Рішення № 51720216, 23.09.2015, Апеляційний суд Кіровоградської області

Апеляційний суд Кіровоградської області

№ провадження 22-ц/781/1721/15 Головуючий у суді І-ї інстанції Галаган О. В.

Доповідач Карпенко О. Л.

РІШЕННЯ

Іменем України

23.09.2015 року колегія суддів судової палати в цивільних справах апеляційного суду Кіровоградської області в складі:

головуючого - Карпенка О.Л.,

суддів - Гайсюка О.В., Письменного О.А.,

за участю секретаря - Діманової Н.І.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Кіровограді цивільну справу за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3, третя особа - приватний нотаріус Кіровоградського міського нотаріального округу Тєрєхова Світлана Володимирівна, про визнання п. 1 договору довічного утримання недійсним та застосування насідків нікчемності правочину, визнання права власності на майно за апеляційною скаргою представника ОСОБА_2 - ОСОБА_5 на рішення Кіровського районного суду м. Кіровограда від 14 травня 2015 року,

ВСТАНОВИЛА:

16 грудня 2014 року ОСОБА_2 пред'явила вказаний позов до ОСОБА_3, який обґрунтовано тим, що вона набула на праві спільної часткової власності 1/4 частку житлового будинку, з господарсько-побутовими будівлями за адресою: АДРЕСА_1, на підставі договіру довічного утримання від 23 квітня 2008 року, посвідченого приватним нотаріусом Тєрєховою С.В., за умовами якого відчужувач - ОСОБА_6 (матір сторін по справі) передає, а набувачі - ОСОБА_2 та ОСОБА_3 отримують у спільну власність 3/4 частини житлового будинку, що належала відчужувачу, з відповідною частиною господарсько-побутових будівель. Вона вважає, що при укладенні договору, всупереч ст. 745 ЦК України, набувачі не набули право власності на відчужувану за договором частину будинку у відповідності до ст. 334 ЦК так, як

договір не був зареєстрований. У серпні 2013 року ОСОБА_6 померла. У лютому 2014 року позивач дізналась, що згідно укладеного договору, їй належить лише 1/3 частина від майна, яке було предметом договору довічного утримання, а відповідачеві - 2/3. Вважаємо, що вказаний правочин є нікчемним в частині розподілу часток нерухомого майна так, які ним порушуються права ОСОБА_2, оскільки за відсутності вказаного договору, спадкоємці вступили б у спадщину за законом і кожен отримав би по 3/8 частини будинку. До того ж вважає, що договором обмежувалися її обов'язки щодо піклування про матір, що суперечить ч. 1 ст. 27 ЦК України. Вона несе більші матеріальні витрати на утримання спільного майна. Договір суперечить ч. 3 ст. 746 ЦК щодо набуття набувачами майна у спільну сумісну власність.

Позивач просила суд визнати недійсним та застосувати наслідки нікчемного правочину до п. 1 Договору довічного утримання укладеного між ОСОБА_6, ОСОБА_2 та ОСОБА_3, посвідченого приватним нотаріусом Тєрєховою С.В. 23.04.2008 року, в частині визнання часток житлового будинку з відповідною частиною господарсько-побутових будівель за адресою: АДРЕСА_1; визнати право спільної сумісної власності за ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на 3/4 частини житлового будинку з відповідною частиною господарсько-побутових будівель за вказаною адресою.

Рішенням Кіровського районного суду м. Кіровограда від 14 травня 2015 року у задоволенні позову про визнання правочинну нікчемним та визнання права власності - відмовити в повному обсязі. Вирішено стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_3 витрати на правову допомогу у розмірі 3800 грн.

Представник ОСОБА_2 - ОСОБА_5, діючи в інтересах позивача, оскаржив рішення суду в апеляційному порядку і просив скасувати його та задовольнити позовні вимоги. Скаргу обґрунтовано посиланням на порушення судом першої інстанції норм матеріального і процесуального права. Він стверджує, що суд не врахував ту обставину, що на час укладення договору довічного утримання будинок перебував у спільній власності позивача і відчужувача, але частка позивача не була виділена в натурі, що вказує на невідповідність рішення суду нормам ст. 747 ЦК України. Також він вважає, що суд вийшов за межі позовних вимог відмовивши у задоволенні позову про визнання договору недійсним повністю, проте позивач просила визнати недійним лише п. 1 договору. Рішення суду не відповідає вимогам ст. 216 ЦПК України. Суд не врахував, що оспорюваним пунктом договору порушується принцип рівності відповідальності набувачів за договором, що є підставою для визнання його недійсним на підставі ч. 1 ст. 203 ЦК України. Також послався на неналежні докази надання відповідачу правової допомоги.

Відповідач подав письмові заперечення на апеляційну скаргу (а.с. 153), зміст яких зводиться до твердження про обізнаність позивача з умовами укладеного нею договору, які для неї є обов'язковими, та неправильне тлумачення позивачем норм матеріального права та неправильне посилання на них.

У судовому засіданні позивач та її представники - ОСОБА_7, ОСОБА_5, підтримали апеляційну скаргу.

Відповідач ОСОБА_3 доводів апеляційної скарги не визнав, просив відмовити в її задоволенні.

Представник відповідача - адвокат ОСОБА_8 надала пояснення про те, що відмова у задоволенні судом у визнанні недійсним договору довічного утримання вцілому не суперечить закону та є правильною.

Третя особа - приватний нотаріус Тєрєхова С.В. в судове засідання не з'явилася, подавши заяву про розгляд справи без її присутності.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення сторін та їх представників, з урахуванням письмових пояснень відповідача та третьої особи, дослідивши матеріали справи та перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених в суді першої інстанції, колегія суддів судової палати у цивільних справах апеляційного суду Кіровоградської області дійшла висновку про часткове задоволення скарги з наступних підстав.

Суд першої інстанції встановив і матеріалами справи підтверджується, що ОСОБА_2 на підставі свідоцтва про право на спадщину, яка відкрилася після смерті ОСОБА_9, виданого 22 серпня 1990 року (а.с. 16), належить ? частка житлового будинку з відповідною частиною господарсько-побутових будівель за адресою: АДРЕСА_1,

Така ж частка належить за цим свідоцтвом належить ОСОБА_6 а також їй належить ? частка житлового будинку з відповідною часткою господарсько-побутових будівель на підставі свідоцтва про право власності, виданого Третьою кіровоградською державною нотаріальною конторою 22 серпня 1999 року за № 1-2036.

23 квітня 2008 року між ОСОБА_6 і ОСОБА_2, ОСОБА_3 укладено договір довічного утримання, який посвідчений приватним нотаріусом Тєрєховою С.В., бланки серії ВКІ № 448578 та ВКІ № 448579.

Відповідно до п. 1 цього договору відчужувач - ОСОБА_6, передає, а набувачі - ОСОБА_2, ОСОБА_3, отримують у власність ? (ОСОБА_2 - ? частину, ОСОБА_3 - 1/2) частини житлового будинку з відповідною частиною господарсько-побутових будівель за номером АДРЕСА_1.

Згідно витягу з Державного реєстру правочинів від 23 квітня 2008 року вище вказаний договір зареєстрований в електронному Державному реєстрі правочинів (а.с. 9-10).

21 травня 2008 року ОСОБА_3 на підставі договору довічного утримання зареєстрував право власності на ? частку будинку НОМЕР_1, розташованого на АДРЕСА_1 (а.с.50).

ІНФОРМАЦІЯ_1 померла ОСОБА_6 (а.с. 11).

24 лютого 2014 року у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно зареєстровано право власності ОСОБА_2 на 1/4 частку житлового будинку з господарсько-побутовими будівлями за адресою: АДРЕСА_1, на підставі договору довічного утримання від 23 квітня 2008року (а.с. 13-15).

Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що позивач не довела наявність підстав для визнання договору недійсним та застосування наслідків нікчемності правочину, визнання за нею права спільної сумісної власності на майно.

Згідно з ч. 1 ст. 11 ЦПК Українисуд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.

Відмовляючи в задоволенні позову про визнання договору недійсним та надаючи правову оцінку укладеному договору в цілому, суд першої інстанції не врахував, що предметом позову була вимога позивача про визнання недійсним лише п. 1 договору довічного утримання від 23 квітня 2008 року, а тому суд вийшов за межі заявлених позивачем вимог та дійшов помилкового висновку про відсутність підстав для визнання договору недійсним в цілому.

У зв'язку з цим та відповідно до п. 4 ч. 1 ст. 309 ЦПК України ухвалене в цій частині рішення підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення.

Правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків (ч. 1 ст. 202 ЦК України).

Договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язку (ч. 1 ст. 626 ЦК України).

Частина 1 ст. 628 ЦК Українипередбачає, що зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Згідно ст. 745 ЦК України за договоромдовічного утримання (догляду) одна сторона (відчужувач) передає другій стороні (набувачеві) у власність житловий будинок, квартируабо їх частину, інше нерухоме майноабо рухоме майно, яке має значну цінність, взамін чого набувач зобов'язується забезпечувати відчужувача утриманням та (або) доглядом довічно.

За змістом ст.ст. 6, 627 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаївділового обороту, вимог розумності та справедливості.

За приписами ч. 3 ст. 6 ЦК України сторони в договоріможуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд. Сторони в договорі не можуть відступити від положень актів цивільного законодавства, якщо в цих актах прямо вказано про це, а також у разі, якщо обов'язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з їх змісту або із суті відносин між сторонами.

Нормою ст. 204 ЦК України встановлено, що правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу (ч. 1 ст. 215 ЦК України).

Згідно ч. 1 ст. 203 ЦК України (у редакції чинній на час виникнення спірних правовідносин) зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства.

Відповідно до ч. 3 ст. 215 цього Кодексу, якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін заперечує його дійсність на підставах, визначених законом, то такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Правові наслідки недійсності правочину встановлені ст. 216 ЦК України.

За змістом положень ч. 1 ст. 203, ч. 1 ст. 215 ЦК Українипідставою недійсності правочинів є суперечність їх актам цивільного законодавства.

Як встановлено у справі, уклавши договір довічного утримання від 23 квітня 2008 року, ОСОБА_6, як відчужував, ОСОБА_2 і ОСОБА_3, як набувачі, досягли згоди про набуття нерухомого майна останніми не у спільну сумісну, а у спільну часткову власність (ОСОБА_2 - ? частину, ОСОБА_3 - ? частини житлового будинку з відповідною частиною господарсько-побутових будівель за номером АДРЕСА_1), що зазначено у п. 1 вказаного договору.

Тим самим сторони відішли від положень ч. 3 ст. 746 ЦК України, якою передбачено, якщо набувачами є кілька фізичних осіб, вони стають співвласниками майна, переданого їм за договором довічного утримання (догляду), на праві спільної сумісної власності. Якщо набувачами є кілька фізичних осіб, їх обов'язок перед відчужувачем є солідарним.

Вказана норма не містить заборони щодо неможливості відступу від її положень.

Обов'язковість для сторін положень ч. 3 ст. 746 ЦК України не випливає з її змісту та із суті відносин між сторонами так, як сторони передбачили обов'язки набувачів забезпечити відчужувача утриманням та доглядом взамін на отримання від нього у власність нерухомого майна.

При цьому, враховуючи суть відносин між сторонами за договором, зокрема, що первісно житловий будинок з господарсько-побутовими будівлями належав батькам сторін по справі (ОСОБА_10 та ОСОБА_6.) і зважаючи на набуття у спадщину позивачкою ? частки цього будинку та ще ? за договором довічного утримання, то їй належить ? частина цього майна, а відповідачу така ж сама частка (1/2) за договором довічного утримання, а тому всі сторони договору домовилися про розподіл часток між набувачами за договором при якому частки кожного з них у домоволодінні в цілому мали стати рівними.

Позивач вільно погодилася на такі умови, що відповідає загальним засадам цивільного законодавства, однією з яких є свобода договору, та вимогам цивільного законодавства щодо здійснення цивільних прав, у тому числі права особи відмовитися від свого майнового права (п. 3 ч. 1 ст. 3, ст. 12 ЦК).

Посилання позивача на те, що вона не була ознайомлена з умовами договору до його підписання доказами не підтвердженні.

З урахуванням цього колегія суддів вважає, що сторони мали право відступити від положень ч. 3 ст. 746 ЦК України.

У зв'язку з цим визнання цієї умови, а тим паче всього п. 1 договору, як того просить позивач, є неможливим.

Так, як п. 1 договору довічного утримання від 23 квітня 2008 року не може бути визнаний недійсним у зв'язку з його суперечностю ЦК України, а отже до нього не можуть бути застосовані наслідки недійсності чи нікчемності правочину.

Крім того, зміст ст. 217 ЦК України вказує на те, що частина правочину може бути визнана недійсною за наявності вірогідного припущення про вчинення сторонами правочину без включення до нього недійсної частини.

Якщо ж без включення до правочину недійсної частини він не міг бути вчинений, це може бути підставою для визнання недійсним правочину в цілому, а не його частини.

Зважаючи на характер відносин між відчужавачем і набувачами за договором, про що вказувалося вище, неможливо вірогідно припустити, що він міг бути укладений на інших умовах, без включення в п. 1 умови визначення часток.

Посилання представника позивача в апеляційній скарзі на невідповідність договору вимогам ст. 745 ЦК України є безпідставним так, як відповідно до норм вказаної статті Кодексу договір довічного утримання був нотаріально посвідчений та зареєстрований в Державному реєстрі правочину, що було встановлено судом першої інстанції на підставі наявних у справі доказів.

З урахуванням цього колегія суддів вважає, що в задоволенні вимог про визнання недійсним п. 1 договору довічного утримання і застосування наслідків нікчемності правочину слід відмовити у зв'язку з безпідставністю.

Враховуючи, що вимоги про недійсність п. 1 договору не підлягають задоволенню, то й відсутні підстави для визнання за сторонами по справі права спільної сумісної власності на ? частини житлового будинку з відповідною частиною господарсько-побутових будівель за номером АДРЕСА_1.

Доводи апеляційної скарги про неналежність доказів на підтвердження витрат відповідача на надання правової допомоги є безпідставними так, як у справі приймав участь адвокат ОСОБА_8, яка на підставі угоди надавала правову допомогу відповідачу, а розмір витрат позивача на таку допомогу підтверджується наявними в матеріалах справи оригіналами квитанцій до прибуткових касових ордерів (а.с. 106) за якими здійснювалася сплата.

Отже суд, відмовивши в задоволенні позову, обґрунтовано поклав судові витрати на позивача.

Керуючись ст.ст. 303, 307, 309, 313, 314, 316 ЦПК України, колегія суддів

ВИРІШИЛА:

Апеляційну скаргу задовольнити частково.

Рішення Кіровського районного суду м. Кіровограда від 14 травня 2015 року частково змінити.

В задоволенні позову ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про визнання п. 1 нотаріально посвідченого договору довічного утримання від 23 квітня 2008 року, укладеного між ОСОБА_6, ОСОБА_2 та ОСОБА_3, недійсним та застосування насідків нікчемності правочину відмовити.

В решті рішення суду першої інстанції - залишити без змін.

Рішення апеляційного суду набирає законної сили з моменту проголошення і може бути оскаржене шляхом подачі касаційної скарги до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів з дня набрання ним законної сили.

Головуючий:

Судді: