Ухвала суду № 51962294, 28.09.2015, Апеляційний суд Миколаївської області

Справа №487/10913/14-ц 28.09.2015 28.09.2015 28.09.2015

Провадження №22-ц/784/1720/15

Головуюча першої інстанції: Разумовська О.Г.

Категорія-44 Доповідач апеляційного суду: ОСОБА_1І

У Х В А Л А

Іменем України

2015 р., вересня місяця, 28 дня м. Миколаїв

Колегія суддів судової палати в цивільних справах апеляційного суду Миколаївської області в складі:

головуючого: Галущенка О.І.

суддів: Самчишиної Н..В.

ОСОБА_2

із секретарем: Лівшенком О.М.

з участю

представників:

відповідачки - ОСОБА_3

третьої особи - ОСОБА_4

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за

апеляційною скаргою

ОСОБА_5 на рішення Заводського районного суду м. Миколаєва від 29. 04.2015 р., у справі за

позовом

публічного акціонерного товариства КБ «Приватбанк» ( далі - ПАТ КБ «Приватбанк») до ОСОБА_5 та ОСОБА_6 ( третя особа - Служба у справах дітей адміністрації Заводського району Миколаївської міської ради) про виселення, за зустрічним

позовом

ОСОБА_5, яка діє в своїх інтересах та інтересах неповнолітніх дітей ОСОБА_7 та ОСОБА_8, до ПАТ КБ «Приватбанк» про встановлення факту постійного проживання дітей та сервітуту з користування житловим приміщенням неповнолітніми дітьми,

встановила:

11.11.2014 р. ПАТ КБ «Приватбанк» звернулася з позовом до ОСОБА_5 та ОСОБА_6 ( третя особа - Служба у справах дітей адміністрації Заводського району Миколаївської міської ради) про виселення.

Позивач зазначав, що за договором від 16.08.2005 р. відповідачка ОСОБА_5 передала належну їй на праві власності квартиру АДРЕСА_1 в забезпечення виконання умов кредитного договору, укладеного з Банком про отримання кредиту на суму 28160 дол. США.

Іпотекодавець порушила умови кредитного договору та не повернула вчасно кредитні кошти, внаслідок чого рішенням Заводського районного суду м. Миколаєва від 14.03.2013 р. було звернуто стягнення на предмет іпотеки.

Зазначені обставини в силу вимог ст. 40 Закону України «Про іпотеку» є підставою виселення усіх мешканців з іпотечного житла».

01.09.2014 р Банком було направлено та отримано відповідачкою повідомлення про необхідність виселення із займаного іпотечного житла.

Посилаючись на те, що відповідачі безпідставно займають зазначене житлове приміщення та вимогу про добровільне виселення не виконали, чим створюють перешкоди Банку з реалізації права іпотекодержателя, позивач просив про задоволення позову.

18.02.2015 р. відповідачка звернулася із зустрічним позовом до Банку, вимагаючи встановлення факту постійного проживання її та дітей у іпотечній квартирі на час укладення договору іпотеки та встановлення права сервітуту з користування неповнолітніми дітьми спірним житловим приміщенням.

При цьому, вона посилалась на порушення судом прав неповнолітніх дітей при ухваленні рішення про їх виселення.

Рішенням Заводського районного суду м. Миколаєва від 29. 04.2015 р. позов Банку задоволено та постановлено про виселення із спірної квартири усіх мешканців.

Цим же рішенням постановлено про відмову у задоволенні вимог зустрічного позову.

В апеляційній скарзі відповідачка ставить питання про скасування рішення як в частині виселення так і в частині вирішення зустрічних вимог та ухвалення нового рішення про відмову у виселенні та про задоволення зустрічного позову у повному обсязі, посилаючись на те, що судом невірно застосовано норми процесуального та матеріального права, зокрема, не застосована позовна давність та не враховано, що підстави зустрічного позову не повязані з правом власності матері дітей на спірне житло.

Тобто, на думку апелянта право користування дітьми іпотечною квартирою є самостійним, оскільки виникло на підставі закону та не втрачено у звязку із зверненням стягнення, а суд цих обставин не врахував і ухвалюючи про виселення не врахував відсутності дозволу органу опіки на передачу квартири в іпотеку, не встановив факту постійного проживання у квартирі та відповідно необгрунтовано відмовив в установленні сервітуту для дітей.

Перевіряючи законність та обгрунтованність рішення суду першої інстанції в межах оскарження, визначених ст. 303 ЦПК України, колегія суддів приходить висновку про те, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню виходячи з таких підстав.

За змістом частини першої статті 575 Цивільного кодексу України (далі ЦК України) та статті 1 Закону України «Про іпотеку» іпотека як різновид застави, предметом якої є нерухоме майно, це вид забезпечення виконання зобовязання, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобовязання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, передбаченому цим Законом.

Згідно із частиною третьою статті 33 Закону України «Про іпотеку» звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя.

Так, згідно із частинами першою, другою статті 39 цього Закону в разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки одночасно з рішенням про звернення стягнення на предмет іпотеки суд за заявою іпотекодержателя виносить рішення про виселення мешканців за наявності підстав, передбачених законом, якщо предметом іпотеки є житловий будинок або житлове приміщення.

Частиною першою статті 40 Закону України «Про іпотеку» передбачено, що звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення є підставою для виселення всіх мешканців, за винятком наймачів та членів їх сімей. Виселення проводиться у порядку, встановленому законом.

Нормою, яка встановлює порядок виселення із займаного житлового приміщення, є стаття 109 ЖК УРСР, у частині першій якої передбачені підстави виселення.

За змістом частини другої статті 40 Закону України «Про іпотеку» та частини третьої статті 109 ЖК УРСР після прийняття рішення про звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення шляхом позасудового врегулювання на підставі договору всі мешканці зобовязані на письмову вимогу іпотекодержателя або нового власника добровільно звільнити житловий будинок чи житлове приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги. Якщо мешканці не звільняють житловий будинок або житлове приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду.

Відповідно до частини другої статті 109 ЖК УРСР громадянам, яких виселяють із жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення.

Судом встановлено, що в іпотеку передано квартира, яка була придбана за рахунок отриманих кредитних коштів.

Іпотекодавець та її чоловік отримали повідомлення про виселення, але його не добровільно не здійснили.

За таких обставин суд прийшов обґрунтованого висновку про наявність правових підстав для їх виселення разом з неповнолітніми членами сімї без надання їм іншого постійного житла, ухваливши рішення, яке відповідає дійсним обставинам справи та вимогам закону.

Що стосується вимог зустрічного позову то суд правильно виходив з того, що відповідно до частини четвертої статті 29 ЦК України місцем проживання фізичної особи, яка не досягла віку 10 років є місце проживання її батьків.

Останні відповідно до вимог ст. 3 та ст.. 7 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» зобовязані здійснити реєстрацію обраного постійного місця проживання.

Згідно з частинами другою та третьою статті 18 Закону України «Про охорону дитинства» діти члена сімї наймача або власника житлового приміщення мають право користуватися займаним приміщенням нарівні з власником або наймачем. Органи опіки та піклування зобовязані здійснювати контроль за додержанням батьками або особами, які їх замінюють, майнових та житлових прав дітей при відчуженні жилих приміщень та купівлі нового житла.

Частиною третьою статті 17 Закону України «Про охорону дитинства» передбачено, що батьки або особи, які їх замінюють, не мають права без дозволу органів опіки і піклування, наданого відповідно до закону, укладати договори, які підлягають нотаріальному посвідченню та/або державній реєстрації, відмовлятися від належних дитині майнових прав, здійснювати поділ, обмін, відчуження житла, зобовязуватися від імені дитини порукою, видавати письмові зобовязання.

Батьки малолітньої дитини не мають права без дозволу органу опіки та піклування вчиняти правочини щодо її майнових прав, у тому числі й відмовлятися від майнових прав дитини (пункт 3 частини другої статті 177 СК України).

У статті 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей» зазначено, що держава охороняє і захищає права та інтереси дітей при вчиненні правочинів щодо нерухомого майна. Неприпустимим є зменшення або обмеження прав і охоронюваних законом інтересів.

Правочин може бути визнаний недійсним лише з підстав, визначених законом, та із застосуванням наслідків недійсності, передбачених законом (пункт 7 постанови Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 2009 року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними»).

Відповідно до частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першоютретьою, пятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Згідно із частиною шостою статті 203 ЦК України правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Отже укладення батьками правочинів предметом яких є житлові приміщення, право користування якими мають малолітні або неповнолітні діти, без попередньої згоди органу опіки та піклування є підставою для визнання цих правочинів недійсними, як передбачено статтями 203, 215 ЦК України.

Судом на підставі достовірних доказів встановлено, що на момент придбання квартири у власність як сама іпотекодавець так і члени її сімї мали інше місце постійного проживання.

При передачі придбаної за кредитні кошти квартири в іпотеку іпотекодавець зазначила в договорі іпотеки, що інтереси дітей враховані, а вона сама та члени сімї дали згоду на виселення в разі звернення стягнення.

При цьому належними доказами підтверджено, що про своє проживання у іпотечній квартирі іпотекодавець повідомила відповідний орган, подавши заяву про реєстрацію свого місця постійного проживання та дітей, яке було здійснене лише 20.10 2015 р., тобто вже після передачі квартири в іпотеку.

За таких обставин суд прийшов правильного висновку про недоведеність факту проживання у квартирі на час укладення договору іпотеки та відсутності правових підстав для встановлення сервітуту.

Доводи апеляційної скарги щодо порушення прав дітей, як при укладенні договору іпотеки так і внаслідок виселення не заслуговують на увагу, оскільки позову про оспорення договору іпотеки з підстав порушення прав неповнолітніх дітей не заявлено, а правових підстав, передбачених для встановлення сервітуту з користування іпотечної квартирою, щодо якої запроваджене звернення стягнення, не наведено.

Інші доводи апеляційної скарги також не можуть бути враховані при перегляді рішення місцевого суду, оскільки його висновків не спростовують.

Керуючись ст.ст. 303, 307, 308, 314-315 ЦПК України, судова колегія

ухвалила:

Апеляційну скаргу ОСОБА_5 відхилити, а рішення Заводського районного суду м. Миколаєва від 29. 04.2015 р. - залишити без зміни.

Ухвала апеляційного суду набирає законної сили з моменту проголошення, але з цього часу на протязі двадцяти днів може бути оскаржена у касаційному порядку безпосередньо до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ.

Головуючий: О.І.Галущенко

Судді: Н.В. Самчишина

ОСОБА_2