Постанова № 51674660, 23.09.2015, Волинський окружний адміністративний суд

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

23 вересня 2015 року Справа № 803/3025/15

Волинський окружний адміністративний суд у складі:

головуючого судді Костюкевича С.Ф.,

при секретарі судового засідання Шафранюк І.Ф.,

за участю представника позивача ОСОБА_1,

представника відповідача ОСОБА_2 відділу ДВС Луцького МУЮ ОСОБА_3,

представника третьої особи ОСОБА_4,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Луцьку адміністративну справу за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Факторингова компанія ОСОБА_5» до Другого відділу державної виконавчої служби Луцького міського управління юстиції, ОСОБА_2 відділу державної виконавчої служби Луцького міського управління юстиції, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача ОСОБА_6 про визнання протиправними, скасування постанов та зобовязання вчинити дії,

ВСТАНОВИВ:

Товариство з обмеженою відповідальністю «Факторингова компанія ОСОБА_5» (далі ТзОВ «Факторингова компанія ОСОБА_5») звернулося з адміністративним позовом до Другого відділу Державної виконавчої служби Луцького міського управління юстиції (далі Другий відділ ДВС Луцького МУЮ), ОСОБА_2 відділу державної виконавчої служби Луцького міського управління юстиції (далі ОСОБА_2 відділ ДВС Луцького МУЮ), третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача ОСОБА_6 про визнання протиправними та скасування постанов ОСОБА_2 відділу ДВС Луцького МУЮ від 01 березня 2012 року ВП №31483236 про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження, Другого відділу ДВС Луцького МУЮ від 18 травня 2012 року ВП №31761952 про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження в частині накладення арешту на нерухоме майно ОСОБА_6, а саме: квартиру, що розташована за адресою АДРЕСА_1, зобовязання винести постанови про зняття арешту з нерухомого майна предмета іпотеки, а саме квартири, що розташована за адресою АДРЕСА_1.

Ухвалою Волинського окружного адміністративного суду від 21.09.2015 року за клопотанням представника позивача позовну заяву ТзОВ «Факторингова компанія ОСОБА_5» до Другого відділу ДВС Луцького МУЮ, ОСОБА_2 відділу ДВС Луцького МУЮ, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача ОСОБА_6, в частині: щодо п.3 позову про зобовязання вчинити дії, а також щодо вимог до Другого відділу ДВС Луцького МУЮ залишено без розгляду у звязку з відмовою від даних вимог.

Позов обґрунтовано тим, що 27.07.2006 року ОСОБА_6 уклала з ВАТ «Сведбанк» кредитний договір №201/0706/88-163. В забезпечення належного виконання зобовязання за кредитним договором укладений договір Іпотеки від 27.07.2006 року на нерухоме майно: квартири, що розташована за адресою АДРЕСА_1.

28.11.2012 року ПАТ «Сведбанк» відступило ТзОВ «Факторингова компанія ОСОБА_5» відповідно до договору факторингу №15 свої права вимоги за зобовязаннями ОСОБА_6 по вищевказаному кредитному договору.

В серпні 2015 року позивачу стало відомо, що на майно ОСОБА_6, у тому числі на нерухоме майно, яке є предметом іпотеки за договором від 27.07.2006 року, а саме квартиру, що розташована за адресою АДРЕСА_1 накладений арешт постановою ОСОБА_2 відділу ДВС Луцького МУЮ від 01 березня 2012 року ВП №31483236 про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження.

Вважає, що протиправними діями відповідача порушено права ТзОВ «Факторингова компанія ОСОБА_5» як іпотекодержателя, адже він має пріоритетне право на задоволення забезпечених іпотекою вимог за рахунок предмета іпотеки перед іншими особами, а існуючий арешт майна позбавляє можливості позивача реалізувати своє право, тому просить визнати протиправною та скасувати оскаржувану постанову ОСОБА_2 відділу ДВС Луцького МУЮ від 01 березня 2012 року ВП №31483236 про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження в частині накладення арешту на нерухоме майно, а саме квартиру, що розташована за адресою АДРЕСА_1.

Представник позивача в судовому засіданні позовні вимоги підтримав з підстав, наведених у позовній заяві, просив позов задовольнити. При цьому пояснив, що на виконання заочного рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області 21.12.2011 року видано виконавчий лист №2-2973 про звернення стягнення на предмет іпотеки - квартиру, що розташована за адресою АДРЕСА_1 та належить ОСОБА_6, який направлений на виконання до ОСОБА_2 відділу ДВС. 01.03.2012 року винесено оскаржувану постанову про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження. Згодом матеріали виконавчого провадження були передані до Другого відділу ДВС і 02.03.2012 року виконавцем винесено постанову про відкриття виконавчого провадження та 18.05.2012 року постанову про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження. 22.04.2014 року дане виконавче провадження закінчено у звязку із скасуванням 25.03.2014 року судом свого заочного рішення Луцького міськрайонного суду і постановленням судом нового рішення за яким було звернуто стягнення з ОСОБА_6 за тим самим кредитним договором від 27.07.2006 року вже в користь ТзОВ «Факторингова компанія ОСОБА_5». Також вказав, що у виконавчому провадженні, яке було відкрито як ОСОБА_2 та згодом і Другим відділом ДВС та накладено арешт, ТзОВ «Факторингова компанія ОСОБА_5» не була стороною виконавчого провадження і про наявність не знятої заборони про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження, який накладено 01.03.2012 року ОСОБА_2 відділом ДВС, дізнались в серпні 2015 року при виконанні рішення суду від 25.03.2014 року ОСОБА_2 відділом ДВС нового виконавчого провадження, де ТзОВ «Факторингова компанія ОСОБА_5» вже є стороною цього виконавчого провадження. Тому вважає правомірним звернення в суд з даним позовом саме до окружного адміністративного суду, бо накладення арешту на квартиру, яке є предметом даного позову, відбувалось на підставі заяви стягувача ще ПАТ «Сведбанк».

Представник відповідача ОСОБА_2 відділу ДВС Луцького МУЮ в судовому засіданні щодо задоволення позовних вимог заперечив, просив суд в позові відмовити повністю.

Представник третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача в судовому засіданні позов не визнав, просив в його задоволенні відмовити.

Заслухавши пояснення представників сторін, дослідивши подані суду письмові докази, оцінивши їх за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і обєктивному розгляді у судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, суд приходить до висновку, що уточнений адміністративний позов підлягає до повного задоволення, враховуючи наступне.

Відповідно до частини 1 статті 6 КАС України кожному гарантується право на захист його прав, свобод та інтересів.

Частина 1 статті 17 КАС України передбачає, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на спори фізичних чи юридичних осіб із субєктом владних повноважень щодо його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності.

Згідно з частиною 1 статті 181 КАС України учасники виконавчого провадження (крім державного виконавця) та особи, які залучаються до проведення виконавчих дій мають право звернутися до адміністративного суду із позовною заявою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби порушено їхні права, свободи чи інтереси, а також якщо законом не встановлено інший порядок судового оскарження рішень, дій чи бездіяльності таких осіб.

Відповідно до п. 17 постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України від 13 грудня 2010 року №3, визначаючи предметну та територіальну підсудність справ з приводу рішень, дій або бездіяльності державної виконавчої служби, зазначено, що судам при розгляді справ з приводу оскарження дій державного виконавця стосовно арешту майна боржника потрібно враховувати, що в межах статті 181 КАС України розглядаються вимоги щодо арешту (опису) майна, які не пов'язані зі спором про право на це майно.

Згідно п. 9 вказаної постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України від 13 грудня 2010 року №3, визначаючи предметну та територіальну підсудність справ з приводу рішень, дій або бездіяльності державної виконавчої служби, зазначено, що за приписами пункту 5 частини першої статті 18, частини шостої статті 181 КАС України адміністративні справи з приводу рішень, дій або бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби щодо виконання ними рішень судів у справах, передбачених пунктами 1 - 4 частини першої статті 18 цього Кодексу, розглядаються місцевим загальним судом як адміністративним судом, який видав виконавчий лист, незалежно від статусу позивача у виконавчому провадженні.

Відповідно до частини 4 статті 82 Закону України «Про виконавче провадження» рішення, дії чи бездіяльність державного виконавця або іншої посадової особи державної виконавчої служби щодо виконання судового рішення можуть бути оскаржені сторонами до суду, який видав виконавчий документ, а іншими учасниками виконавчого провадження та особами, які залучаються до проведення виконавчих дій, - до відповідного адміністративного суду в порядку, передбаченому законом.

Крім того, слід зазначити, що у виконавчому провадженні №31483236 та у виконавчому провадженні №31761952 (постанови ДВС про арешт в яких оскаржуються в даній адміністративній справі) ТзОВ «Факторингова компанія ОСОБА_5» не було стороною виконавчого провадження, так як на той час сторонами у виконавчому провадженні були ПАТ «Сведбанк» та ОСОБА_6, тому відповідно до ч. 4 ст. 82 Закону України «Про виконавче провадження» розгляд даної справи віднесено до компетенції Волинського окружного адміністративного суду.

Тому, суд не приймає до уваги посилання представника третьої особи на необхідність закриття провадження у даній справі, з зазначенням, що позов подано ТзОВ «Факторингова компанія ОСОБА_5», як стороною виконавчого провадження у новому виконавчому провадженні, яке проводиться ОСОБА_2 відділом ДВС в 2015 році, так як позивачем оскаржується постанова ОСОБА_2 відділу ДВС від 01.03.2012 року у ВП №31483236 де ТзОВ «Факторингова компанія ОСОБА_5» не було стороною виконавчого провадження, а тому позивач вірно звернувся з даним позовом до Волинського окружного адміністративного суду, а не до місцевого, що видав виконавчий лист.

Правовідносини у сфері примусового виконання судових рішень регулюються Законом України «Про виконавче провадження» та прийнятими на його виконання нормативно-правовими актами.

Відповідно до статті 1 Закону України «Про виконавче провадження» від 21.04.1999 №606-XIV (далі - Закон України №606-XIV), виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження та примусове виконання рішень інших органів (посадових осіб) - це сукупність дій органів і посадових осіб, визначених у цьому Законі, що спрямовані на примусове виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), які провадяться на підставах, в межах повноважень та у спосіб, визначених цим Законом, іншими нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону та інших законів, а також рішеннями, що відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню (далі - рішення).

Згідно з частиною 1 статті 11 Закону України №606-XIV державний виконавець зобов'язаний вживати передбачених цим Законом заходів примусового виконання рішень, неупереджено, своєчасно i в повному обсязі вчиняти виконавчі дії.

Як передбачає частина 2 статті 11 Закону України №606-XIV, державний виконавець зобовязаний здійснювати заходи, необхідні для своєчасного і в повному обсязі виконання рішення, зазначеного в документі на примусове виконання рішення (далі - виконавчий документ), у спосіб та в порядку, встановленому виконавчим документом і цим Законом.

Таким чином, відповідний субєкт владних повноважень повинен діяти згідно вимог закону, оскільки його повноваження визначені у законі.

Судом встановлено, що між Відкритим акціонерним товариством «Сведбанк» та ОСОБА_6 укладено кредитний договір №201/0706/88-163 від 27 липня 2006 року, відповідно до якого ВАТ «Сведбанк» надав ОСОБА_6 кредит у розмірі 17 000,00 доларів США зі сплатою 14% річних та кінцевим строком повернення до 27 липня 2016 (а.с. 10-13).

В якості забезпечення зобов'язань за вищезазначеним договором між сторонами укладено Іпотечний договір від 27.07.2006 року, згідно із яким передано банку в іпотеку наступне нерухоме майно ОСОБА_6: квартиру, що розташована за адресою АДРЕСА_1 (а.с. 18-20).

28.11.2012 року між ПАТ «Сведбанк» та ТзОВ «Факторингова компанія ОСОБА_5» укладено договір факторингу №15, за яким банк відступив ТзОВ «Факторингова компанія ОСОБА_5» права вимоги за договорами іпотеки (а.с. 24-30).

На підставі вказаного договору, ПАТ «Сведбанк» відступило ТзОВ «Факторингова компанія ОСОБА_5», свої права вимоги за зобов'язаннями ОСОБА_6 за кредитним договором №201/0706/88-163 від 27 липня 2006 року.

У відповідності до даного договору до ТзОВ «Факторингова компанія ОСОБА_5» перейшли усі права іпотекодержателя за Іпотечним договором.

Відповідно до Інформаційної довідки з Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження обєктів нерухомого майна в порядку доступу державних виконавців (№106518226 від 04.08.2015 року) на предмет іпотеки за іпотечним договором від 28.11.2012 року, а саме: квартиру, що розташована за адресою АДРЕСА_1; накладений арешт нерухомого майна на підставі постанови ОСОБА_2 відділу ДВС Луцького МУЮ від 01 березня 2012 року ВП №31483236 про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження.

Як встановлено судом та підтверджується матеріалами справи, державним виконавцем Першого відділу ДВС Луцького МУЮ на підставі постанови від 01 березня 2012 року про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження у ВП №31483236 при примусовому виконанні виконавчого листа №2-2973/11, виданого 21.12.2011 року Луцьким міськрайонним судом Волинської області про звернення стягнення на 2-кімнатну квартиру, що розташована за адресою АДРЕСА_1, накладено арешт на все майно, що належить ОСОБА_6

Вказаною постановою, якою накладено арешт на все майно ОСОБА_6, на переконання позивача порушено його право в частині звернення стягнення на заставлене майно 2-кімнатну квартиру, що розташована за адресою АДРЕСА_1. У зв'язку із чим, пред'явлено вказаний позов.

Надаючи правову оцінку спірним відносинам, що виникли між сторонами у справі, суд виходить з наступного.

Частиною 1 статті 6 Закону України №606-XIV визначено, що державний виконавець зобов'язаний використовувати надані йому права відповідно до закону і не допускати у своїй діяльності порушення прав та законних інтересів фізичних і юридичних осіб.

За змістом частини 1 статті 17 Закону України №606-XIV передбачено, що примусове виконання рішень здійснюється державною виконавчою службою на підставі виконавчих документів, визначених цим Законом.

Відповідно до положень статі 52 Закону України №606-XIV звернення стягнення на майно боржника полягає в його арешті, вилученні та примусовій реалізації.

Згідно положень статті 57 Закону України №606-XIV арешт майна боржника застосовується для забезпечення реального виконання рішення. Арешт на майно боржника може накладатися державним виконавцем шляхом: винесення постанови про арешт коштів та інших цінностей боржника, що знаходяться на рахунках і вкладах чи на зберіганні у банках або інших фінансових установах; винесення постанови про арешт коштів, що перебувають у касі боржника або надходять до неї; винесення постанови про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження; проведення опису майна боржника і накладення на нього арешту.

Для задоволення вимог стягувачів, які не є заставодержателями, стягнення на заставлене майно боржника може бути звернуто у разі: виникнення права застави після винесення судом рішення про стягнення з боржника коштів; якщо вартість предмета застави перевищує розмір заборгованості боржника заставодержателю. В свою чергу, відповідно до частини 4 статті 54 Закону України №606-XIV, про звернення стягнення на заставлене майно для задоволення вимог стягувачів, які не є заставодержателями, державний виконавець повідомляє заставодержателя не пізніше наступного дня після накладення арешту на майно або тоді, коли йому стало відомо, що арештоване майно боржника знаходиться у заставі, та роз'яснює заставодержателю право на звернення до суду з позовом про зняття арешту із заставленого майна.

Відповідно до частини 8 статті 54 Закону України №606-XIV, примусове звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється державним виконавцем з урахуванням положень Закону України «Про іпотеку».

За приписами статті 1 Закону України «Про іпотеку» від 05.06.2003 №898-IV (далі - Закон України №898-IV), іпотека - вид забезпечення виконання зобов'язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом.

Статтею 3 Закону України №898-IV передбачено, що іпотека виникає на підставі договору, закону або рішення суду. До іпотеки, яка виникає на підставі закону або рішення суду, застосовуються правила щодо іпотеки, яка виникає на підставі договору, якщо інше не встановлено законом. Взаємні права і обов'язки іпотекодавця та іпотекодержателя за іпотечним договором виникають з моменту його нотаріального посвідчення. У разі іпотеки, яка виникає на підставі закону або рішення суду, взаємні права і обов'язки іпотекодавця та іпотекодержателя виникають з дня вчинення відповідного правочину, на підставі якого виникає іпотека, або з дня набрання законної сили рішенням суду. У разі порушення боржником основного зобов'язання відповідно до іпотеки іпотекодержатель має право задовольнити забезпечені нею вимоги за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими особами, права чи вимоги яких на передане в іпотеку нерухоме майно не зареєстровані у встановленому законом порядку або зареєстровані після державної реєстрації іпотеки. Якщо пріоритет окремого права чи вимоги на передане в іпотеку нерухоме майно виникає відповідно до закону, таке право чи вимога має пріоритет над вимогою іпотекодержателя лише у разі його/її виникнення та реєстрації до моменту державної реєстрації іпотеки. Пріоритет права іпотекодержателя на задоволення забезпечених іпотекою вимог за рахунок предмета іпотеки відносно зареєстрованих у встановленому законом порядку прав чи вимог інших осіб на передане в іпотеку нерухоме майно виникає з моменту державної реєстрації іпотеки. Зареєстровані права та вимоги на нерухоме майно підлягають задоволенню згідно з їх пріоритетом - у черговості їх державної реєстрації.

За змістом вимог частин 6, 7 статті 3 Закону України №898-IV, у разі порушення боржником основного зобов'язання відповідно до іпотеки іпотекодержатель має право задовольнити забезпечені нею вимоги за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими особами, права чи вимоги яких на передане в іпотеку нерухоме майно не зареєстровані у встановленому законом порядку або зареєстровані після державної реєстрації іпотеки. Якщо пріоритет окремого права чи вимоги на передане в іпотеку нерухоме майно виникає відповідно до закону, таке право чи вимога має пріоритет над вимогою іпотекодержателя лише у разі його/її виникнення та реєстрації до моменту державної реєстрації іпотеки. Пріоритет права іпотекодержателя на задоволення забезпечених іпотекою вимог за рахунок предмета іпотеки відносно зареєстрованих у встановленому законом порядку прав чи вимог інших осіб на передане в іпотеку нерухоме майно виникає з моменту державної реєстрації іпотеки. Зареєстровані права та вимоги на нерухоме майно підлягають задоволенню згідно з їх пріоритетом - у черговості їх державної реєстрації.

Згідно статті 1 Закону України «Про заставу» від 02.10.1992 №2654-XII, в силу застави кредитор (заставодержатель) має право в разі невиконання боржником (заставодавцем) забезпеченого заставою зобов'язання одержати задоволення з вартості заставленого майна переважно перед іншими кредиторами. Крім того, право заставодержателя на звернення стягнення саме на заставлене майно регулюється статтею 20 Закону України «Про заставу».

Аналогічні положення містяться у статті 572 Цивільного кодексу України, згідно якої в силу застави кредитор (заставодержатель) має право у разі невиконання боржником (заставодавцем) зобов'язання, забезпеченого заставою, одержати задоволення за рахунок заставленого майна переважно перед іншими кредиторами цього боржника, якщо інше не встановлено законом.

Відповідно до ч. 3 ст. 12 Закону України «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» на підставі реєстрації встановлюється пріоритет обтяження, якщо інші підстави для виникнення пріоритету не визначені цим Законом. Задоволення прав чи вимог декількох обтяжувачів, на користь яких встановлено обтяження одного й того ж рухомого майна, здійснюється згідно з пріоритетом, який визначається в порядку, встановленому цим Законом.

Статтею 14 вказаного Закону встановлено, що якщо інше не встановлено цим Законом, зареєстроване обтяження має вищий пріоритет над незареєстрованими обтяженнями. Пріоритет зареєстрованих обтяжень визначається у черговості їх реєстрації, за винятками, встановленими цим Законом. Обтяжувачі, які зареєстрували обтяження одного і того ж рухомого майна одночасно, мають рівні права на задоволення своїх вимог. Обтяжувач з вищим пріоритетом має переважне право на звернення стягнення на предмет обтяження.

Таким чином, за наявності договору іпотеки, укладеного з метою забезпечення виконання кредитних зобов'язань та договору про відступлення права вимоги в користь позивача, іпотекодержатель, в даному випадку ТзОВ «Факторингова компанія ОСОБА_5», має право, у разі невиконання боржником своїх зобов'язань, звернути стягнення на передане в іпотеку майно, оскільки наявність не скасованих постанов ДВС про арешт майна ОСОБА_6 на виконання заочного рішення Луцького міськрайонного суду про звернення стягнення на предмет іпотеки в користь стягувача ПАТ «Сведбанк», яке згодом було скасовано самим судом, робить неможливим виконання рішення Луцького міськрайонного суду від 25.03.2014 року звернення стягнення на предмет іпотеки квартири ОСОБА_6 у новому виконавчому провадженні, яке, як встановлено в судовому засіданні, що не заперечується представниками сторін, на даний час знаходиться на виконанні у ОСОБА_2 відділі ДВС про стягнення з ОСОБА_6 іпотечного майна в користь позивача - ТзОВ «Факторингова компанія ОСОБА_5».

Судом встановлено, що державним виконавцем Першого відділу ДВС Луцького МУЮ у виконавчому провадженні №31483236 арешт на майно накладено 01 березня 2012 року, що порушує право іпотекодержателя на звернення стягнення на передане в іпотеку майно.

Враховуючи вищевикладене, позивач має переважне право на погашення боргу ОСОБА_6 за іпотечним договором від 27.07.2006 року та договором від 28.11.2012 року про відступлення права вимоги, на наступне нерухоме майно: 2-кімнатну квартиру, що розташована за адресою АДРЕСА_1.

За таких обставин, суд приходить до висновку, що зважаючи на черговість реєстрації обтяжень, позивач, як обтяжувач, встановленим Законом України №898-IV, на даний час володіє переважним та першочерговим правом на отримання задоволення своїх вимог щодо одного й того ж нерухомого майна. Ї

Аналогічна правова позиція викладена, зокрема, в ухвалах Вищого адміністративного суду України від 11.09.2013 №К/800/1343/13 та від 04.02.2014 №К/9991/74324/12.

Відповідно до статті 60 Закону України №606-XIV, у разі прийняття судом рішення про зняття арешту з майна арешт з майна знімається за постановою державного виконавця не пізніше наступного дня, коли йому стало відомо про такі обставини. Копія постанови про зняття арешту з майна надсилається боржнику та органу (установі), якому була надіслана для виконання постанови про накладення арешту на майно боржника.

Крім того, суд звертає увагу, що у відповідності до п.20 Постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України «Про окремі питання юрисдикції адміністративних судів» від 20.05.2013 року №8, публічно-правовими є спори між особою, на майно якої накладено арешт у виконавчому провадженні і яка не є боржником у цьому провадженні, та органом державної виконавчої служби - суб'єктом владних повноважень з приводу рішень, дій чи бездіяльності, прийнятих (вчинених) під час проведення опису та арешту майна, що не пов'язані з визнанням права власності на арештоване майно.

Відповідно до ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно ч. 1 ст. 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.

Частиною 1 ст. 9 КАС України встановлено, що суд при вирішенні справи керується принципом законності, відповідно до якого органи державної влади, органи місцевого самоврядування, їхні посадові і службові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до положень ч. 1 ст. 11 КАС України, розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Частиною 1 ст. 71 КАС України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 72 цього Кодексу.

Згідно ч. 2 ст. 72 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Статтею 159 КАС України встановлено, що судове рішення повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яке ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Беручи до уваги вищенаведене, проаналізувавши матеріали справи та надані сторонами докази, суд приходить до висновку, що постанова ОСОБА_2 відділу ДВС Луцького МУЮ від 01 березня 2012 року ВП №31483236 про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження в частині накладення арешту на нерухоме майно ОСОБА_6, а саме: квартиру, що розташована за адресою АДРЕСА_1 є протиправною та підлягає скасуванню, а відтак, позовні вимоги ТзОВ «Факторингова компанія ОСОБА_5» підлягають до задоволення.

Відповідно до частини 1 статті 94 КАС України якщо судове рішення ухвалене на користь сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, суд присуджує всі здійснені нею документально підтверджені судові витрати з Державного бюджету України (або відповідного місцевого бюджету, якщо іншою стороною був орган місцевого самоврядування, його посадова чи службова особа).

Оскільки представник позивача в судовому засіданні відмовився від стягнення сплаченого судового збору, тому судовий збір не стягується.

Керуючись статтями 2, 11, 17, 71, 94, 158, 160, 162, 163, 181, 186 Кодексу адміністративного судочинства України, на підставі статтей 1, 6, 11, 17, 52, 54, 57, 82 Закону України «Про виконавче провадження», статтей 1,3 Закону України «Про іпотеку», статті 1 Закону України «Про заставу», статтей 12, 14 Закону України «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень», суд

ПОСТАНОВИВ:

Адміністративний позов задовольнити повністю.

Визнати протиправною та скасувати постанову ОСОБА_2 відділу державної виконавчої служби Луцького міського управління юстиції від 01 березня 2012 року ВП №31483236 про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження в частині накладення арешту на нерухоме майно ОСОБА_6, а саме: квартиру, що розташована за адресою АДРЕСА_1.

Постанова набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, встановленого статтею 186 КАС України, якщо таку апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги постанова, якщо її не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження або набрання законної сили рішенням за наслідками апеляційного провадження.

Постанова може бути оскаржена в апеляційному порядку повністю або частково шляхом подання апеляційної скарги до Львівського апеляційного адміністративного суду через Волинський окружний адміністративний суд. Апеляційна скарга на постанову суду подається протягом десяти днів з дня отримання копії постанови, яка буде виготовлена в повному обсязі 28 вересня 2015 року. Копія апеляційної скарги одночасно надсилається особою, яка її подає, до Львівського апеляційного адміністративного суду.

ГоловуючийС.Ф. Костюкевич