Постанова № 51655628, 23.09.2015, Харківський апеляційний господарський суд

ХАРКІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"23" вересня 2015 р. Справа № 922/2749/15

Колегія суддів у складі:

головуючий суддя Слободін М.М., суддя Гончар Т. В. , суддя Гребенюк Н. В.

при секретарі Томіній І.В.

за участю представників сторін:

позивача - ОСОБА_1, дов. №14-94 від 18.04.2014 р.

відповідача - ОСОБА_2, дов. №15 від 26.05.2015 р., ОСОБА_3, директор,

розглянувши у відкритому судовому засіданні у приміщенні Харківського апеляційного господарського суду апеляційну скаргувідповідача (вх. № 3918 Х/3) на рішення господарського суду Харківської області від 06.07.15 у справі № 922/2749/15

за позовом Публічного акціонерного товариства "Національна акціонерна компанія "Нафтогаз України", м. Київ,

до Товариства з обмеженою відповідальністю "Плазма-3", м. Зміїв Зміївського району Харківської області,

про стягнення 6660,59 грн.

ВСТАНОВИЛА:

У травні 2015 року позивач- Публічне акціонерне товариство "Національна акціонерна компанія "Нафтогаз України" звернувся до господарського суду Харківської області з позовною заявою про стягнення з Товариства з обмеженою відповідальністю "Плазма-3", відповідача, 6660,59 гривень, з яких 4022,79 гривень пені, 904,79 гривень 3% річних, 1733,01 гривень інфляційних, обґрунтовуючи свої вимоги тим, що відповідач в порушення умов укладеного сторонами договору №13/2617-БО-32 від 28 грудня 2012 року та додаткової угоди до нього №1 від 19 липня 2013 року неналежним чином виконав свої зобов'язання щодо своєчасної оплати за природний газ.

Рішенням господарського суду Харківської області від 06.07.2015 року у справі № 922/2749/15 (суддя Аріт К.В.) позов було задоволено.

Стягнуто з відповідача на користь позивача 4022,79 грн. пені, 904,79 грн. 3% річних, 1733,01 грн. інфляційних, 1827,00 грн. судового збору

Відповідач не погодився з рішенням місцевого господарського суду, подав до Харківського апеляційного господарського суду апеляційну скаргу, в якій просить скасувати це рішення та прийняти нове рішення, яким відмовити в задоволенні позову.

Апеляційну скаргу з урахуванням поряснень до апеляційної скарги (вх.№ 13123 від 16.09.2015 року) обгрунтовує тим, що згідно з пунктом 9.1 договору купівлі-продажу природного газу № 13/2617-БО-32 від 28.12.2012 року у разі виникнення спорів сторони зобов'язуються вирішувати їх шляхом переговорів, Проте жодних переговорів до подання своєї позовної заяви позивач з відповідачем не вів. Крім того, позивач не направляв в порядку стаття 6 ГПК України жодних претензій до позивача.

Таким чином, як вказує відповідач, досудового врегулювання спору між сторонами не відбулося.

Крім того, вказує на те, що згідно з пунктом 6.4 договору купівлі-продажу природного газу № 13/2617-БО-32 від 28.12.2012 року при наявності боргу або заборгованості зі сплати неустойки, незалежно від призначення платежу, визначеного покупцем, у першу чергу відшкодовуються витрати продавця, пов'язані з одержанням виконання, у другу чергу - неустойка, у третю чергу -основна сума боргу.

З січня 2013 року і по дату подачі позовної заяви позивач порушував цей пункт договору, не зараховував платежі відповідача як неустойку, в підписаних сторонами актах звірки розрахунків не вказував жодних боргів (ані основного, ані неустойки), не пред'являв жодних претензій, а зараховував платежі ТОВ «Плазма-3» як основний платіж, чим позбавив відповідача можливості ще у 2013 р. вийти з пропозицією к позивачу змінити п 6.1 договору щодо строків остаточних розрахунків за спожитий газ.

Вказана обставина, за висновком відповідача, свідчить про те, що позивач два роки обманював відповідача про реальне положення його заборгованості, що є порушенням принципу добросовісності, встановленого пунктом 6 частини 1 статті З, частиною З статті 509 Цивільного кодексу України.

Таким чином, як стверджує відповідач, позивач не має права на стягнення неустойки, інфляційних витрат та 3% річних, так як вчинив неправомірні і недобросовісні дії, а відповідач підлягає звільненню від відповідальності на підставі частини 3 статті 219 Господарського кодексу України.

Ухвалою Харківського апеляційного господарського суду від 27.07.2015 року, з урахуванням ухвали Харківського апеляційного господарського суду від 14.09.2015 року про виправлення описки, апеляційну скаргу відповідача було прийнято до провадження та призначено її до розгляду на 23.09.2015 року на 9:30 год.

Представники відповідача в судовому засіданні 23.09.2015 року підтримали апеляційну скаргу.

Представник позивача в судовому засіданні 23.09.2015 року проти доводів апеляційної скарги заперечує, вважає оскаржуване рішення законним та обгрунтованим, просить залишити його без змін, а апеляційну скаргу - без задоволення.

Розглянувши матеріали справи, а також викладені в апеляційній скарзі , поясненнях до апеляційної скарги доводи відповідача, заслухавши пояснення представників відповідача та позивача, перевіривши правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, а також повноту встановлених обставин справи та відповідність їх наданим доказам, та повторно розглянувши в порядку статті 101 Господарського процесуального кодексу України, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, виходячи з наступного.

Як свідчать матеріали справи та було вірно встановлено господарським судом першої інстанції, 28 грудня 2012 року між Публічним акціонерним товариством "Національна акціонерна компанія "Нафтогаз України", продавцем, та Товариством з обмеженою відповідальністю "Плазма- 3", покупцем, було укладено договір купівлі-продажу природного газу №13/2617-БО-32 (далі договір), та додаткову угоду №1 від 19 липня 2013 року до договору (далі додаткова угода), відповідно до умов яких продавець зобов'язується передати у власність відповідача у 2013 році природній газ, ввезений на митну територію України ПАТ «Національна акціонерна компанія «Нафтогаз України» за кодом згідно УКТ ЗЕД 2711 21 00 00, а покупець - прийняти та оплатити цей природний газ (надалі газ) на умовах цього договору.

Згідно з пунктом п.6.1. договору оплата за газ здійснюється відповідачем виключно грошовими коштами шляхом 100% поточної оплати протягом місяця поставки газу. Остаточний розрахунок за фактично переданий газ здійснюється до 14-го числа місяця, наступного за місяцем поставки газу.

Зі змісту позовної заяви вбачається, що позивач в обгрунтування позову посилається на те, що на момент закінчення строку дії договору позивачем свої зобовязання були виконані в повному обсязі та поставлено відповідачу природний газ у 2013 році в обсязі 359,744 тис.м.куб. на загальну суму 1 665 903,10 грн., що підтверджується актами приймання-передачі природного газу. Однак відповідач в порушення умов укладеного договору, у встановлені строки свої зобовязання по оплаті отриманого ним природного газу виконав несвоєчасно, внаслідок чого позивачем були нараховані 3% річних на суму 904.79 грн., інфляційні витрати на суму 1733,01 грн. та пеня в розмірі 4022,79 грн.

Місцевий господарський суд, задовольняючи позовні вимоги, виходив з того, що оскільки відповідач не виконав свого обов"язку щодо оплати поставленого газу, то позивач правомірно заявив до стягнення 3% річних на суму 904.79 грн., інфляційні витрати на суму 1733,01 грн. та пеню в розмірі 4022,79 грн.

Є безпідставними посилання відповідача як на підставу для відмови в позові на особливості здійснення ним господарської діяльності з надання послуг з теплопостачання, з урахуванням яких відповідач був позбавлений можливості самостійно впливати на своєчасність розрахунків за придбаний природний газ, оскільки вказана обставина не звільняє відповідача від встановлених договором обов"язків.

Крім того, місцевий господарський суд вказував на те, що відсутність досудового врегулювання позову, на яку посилався відповідач, не тягне за собою відмову в задоволенні позову.

За висновком господарського суду першої інстанції, стягнення пені - це право позивача, а не безумовний обовязок, а тому посилання відповідача на порушення встановленого пунктом п.6.4. договору черговості (у першу чергу відшкодовуються витрати продавця, повязані з одержанням виконання, у другу чергу - неустойка, у третю чергу - основна сума боргу) є безпідставними.

Колегія суддів погоджується із висновком господарського суду першої інстанції щодо наявності достатніх правових підстав для задоволення позову, зважаючи на таке.

Відповідно до частини 1 статті 193 Господарського кодексу України суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться.

Згідно зі статтею 526 Цивільного кодексу України зобовязання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Відповідно до статті 530 Цивільного кодексу України якщо у зобовязанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

Статтею 629 Цивільного кодексу України встановлена обовязковість договору для виконання сторонами.

Згідно зі статтею 525 Цивільного кодексу України одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

Відповідно до статей 625 Цивільного кодексу України, боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання повинен сплатити кредитору суму грошового боргу з урахуванням індексів інфляції та 3% річних.

Як свідчать матеріали справи та було вірно встановлено місцевим господарським судом, на момент закінчення строку дії договору позивачем свої зобовязання були виконані в повному обсязі та поставлено відповідачу природний газ з 31 січня по 31.12.2013 році в обсязі 359,744 тис.м.куб. на загальну суму 1 665 903,10 грн., що підтверджується актами приймання-передачі природного газу: від 31.01.2013 року на суму 252540,22 грн.; від 28 лютого на суму 296425,81 грн.; від 31.03.2013 року на суму 271569,44 грн.; від 30.04.2013 року на суму 87006,64 грн.; від 31.05.2013 року на суму 27942,44 грн.; від 30.06.2013 року на суму 32832,60 грн.; від 31.07.2013 року на суму 36896,42 грн.; від 31.08.2013 року на суму 24915,75 грн.; від 30.09.2013 року на суму 28545,29 грн.; від 31.10.2013 року на суму 163549,18 грн.; від 30.11.2013 року на суму 186221,15 грн; від 31.12.2013 року на суму 257458,16 грн. (а.с. 18-29).

Відповідно до пункту 6.1 договору оплата за газ здійснюється покупцем виключно грошовими коштами шляхом 100% поточної оплати протягом місяця поставки газу. Остаточний розрахунок за фактично переданий газ здійснюється до 14-го числа місяця, наступного за місяцем поставки.

Однак відповідач в порушення умов укладеного договору та статей 525, 530, 624 Цивільного кодексу України у встановлені строки свої зобовязання по оплаті отриманого ним природного газу виконав несвоєчасно, періодично прострочував оплату поставленого газу, у зв"язку з чим позивач заявив до стягнення з відповідача 3% річних у сумі 904.79 грн., інфляційні витрати у сумі 1733,01 грн.

Колегія суддів, перевіривши здійснений позивачем розрахунок 3% річних та інфляційних, дійшла висновку про його обгрунтованість та законність, у зв"язку з чим позовні вимоги щодо стягнення з відповідача 3% річних в сумі 904.79 грн. та інфляційних втрат у сумі 1733,01 грн. підлягають задоволенню.

Відповідно до частини 1 статті 611 Цивільного кодексу України у разі порушення зобовязання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема, сплата неустойки.

Відповідно до частини 3 статті 549 Цивільного кодексу України пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання.

У пункті 7.2 договору встановлений обов"язок покупця у разі невиконання вимог пункту 6.1 договору, який регулює здійснення оплати за газ, крім суми заборгованості сплатити пеню у розмірі подвійної ставки Національного Банку України, що діяла за період, за який сплачується пеня від суми простроченого платежу за кожний день прострочення платежу.

Згідно з частиною 6 статті 232 Господарського кодексу України нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов'язання, якщо інше не встановлено законом або договором, припиняється через шість місяців від дня, коли зобов'язання мало бути виконано

Позивачем у позові заявлено до стягнення пеню в розмірі 4022,79 грн., розраховану щомісяця за період з 14.02.2013 року по 28.02.2014 року (а.с. 32-35).

Колегія суддів, перевіривши здійснений позивачем розрахунок пені, знаходить його обгрунтованим та таким, що відповідає вимогам частини 6 статті 232 Господарського кодексу України, а тому позовні вимоги в частині стягнення пені у вказаному розмірі підлягають задоволенню.

Відповідач як в суді першої інстанції, так і в апеляційній скарзі як на підставу для відмови в позові посилався на те, що його підприємство надає послуги з теплопостачання тільки одному споживачу- КЗОЗ Обласний тубсанаторій Занки, який фінансується з обласного бюджету. Розрахунки за надану відповідачем послугу бюджет проводить тільки при наявності фінансування і наявності коштів, а не в фіксовану дату, а споживач розраховується за природний газ на наступний день після надходження коштів від бюджету. Отже, враховуючи особливості здійснення відповідачем господарської діяльності, він був позбавлений можливості самостійно впливати на своєчасність розрахунків за придбаний природний газ.

Однак, колегія суддів вважає такі посилання безпідставними, зважаючи на таке.

Відповідно до частини 2 статт 218 Господарського кодексу України у разі якщо інше не передбачено законом або договором, суб'єкт господарювання за порушення господарського зобов'язання несе господарсько-правову відповідальність, якщо не доведе, що належне виконання зобов'язання виявилося неможливим внаслідок дії непереборної сили, тобто надзвичайних і невідворотних обставин за даних умов здійснення господарської діяльності. Не вважаються такими обставинами, зокрема, порушення зобов'язань контрагентами правопорушника, відсутність на ринку потрібних для виконання зобов'язання товарів, відсутність у боржника необхідних коштів.

Отже, несвоєчасні розрахунки контрагентів відповідача не вважаються обставинами непереборної сили, а тому вказана обставина не звільняє відповідача від взятих на себе обовязків за договором, який в силу статті 624 Цивілього кодексу України є обов"язковим для виконання сторонами.

Крім того, відповідач у суді першої інстанції, а також в апеляційній скарзі вказує на те, що позивач порушив умови договору, щодо порядку та умов проведення розрахунків, а саме: п.6.4. договору, відповідно до якого при наявності боргу або заборгованості зі сплати неустойки, незалежно від призначення платежу, визначеного покупцем, у першу чергу відшкодовуються витрати продавця, повязані з одержанням виконання, у другу чергу - неустойка, у третю чергу - основна сума боргу.

За висновком відповідача, з січня 2013 року і по дату подачі позовної заяви позивач порушував цей пункт договору, не зараховував платежі відповідача як неустойку, в підписаних сторонами актах звірки розрахунків не вказував жодних боргів (ані основного, ані неустойки), не пред'являв жодних претензій, а зараховував платежі ТОВ «Плазма-3» як основний платіж, чим позбавив відповідача можливості ще у 2013 р. вийти з пропозицією к Позивачу змінити п 6.1 договору щодо строків остаточних розрахунків за спожитий газ.

Вказана обставина, за висновком відповідача, свідчить про те, що позивач два роки обманював відповідача про реальне положення його заборгованості, що є порушенням принципу добросовісності, встановленого пунктом 6 частини 1 статті З, частиною З статті 509 Цивільного кодексу України.

Таким чином, як стверджує відповідач, позивач не має права на стягнення неустойки, інфляційних витрат та 3% річних, а відповідач підлягає звільненню від відповідальності на підставі частини 3 статті 219 Господарського кодексу України.

Однак, колегія суддів не може погодитися із такими твердженнями відповідача, зважаючи на таке.

Відповідно до частини 3 статті 219 Господарського кодексу України якщо правопорушенню сприяли неправомірні дії (бездіяльність) другої сторони зобов'язання, суд має право зменшити розмір відповідальності або звільнити відповідача від відповідальності.

Однак позивач виконав свої зобов"язання відповідно до умов договору .

Частина 1 статті 550 Цивільного кодексу України передбачає, що право на неустойку (штраф, пеню) виникає незалежно від наявності у кредитора збитків, завданих невиконанням або неналежним виконанням зобов'язання.

Отже, виходячи зі змісту вказаної норми, стягнення пені - це право позивача, а не безумовний обовязок. Разом з цим, відповідно до статті 12 Цивільного кодексу України особа здійснює цивільні права на власний розсуд.

Таким чином, оскільки позивач не скористався своїм правом на нарахування пені з січня 2013 року до лютого 2014 року, то незарахування платежів відповідача за цей період в рахунок пені є цілком правомірним, у зв"язку з чим відповідач не може бути звільнений від відповідальності за невиконання зобов"язання на підставі частини 3 статті 219 Господарського кодексу України.

Відповідач у суді першої інстанції та в апеляційній скарзі як на підставу для відмови в позові посилається на те, що в порушення умов пункту 9.1 договору та статті 6 ГПК України не було досудового врегулювання спору.

Колегія суддів вважає такі посилання необгрунтованими, зважаючи на таке.

Згідно з п.9.1 договору, у разі виникнення спорів сторони зобовязуються вирішувати їх шляхом переговорів.

Відповідно до статті 6 ГПК України підприємства та організації, чиї права і законні інтереси порушено, з метою безпосереднього врегулювання спору з порушником цих прав та інтересів, звертаються до нього з письмовою претензією.

Проте, виходячи з положень ст.ст.55, 124 Конституції України, суд не вправі відмовити в прийнятті позовної заяви лише з тієї підстави, що її вимоги можуть бути розглянуті в досудовому порядку.

Крім того, в резолютивній частині рішення Конституційного Суду України від 09.07.2002 року у справі щодо офіційного тлумачення положення частини 2 статті 124 Конституції України (справа про досудове врегулювання спору) положення частини 2 статті 124 Конституції України щодо поширення юрисдикції судів на всі правовідносини, що виникають у державі, в аспекті конституційного звернення необхідно розуміти так, що право особи на звернення до суду за вирішенням спору не може бути обмежене законом, іншим нормативно-правовим актом.

В резолютивній частині рішення Конституційного Суду України від 25.12.1997 року вказано про те, що частину першу статті 55 Конституції України треба розуміти так, що кожному гарантується захист прав і свобод у судовому порядку. Суд не може відмовити у правосудді, якщо права і свободи порушені або порушуються, створено або створюються перешкоди для їх реалізації або мають місце інші ущемлення прав та свобод. Відмова суду у прийнятті позовних та інших заяв, скарг, оформлених відповідно до чинного законодавства, є порушенням права на судовий захист, яке згідно зі статтею 64 Конституції України не може бути обмежене.

У пункті 1.8 Постанови пленуму Вищого господарського суду України від 17 грудня 2013 року №14 Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобовязань зазначено про те, що попереднє, до подання позову до господарського суду, звернення кредитора до боржника з вимогою про сплату сум пені, інфляційних нарахувань та процентів річних не передбачено законом і тому не є обовязковим. Отже, неподання позивачем (кредитором) доказів такого звернення не тягне за собою відмови в задоволенні відповідних позовних вимог.

Отже, місцевий господарський суд дійшов цілком обгрунтованого висновку щодо наявності достатніх правових підстав для задоволення позову, а доводи апеляційної скарги не спростовують висновків господарського суду першої інстанції, викладених в оскаржуваному рішенні.

Враховуючи викладене, колегія суддів дійшла висновку, що місцевий господарський суд, приймаючи оскаржуване рішення, повністю дослідив обставини, які мають значення для справи, правильно застосував норми матеріального та процесуального права, а тому підстави для скасування або зміни вказаного рішення відсутні.

Керуючись статтями 33, 43, 99, 101, пунктом 1 статті 103, статтею 105 Господарського процесуального кодексу України, колегія суддів,-

ПОСТАНОВИЛА:

Апеляційну скаргу відповідача залишити без задоволення.

Рішення господарського суду Харківської області від 06.07.15 у справі № 922/2749/15 залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена протягом двадцяти днів до Вищого господарського суду України.

Повний текст постанови складено 28.09.2015 року.

Головуючий суддя Слободін М.М.

Суддя Гончар Т. В.

Суддя Гребенюк Н. В.