Постанова № 51865298, 08.09.2015, Чернівецький окружний адміністративний суд

ЧЕРНІВЕЦЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

08 вересня 2015 р. м. Чернівці Справа № 824/1555/15-а

Чернівецький окружний адміністративний суд у складі:

головуючого судді Лелюка О.П.,

за участю:

секретаря судового засідання Кіщук О.І.,

представника прокуратури Шановської О.І., представника Чернівецької міської ради Юзьківа М.І., представника третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача Чопюка М.Д.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом прокурора міста Чернівці до Чернівецької міської ради, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача - ОСОБА_4, про визнання незаконним та скасування нормативно-правового акту,

В С Т А Н О В И В :

Прокурор міста Чернівці звернувся до Чернівецького окружного адміністративного суду з позовом до Чернівецької міської ради про визнання незаконним та скасування нормативно-правового акту.

Позивач просить суд визнати незаконним та скасувати Положення про тимчасове користування окремими елементами благоустрою комунальної власності для розміщення літніх торгових майданчиків і тимчасових споруд для провадження підприємницької діяльності на території міста Чернівців, затверджене рішенням 59 сесії Чернівецької міської ради VI скликання від 29 грудня 2014 року №1475 (далі - Положення).

В поданому позові вказано, що оскільки в державного органу, уповноваженого здійснювати функції контролю за використанням та охороною земель (Державна інспекція сільського господарства України), відсутні повноваження на звернення до суду про визнання незаконними рішень органів місцевого самоврядування щодо відчуження чи передачі у користування земельних ділянок державної та комунальної власності, а також їх повернення з чужого незаконного володіння, то прокурор міста Чернівці як позивач звертається до суду з даним позовом в інтересах держави.

В обґрунтування заявлених вимог прокурор міста Чернівці зазначає, що Закони України «Про місцеве самоврядування в Україні», «Про регулювання містобудівної діяльності» та «Про благоустрій населених пунктів», відповідно до яких було розроблено оскаржуване Положення, не наділяють фізичних чи юридичних осіб правом використовувати елементи благоустрою для здійснення торгової чи підприємницької діяльності, а тому встановлення відповідачем порядку та умов отримання такого права є необґрунтованим та передчасним.

Вказує, що приймаючи оскаржуване Положення, Чернівецька міська рада вийшла за межі наданих законом повноважень, оскільки законом не передбачено таких повноважень міських рад як передача елементів благоустрою у користування іншим особам для здійснення підприємницької діяльності.

Також, на думку позивача, розділ 2 Положення, яким встановлено плату за користування елементами благоустрою, суперечить вимогам статті 17 Закону України «Про благоустрій населених пунктів», адже указаною нормою передбачено, що всі громадяни мають права користуватись об'єктами благоустрою безкоштовно.

Крім цього, в обґрунтування позову зазначено, що Положенням дозволено розміщення тимчасових споруд, літніх майданчиків та пересувних тимчасових споруд на площах та магістральних вулицях міста, в межах червоних ліній вулиць, що суперечить вимогам статей 18 - 20, 67 та 71 Земельного кодексу України, статті 18 Закону України «Про автомобільні дороги» та інших підзаконних актів.

Відповідач надав суду заперечення проти позову у письмовій формі, в яких просив суд у задоволенні позову відмовити повністю. При цьому вказував про безпідставність заявлених прокурором міста Чернівці позовних вимог. Зазначав, що оскаржуване Положення прийнято на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Ухвалою суду від 18 серпня 2015 року, постановленою без виходу до нарадчої кімнати із занесенням до журналу судового засідання, задоволено подану ОСОБА_4 заяву про залучення третьої особи на стороні відповідача і, зважаючи на положення статті 53 Кодексу адміністративного судочинства України, залучено указану особу до участі у даній справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача.

В судовому засіданні позивач надав пояснення, аналогічним тим, що викладені у позовній заяві. Просив суд позов задовольнити повністю.

Представник відповідача в судовому засіданні проти задоволення позову заперечував з підстав, наведених у письмових запереченнях проти позову. Просив суд в задоволенні позовних вимог відмовити повністю.

Представник третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача, в судовому засіданні підтримав позицію відповідача. Просив суд в задоволенні позову відмовити.

Заслухавши пояснення осіб, які прибули в судове засідання, дослідивши наявні матеріали, всебічно та повно з'ясувавши всі обставини справи, об'єктивно оцінивши докази, що мають юридичне значення для вирішення спору по суті, суд дійшов висновку про те, що позовні вимоги не підлягають задоволенню, виходячи з нижченаведеного.

Судом встановлено, що 17 грудня 2014 року постійною комісією з питань законності, прав людини, регламенту, депутатської діяльності та етики Чернівецької міської ради складено експертний висновок щодо змісту проекту регуляторного акту - проекту рішення Чернівецької міської ради «Про затвердження Положення про тимчасове користування окремими елементами благоустрою комунальної власності для розміщення літніх торгових майданчиків і тимчасових споруд для провадження підприємницької діяльності на території міста Чернівців».

Згідно указаного експертного висновку прийняття міською радою рішення із зазначеного питання дозволить: створення нормативно-правового акту, який відповідає вимогам чинного законодавства України; створення впорядкованого та прозорого механізму надання дозволу на користування окремими елементами благоустрою комунальної власності; вирішення сплати за користування окремими об'єктами благоустрою комунальної власності під літніми торговими майданчиками і пересувними тимчасовими спорудами.

Також вказано про те, що запропонований проект рішення відповідає принципам державної регуляторної політики щодо вдосконалення правового регулювання відносин між органами місцевого самоврядування, суб'єктами господарської діяльності та членами територіальної громади міста.

29 грудня 2014 року Чернівецькою міською радою на 59 сесії VI скликання прийнято рішення №1475, пунктом 1 якого вирішено затвердити Положення про тимчасове користування окремими елементами благоустрою комунальної власності для розміщення літніх торгових майданчиків і тимчасових споруд для провадження підприємницької діяльності на території міста Чернівців.

Відповідно до пунктів 1.1.-1.3 Положення воно розроблено відповідно до Законів України «Про місцеве самоврядування в Україні», «Про регулювання містобудівної діяльності» та «Про благоустрій населених пунктів». Положення розроблено з метою визначення порядку та умов для отримання права тимчасового користування окремими елементами благоустрою комунальної власності для розміщення літніх торгових майданчиків і пересувних тимчасових споруд для провадження підприємницької діяльності, організаційно-правових відносин, пов'язаних з оформленням договорів. Положення поширюється на всіх суб'єктів господарської діяльності, що одержують або одержали раніше дозвільно-погоджувальні документи на встановлення пересувних тимчасових споруд для провадження підприємницької діяльності, літніх торгових майданчиків.

Як вбачається з позовної заяви, на думку прокурора міста Чернівці прийняте Чернівецькою міською радою Положення, текст якого надійшов до прокуратури міста Чернівці 27 січня 2015 року, не відповідає вимогам чинного законодавства, порушує встановлений державою порядок користування об'єктами благоустрою та земельними ділянками, що призводить до порушення інтересів держави і є підставою для звернення до суду в порядку статті 171 Кодексу адміністративного судочинства України.

У зв'язку з цим суд зазначає наступне.

Відповідно до частини першої та другої статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ.

До адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження.

Згідно частини першої - третьої статті 6 Кодексу адміністративного судочинства України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або інтереси.

У випадках, установлених законом, до суду можуть звертатися органи та особи, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб.

Суб'єкти владних повноважень мають право звернутися до адміністративного суду у випадках, передбачених Конституцією та законами України.

Пунктом 1 частини другої статті 17 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності.

Водночас особливості провадження у справах щодо оскарження нормативно-правових актів органів виконавчої влади, Верховної Ради Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування та інших суб'єктів владних повноважень визначенні статтею 171 Кодексу адміністративного судочинства України.

Згідно частини другої статті 171 Кодексу адміністративного судочинства України право оскаржити нормативно-правовий акт мають особи, щодо яких його застосовано, а також особи, які є суб'єктом правовідносин, у яких буде застосовано цей акт.

Отже, з наведених процесуальних норм вбачається, що адміністративне судочинство спрямоване на захист саме порушених прав осіб у сфері публічно-правових відносин, тобто для відновлення порушеного права в зв'язку із прийняттям рішення суб'єктом владних повноважень особа повинна довести, яким чином відбулось порушення її прав. В порядку адміністративного судочинства може бути оскаржене лише таке рішення суб'єкта владних повноважень, яке безпосередньо порушує права, свободи або інтереси позивача та породжує для нього права чи обов'язки. З позовом до адміністративного суду щодо визначення законності та відповідності правовим актам вищої юридичної сили нормативно-правового акту органу місцевого самоврядування мають право звернутися лише ті особи, щодо яких його застосовано, та особи, які є суб'єктом правовідносин, у яких буде застосовано цей акт. Тобто наведена вище норма звужує коло осіб, які вправі звернутися до адміністративного суду з позовом у названих справах.

Обов'язковою ж умовою визнання акта незаконним є порушення у зв'язку з його прийняттям прав та охоронюваних законом інтересів позивача у справі, а також невідповідність його вимогам чинного законодавства та/або визначеній законом компетенції органу, який видав цей акт. Відсутність порушеного права, встановленого при розгляді справи по суті, є підставою для прийняття судом рішення про відмову в позові.

Судом встановлено, що прокурор міста Чернівці не є ні особою, щодо якої застосовано оскаржуване Положення, ні особою, яка є суб'єктом правовідносин, у яких буде застосовано Положення, проти чого не заперечував і представник прокуратури в ході судового розгляду справи.

Прокурор у позові, крім посилань на положення статті 171 Кодексу адміністративного судочинства України, також посилається на статтю 60 Кодексу адміністративного судочинства України.

Так, частиною другою статті 60 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що з метою представництва інтересів громадянина або держави в адміністративному суді прокурор в межах повноважень, визначених законом, звертається до суду з адміністративним позовом (поданням), бере участь у розгляді справ за його позовами, а також може вступити за своєю ініціативою у справу, провадження в якій відкрито за адміністративним позовом інших осіб, на будь-якій стадії її розгляду, подає апеляційну, касаційну скаргу, заяву про перегляд судового рішення Верховним Судом України, про перегляд судового рішення за нововиявленими обставинами для представництва інтересів громадянина або держави.

Прокурор, який звертається до адміністративного суду в інтересах держави, в позовній заяві (поданні) самостійно визначає, в чому полягає порушення інтересів держави, та обґрунтовує необхідність їх захисту, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. У разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до адміністративного суду прокурор зазначає про це в позовній заяві і в такому разі прокурор набуває статусу позивача.

В обґрунтування підстав звернення до суду з даним позовом в інтересах держави прокурор вказує про відсутність в державного органу, уповноваженого здійснювати функції контролю за використанням та охороною земель - Державної інспекції сільського господарства України, повноважень, наведених в Законі України «Про державний контроль за використанням та охороною земель», щодо звернення до суду з позовом про визнання незаконними рішень органів місцевого самоврядування щодо розпорядження землею, визнання недійсними правочинів щодо відчуження чи передачі у користування земельних ділянок комунальної власності, а також їх повернення з чужого незаконного володіння.

Однак суд критично оцінює такі доводи прокуратори, оскільки в даному випадку оскаржується не рішення щодо розпорядження землею, визнання недійсними правочинів щодо відчуження чи передачі у користування земельних ділянок комунальної власності, їх повернення з чужого незаконного володіння, а Положення, тобто нормативно-правовий акт органу місцевого самоврядування, яке спрямоване на врегулювання правовідносин, що виникатимуть між останнім та суб'єктами господарювання внаслідок отримання ними дозвільно-погоджувальних документів на встановлення пересувних тимчасових споруд для провадження підприємницької діяльності та літніх торгових майданчиків.

Прокурором не доведено, які саме права Державної інспекції сільського господарства України чи інтереси держави в особі указаного державного органу порушує прийняте Чернівецькою міською радою й оскаржуване прокурором Положення, яке, до того ж, не спрямоване на безпосереднє врегулювання земельних відносин, а по суті визначає механізм розміщення тимчасових споруд та літніх торгових майданчиків для провадження підприємницької діяльності на підставі документів на право користування земельною ділянкою.

Таким чином, суд приходить до висновку про необґрунтованість доводів прокурора м. Чернівці щодо наявності підстав для звернення до суду з даним позовом в інтересах держави, щодо необхідності їх захисту та щодо наявності у нього права, передбаченого частиною другою статті 171 Кодексу адміністративного судочинства України.

Відтак, суд вважає про наявність підстав для відмови у задоволенні поданого прокурором м. Чернівці позову.

Крім цього, відмовляючи у задоволенні даного позову, суд також виходить з наступного.

Згідно із пунктом 4 частини третьої статті 129 Конституції України однією із основних засад судочинства є змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Частиною першою статті 11 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Відповідно до частини першої статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 72 цього Кодексу.

Між тим в ході судового розгляду справи позивачем не була доведена незаконність оскаржуваного Положення.

При цьому слід зазначити, що перевірка законності нормативно-правових актів полягає у з'ясуванні їх відповідності законам України. Підставами для прийняття судом рішення щодо незаконності правових актів повністю чи в їх окремих частинах є: невідповідність правовим актам вищої юридичної сили; порушення встановленої законом процедури їх розгляду, ухвалення або набрання ними чинності; перевищення повноважень при їх прийнятті.

За змістом статті 1 Закону України «Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності» регуляторний акт - це прийнятий уповноваженим регуляторним органом нормативно-правовий акт, який або окремі положення якого спрямовані на правове регулювання господарських відносин, а також адміністративних відносин між регуляторними органами або іншими органами державної влади та суб'єктами господарювання; прийнятий уповноваженим регуляторним органом інший офіційний письмовий документ, який встановлює, змінює чи скасовує норми права, застосовується неодноразово та щодо невизначеного кола осіб і який або окремі положення якого спрямовані на правове регулювання господарських відносин, а також адміністративних відносин між регуляторними органами або іншими органами державної влади та суб'єктами господарювання, незалежно від того, чи вважається цей документ відповідно до закону, що регулює відносини у певній сфері, нормативно-правовим актом. Регуляторним органом є, зокрема, орган місцевого самоврядування.

В обґрунтування позову прокурором указано, що закони, якими керувався відповідач при прийнятті оскаржуваного регуляторного акту, не наділяють фізичних чи юридичних осіб правом використовувати елементи благоустрою для здійснення торгової чи підприємницької діяльності.

На думку позивача, приймаючи Положення, Чернівецька міська рада вийшла за межі наданих законом повноважень, оскільки законом не передбачено таких повноважень міських рад як передача елементів благоустрою у користування іншим особам для здійснення підприємницької діяльності.

Проте суд не погоджується з такими доводами позивача.

Частиною другою статті 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Статтею 140 Конституції України визначено, що місцеве самоврядування є правом територіальної громади - жителів села чи добровільного об'єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селища та міста - самостійно вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України.

Місцеве самоврядування здійснюється територіальною громадою в порядку, встановленому законом, як безпосередньо, так і через органи місцевого самоврядування: сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі органи.

Органами місцевого самоврядування, що представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ та міст, є районні та обласні ради.

Згідно статті 142 Конституції України матеріальною і фінансовою основою місцевого самоврядування є рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, земля, природні ресурси, що є у власності територіальних громад сіл, селищ, міст, районів у містах, а також об'єкти їхньої спільної власності, що перебувають в управлінні районних і обласних рад.

Відповідно до положень статті 143 Конституції України територіальні громади села, селища, міста безпосередньо або через утворені ними органи місцевого самоврядування управляють майном, що є в комунальній власності.

Згідно частини першої статті 190 Цивільного кодексу України майном як особливим об'єктом вважаються окрема річ, сукупність речей, а також майнові права та обов'язки.

Статтею 327 Цивільного кодексу України передбачено, що у комунальній власності є майно, у тому числі грошові кошти, яке належить територіальній громаді.

Управління майном, що є у комунальній власності, здійснюють безпосередньо територіальна громада та утворені нею органи місцевого самоврядування.

Згідно пункту 31 частини першої статті 26 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» виключно на пленарних засіданнях сільської, селищної, міської ради вирішується питання прийняття рішень про передачу іншим органам окремих повноважень щодо управління майном, яке належить до комунальної власності відповідної територіальної громади, визначення меж цих повноважень та умов їх здійснення.

Частиною п'ятою статті 60 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» визначено, що органи місцевого самоврядування від імені та в інтересах територіальних громад відповідно до закону здійснюють правомочності щодо володіння, користування та розпорядження об'єктами права комунальної власності, в тому числі виконують усі майнові операції, можуть передавати об'єкти права комунальної власності у постійне або тимчасове користування юридичним та фізичним особам, здавати їх в оренду, продавати і купувати, використовувати як заставу, вирішувати питання їхнього відчуження, визначати в угодах та договорах умови використання та фінансування об'єктів, що приватизуються та передаються у користування і оренду.

У статті 1 Закону України «Про благоустрій населених пунктів» вказано, що благоустрій населених пунктів - комплекс робіт з інженерного захисту, розчищення, осушення та озеленення території, а також соціально-економічних, організаційно-правових та екологічних заходів з покращання мікроклімату, санітарного очищення, зниження рівня шуму та інше, що здійснюються на території населеного пункту з метою її раціонального використання, належного утримання та охорони, створення умов щодо захисту і відновлення сприятливого для життєдіяльності людини довкілля.

Згідно частини першої статті 13 Закону України «Про благоустрій населених пунктів» до об'єктів благоустрою населених пунктів належать, зокрема, території загального користування: вулиці, дороги, провулки, узвози, проїзди, пішохідні та велосипедні доріжки.

Відповідно до пункту 1 частини другої статті 18 Закону України «Про благоустрій населених пунктів» підприємства, установи та організації у сфері благоустрою населених пунктів зобов'язані утримувати в належному стані об'єкти благоустрою (їх частини), що перебувають у їх власності або користуванні, а також визначену правилами благоустрою території населеного пункту прилеглу до цих об'єктів територію.

Згідно частини першої статті 21 Закону України «Про благоустрій населених пунктів» елементами (частинами) об'єктів благоустрою є, зокрема, покриття площ, вулиць, доріг, проїздів, алей, бульварів, тротуарів, пішохідних зон і доріжок відповідно до діючих норм і стандартів.

Відповідно до положень частини другої статті 21 Закону України «Про благоустрій населених пунктів» мала архітектурна форма - це елемент декоративного чи іншого оснащення об'єкта благоустрою. До малих архітектурних форм належать, зокрема, альтанки, павільйони, навіси; вуличні меблі (лавки, лави, столи). Розміщення малих архітектурних форм здійснюється відповідно до цього Закону за рішенням власника об'єкта благоустрою з дотриманням вимог законодавства, державних стандартів, норм і правил.

Аналіз наведених норм дає підстави для висновку про те, що Чернівецька міська рада як орган місцевого самоврядування наділена правом розпоряджатися майном, що належить їй на праві комунальної власності, та передавати у користування фізичним та юридичним особам, у т.ч., елементи благоустрою. Законодавством не заборонена можливість використання об'єкта благоустрою, або окремої його частини (елемента) як об'єкта майнових прав.

До цього ж, слід зазначити, що в даному випадку позивачем оскаржується не безпосередньо рішення органу місцевого самоврядування про передачу елементів благоустрою у користування іншим особам для здійснення підприємницької діяльності, а нормативно-правовий акт, який регулює відносини у сфері тимчасового користування окремими елементами благоустрою комунальної власності для розміщення літніх торгових майданчиків і тимчасових споруд для провадження підприємницької діяльності на території міста Чернівці.

Так, оскаржуваним актом визначено, що виконавцем є департамент містобудівного комплексу та земельних відносин Чернівецької міської ради, а замовником - суб'єкт господарської діяльності, який має намір розмістити ЛТМ/ПТС або продовжити термін їх розташування. Підставою ж для розміщення стаціонарної ТС є паспорт прив'язки ТС та правовстановлюючий документ на земельну ділянку, підставою для розміщення ПТС або ЛТМ є паспорт прив'язки ПТС/ЛТМ та договір про тимчасове користування окремими елементами благоустрою комунальної власності, що укладається між замовником та виконавцем на підставі рішення міської ради (п.п. 1.7., 1.8., 1.9., 3.1., 3.2. Положення).

Зазначені положення як не суперечать наведеним вище законам, так і прийняті відповідачем з урахуванням норм, наведених у Порядку розміщення тимчасових споруд для провадження підприємницької діяльності, затвердженим наказом Міністерства регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України від 21 жовтня 2011 року №244, зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 22 листопада 2011 року за №1330/20068, що був прийнятий на виконання частини четвертої статті 28 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності», згідно якої розміщення тимчасових споруд для провадження підприємницької діяльності здійснюється в порядку, встановленому центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері містобудування.

З огляду на викладене, твердження позивача в обґрунтування даного позову про необґрунтованість та передчасність встановлення відповідачем порядку та умов отримання фізичними чи юридичними особами права користування елементами благоустрою для здійснення торгової чи підприємницької діяльності, а також про перевищення відповідачем при прийнятті оскаржуваного Положення своїх повноважень є безпідставними.

При цьому позивачем не було доведено суду, яким саме нормам чинного законодавства України прямо суперечить Положення, що їм оскаржується.

Безпідставним, на переконання суду, є посилання позивача про те, що розділ 2 Положення, яким встановлено плату за користування елементами благоустрою, суперечить вимогам статті 17 Закону України «Про благоустрій населених пунктів», якою передбачено, що всі громадяни мають права користуватись об'єктами благоустрою безкоштовно, оскільки пунктом 1.3. Положення визначено коло суб'єктів, до яких застосовується даний регуляторний акт - до суб'єктів господарської діяльності, що одержують або одержали раніше дозвільно-погоджувальні документи на встановлення пересувних тимчасових споруд для провадження підприємницької діяльності, літніх торгових майданчиків.

Крім цього, в позові зазначено, що Положенням дозволено розміщення тимчасових споруд, літніх майданчиків та пересувних тимчасових споруд на площах та магістральних вулицях міста, в межах червоних ліній вулиць, що суперечить вимогам статей 18 - 20, 67 та 71 Земельного кодексу України, статті 18 Закону України «Про автомобільні дороги» та інших підзаконних актів.

Однак суд вважає такі посилання помилковими, адже зі змісту Положення, і це не заперечувалось представником прокуратури в судовому засіданні, вбачається відсутність у ньому будь-яких норм, які передбачають можливість розміщення літніх торгових майданчиків чи пересувних тимчасових споруд в межах червоних ліній вулиць.

Таким чином, позивач не довів невідповідність оскаржуваного Положення правовим актам вищої юридичної сили та не довів перевищення відповідачем при його прийнятті своїх повноважень. При цьому позивач не заперечував відносно дотримання відповідачем встановленої законом процедури розгляду, ухвалення або набрання чинності оскаржуваного акту.

За таких обставин та зважаючи на те, що приймаючи оскаржуване Положення, яке спрямоване на урегулювання відносин між органом місцевого самоврядування, суб'єктами господарської діяльності та членами територіальної громади з приводу тимчасового користування окремими елементами благоустрою комунальної власності для розміщення літніх торгових майданчиків і тимчасових споруд для провадження підприємницької діяльності на території міста Чернівців, Чернівецька міська рада діяла на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України, суд приходить до висновку про відсутність підстав для задоволення заявленого позову.

Керуючись статтями 158 - 163, 171 Кодексу адміністративного судочинства України,

П О С Т А Н О В И В :

В задоволенні позову відмовити повністю.

Постанова набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо таку скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги судове рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження або набрання законної сили рішенням за наслідками апеляційного провадження.

Апеляційна скарга на постанову суду першої інстанції подається до Вінницького апеляційного адміністративного суду через Чернівецький окружний адміністративний суд протягом десяти днів з дня отримання копії постанови.

Суддя О.П. Лелюк

Постанова у повному обсязі складена 11 вересня 2015 року.