Постанова № 52035965, 22.09.2015, Харківський окружний адміністративний суд

Харківський окружний адміністративний суд 61004, м. Харків, вул. Мар'їнська, 18-Б-3, inbox@adm.hr.court.gov.ua

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

Харків

22 вересня 2015 р. № 820/7510/15

Харківський окружний адміністративний суд у складі колегіі суддів: головуючого судді Горшкової О.О., суддів Панченко О.В., Зінченко А.В., розглянувши у порядку письмового провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України про визнання незаконною бездіяльності та зобов`язання вчинити певні дії,-

В С Т А Н О В И В:

Позивач, ОСОБА_1, звернувся до суду із адміністративним позовом до Державної міграційної служби України, в якому просить суд: визнати незаконною бездіяльність відповідача з приводу невидачі ОСОБА_1 проїзного документу, як особі, якій надано додатковий захист; зобов`язати відповідача видати ОСОБА_1 проїзний документ як особі, якій надано додатковий захист.

В обґрунтування позову позивач зазначив, що рішенням Державної міграційної служби України № 347-14 від 16.06.2014 року ОСОБА_1 визнаний особою, яка потребує додаткового захисту. Поряд з цим, на думку позивача, відповідачем протиправно допущено бездіяльність щодо невидачі позивачу проїзного документу як особі, яка потребує додаткового захисту, чим порушено його права, передбачені Конституцією України та чинним законодавством України.

Представник відповідача, заперечуючи проти задоволення позовних вимог зазначив, що Положенням про проїзний документ особи, якій надано додатковий захист № 197 від 14.03.2012 року передбачено, видача такого документа здійснюється за місцем проживання особи, якій надано додатковий захист за її особистим зверненням або за зверненням її законного представника. Однак, ОСОБА_1 до територіального органу ДМС України з приводу видачі проїзного документа як особі, якій надано додатковий захист, не звертався, що в свою чергу вказує за порушення заявником вищезазначеного порядку отримання такого документа. Таким чином, зважаючи на те, що виключно за територіальними органами ДМС України закріплено повноваження щодо видачі вищезазначеного проїзного документу, то ДМС України жодним чином не порушено права та законні інтереси позивача.

Представник позивача, належним чином повідомлений про дату, час та місце розгляду справи, у судове засідання 22.09.2015 року не прибув, проте надав клопотання про розгляд справи за його відсутності.

Представник відповідача, належним чином повідомлений про дату, час та місце розгляду справи, у зазначене судове засідання не прибув.

Враховуючи вищенаведене, колегія суддів дійшла висновку розглядати справу за наявними в ній матеріалами в порядку письмового провадження.

Згідно приписів ч.1 ст.41 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України), у разі неявки у судове засідання всіх осіб, які беруть участь у справі, чи якщо відповідно до положень цього Кодексу розгляд справи здійснюється за відсутності осіб, які беруть участь у справі (у тому числі при розгляді справи в порядку письмового провадження), фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється.

Частиною 6 ст. 128 КАС України передбачено, що якщо немає перешкод для розгляду справи у судовому засіданні, визначених цією статтею, але прибули не всі особи, які беруть участь у справі, хоча і були належним чином повідомлені про дату, час і місце судового розгляду, суд має право розглянути справу у письмовому провадженні у разі відсутності потреби заслухати свідка чи експерта.

Колегія суддів, дослідивши матеріали справи, оцінивши наявні в матеріалах справи докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтуються на повному, всебічному і об'єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, вважає, що позовні вимоги підлягають частковому задоволенню виходячи з наступного.

Як вбачається з матеріалів справи, ОСОБА_1 рішенням Державної міграційної служби України № 347-14 від 16.06.2014 року визнаний особою, яка потребує додаткового захисту, що підтверджується копією посвідчення особи, яка потребує додаткового захисту (а.с. 8).

10.06.2015 року ОСОБА_1 звернувся до ДМС України із заявою,в якій просив вирішити питання про отримання ним проїзного документу для виїзду за кордон.

Листом від 19.06.2015 року ДМС України надано відповідь на вказану заяву позивача та повідомлено, що оформлення та видача проїзного документа особи, якій надано додатковий захист регулюється постановою Кабінету Міністрів України від 14.03.2012 № 197, якою визначено стандарти захисту та персоналізації даного виду документа у відповідності з рекомендаціями ІСАО. Зауважено на тому, що у зв'язку з організаційно-технічними проблемами ДМС наразі не має змоги виконати окремі етапи процедури оформлення зазначеного виду документа, оскільки існують вимоги до персоналізації сторінки даних зазначеного виду бланка в частині виконання відцифрованого зображення обличчя пред'явника документа та його підпису способом принтерного друку. ;У зв'язку з цим ДМС вживаються заходи щодо врегулювання питання документування осіб, які отримали захист в Україні відповідними проїзними документами, зокрема через внесення змін до постанови Кабінету Міністрів України від 14 березня 2012 року № 197 в частині можливості вклеювкння фотокартки та внесення власноручного підпису пред'явника документа. (Одночасно здійснюється розроблення відповідного програмного забезпечення.

Після врегулювання необхідних організаційно-правових та матеріально-технічних заходів усі особи, які отримали додатковий захист в Україні будуть в установленому порядку документовані проїзними документами встановленого зразка.

Перевіряючи правомірність дій суб`єкта владних повноважень, колегія суддів дійшла висновку про наступне.

Статтею 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Колегія суддів зазначає, що порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні визначається Законом України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» від 08.07.2011 року № 3671-VI.

Зокрема, відповідно, до приписів ст.ст. 14 -15 вказаного Закону, особи, яких визнано біженцями або особами, які потребують додаткового захисту, користуються тими самими правами і свободами, а також мають такі самі обов'язки, як і громадяни України, крім випадків, установлених Конституцією та законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Особа, яку визнано біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, користується іншими правами і свободами, передбаченими Конституцією та законами України.

У відповідності до приписів п. 12 ст. 10 Закону № 3671-VI, особа, яку визнано біженцем, та особа, яка потребує додаткового захисту, які досягли шістнадцятирічного віку, мають право отримати проїзний документ для виїзду за кордон у порядку, встановленому законодавством України. Дитина, яка розлучена із сім'єю і яку визнано біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, має право за клопотанням її законних представників на отримання проїзного документа для виїзду за кордон до досягнення шістнадцятирічного віку.

Механізм видачі особі, яка потребує додаткового захисту проїзного документу урегульований Положенням про проїзний документ особи, якій надано додатковий захист, яке затверджено Постановою Кабінету Міністрів України від 14 березня 2012 р. № 197.

Так, п.1 вказаного Положення № 197 передбачено, що проїзний документ особи, якій надано додатковий захист (далі - документ), є документом, що посвідчує особу, яку визнано особою, якій надано додатковий захист, та надає їй право на виїзд з України і в'їзд в Україну.

Поряд з цим, відповідно до п. 2 Положення № 197, документ видається територіальним органом ДМС в Автономній Республіці Крим, областях, мм. Києві та Севастополі (далі - територіальні органи) за місцем проживання особи, якій надано додатковий захист, яка досягла шістнадцятирічного віку, за наявності посвідчення особи, яка потребує додаткового захисту, за її особистим зверненням або зверненням її законного представника.

Таким чином, з правового аналізу вищезазначених норм права випливає, що безпосередній обов'язок щодо видання особі, яка потребує додаткового захисту проїзного документу покладено саме на територіальні органи ДМС за місцем проживання особи та за умови особистого звернення останньої до вказаного суб'єкта владних повноважень.

Колегія суддів зауважує, що відповідно до Указу Президента України "Про оптимізацію системи центральних органів виконавчої влади" від 09.12.2010 року №1085/2010 було створено Державну міграційну службу України, на яку покладено функції з реалізації державної політики з питань громадянства, імміграції та реєстрації фізичних осіб.

Згідно постанови Кабінету Міністрів України від 15.06.2011 року № 658 "Про утворення Державної міграційної служби" було утворено Головне управління Державної міграційної служби у Харківській області, яке виконує відповідні функції щодо прийняття рішень про надання дозволу на імміграцію, відмову в його наданні та скасування такого дозволу; оформлення і видачі іноземцям документів для постійного проживання в Україні; реєстрації/зняття з реєстрації місця проживання/перебування фізичних осіб, веде відповідні реєстраційні обліки.

Як вбачається з матеріалів справи та підтверджується записом в посвідченні особи, яка потребує додаткового захисту, місце проживанням ОСОБА_1 є м. Харків (зворотній бік а.с. 8) .

Поряд з цим, матеріали справи не містять, а представником позивача в обґрунтування своєї правової позиції по справі не надано до суду жодного доказу на підтвердження звернення позивача до територіального органу ДМС України, тобто у даному випадку Головного управління Державної міграційної служби у Харківській області, з метою вирішення питання щодо отримання проїзного документу, як того вимагають приписи Положення № 197, чи прийнятого вказаним суб'єктом владних повноважень за наслідком такого звернення рішення, позивачем також не надано.

Будь-яких інших доказів на підтвердження порушення прав та законних інтересів ОСОБА_1 зі сторони ДМС України, як суб'єкта владних повноважень до компетенції якого не входить оформлення та видача проїзного документу особі, якій надано додатковий захист та допущення бездіяльності зі сторони вказаного органу щодо розгляду заяви ОСОБА_1, позивачем як під час подання даного адміністративного позову, так і в ході судових засідань також не надано.

Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України

Згідно ч. 3 ст. 2 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано; безсторонньо; добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; пропорційно; з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно.

Частиною 1 статті 9 КАС України встановлено, що суд при вирішенні справи керується принципом законності, відповідно до якого органи державної влади, органи місцевого самоврядування, їхні посадові і службові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Проаналізувавши вищевикладене, колегія суддів приходить до висновку, що відповідач діяв на підставі закону та відповідних обставин, визначених ним, у межах наданих йому повноважень та у спосіб, що передбачений чинним законодавством України.

Статтею 2 Кодексу адміністративного судочинства (далі - КАС) України визначено завданням адміністративного судочинства захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ.

Положеннями ст.. 6 КАС України передбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або інтереси.

Отже, у контексті з положеннями частини 1 статті 6 КАС України, завдання адміністративного судочинства полягає у захисті саме порушених прав особи в публічно-правових відносинах. При цьому захист прав, свобод та інтересів осіб передбачає наявність встановленого судом факту їх порушення.

Згідно з вимогами частини 1 статті 11 Кодексу адміністративного судочинства України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Відповідно до ч. 1 ст. 71 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 72 цього Кодексу.

Відтак, колегія суддів звертає увагу на те, що згідно з вищевказаними нормами права, особа має право звернутись до адміністративного суду з позовом лише у разі, якщо вона вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю відповідача (суб'єкта владних повноважень) порушено її права, свободи чи інтереси у сфері публічно-правових відносин. При цьому, обставину дійсного (фактичного) порушення відповідачем прав, свобод чи інтересів позивача має довести належними та допустимими доказами саме позивач. Задоволенню в адміністративному судочинстві підлягають лише ті вимоги, які відновлюють порушені права чи інтереси особи в сфері публічно-правових відносин.

Поряд з цим, колегія суддів вважає за доцільне зазначити, що у контексті розуміння приписів Кодексу адміністративного судочинства, бездіяльність суб'єкта владних повноважень - пасивна поведінки суб'єкта владних повноважень, яка може мати вплив на реалізацію прав, свобод та інтересів фізичної чи юридичної особи.

Тобто, у даному випадку, бездіяльність відповідача, на наявність якої посилався позивач, могла б виявитись у пасивній поведінці ДМС України, що полягала б у не вчиненні жодних дій щодо видачі ОСОБА_1 проїзного документу як особі, яка потребує додаткового захисту за умови наявності у вказаного суб'єкта владних повноважень законодавчо передбаченої компетенції.

Враховуючи вищезазначені обставини, зважаючи на те, що обов'язок надання проїзного документу особі, якій надано додатковий захист, закріплений безпосередньо за відповідним територіальним органом ДМС за місце проживанням заявника, а не за ДМС України, то колегія суддів приходить до висновку про відсутність пасивної поведінки зі сторони відповідача, яка могла б бути пов'язана з невиконанням останнім дій, які повинні були і могли бути ним вчинені в силу покладених на відповідача обов'язків і згідно з чинним законодавством України, що в свою чергу несло б негативний вплив на реалізацію прав, свобод та інтересів позивача, а відтак позовні вимоги в частині визнання бездіяльності ДМС України відповідача з приводу невидачі ОСОБА_1 проїзного документу, як особі, якій надано додатковий захист, колегія суддів вважає за необхідне залишити без задоволення.

Поряд із цим, дослідивши зміст наданої відповідачем відповіді на заяву позивача щодо документування проїзним документом від 10.06.2015 року, колегія суддів вважає за необхідне зазначити, що при прийнятті рішення (надання відповіді) за наслідком розгляду звернення позивача, відповідач мав діяти добросовісно, тобто з щирим наміром щодо реалізації владних повноважень та досягнення поставлених цілей і справедливих результатів. Організаційно - технічні проблеми, які склалися при ДМС України не мають створювати перешкод громадянам при отриманні проїзних документів чи обмежувати їх на отримання обгрунтованої відповіді на їх звернення, спрямованої на відновлення їх порушених прав та дотримання субєктом владних повноважень принципів добросовісності та обгрунтованості при наданні відповіді на звернення.

Частиною 2 ст.71 КАС України передбачено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Враховуючи вищезазначене, з огляду на ч. 2 ст. 11 КАС України, колегія судів вважає, що належним захистом порушених прав позивача у сфері публічно-правових відносин, необхідним для відновлення та захисту його прав достатньо буде зобов'язати ДМС України повторно розглянути заяву ОСОБА_1 про документування проїзним документом від 10.06.2015 року та надати обгрунтовану відповідь, з урахуванням висновків суду.

Судові витрати підлягають розподілу відповідно до положень ч. 1 ст. 94 КАС України

На підставі викладеного, керуючись ст. 19 Конституції України, ст.ст. 9, 11, 94, 128, 159, 160- 163, 186, 254 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

П О С Т А Н О В И В:

Адміністративний позов ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України про визнання незаконною бездіяльності та зобов`язання вчинити певні дії - задовольнити частково.

Зобов'язати Державну міграційну службу України повторно розглянути заяву ОСОБА_1 про документування проїзним документом від 10.06.2015 року та надати обгрунтовану відповідь, з урахуванням висновків суду.

Стягнути з Державного бюджету України на користь ОСОБА_1 (61123, АДРЕСА_1) судовий збір в сумі 36 (тридцять шість) грн. 54 коп.

Апеляційна скарга подається до адміністративного суду апеляційної інстанції через суд першої інстанції, який ухвалив оскаржуване судове рішення протягом десяти днів з дня її проголошення, у разі застосування судом частини третьої статті 160 Кодексу адміністративного судочинства України, а також прийняття постанови у письмовому провадженні апеляційна скарга подається протягом десяти днів з дня отримання копії постанови.

Якщо суб'єкта владних повноважень у випадках та порядку, передбачених частиною четвертою статті 167 Кодексу адміністративного судочинства України, було повідомлено про можливість отримання копії постанови суду безпосередньо в суді, то десятиденний строк на апеляційне оскарження постанови суду обчислюється з наступного дня після закінчення п'ятиденного строку з моменту отримання суб'єктом владних повноважень повідомлення про можливість отримання копії постанови суду.

Постанова набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги постанова, якщо її не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного проваджені або набрання законної сили рішенням за наслідками апеляційного провадження.

Головуючий суддя Горшкова О.О.

Суддя Панченко О.В.

Суддя Зінченко А.В.