між тим, з таким висновком суду погодитися не можна.

За приписами ч. 1 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені ч.ч. 1-3, 5 та 6 ст. 203 ЦК України.

Відповідно ч. 1, 2 ст. 203 ЦК України, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності.

Згідно ч.1 ст. 125 ЗК України та ч. 1 ст. 126 ЗК України ( в редакції, яка була чинною на час прийняття міською радою рішення) право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав. Право власності на земельну ділянку посвідчується державним актом, крім випадків, визначених частиною другою цієї статті.

Отже, право власності ОСОБА_5 на земельну ділянку виникло з моменту отримання нею державного акту 29 жовтня 2009 року та його державної реєстрації в Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі в управлінні Держкомзему у м. Миколаєві 27 листопада 2009 року.

Норми статей 125, 126 ЗК України встановлюють нерозривний зв'язок між виникненням права вланості на земельну ділянку з обов'язковим одержанням її власником державного акта, який посвідчував його право власності (державна реєстрація права власності). При укладенні договору купівлі-продажу між ОСОБА_5 та ОСОБА_9 правовстановлюючим документом на земельну ділянку був державний акт, який недійсним не визнаний, а тому відсутні підстави для визнання договору купівлі-продажу недійсним.

Відповідно до ч. 1 ст. 11 ЦПК України, суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверенням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.

В позовній заяві відсутні вимоги про визнання недійсними державних актів на право власності на земельну ділянку.

Таким чином, висновок суду про визнання недійсними договорів купівлі-продажу є помилковим, а відтак невірним є висновок суду щодо повернення земельної ділянки в комунальну власність.

Крім того, статтею 216 ЦК України, визначені особливі правові наслідки недійсності правочину. Зокрема, кожна із сторін зобовязана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існували на момент відшкодування, якщо законом не встановлені особливі умови їх застосування або особливі правові наслідки окремих видів недійсних правочинів.

Норма ч. 1 ст. 216 ЦК України не може застосовуватися як підстава позову про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, яке було відчужене третій особі.

Права особи, яка вважає себе власником майна, не підлягають захисту шляхом задоволення позову до набувача з використанням правового механізму, встановленого ст.ст. 215, 216 ЦК України. Такий спосіб захисту можливий лише шляхом подання віндикаційного позову, якщо для цього існують підстави, передбачені ст. 388 ЦК України, які дають право витребувати в набувача це майно.

Такий висновок викладений в постановах Верховного суду України від 25 червня 2014 року у справі № 6-67цс14, від 19 листопада 2014 року у справі № 6-170цс14, від 17 грудня 2014 року у справі № 6-140цс14 та від 13 травня 2015 року у справі № 6-67цс15, який відповідно до ст. 360-7 ЦПК України має враховуватися іншими судами загальної юрисдикції при застосуванні таких норм права.

Що стосується позовних вимог прокурора про скасування рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 12 вересня 2014 року в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, колегія суддів дійшла висновку про наступне.

Відповідно до ст. 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (надалі Закон) державна реєстрація речових прав на нерухоме майно офіційне визначення і підтвердження державою фактів виникнення, переходу або припинення прав на нерухоме майно, обтяження таких прав шляхом внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

За змісту ст.ст. 6,8, 26 Закону реєстрацією обєктів нерухомого майна та скасуванням такої реєстрації займаються органи державної реєстрації прав, утворені Міністерством юстиції України в установленому законом порядку.

Згідно з п. 2 ч. 2 ст. 9 Закону державний реєстратор приймає рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, про відмову в державній реєстрації, про її зупинення, внесення змін до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

У даній справі рішення про реєстрацію речових прав на спірну земельну ділянку приймала реєстраційна служба Миколаївського міського управління юстиції Миколаївської області.

Отже, позовні вимоги про скасування рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 12 вересня 2014 року в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно адресовані саме реєстраційній службі Миколаївського міського управління юстиції Миколаївської області.

В той же час, слід зазначити, що територіальне Управління юстиції Миколаївської області не було вказано прокурором як відповідач, у такому процесуальному статусі воно не було залучено до участі у справі, що унеможливлює прийняття рішення про скасування рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, оскільки відсутні правові підстави для покладення такого обовьязку як скасування рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень на цю юридичну особу.

За таких обставин, рішення суду на підставі п.4 ч. 1 ст. 309 ЦПК України в частині задоволення вимог Миколаївського міжрайонного прокурора з нагляду за додержанням законів у природоохоронній сфері до Миколаївської міської ради, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_4 про визнання недійсними договорів купівлі-продажу, скасування державної реєстрації права власності та повернення земельної ділянки в комунальну власність підлягає скасуванню з ухваленням в цій частині нового рішення про відмову у задовленні цих вимог.

На підставі ст. 88 ЦПК України з Миколаївської міської ради на користь держави підлягає стягненню судовий збір у розмірі 243,60 грн. у зв'язку з чим рішення суду в частині розподілу судових витрат підлягає зміні.

Доводи апеляційних скарг щодо пропуску прокурором строку позовної давності на увагу не заслуговують.

Відповідно до ст.ст. 256, 257 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність встановлюється у три роки.

Згідно ч. 1 ст. 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Діюче законодавство щодо регулювання діяльності прокуратури не передбачає постійного системного нагляду органів прокуратури за дотриманням законності суб'єктами публічного та приватного права. Про названні порушення, прокурор дізнався лише у 2013 році, після здійснення перевірки матеріалів щодо порушень Миколаївською міською радою земельного законодавства та додаткової перевірки додержання вимог містобудівного законодавства, яка була проведена у 2014 році (а.с.277-300).

Посилання на присутність прокурора на сесії Миколаївської міської ради не можуть впливати на перебіг позовної давності у вказаній справі, оскільки з самого рішення, прийнятого Миколаївською міською радою не вбачається порушення законодавства, яке було встановлено лише при здійсненні ретельної перевірки.

Таким чином, позовну давність слід рахувати з березня 2013 року, а не з вересня 2009 року, що і було зроблено судом першої інстанції.

Посилання в апеляційних скаргах на те, що в матеріалах справи відсутні докази на підтвердження місця розташування спірної земельної ділянки на увагу не заслуговують.

Відповідно до топографічної зйомки, виготовленої Комунальним підприємством «Госпрозрахункове проектно-виробниче архітектурно-планувальне бюро», наданої до апеляційної інстанції, межі земельної ділянки по АДРЕСА_2 від уріза води Бузького лиману менш ніж 100 метрів (а.с.272).

Доводи апеляційної скарги ОСОБА_4 щодо незаконності звернення прокурора з вказаним позовом, оскільки відсутні інтереси держави є безпідставні з огляду на таке.

Відповідно до п. 2 ст. 121 Коституції України на прокуратуру покладається представництво інтересів громадян або держави в суді у випадках, визначених законом.

Так, відповідно до ч. 2 ст. 45 ЦПК України прокурор здійснює у суді представництво інтересів громадянина або держави в порядку, встановленому цим Кодексом та іншими законами, і може здійснювати представництво на будь-якій стадії цивільного процесу.

Згідно з рішенням Конституційного Суду України від 8 квітня 1999 року №3-рп/99 під представництвом прокуратурою інтересів держави треба розуміти правовідносини, в яких прокурор, реалізуючи визначені Конституцією України повноваження вчиняє в суді процесуальні дії з метою захисту інтересів держави з урахуванням того, що «Інтереси держави» є оціночним судженням, у звязку з чим прокурор у кожному конкретному випадку самостійно визначає з посилання на законодавство підставу позову, та визначає, в чому саме відбулося чи може відбутися порушення матеріальних або інших інтересів держави, обґрунтовує у позовній заяві необхідність їх захисту та зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах.

Прокурор звернувся до суду в межах наданих йому діючим законодавством повноважень і належним чином мотивував підстави представництва.

Керуючись ст.ст. 303, 307, 309, 316 ЦПК України, колегія суддів

в и р і ш и л а:

Апеляційні скарги Миколаївської міської ради, ОСОБА_4 задовольнити частково.

Рішення Заводського районного суду міста Миколаєва від 30 червня 2015 року в частині задоволення вимог про визнання недійсними договорів купівлі-продажу, скасування державної реєстрації права власності та повернення земельної ділянки в комунальну власність скасувати та ухвалити в цій частині нове рішення.

У задоволенні вимог Миколаївського міжрайонного прокурора з нагляду за додержанням законів у природоохоронній сфері до Миколаївської міської ради, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_4 про визнання недійсними договорів купівлі-продажу, скасування державної реєстрації права власності та повернення земельної ділянки в комунальну власність відмовити.

В іншій частині рішення суду залишити без змін.

Рішення суду в частині судових витрат змінити.

Стягнути з Миколаївської міської ради на користь держави судовий збір у розмірі 243,60 грн.

Рішення набирає законної сили з моменту проголошення і з цього часу протягом двадцяти днів може бути оскаржено у касаційному порядку безпосередньо до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ.

Головуюча:

Судді: