Рішення № 52033332, 22.09.2015, Голосіївський районний суд міста Києва

Справа № 752/13102/14-ц

Провадження № 2/752/625/15

Р І Ш Е Н Н Я

І м е н е м У к р а ї н и

22 вересня 2015 року Голосіївський районний суд міста Києва у складі: головуючого - судді Мирошниченко О.В.,

при секретарі Конельській А.С.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Києві цивільну справу за позовною заявою ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, треті особи: приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Ємець Карина Євгеніївна, Державна реєстраційна служба України, про визнання недійсними договору дарування та договору іпотеки,

в с т а н о в и в :

У серпні 2014 року позивач - ОСОБА_1 звернулась до Голосіївського районного суду м. Києва з позовом до ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, треті особи: приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Ємець Карина Євгеніївна, Державна реєстраційна служба України, про визнання недійсними договору дарування та договору іпотеки.

Обґрунтовуючи позовні вимоги, позивачем зазначено про те, що 07.06.1985 між нею та ОСОБА_2 був укладений шлюб, зареєстрований Палацом шлюбу м. Одеси, за актовим записом №851. Рішенням Печерського районного суду м. Києва від 23.12.2009 року шлюб між сторонами був розірваний. Після розірвання шлюбу сторонами в судовому порядку здійснювався поділ майна набутого у шлюбі.

Рішенням Печерського районного суду м. Києва від 14.05.2012 року та ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 10.10.2012 року, було поділено спільне майно подружжя, визнавши право власності ОСОБА_1 на:

-земельну ділянку, площею 0,1224 га, розташованої у АДРЕСА_2.

-гараж НОМЕР_1, площею 23,1 кв.м., розташований у багатобоксовому гаражі по АДРЕСА_3;

-майнові права згідно договору комісії №К-31-Ф-12ПЛВ від 17 квітня 2007 року на ? частину кв. АДРЕСА_4.

-кв. АДРЕСА_5, загальною площею 104,40 кв.м.;

-кв. АДРЕСА_1, загальною площею 106,70 кв.м.;

Визнано право власності ОСОБА_2 на:

-земельну ділянку, площею 0,1224 га, розташованої у АДРЕСА_2.

-майнові права згідно договору комісії №К-31-Ф-12ПЛВ від 17 квітня 2007 року на ? частину кв. АДРЕСА_4.

-кв. АДРЕСА_6, загальною площею 181,9 кв.м.

Однак, всупереч вказаним рішенням суду з порушенням норм чинного законодавства, 30.02.2012 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 був укладений договір дарування кв. АДРЕСА_1, загальною площею 106,70 кв.м., що посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Ємець К.Є. за №805.

В подальшому, 11.02.2014 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 був укладений договір іпотеки, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Ємець К.Є. за №166, де предметом іпотеки була кв. АДРЕСА_1.

Таким чином, відповідачі ОСОБА_2 та ОСОБА_3 уклавши договори дарування та іпотеки порушили права ОСОБА_1

В судовому засіданні позивачка ОСОБА_1, її представник ОСОБА_8, підтримали позовні вимоги, посилаючись на обставини, викладені в позовній заяві, просили їх задовольнити.

В судовому засіданні відповідач ОСОБА_2, та його представник ОСОБА_9 заперечували проти задоволення позовних вимог, посилаючись на те, що майно, стосовно якого вчинені правочини було його особистою власністю.

В судовому засіданні представник відповідачки ОСОБА_3 - ОСОБА_10 заперечував проти задоволення позовних вимог з тих же підстав.

Суд, вивчивши матеріали справи, вислухавши сторони та їх представників, вважає, що позов ОСОБА_1 підлягає задоволенню з наступних підстав.

Відповідно до ст. 15 ЦПК у порядку цивільного судочинства суди розглядають справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також з інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ за Кодексом адміністративного судочинства України (стаття 17; далі - КАС), Господарським процесуальним кодексом України (статті 1, 12; далі - ГПК), Кримінальним процесуальним кодексом України (далі - КПК) або Кодексом України про адміністративні правопорушення (далі - КУпАП) віднесено до компетенції адміністративних, господарських судів, до кримінального провадження чи до провадження в справах про адміністративні правопорушення. Законом може бути передбачено розгляд інших справ за правилами цивільного судочинства.

Вимоги про визнання оспорюваного правочину недійсним і застосування наслідків його недійсності, про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину розглядаються у позовному провадженні в порядку цивільного судочинства відповідно до вимог статті 15 ЦПК.

Відповідно до статей 215 та 216 ЦК вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним та про застосування наслідків його недійсності, а також вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути заявлена як однією зі сторін правочину, так і іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненням правочину.

Судом встановлено, що між позивачкою - ОСОБА_1 та відповідачем - ОСОБА_2 07.06.1985 року був укладений шлюб, зареєстрований Палацом шлюбу м. Одеси, за актовим записом №851. Рішенням Печерського районного суду м. Києва від 23.12.2009 року шлюб між сторонами був розірваний.

Рішенням Печерського районного суду м. Києва, внаслідок поділу спільного майна подружжя визнано право власності ОСОБА_1 на:

-земельну ділянку, площею 0,1224 га, розташованої у АДРЕСА_2.

-гараж НОМЕР_1, площею 23,1 кв.м., розташований у багатобоксовому гаражі по АДРЕСА_3;

-майнові права згідно договору комісії №К-31-Ф-12ПЛВ від 17 квітня 2007 року на ? частину кв. АДРЕСА_4.

-кв. АДРЕСА_5, загальною площею 104,40 кв.м.;

-кв. АДРЕСА_1, загальною площею 106,70 кв.м.;

Визнано право власності ОСОБА_2 на:

-земельну ділянку, площею 0,1224 га, розташованої у АДРЕСА_2.

-майнові права згідно договору комісії №К-31-Ф-12ПЛВ від 17 квітня 2007 року на ? частину кв. АДРЕСА_4.

-кв. АДРЕСА_6, загальною площею 181,9 кв.м.

Рішенням Апеляційного суду м. Києва від 10 жовтня 2012 року у справі №22-ц/2690/11176/2012 рішення Печерського районного суду м. Києва від 14 травня 2012 року залишено без змін.

24 лютого 2014 року позивачка - ОСОБА_1 подала заяву до Державної реєстраційної служби України про реєстрацію її права власності на квартиру АДРЕСА_1, відповідно до рішення Печерського районного суду м. Києва від 14.05.2012 р. що розташована за адресою: АДРЕСА_1, за ОСОБА_1

20.03.2014 року державним реєстратором прав на нерухоме майно Сіволіним М.Ю. було винесено рішення №11768060 про відмову в державній реєстрації прав та їх обтяжень, форма власності: приватна, на кв. АДРЕСА_1.

Зазначене рішення державного реєстратора було оскаржене ОСОБА_1 до Окружного адміністративного суду м. Києва, де було відкрито провадження у справі №826/5139/14.

Згідно наявних в матеріалах справи доказів, а саме згідно витягів з Державного реєстру речових прав на майно, Державного реєстру іпотек, Реєстру прав власності на нерухоме майно, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна, наданих приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Дубенко К.Є. встановлено наступне:

30.03.2012 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 був укладений договір дарування квартири АДРЕСА_1, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Ємець К.Є. за №805.

В подальшому, 11.02.2015 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 укладено договір позики, згідно якого позикодавець - ОСОБА_4 передав у власність позичальникові - ОСОБА_3 грошові кошти в сумі, що становить 1 100 000 (один мільйон сто тисяч) гривень 00 копійок.

З метою забезпечення виконання всіх зобов'язань ОСОБА_3 перед ОСОБА_4 за вищевказаним договором позики, 11.02. 2014 року між останніми був укладений договір іпотеки, предметом якого була квартира АДРЕСА_1, загальною площею 106,70 кв.м., яка належить іпотекодавцю на праві приватної власності на підставі договору дарування квартири, що посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу 30.03.2012 року, за реєстровим №805.

В обґрунтування своїх заперечень, ОСОБА_1 зазначив, що відчуження права власності на спірну квартиру з його сторони було правомірним, посилаючись на те, що рішенням Солом'янського районного суду м. Києва від 24 лютого 2012 року, встановлено факт проживання однією сім'єю ОСОБА_2 з ОСОБА_3 без шлюбу з жовтня 2005 року по 26 червня 2010 року, а спірна квартира належала останньому на підставі свідоцтва про право власності НОМЕР_2 від 02.10.2009.

Згідно ч. 3 ст. 61 ЦПК України обставини, встановлені судовим рішенням у цивільній справі, що набрало законної сили, не доказується при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи, щодо яких встановлені ці обставини.

Ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 11.07.2012 року у справі №22-ц/2690/7196 рішення Печерського районного суду м. Києва від 24 лютого 2012 року про встановлення факту проживання ОСОБА_3 однією сім'єю з ОСОБА_2 без укладання шлюбу з жовтня 2005 року по 26 червня 2010 року скасовано.

Таким чином, рішення Солом'янського районного суду м. Києва від 24 лютого 2012 року не має преюдиційного значення згідно з ч. 3 ст. 61 ЦПК України.

Відповідно до ст. 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Як було встановлено судом, спірне майно було придбано за час шлюбу ОСОБА_2 та ОСОБА_1, а отже є їх спільною сумісною власністю.

Згідно з п. 19 Постанови Пленуму Верховного Суду України №11 від 21.12.2007 року «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя», вирішуючи спори про поділ майна подружжя, суди повинні враховувати, що само по собі розірвання шлюбу не припиняє права спільної сумісної власності подружжя на майно, набуте під час шлюбу. Проте, розпорядження таким майном після розірвання шлюбу здійснюється колишнім подружжям виключно за взаємною згодою відповідно до положень ЦК України, оскільки в таких випадках презумпція згоди одного з подружжя на укладення другим договорів з розпорядження майном, що є у спільній сумісній власності подружжя вже не діє.

Окрім, того рішенням Печерського районного суду м. Києва від 14.05.2012 року визнано право власності ОСОБА_1 на квартиру АДРЕСА_1.

З огляду на те, що договір дарування був укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 30 березня 2012 року, а шлюб між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 був розірваний рішенням Печерського районного суду м. Києва 14 травня 2012 року, то на момент вчинення правочину згода ОСОБА_1 була обов'язковою, тобто відповідач розпорядився спільним сумісним майном подружжя всупереч вимогам чинного законодавства.

Статтею 60 СК України передбачено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.

За змістом ст. 57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є, зокрема й майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто.

Оскільки законодавцем презюмується виникнення права спільної сумісної власності щодо майна, набутого подружжям у шлюбі, то обов'язок з доведення тієї обставини, що майно, придбане у шлюбі, є особистою власністю одного з подружжя, покладено на останнього.

За змістом ч. 1 ст. 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити вимогам цього Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

Відповідно до ст. 215 СК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину строною (стронами) вимог, які встановлені ч. ч. 1-3, 5, 6 ст. 203 СК України.

Відповідно до роз'яснень Пленуму Верховного Суду України, викладених в постанові № 9 від 06 листопада 2009 року «Про судову практику розгляду справ про визнання правочинів недійсними» згідно із статтями 4, 10 та 203 ЦК зміст правочину не може суперечити ЦК, іншим законам України, які приймаються відповідно до Конституції України та ЦК, міжнародним договорам, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, актам Президента України, постановам Кабінету Міністрів України, актам інших органів державної влади України, органів влади Автономної Республіки Крим у випадках і в межах, встановлених Конституцією України та законом, а також моральним засадам суспільства.

Відповідно до ч. ч. 1-3 ст. 65 СК України дружина, чоловік розпоряджаються майном, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, за взаємною згодою. При укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Дружина, чоловік має право на звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що укладений другим із подружжя без її, його згоди, якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового. Для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово.

Відповідно до ч. 1 ст. 368 ЦК України спільна власність двох або більше осіб без визначення часток кожного з них у праві власності є спільною сумісною власністю.

Згідно ч. ч. 1, 2 ст. 369 ЦК України співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Розпорядження майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників. У разі вчинення одним із співвласників правочину щодо розпорядження спільним майном вважається, що він вчинений за згодою всіх співвласників. Згода співвласників на вчинення правочину щодо розпорядження спільним майном, який підлягає нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, має бути висловлена письмово і нотаріально посвідчена.

Так, відповідно до положень ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Згідно з ст. 216 ЦК України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.

Враховуючи той факт, що договір дарування, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 30 березня 2012 року, є недійсним, то і укладання в подальшому 11.02. 2014 договору іпотеки між ОСОБА_3 та ОСОБА_4, також є недійсним, і не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю

Відповідно до статей 215 та 216 ЦК суди розглядають справи за позовами: про визнання оспорюваного правочину недійсним і застосування наслідків його недійсності, про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину.

Відповідно до вимог ст. ст. 10, 60 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

За змістом ч. 4 ст. 60 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Відповідно до положень ст. ст. 6, 627 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Відповідачем не було надано суду будь-яких належних та допустимих доказів в розумінні ст.ст. 58, 59 ЦПК України на підтвердження того, що квартира АДРЕСА_1, що стала предметом договору дарування, укладеного 30.03.2012 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Ємець К.Є. за №805, належить є його приватною власністю, оскільки придбана за його кошти.

Також відповідачем не надано достатніх і допустимих доказів стосовно того, що рішення Печерського районного суду м. Києва від 14.05.2012 року, згідно якого право власності на спірне майно визнано за ОСОБА_1 скасовано.

Оцінюючи у сукупності вказані вище обставини, суд надходить до висновку про те, що позовні вимоги є доведеними, у зв'язку із чим позов підлягає задоволенню.

керуючись ст. ст. 203, 215, 216, 368, 369, 628 ЦК України, ст. ст. 57, 60, 61, 65 СК України, ст.ст. 15, 58, 59, 60, 61, 209, 212-215 ЦПК України, суд -

в и р і ш и в:

Позов - задовольнити.

Визнати недійсним договір дарування квартири АДРЕСА_1, укладений 30 березня 2012 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Ємець К.Є. за реєстровим номером 805.

Визнати недійсним договір іпотеки квартири АДРЕСА_1, укладений 11 лютого 2014 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Ємець К.Є. за реєстровим номером 166.

Стягнути з солідарно з ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 на користь ОСОБА_1 сплачену суму судового збору у розмірі 243 гривні 60 копійок.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом десяти днів з дня його проголошення. Особи, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом десяти днів з дня отримання копії цього рішення.

Суддя