Ухвала суду № 52133146, 29.09.2015, Касаційний адміністративний суд Верховного Суду (до 15.12.2027 - Вищий адміністративний суд України)

ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ

У Х В А Л А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

"29" вересня 2015 р. м. Київ К/800/10880/14

Колегія суддів Вищого адміністративного суду України у складі:

Іваненко Я.Л., Мойсюка М.І., Тракало В.В.,

розглянувши в порядку письмового провадження справу за адміністративним позовом Державної податкової інспекції у Київському районі м. Харкова до Відділу примусового виконання рішень Управління державної виконавчої служби Головного управління юстиції у Харківській області про визнання дій протиправними та зобов'язання вчинити певні дії, за касаційною скаргою Державної податкової інспекції у Київському районі м. Харкова на постанову Харківського окружного адміністративного суду від 6 листопада 2013 року та ухвалу Харківського апеляційного адміністративного суду від 21 січня 2014 року, -

в с т а н о в и л а :

У жовтні 2013 року Державна податкова інспекція у Київському районі м. Харкова (далі - ДПІ) звернулася з позовом до Відділу примусового виконання рішень Управління державної виконавчої служби Головного управління юстиції у Харківській області (далі - ВДВС) в якому просила визнати протиправними дії відповідача щодо винесення постанови про відмову у відкритті виконавчого провадження від 4 жовтня 2013 року, а також зобов'язати ВДВС відкрити виконавче провадження з виконання судового рішення.

В обґрунтування своїх вимог зазначала, що дії відповідача вчинені з порушенням вимог законодавства, чинного у період спірних правовідносин, і прав позивача, а тому ДПІ просила про задоволення позову.

Постановою Харківського окружного адміністративного суду від 6 листопада 2013 року, залишеною без змін ухвалою Харківського апеляційного адміністративного суду від 21 січня 2014 року, у задоволенні позову відмовлено.

У касаційній скарзі позивач, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального і порушення норм процесуального права, просить ухвалені ними судові рішення скасувати та задовольнити позов.

Заслухавши доповідача, перевіривши доводи касаційної скарги, в межах статті 220 Кодексу адміністративного судочинства України, матеріали справи, колегія суддів дійшла висновку про часткове задоволення скарги з таких підстав.

Відмовляючи у задоволенні позову суди виходили з того, що оскаржувані дії відповідача вчинені на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Проте, до такого висновку суди дійшли без з'ясування дійсних прав та обов'язків сторін, в порушення норм матеріального і процесуального права, з огляду на наступне.

У відповідності зі статтею 159 Кодексу адміністративного судочинства України, судове рішення повинно бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин справи в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

За змістом цієї норми процесуального права у мотивувальній частині рішення суд зобов'язаний навести дані про встановлені обставини що мають значення для справи, їх юридичну оцінку та визначені відповідно до них правовідносини, а також оцінку всіх доказів, розрахунки, з яких суд виходив при задоволенні грошових вимог. Встановлюючи наявність або відсутність фактів, якими обґрунтовувалися вимоги чи заперечення, визнаючи одні та відхиляючи інші докази, суд має свої дії мотивувати та враховувати, що доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

У мотивувальній частині кожного рішення має бути наведено також посилання на закон та інші нормативно-правові акти матеріального права (назва, стаття, її частина, абзац, пункт, підпункт закону), у відповідних випадках - на норми Конституції України, на підставі яких визначено права та обов'язки сторін у спірних правовідносинах, а в разі необхідності мають бути посилання на Конвенцію та рішення Європейського суду з прав людини які згідно із Законом України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» є джерелом права та підлягають застосуванню в даній справі.

Судами встановлено, що позивачем було пред'явлено до виконання виконавчий лист, виданий Харківським окружним адміністративним судом на виконання судового рішення в адміністративній справі № 11321/11/2070 за позовом ДПІ до Товариства з обмеженою відповідальністю «Праймнет» про стягнення фінансової санкції, конфіскацію грального обладнання, стягнення прибутку, одержаного від проведення азартної гри

Постановою старшого державного виконавця від 4 жовтня 2013 року у відкритті виконавчого провадження відмовлено на підставі пункту 8 частини 1 статті 26 Закону України від 21 квітня 1999 року № 606-XIV «Про виконавче провадження» (далі Закон № 606-XIV, у редакції спірного періоду).

Вищевказаною нормою Закону № 606-XIV встановлено, що державний виконавець відмовляє у відкритті виконавчого провадження у разі наявності інших передбачених законом обставин, що виключають здійснення виконавчого провадження.

Як на підставу для відмови у відкритті виконавчого провадження державний виконавець вказав на відсутність у виконавчому документі будь-яких заходів примусового виконання ухваленого судового рішення.

Разом з тим, статтею 26 Закону № 606-XIV встановлено вичерпний перелік підстав, за яких державний виконавець має право відмовити у відкритті виконавчого провадження, зокрема, у разі наявності інших передбачених законом обставин, що виключають здійснення виконавчого провадження.

Буквальне тлумачення змісту вищенаведеної норми прямо вказує на те, що обставини, що виключають здійснення виконавчого провадження повинні бути передбачені законом, однак суди попередніх інстанцій визнаючи дії відповідача правомірними, не вказали яка саме норма закону передбачає право державного виконавця відмовити у відкритті виконавчого провадження у разі відсутності у виконавчому документі вказівки на вчинення будь-яких заходів примусового виконання судового рішення.

Посилання відповідача на статтю 32 Закону № 606-XIV є безпідставним, оскільки така визначає заходи примусового виконання рішень, які державний виконавець обирає під час здійснення ним виконавчого провадження, з метою своєчасного і в повному обсязі виконання рішення, зазначеного в документі на примусове виконання, не допущення у своїй діяльності порушення прав та законних інтересів фізичних і юридичних осіб, шляхом, неупередженого, своєчасного і в повному обсязі вчинення виконавчих дій.

При цьому, пунктом 4 частини 1 цієї ж норми до заходів примусового виконання рішень віднесено також інші заходи, передбачені рішенням.

Відтак, державний виконавець повинен здійснити усі необхідні і передбачені законом заходи примусового виконання рішень, у тому числі і ті, що передбачені самим рішенням, яке перебуває на виконанні, якщо це необхідно для його виконання своєчасно і в повному обсязі.

За таких обставин, не можна погодитись із твердженням відповідача про відсутність у виконавчому документі вказівки на здійснення будь-яких заходів примусового виконання судового рішення, оскільки такі заходи державний виконавець має обирати самостійно, з урахуванням вимог закону і змісту рішення, яке виконується.

Більше того, як встановлено судами, у виконавчому документі зазначено резолютивну частину рішення, яка містить вимогу про застосування до Товариства з обмеженою відповідальністю «Праймнет» фінансової санкції у вигляді штрафу у розмірі 7680000 гривень.

Окрім цього, суди попередніх інстанцій не врахували наступного.

Відповідно до частини 1 статті 3 Закону № 606-XIV у випадках, передбачених законом, рішення судів та інших органів щодо стягнення коштів виконуються органами доходів і зборів, банками та іншими фінансовими установами. Рішення зазначених органів можуть виконуватися відповідно до закону також іншими органами, установами, організаціями, посадовими особами та громадянами.

Такий випадок передбачено статтею 95 Податкового кодексу України, зокрема, пунктом 95.3 статті 95 цього Кодексу встановлено, що стягнення коштів з рахунків платника податків у банках, обслуговуючих такого платника податків, здійснюється за рішенням суду, яке направляється до виконання контролюючим органам, у розмірі суми податкового боргу або його частини.

Із змісту наведеної законодавчої норми випливає, що Податковим кодексом України встановлено особливий порядок виконання судових рішень про стягнення коштів з платника податків у рахунок погашення податкового боргу. Органами стягнення за такими рішеннями, які здійснюють процедуру їх примусового виконання, є контролюючі органи в розумінні Податкового кодексу України.

Механізм виконання судових рішень про стягнення коштів у рахунок погашення податкового боргу передбачений главою 12 Інструкції про безготівкові розрахунки в Україні в національній валюті, затвердженої постановою правління Національного банку України від 21 січня 2004 року № 22.

Цей механізм передбачає оформлення інкасового доручення для примусового стягнення коштів у рахунок погашення податкового боргу. При цьому судове рішення, на підставі якого з платника податків стягуються кошти, відповідно до пункту 12.4 зазначеної Інструкції, до банку не подається. Натомість реквізити відповідного судового рішення зазначаються в самому інкасовому дорученні.

Якщо ж достатні для погашення податкового боргу кошти відсутні, контролюючий орган відповідно до абзацу другого пункту 95.3 статті 95 Податкового кодексу України звертається до суду з позовом про надання дозволу на погашення всієї суми податкового боргу за рахунок майна платника податків, що перебуває у податковій заставі. Таке погашення здійснюється на підставі зазначеного рішення суду та прийнятого на його підставі рішення органу доходів і зборів шляхом продажу майна платника податків на публічних торгах та/або торгівельними організаціями в порядку, визначеному пунктами 95.7- 95.21 статті 95 Податкового кодексу України.

Отже, чинне законодавство передбачає окремий порядок примусового виконання судових рішень про стягнення коштів у рахунок погашення податкового боргу. При цьому органи державної виконавчої служби до цієї процедури не залучаються.

Комплексний аналіз наведених правових норм дає колегії суддів підстави для висновку, що примусовому виконанню контролюючими органами, зазначеними у Податковому кодексі України, підлягають не всі виконавчі документи, у яких стягувачем є податкові органи, а лише ті судові рішення, які стосуються стягнення коштів у рахунок погашення податкового боргу.

В даному випадку мова іде про виконання судового рішення щодо застосування фінансової санкції, конфіскацію грального обладнання, стягнення прибутку, одержаного від проведення азартної гри, що на переконання колегії суддів виключає виконання останнього контролюючими органами у розумінні Податкового кодексу України.

Крім того, за правилами частини 4 статті 2 Закону № 606-XIV примусове виконання рішень покладається на державну виконавчу службу, яка входить до системи органів Міністерства юстиції України.

Частиною 4 статті 82 Закону № 606-ХІV також передбачено, що рішення, дії чи бездіяльність державного виконавця або іншої посадової особи державної виконавчої служби щодо виконання судового рішення можуть бути оскаржені сторонами до суду, який видав виконавчий документ, а іншими учасниками виконавчого провадження та особами, які залучаються до проведення виконавчих дій, - до відповідного адміністративного суду в порядку, передбаченому законом.

В свою чергу, частиною 3 статті 181 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що відповідачем у справах з приводу рішень, дій або бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби є відповідний орган державної виконавчої служби.

Відповідно до частини 1 статті 3 Закону України від 24 березня 1998 року № 202/98-ВР «Про державну виконавчу службу» (в редакції, чинній у період спірних правовідносин, далі Закон № 202/98-ВР) органами державної виконавчої служби є: Департамент державної виконавчої служби Міністерства юстиції України, до складу якого входить відділ примусового виконання рішень; управління державної виконавчої служби Головного управління юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, головних управлінь юстиції в областях, містах Києві та Севастополі, до складу яких входять відділи примусового виконання рішень; районні, районні у містах, міські (міст обласного значення), міськрайонні відділи державної виконавчої служби відповідних управлінь юстиції.

Наведений перелік органів державної виконавчої служби є вичерпним.

Водночас, Указом Президента України від 9 грудня 2010 року № 1085/2010 «Про оптимізацію системи центральних органів виконавчої влади» (далі Указ № 1085/2010) утворено Державну виконавчу службу України, з покладенням на цю Службу функції з реалізації державної політики у сфері організації виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб) відповідно до законів.

Указом Президента України від 6 квітня 2011 року № 385/2011 «Про затвердження Положення про Державну виконавчу службу України» (далі Указ № 385/2011) затверджено Положення про Державну виконавчу службу України (далі Положення), у відповідності до пункту 1 якого, Державна виконавча служба України (ДВС України) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра юстиції України, входить до системи органів виконавчої влади і забезпечує реалізацію державної політики у сфері організації примусового виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб) (далі - виконання рішень) відповідно до законів.

За таких обставин, виходячи з аналізу вищевказаних правових норм, органами державної виконавчої служби є органи перераховані у частині 1 статті 3 Закону № 202/98-ВР, а також Державна виконавча служба України, що узгоджується з Указами Президента № 1085/2010, № 385/2011 та Положенням.

Натомість, структурні підрозділи органів державної виконавчої служби, зокрема, відділ примусового виконання рішень Державної виконавчої служби України, відділи примусового виконання рішень управління державної виконавчої служби Головного управління юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, головних управлінь юстиції в областях, містах Києві та Севастополі - не визначені Законом № 202/98-ВР як самостійні органи державної виконавчої служби, що виключає можливість їхньої участі як відповідачів в адміністративному процесі.

З огляду на викладене, в разі подання позовних заяв до структурних підрозділів органів державної виконавчої служби судам першої інстанції, згідно з вимогами статті 52 Кодексу адміністративного судочинства України, необхідно здійснювати заміну первинного відповідача на належного - відповідний орган державної виконавчої служби, або ж, якщо позивач не згоден на заміну відповідача іншою особою, залучати цю особу як другого відповідача.

В порушення вищенаведених процесуальних норм права суди не вирішили питання щодо заміни первинного відповідача на належного - відповідний орган державної виконавчої служби.

Таким чином, суди попередніх інстанцій допустили порушення норм процесуального права і залишили поза своєю увагою вищевказані обставини справи, що призвело до ухвалення ними незаконних судових рішень.

При новому розгляді справи судам необхідно встановити, чи є відсутність у виконавчому документі вказівки щодо будь-яких заходів примусового виконання судового рішення обставиною, яка встановлена законом, що виключає здійснення виконавчого провадження з посиланням на конкретні правові норми.

Також суди мають вирішити питання щодо заміни первинного відповідача на належного, з урахуванням того, що виконання судового рішення у справі, в якій видано виконавчий лист, має здійснюватись органами державної виконавчої служби в порядку виконавчого провадження, встановленого Законом № 606-XIV.

За таких обставин, рішення судів попередніх інстанцій не відповідають вимогам щодо законності та обґрунтованості, а тому підлягають скасуванню з направленням справи на новий розгляд, оскільки, згідно з положеннями частини 1 статті 220 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції не може досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в судовому рішенні, та вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.

За приписами частини 2 статті 227 Кодексу адміністративного судочинства України підставою для скасування судових рішень судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи на новий судовий розгляд є порушення норм процесуального права, які унеможливили встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи.

Керуючись статтями 223, 227, 231 Кодексу адміністративного судочинства України колегія суддів, -

у х в а л и л а :

Касаційну скаргу Державної податкової інспекції у Київському районі м. Харкова задовольнити частково.

Постанову Харківського окружного адміністративного суду від 6 листопада 2013 року та ухвалу Харківського апеляційного адміністративного суду від 21 січня 2014 року скасувати, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Ухвала набирає законної сили через п'ять днів після направлення її копії особам, які беруть участь у справі і оскарженню не підлягає.

Судді: Я.Л. Іваненко

М.І. Мойсюк

В.В. Тракало