Рішення № 52140632, 29.09.2015, Господарський суд м. Києва

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА

01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

29.09.2015

Справа № 910/19768/15

За позовом Товариства з обмеженою відповідальністю – Фірма «Рівнеміськбуд»

до Міністерства оборони України

про стягнення 229 833, 38 грн.

Суддя Ломака В.С.

Представники сторін:

від позивача: не з’явився;

від відповідача: не з’явився.

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

Товариство з обмеженою відповідальністю – Фірма «Рівнеміськбуд» (далі – позивач) звернулось до господарського суду міста Києва з позовом до Міністерства оборони України (далі – відповідач) про стягнення 229 833, 38 грн. інфляційних втрат. Крім того, позивач просив суд покласти на відповідача судові витрати щодо сплати судового збору.

Обґрунтовуючи позовні вимоги, позивач вказував на те, що в порушення умов укладеного між сторонами Договору відповідач не здійснив остаточний розрахунок у розмірі 5% в сумі 492 974, 05 грн. за придбане для військовослужбовців житло, внаслідок чого рішенням господарського суду міста Києва від 19.01.2015 р. у справі № 910/25499/14 з відповідача було вирішено стягнути 492 974, 05 грн. основного боргу, 1 210 744, 30 грн. інфляційних втрат та 34 074, 37 грн. судового збору. Як зазначає позивач, відповідач обов'язок зі сплати грошової суми, покладений на нього в судовому порядку, належним чином виконав лише 02.07.2015 р., що свідчить про прострочення ним виконання свого зобов'язання і є підставою для нарахування інфляційних втрат згідно з частиною 2 статті 625 Цивільного кодексу України. Враховуючи зазначене, позивач вирішив звернутись до суду за захистом своїх прав та законних інтересів.

Ухвалою господарського суду міста Києва від 03.08.2015 р. порушено провадження у справі № 910/19768/15, її розгляд призначено на 08.09.2015 р.

В судовому засіданні 08.09.2015 р. представник позивача позовні вимоги підтримав в повному обсязі, подав додаткові документи для долучення до матеріалів справи.

Представник відповідача в судовому засіданні 08.09.2015 р. надав відзив на позовну заяву № 227/7/2 від 07.09.2015 р., виходячи зі змісту якого відповідач проти позову заперечує, посилаючись на відсутність правових підстав для нарахування інфляційних втрат, оскільки, на думку відповідача, приписи статті 625 Цивільного кодексу України не поширюються на ситуацію, коли боржник не виконує свій обов’язок сплатити певну суму коштів, які визначені рішенням суду. Відповідач вважає, що в такому випадку, відносини виникають не із цивільно-правових підстав, а з виконання рішення суду та регулюються Законом України «Про виконавче провадження», що також підтверджується ухвалою Верховного Суду України від 11.02.2009 р. у справі № 6-14929св08.

В судовому засіданні 08.09.2015 р. на підставі ст. 77 Господарського процесуального кодексу України оголошено перерву до 29.09.2015 р.

Представники сторін в судове засідання 29.09.2015 р. не з’явились, про дату, час та місце розгляду справи повідомлені належним чином.

Судом враховано, що відповідно до п. 3.9. Постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 18 від 26.12.2011 р. «Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції», розпочинаючи судовий розгляд, суддя має встановити, чи повідомлені про час і місце цього розгляду особи, які беруть участь у справі, але не з'явилися у засідання.

Особи, які беруть участь у справі, вважаються повідомленими про час і місце розгляду судом справи у разі виконання останнім вимог частини першої статті 64 та статті 87 ГПК.

За змістом цієї норми, зокрема, в разі якщо ухвалу про порушення провадження у справі було надіслано за належною адресою (тобто повідомленою суду стороною, а в разі ненадання суду відповідної інформації – адресою, зазначеною в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців), і не повернуто підприємством зв’язку або повернуто з посиланням на відсутність (вибуття) адресата, відмову від одержання, закінчення строку зберігання поштового відправлення тощо, то вважається, що адресат повідомлений про час і місце розгляду справи судом.

У випадку нез'явлення в засідання господарського суду представників обох сторін або однієї з них справа може бути розглянута без їх участі, якщо неявка таких представників не перешкоджає вирішенню спору.

Зважаючи на те, що неявка представників сторін не перешкоджає всебічному, повному та об'єктивному розгляду всіх обставин справи, суд вважає за можливе розглянути справу за наявними в ній матеріалами в порядку ст. 75 ГПК України.

Оскільки суд відкладав розгляд справи, надаючи можливість учасникам судового процесу реалізувати свої процесуальні права на представництво інтересів у суді та подання доказів в обґрунтування своїх вимог та заперечень, суд, враховуючи процесуальні строки розгляду спору, встановлені ст. 69 ГПК України, не знаходить підстав для повторного відкладення розгляду справи.

Судом, враховано, що в силу вимог ч. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожен при вирішенні судом питання щодо його цивільних прав та обов'язків має право на судовий розгляд упродовж розумного строку.

Обов'язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінки сторін, предмету спору. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням ч. 1 ст. 6 даної Конвенції (§ 66 69 рішення Європейського суду з прав людини від 08.11.2005 р. у справі «Смірнова проти України»).

Відповідно до Листа Верховного Суду України головам апеляційних судів України від 25 січня 2006 р. № 1-5/45, у цивільних, адміністративних і господарських справах перебіг провадження для цілей статті 6 Конвенції розпочинається з моменту подання позову і закінчується винесенням остаточного рішення у справі.

Критерії оцінювання «розумності» строку розгляду справи є спільними для всіх категорій справ (цивільних, господарських, адміністративних чи кримінальних). Це – складність справи, поведінка заявника та поведінка органів державної влади (насамперед, суду). Відповідальність держави за затягування провадження у справі, як правило, настає у випадку нерегулярного призначення судових засідань, призначення судових засідань з великими інтервалами, затягування при передачі або пересиланні справи з одного суду в інший, невжиття судом заходів до дисциплінування сторін у справі, свідків, експертів, повторне направлення справи на додаткове розслідування чи новий судовий розгляд.

Всі ці обставини судам слід враховувати при розгляді кожної справи, оскільки перевищення розумних строків розгляду справ становить порушення прав, гарантованих пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав і основних свобод людини, а збільшення кількості звернень до Європейського суду з прав людини не лише погіршує імідж нашої держави на міжнародному рівні, але й призводить до значних втрат державного бюджету.

У судовому засіданні 29.09.2015 р. судом проголошено вступну та резолютивну частину рішення.

Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з’ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об’єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, господарський суд міста Києва, –

ВСТАНОВИВ:

26.12.2012 р. між позивачем (забудовник) та відповідачем (пайовик) було укладено Договір № 227/ДКБ-342Д на придбання житла на умовах пайової участі в місті Костопіль Рівненської області по вулиці Степанська, 26 (далі – Договір), метою якого є забезпечення житлом безквартирних військовослужбовців Збройних Сил України, яке здійснюється за рахунок Державного бюджету України (п. 1.1. Договору).

Згідно з п. 1.3. Договору предметом Договору є придбання пайовиком у забудовника житла на умовах пайової участі, а саме квартири кількістю 33 шт., загальною площею 1 886, 26 квадратних метрів, у житловому будинку по вул. Степанська, 26, місто Костопіль, Рівненської області, відповідно до адресного переліку квартир (Додаток 2), які забудовник зобов'язується передати, а пайовик оплатити у порядку і строки, визначені Договором.

Відповідно до п. 3.1. Договору ціна даного Договору, тобто ціна квартир, які забудовник за Договором зобов'язується передати пайовику, становить 9 859 481, 02 грн., в т.ч. ПДВ 1 643 246, 84 грн. та складається із розрахунку загальної площі квартир 1 886, 26 кв.м., що передається, і фіксованої вартості 5 227, 00 грн. за один квадратний метр загальної площі.

Пунктом 4.1. Договору передбачено, що фінансування придбання житла на умовах пайової участі здійснюється згідно з графіком фінансування (Додаток 3), який є невід’ємною частиною Договору.

За умовами п. 4.2. Договору фінансування придбання житла на умовах пайової участі здійснюється за рахунок коштів Державного бюджету України, що відповідає бюджетним призначенням на відповідний рік і лише в межах цих бюджетних призначень та при наявності на казначейському рахунку пайовика відповідних коштів, а саме у сумі 9 859 481, 02 грн., в тому числі ПДВ 1 643 246, 84 грн. за рахунок коштів спеціального фонду.

Пайовик здійснює перерахування коштів на розрахунковий рахунок забудовника в наступному порядку:

- попередня оплата здійснюється за наявності відповідного рішення Міністра оборони України у розмірі до 30 відсотків визначеної в Договорі вартості придбаного житла не більше як на три місяці згідно з графіком фінансування та складає 2 957 844, 31 грн., в тому числі ПДВ – 492 974, 05 грн.;

- подальші розрахунки здійснюються в розмірі до 95 відсотків визначеної в Договорі ціни після надання документів, що підтверджують введення об'єкта в експлуатацію (нотаріально засвідчені копії сертифіката відповідності або декларації про готовність об'єкта до експлуатації) та підписання акта приймання-передачі житла у сумі до 6 408 662, 66 грн., в т.ч. ПДВ – 1 068 110, 44 грн.;

- остаточний розрахунок у розмірі 5% відсотків у сумі 492 974, 05 грн., в тому числі ПДВ – 82 162, 34 грн., здійснюється з урахуванням уточненої загальної площі квартир згідно довідки бюро технічної інвентаризації, передачі пайовику належних йому квартир з оформленням права власності на квартири за Державою в особі Міністерства оборони України, за обов'язкової умови, що квартири, які забудовник передає за Договором, відповідають вимогам п. 2.2. Договору.

Порядок фінансування придбання житла на умовах пайової участі уточнюється у випадку неналежного бюджетного фінансування та у разі зменшення бюджетних призначень під час уточнення показників Державного бюджету України на відповідний рік і оформлюється додатковою угодою зі складанням уточненого графіку фінансування.

В силу п. 4.3. Договору після виконання зобов'язань за Договором пайовик та забудовник складають двосторонній акт приймання-передачі квартир, в якому вказується сума перерахованих коштів та загальна площа переданих квартир.

Пунктом 6.2. Договору на пайовика покладено обов’язок здійснювати фінансування пайової участі шляхом перерахування відповідних коштів на розрахунковий рахунок забудовника.

Оскільки відповідач неналежним чином виконував взяті на себе договірні зобов’язання по сплаті вартості отриманих квартир на загальну суму 9 366 506, 90 грн. (2 957 844, 31 грн. попередньої оплати та 6 408 662, 66 грн. – 95% визначеної ціни Договору), позивач звернувся до господарського суду міста Києва з позовом про стягнення з відповідача означеної заборгованості.

Рішенням господарського суду міста Києва від 07.04.2014 р. у справі № 910/1258/14 вимоги позивача було задоволено; вирішено стягнути з Міністерства оборони України на користь Товариства з обмеженою відповідальністю Фірма «Рівнеміськбуд» основний борг – 9 366 506, 90 грн., а також 73 080, 00 грн. судового збору.

В подальшому, відповідач також порушив взяті на себе грошові зобов’язання та не здійснив з позивачем остаточний розрахунок у розмірі 5% в сумі 492 974, 05 грн., як було передбачено п. 4.2. Договору, у зв’язку з чим позивач знову звернувся до господарського суду міста Києва з позовом про стягнення з відповідача 2 607 252, 78 грн., з яких 492 974, 05 грн. основного боргу, 59 274, 18 грн. за збільшення загальної площі квартир, 2 008 475, 33 грн. інфляційних втрат та 46 529, 15 грн. збитків завданих необхідністю утримання житла позивачем за період з січня по березень 2013 року.

Рішенням господарського суду міста Києва від 19.01.2015 р. у справі № 910/25499/14, залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 25.05.2015 р. та постановою Вищого господарського суду України від 05.08.2015 р., вищевказані позовні вимоги задоволено частково; вирішено стягнути з Міністерства оборони України на користь Товариства з обмеженою відповідальністю – фірма «Рівнеміськбуд» основний борг 492 974, 05 грн., інфляційні втрати в розмірі 1 210 744, 30 та судовий збір в розмірі 34 074, 37 грн.; в іншій частині позову відмовлено.

Одним з основних елементів верховенства права є принцип правової певності, який серед іншого передбачає, що рішення суду з будь-якої справи, яке набрало законної сили, не може бути поставлено під сумнів (п. 4 Інформаційного листа Вищого господарського суду України № 01-8/1427 від 18.11.2003 року «Про Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року та юрисдикцію Європейського суду з прав людини»).

Даний принцип тісно пов'язаний з приписами частини 3 статті 35 Господарського процесуального кодексу України, відповідно до якої, обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, крім встановлених рішенням третейського суду, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини.

Преюдиційні факти є обов'язковими при вирішенні інших справ та не підлягають доказуванню, оскільки їх істинність встановлено у рішенні, у зв'язку з чим немає необхідності встановлювати їх знову, піддаючи сумніву істинність та стабільність судового акту, який набрав законної сили.

З матеріалів справи вбачається, що на виконання наказу господарського суду міста Києва від 04.03.2015 р. у справі № 910/25499/14 з відповідача на користь позивача було стягнуто 1 737 792, 72 грн., що підтверджується платіжним дорученням № 210/2/1 від 02.07.2015 р. та банківською випискою від 28.07.2015 р.

З огляду на те, що відповідач несвоєчасно оплатив заборгованість за придбані квартири для військовослужбовців, позивач нарахував відповідачу 229 833, 38 грн. інфляційних втрат на підставі частини 2 статті 625 Цивільного кодексу України.

Оцінюючи подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об’єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, суд вважає, що позовні вимоги підлягають частковому задоволенню з наступних підстав.

Згідно зі статтею 11 Цивільного кодексу України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки; підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.

Договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Укладений між сторонами договір за своєю правовою природою є договором купівлі-продажу.

Відповідно до статті 655 Цивільного кодексу України за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов’язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов’язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.

Згідно з частиною 1 статті 692 Цивільного кодексу України покупець зобов'язаний оплатити товар після його прийняття або прийняття товаророзпорядчих документів на нього, якщо договором або актами цивільного законодавства не встановлений інший строк оплати товару.

Оскільки відповідач належним чином не виконав взяті на себе за Договором зобов'язання та не здійснив остаточного розрахунку за придбані квартири, рішенням господарського суду міста Києва від 19.01.2015 р. у справі № 910/25499/14, залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 25.05.2015 р. та постановою Вищого господарського суду України від 05.08.2015 р., стягнуто з Міністерства оборони України на користь Товариства з обмеженою відповідальністю – фірма «Рівнеміськбуд» основну заборгованість в розмірі 492 974, 05 грн., інфляційні втрати в розмірі 1 210 744 , 30 грн. та судовий збір в розмірі 34 074, 37 грн.; в іншій частині позову відмовлено.

З матеріалів справи вбачається, що стягнута за вищевказаним рішенням суду заборгованість була сплачена відповідачем 02.07.2015 р., що підтверджуються платіжним дорученням № 210/2/1 від 02.07.2015 р.

У зв'язку з цим, позивач нарахував відповідачу 229 833, 38 грн. інфляційних втрат.

Частиною 2 статті 625 Цивільного кодексу України встановлено, що боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Виходячи із положень зазначеної норми, наслідки прострочення боржником грошового зобов'язання у вигляді інфляційного нарахування на суму боргу виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові. При цьому зазначена норма не обмежує права кредитора звернутися до суду за захистом свого права, якщо грошове зобов'язання не виконується й після вирішення судом питання про стягнення основного боргу.

Таким чином, чинне законодавство не пов'язує припинення зобов'язання з постановленням судового рішення, а наявність судових актів про стягнення заборгованості не припиняє грошових зобов'язань боржника та не виключає його відповідальності за порушення строків розрахунків.

Аналогічну правову позицію викладено Верховним Судом України у постановах від 20 грудня 2010 р. у справі № 3-57гс10, від 4 липня 2011 р. у справі № 3-65гс11, від 12 вересня 2011 р. у справі № 3-73гс11, від 24 жовтня 2011 р. у справі № 3-89гс11, від 14 листопада 2011 р. у справі № 3-116гс11, від 23 січня 2012 р. у справі № 3-142гс11, які прийняті за наслідками розгляду заяви про перегляд судового рішення з мотивів неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права у подібних правовідносинах.

У пункті 7.1. Постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 14 від 17.12.2013 р. «Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань» також зазначено, що за відсутності інших підстав припинення зобов'язання, передбачених договором або законом, зобов'язання, в тому числі й грошове, припиняється його виконанням, проведеним належним чином (стаття 599 ЦК України). Саме лише прийняття господарським судом рішення про задоволення вимог кредитора, якщо таке рішення не виконано в установленому законом порядку, не припиняє зобов'язальних відносин сторін і не звільняє боржника від відповідальності за невиконання грошового зобов'язання та не позбавляє кредитора права на отримання передбачених частиною другою статті 625 ЦК України сум. Отже, якщо судове рішення про стягнення з боржника коштів фактично не виконано, кредитор вправі вимагати стягнення з нього в судовому порядку сум інфляційних нарахувань та процентів річних аж до повного виконання грошового зобов'язання.

Враховуючи вищевикладене, доводи відповідача стосовно того, що приписи статті 625 Цивільного кодексу України не поширюються на ситуацію, коли боржник не виконує свій обов’язок сплатити певну суму коштів, які визначені рішенням суду, і в такому випадку, відносини виникають не із цивільно-правових підстав, а з виконання рішення суду та регулюються Законом України «Про виконавче провадження», суд вважає безпідставними та до уваги не приймає.

Основною метою визначення інфляційних втрат є встановлення розміру компенсації, яку боржник зобов'язаний в порядку статті 625 Цивільного кодексу України сплатити кредитору для усунення наслідків знецінення грошових коштів, що не були вчасно повернуті внаслідок порушення грошового зобов'язання.

Індекси споживчих цін (індекси інфляції), які є показниками загального рівня інфляції в економіці, розраховуються в цілому за місяць, а не на конкретні дати. Встановлено, що вони розраховуються Державним комітетом статистики України щомісячно та публікуються в наступному за звітним місяці.

Оскільки індекси інфляції є саме коефіцієнтами, призначенням яких є переведення розміру заборгованості у реальну величину грошових коштів з урахуванням знецінення первинної суми, такі інфляційні втрати не можуть бути розраховані за певну кількість днів прострочення, так як їх розмір не відповідатиме реальній величині знецінення грошових коштів, що існував у певний період протягом місяця, а не на конкретну дату чи за декілька днів.

Згідно з Листом Державного комітету статистики України № 11/1-5/73 від 13.02.2009 р. також не має практичного застосування середньоденний індекс інфляції, що може бути розрахований за формулою середньої геометричної незваженої (корінь з місячного індексу в 31 (30) степені). Так, він вказує лише на темп приросту цін за 1 день та не є показником реальної величини знецінення грошових коштів кредитора за період прострочення боржником своїх зобов'язань.

Зазначені висновки підтверджуються Рекомендаціями Верховного Суду України щодо порядку застосування індексів інфляції при розгляді судових справ, даних у листі Верховного Суду України № 62-97р від 03.04.1997 р., відповідно до яких визначення загального індексу за певний період часу здійснюється шляхом перемноження помісячних індексів, тобто накопичувальним підсумком. Його застосування до визначення заборгованості здійснюється за умов, якщо в цей період з боку боржника не здійснювалося платежів, тобто розмір основного боргу не змінювався. У випадку, якщо боржник здійснював платежі, загальні індекси інфляції і розмір заборгованості визначаються шляхом множення не за весь період прострочення, а виключно по кожному періоду, в якому розмір заборгованості не змінювався, зі складанням сум отриманих в результаті інфляційних збитків кожного періоду. При цьому, слід вважати, що сума, внесена за період з 1 по 15 число відповідного місяця, індексується за період з врахуванням цього місяця, а якщо з 16 по 31 число, то розрахунок починається з наступного місяця.

Так, відповідно до п. 3.2. Постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 17.12.2013 р. № 14 «Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань» у застосуванні індексації можуть враховуватися рекомендації щодо порядку застосування індексів інфляції при розгляді судових справ, викладені в листі Верховного Суду України від 03.04.1997 № 62-97 р.

Таким чином, інфляційні втрати мають розраховуватись шляхом визначення різниці між добутком суми боргу та помісячних індексів інфляції за час прострочення, розділених на сто, і сумою боргу.

Зазначене відповідає п. 6 Наказу Держкомстату від 27.07.2007 р. № 265 «Про затвердження Методики розрахунку базового індексу споживчих цін», відповідно до якого розрахунки базового індексу споживчих цін проводяться за міжнародною класифікацією індивідуального споживання за цілями та здійснюються відповідно до модифікованої формули Ласпейреса. Розрахунки базового індексу споживчих цін за квартал, період з початку року і т.п. проводяться «ланцюговим» методом, тобто шляхом множення місячних (квартальних і т.д.) індексів.

Крім того, необхідно враховувати, що, як на тому наголошено в п. 3.2. Постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 17.12.2013 р. № 14 «Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань», розмір боргу з урахуванням індексу інфляції визначається виходячи з суми боргу, що існувала на останній день місяця, в якому платіж мав бути здійснений, помноженої на індекс інфляції, визначений названою Державною службою, за період прострочення починаючи з місяця, наступного за місяцем, у якому мав бути здійснений платіж, і за будь-який місяць (місяці), у якому (яких) мала місце інфляція. При цьому в розрахунок мають включатися й періоди часу, в які індекс інфляції становив менше одиниці (тобто мала місце дефляція).

В силу приписів п. 1.12. Постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 17.12.2013 р. № 14 «Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань» господарський суд має з'ясовувати обставини, пов'язані з правильністю здійснення позивачем розрахунку, та здійснити оцінку доказів, на яких цей розрахунок ґрунтується. У разі якщо відповідний розрахунок позивачем здійснено неправильно, то господарський суд з урахуванням конкретних обставин справи самостійно визначає суми пені та інших нарахувань у зв'язку з порушенням грошового зобов'язання, не виходячи при цьому за межі визначеного позивачем періоду часу, протягом якого, на думку позивача, мало місце невиконання такого зобов'язання, та зазначеного позивачем максимального розміру відповідних пені та інших нарахувань.

Перевіривши викладений позивачем у позовній заяві розрахунок інфляційних втрат в сумі 229 833, 38 грн. судом встановлено, що він є арифметично невірним та не відповідає вимогам чинного законодавства.

Так, у позовній заяві позивачем було викладено розрахунок інфляційних втрат, в якому зазначено період їх нарахування: з 01.11.2014 р. по 30.06.2014 р.

Проте, виходячи із зазначених позивачем розмірів індексів інфляцій, які задіяні у розрахунку, та середнього індексу інфляції за спірний період – 1, 439, судом встановлено, що фактично позивачем здійснено розрахунок інфляційних втрат за період з 01.11.2014 р. по 30.04.2015 р., а не з 01.11.2014 р. по 30.06.2015 р., як помилково зазначає позивач.

Крім того, розрахунок інфляційних втрат позивач здійснює виходячи із суми боргу 523 538, 44 грн., яка складається з суми основного боргу – 492 974, 05 грн. та інфляційних втрат в сумі 30 564, 40 грн.

При цьому, судом встановлено, що позивач реалізував своє право на стягнення інфляційних втрат, подавши відповідний позов, і рішенням господарського суду міста Києва від 19.01.2015 р. у справі № 910/25499/14 з відповідача стягнуто, зокрема, 492 974, 05 грн. основного боргу на нарахованих на дану суму боргу 30 564, 40 грн. інфляційних втрат.

Таким чином, у даній справі позивач нарахував інфляційні втрати на суму інфляційних втрат, яка була присуджена до стягнення з відповідача вищевказаним судовим рішенням.

Відповідно до підпункту 3.3. пункту 3 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 17.12.2013 р. № 14 «Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань», на суму інфляційних нарахувань не нараховуються проценти.

При цьому, нарахування інфляційних втрат на присуджені судом до стягнення суми інфляційних втрат не передбачено частиною 2 статті 625 Цивільного кодексу України, якою визначено можливість застосування індексу інфляції тільки на суму заборгованості.

За таких обставин, суд вважає неправомірним наданий позивачем розрахунок інфляційних втрат виходячи із суми боргу, до якої включена сума інфляційних втрат, попередньо стягнутих за рішенням суду, так як приписи частини 2 статті 625 Цивільного кодексу України поширюються виключно на правовідносини з прострочення виконання грошового зобов'язання.

Аналогічна правова позиція викладена у постановах Вищого господарського суду України від 10.03.2015 р. у справі № 912/2562/14, від 23.06.2015 р. у справі № 910/21365/14.

В даному випадку, грошове зобов'язання відповідача виникло на підставі Договору на придбання житла на умовах пайової участі № 227/ДКБ-342Д від 26.12.2012 р., тому інфляційні втрати можуть нараховуватися виключно на суму основного боргу, у т.ч. яку було стягнуто за рішенням суду.

Таким чином, враховуючи обсяг вимог позивача та досліджений зміст рішення господарського суду міста Києва від 19.01.2015 р. у справі № 910/25499/14, яким, зокрема, з відповідача було стягнуто інфляційні втрати за період з серпня 2014 року по жовтень 2014 року у розмірі 30 564, 40 грн., суд здійснив власний розрахунок інфляційних втрат, не виходячи, при цьому, за межі визначеного позивачем періоду часу, протягом якого, на його думку, мало місце невиконання грошового зобов'язання, та зазначеного позивачем максимального розміру відповідних нарахувань.

Згідно з розрахунком суду розмір інфляційних втрат за період з 01.11.2014 р. по 30.04.2015 р., нарахованих на суму боргу 492 974, 05 грн., складає 216 415, 61 грн. (492 974, 05 грн. х 1,439 – 492 974, 05 грн.).

Відповідно до статей 33, 34 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень; докази подаються сторонами та іншими учасниками судового процесу; обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Обов’язок із доказування слід розуміти як закріплену в процесуальному та матеріальному законодавстві міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі, із збирання та надання доказів для підтвердження свого суб’єктивного права, що має за мету усунення невизначеності, яка виникає в правовідносинах у разі неможливості достовірно з’ясувати обставини, які мають значення для справи.

Відповідно до п. 2. Постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 6 від 23.03.2012 р. «Про судове рішення» рішення господарського суду має ґрунтуватись на повному з'ясуванні такого: чи мали місце обставини, на які посилаються особи, що беруть участь у процесі, та якими доказами вони підтверджуються; чи не виявлено у процесі розгляду справи інших фактичних обставин, що мають суттєве значення для правильного вирішення спору, і доказів на підтвердження цих обставин; яка правова кваліфікація відносин сторін, виходячи з фактів, установлених у процесі розгляду справи, та яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору.

Оскільки, як зазначалось вище, судом встановлено, що відповідач неналежним чином виконував взяті на себе за договором обов’язки в частині остаточного розрахунку за придбані квартири у розмірі 492 974, 05 грн., позовні вимоги підлягають частковому задоволенню з урахуванням зазначеного.

Відповідно до ст. 49 Господарського процесуального кодексу України, витрати по сплаті судового збору покладаються на сторони пропорційно задоволеній частині позовних вимог.

Керуючись ст. ст. 32, 33, 44, 49, 82– 85 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд міста Києва, –

ВИРІШИВ:

1. Позовні вимоги задовольнити частково.

2. Стягнути з Міністерства оборони України (03168, місто Київ, проспект Повітрофлотський, будинок 6; код ЄДРПОУ 00034022) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю – Фірма «Рівнеміськбуд» (33001, Рівненська область, місто Рівне, вулиця Дубенська, будинок БОС13, квартира 6; код ЄДРПОУ 30504291) 216 415 (двісті шістнадцять тисяч чотириста п'ятнадцять) грн. 61 коп. інфляційних втрат та 4 328 (чотири тисячі триста двадцять вісім) грн. 31 коп. витрат по сплаті судового збору.

3. В іншій частині позову відмовити.

4. Після вступу рішення в законну силу видати наказ.

5. Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним господарським судом.

Повне рішення складено 05.10.2015 р.

Суддя В.С. Ломака