Рішення № 51599050, 22.09.2015, Вінницький міський суд Вінницької області

Справа № 127/14881/15-ц

Провадження № 2/127/4779/15

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

22.09.2015 м. Вінниця

Вінницький міський суд Вінницької області

в складі головуючого судді Волошина С.В.,

за участі секретаря Тонкопій Ю.І.,

позивача ОСОБА_1,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Вінниці в залі суду справу за позовом ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю "Лізингова компанія "Автофінанс" про захист прав споживача, визнання договору фінансового лізингу № 001436 від 10.04.2015 року недійсним та стягнення коштів, -

В С Т А Н О В И В:

25.06.2015 року ОСОБА_1 (надалі позивач) звернувся в суд з позовом до ТОВ "Лізингова компанія "Автофінанс" про захист прав споживача, визнання договору фінансового лізингу № 001436 від 10.04.2015 року недійсним та стягнення коштів.

Позов мотивовано тим, що 10.04.2015 року між ним та ТОВ "Лізингова компанія "Автофінанс" укладено договір фінансового лізингу № 001436 з додатками (далі Договір), згідно з п.1.1 якого предметом лізингу по даному договору є автомобіль Ssang Yong Kyron.

Відповідно до умов Договору ТОВ "Лізингова компанія "Автофінанс" прийняло на себе зобов'язання придбати предмет лізингу - автомобіль Ssang Yong Kyron у власність та передати предмет лізингу у користування лізингоодержувачу - позивачу ОСОБА_1 у порядку та на умовах, передбачених договором.

В усній формі представник відповідача роз'яснила, що позивач повинен спочатку сплатити передплату за транспортий засіб (авансовий платіж) в сумі 50% від вартості шляхом перерахування коштів на розрахунковий рахунок відповідача, після чого з ним буде укладено договір лізингу і протягом декілької днів відповідач передасть йому в користування предмет лізингу. В той же день позивачем було сплачено на рахунок відповідача 120000 грн. з призначенням платежу: згідно договору № 001436. При цьому представником відповідача не було роз'яснено призначення платежу в розмірі 120000 грн., який виявився адміністративним платежем лізингодавцю за організаційні заходи, повязані з підготовкою та укладенням договору, а навпаки введено в оману, що це часткова оплата вартості предмета лізингу, на що він і розраховував. У нього не було можливості детально ознайомитися з умовами договору під час його підписання, так як представник відповідача не надала йому достовірної інформації, завірила в тому, що всі істотні умови договору вона йому пояснила та спонукала підписати договір швидше, без детального ознайомлення з ним, посилаючись на зайнятість. Крім цього, позивачу протягом обіцяних днів предмет лізингу так і не був переданий. Таким чином, представником компанії введено його в оману щодо обставин, які мають істотне значення, а тому позивач вважає оспорюваний договір недійсним.

Відповідач також порушив його права як споживача, оскільки під час укладання даного правочину застосував нечесну підприємницьку діяльність, позбавив його достатнього часу для прийняття свідомого рішення. Умови оспорюваного правочину порушують Закон України " Про захист прав споживачів", так як вони є несправедливими, суперечать принципу добросовісності, що є підставою для визнання такого договору недійсним.

Наведені обставини і стали підставою для звернення позивача з позовом до суду до відповідача, в якому він просив визнати договір фінансового лізингу від 10.04.2015 року №001436 недійсним, стягнути з відповідача сплачені позивачем кошти в розмірі 120000 грн., які зараховані на рахунок відповідача в якості адміністративного платежу та 1 440 грн. комісії.

Позивач ОСОБА_1 в судовому засіданні підтримав позовні вимоги з підстав, наведених в позовній заяві, вказав на те, що його обманули, оскільки якби він знав, що йому треба сплатити настільки великий платіж відповідачу за його послуги та власне предмет лізингу він ніколи б не погодився на такі умови договору, просив визнати договір фінансового лізингу №001436 від 10.04.2015 року недійсним та стягнути з відповідача сплачені ним кошти. Також суду повідомив, що 08.04.2015 року він знайшов об»яву на сайті про продаж автомобіля, яке його влаштовувало. На сайті були номера телефонів та він одразу зателефонував до відповідача. Попросив, щоб йому скинули сканкопію договору, однак представники відповідача відмовились, оскільки сказали, що форма договору є власністю компанії та з договором він може ознайомитись тільки у них. 10.04.2015 року, це була пятниця перед Пасхою, він поїхав до м. Хмельницького, вул. Камянецька 53, оскільки це було найближче представництво відповідача, та прибув до офісу відповідача близько 15 год. Там він ознайомився з умовами Договору, додатками до нього, та, відповідно, встановив, що ціна предмету лізингу становила 232900 грн., що його влаштовувало. Представник відповідача повідомив йому, що для того, аби договір був укладений та йому через кілька днів передали предмет лізингу, йому треба сплатити 50 % його вартості в відділенні «Укрсиббанку», що він і зробив, що підтверджується відповідною квитацією. Коли він повернувся з проплатою до офісу відповідача, йому надали для підпису інший договір вже зовсім з іншою ціною предмету лізингу, а саме 535900 грн. Коли він поцікавився, чому змінилась ціна, йому представник позивача повідомив, що це просто нова форма договору та вказана ціна розрахована на осіб, які будуть здійснювати виплату на протязі 6 років, а, оскільки в нього строк виплати лізингових платежів менший, то його така ціна не стосується. На умови договору він погодився, оскільки предмет лізингу він мав отримати через кілька днів після здійснення проплати та вважав, що заплативши 120000 грн., у нього залишиться до виплати лише 112 900 грн. З Договору вбачається, що його додатками є Додаток № 1 Графік сплати авансового внеску, Додаток № 2 Специфікація, і Додаток № 3 Графік покриття витрат та виплати лізингових платежів. Разом з тим, представник відповідача, мабуть помилково, в якості Додатку № 3 надала йому не графік покриття витрат та виплати лізингових платежів, а Специфікацію № 3 від Договору, який йому попередньо давали на ознайомлення, та ціна предмету лізингу там вказана 232 900 грн. Коли представник відповідача надала йому для підпису інший договір, то сказала, що вона помилилась та, відповідно, він має підписати саме цей договір, сказала також, що відмінностей між першим та другим договором немає. Коли він вдома вичитав договір, та після Пасхи, а саме 14, 15 квітня 2015 року намагався звязатись з представником відповідача з яким він спілкуватись, щоб уточнити виниклі у нього сумніви з приводу предмету лізингу, йому по телефону інші представники відповідача повідомляли, що якщо у нього є якісь претензії, то нехай він звертається до суду. З представником, з яким він спілкувався при укладенні договору, йому так і не вдалось поспілкуватись. Однак, коли він вперше зателефонував після Пасхи до відповідача, він зрозумів, що його обманули та ціна предмета лізингу становить 535900 грн. Долучив до своїх письмових пояснень правове обгрунтування позовних вимог з посиланням на ЗУ " Про фінансовий лізинг", ЦК України, ЗУ " Про захист прав споживача", практику судів України.

Представник відповідача, будучи належним чином повідомленим про день, час та місце судового розгляду справи, в судове засіданні не з'явився. Від представника ТОВ "Лізингова компанія "Автофінанс" ОСОБА_2 до суду надійшло клопотання про розгляд справи за відсутності представника товариства (а.с.41). В письмових запереченнях представник відповідача позовні вимоги не визнав, вважає їх безпідставними, просить в задоволенні позову відмовити, з тих підстав, що договір фінансового лізингу № 001436 від 10.04.2015 року, укладений між сторонами даного цивільно - правового спору, відповідає вимогам ЗУ "Про фінансовий лізинг", ЦК України. Договір містить найменування товару (предмет лізингу), розмір лізингових платежів та строк лізингу. Підтвердженням отримання позивачем повної, необхідної, доступної та достовірної інформації про положення Договору є особисте підписання позивачем кожної сторінки Договору та додатків до нього, а, отже, між сторонами було досягнуто згоди по всіх істотних умовах. Після підписання Договору позивач сплатив 120 000 грн., з яких, згідно умов визначених п. 9.7. Договору, а саме 53 590, 90 грн., як адміністративний платіж, а решта в розмірі 66 410,10 грн. - в рахунок авансового платежу, як його частина. Таким чином, по факту позивачем відповідно до вимог Договору було сплачено в повному обсязі адміністративний платіж та частина авансового платежу. Згідно п.1.8 ст.1 Договору, обчислення строку передачі предмета лізингу розпочинається після сплати трьох складових, які чітко визначені в Договорі. Представник відповідача вважає, що інформація про фінансову послугу в Договорі викладені досить детально і ясно, тому позивач мав повну і достовірну інформацію про послуги відповідача та порядок їх надання, сплати коштів тощо. Відповідач не погоджується з твердженням позивача про те, що умови Договору є несправедливими, оскільки в позовній заяві відсутнє посилання на будь які докази недійсності оспорюваного Договору чи окремих його частин, відсутні також докази порушення прав позивача як споживача фінансової послуги. Відповідно до ч.2 ст.16 Закону України "Про фінансовий лізинг", лізингові платежі можуть включати: суму, яка відшкодовує частину вартості предмета лізингу; платіж як винагороду лізингодавцю за отримане у лізинг майно; компенсацію відсотків за кредитом; інші витрати лізингодавця, що безпосередньо пов'язані з виконанням договору лізингу. Сторони вправі вільно обирати та погоджувати будь які умови договору та будь які лізингові платежі, які необхідні сторонам які необхідні сторонам для належного виконання правочину. Лізингоодержувач погодився з усіма умовами Договору під час його підписання і здійснив оплату адміністративного платежу та частково оплату авансового платежу. Підтвердженням отримання позивачем повної, необхідної, доступної та достовірної інформації про положення Договору є особисте підписання позивачем кожної сторінки Договору, а отже було досягнуто згоди по всіх істотних умовах. Представник відповідача також вказує на те, що жодного належного та допустимого доказу щодо факту введення позивача в оману, наявності в діях відповідача умислу позивачем не надано. Вважає, що твердження позивача про введення його в оману є лише стособом ухилитись від взятих на себе зобовязань та характеризує позивача як недобросовісного клієнта, який має на меті відмовитись від правочину за будь яку ціну. Відповідач також вважає, що безпідставним є посилання позивача на ЗУ "Про захист прав споживачів", оскільки правовідносини, що виникли при вирішенні даного спору, регулюються спеціальним Законом України "Про фінансовий лізинг" та положеннями ЦК України. В укладеному сторонами Договорі відсутні несправедливі умови, а тому твердження Позивача про наявність таких умов у Договорі є необґрунтованим та таким, що не відповідає дійсності. Відповідно до ч.ч.1, 2 ст.18 Закону України "Про захист прав споживачів", продавець (виконавець, виробник) не повинен включати у договори із споживачем умови, які є несправедливими. Умови договору є несправедливими, якщо, всупереч принципу добросовісності, його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків на шкоду споживача. В спірному договорі не відбулося дисбалансу договірних прав між Сторонами чи порушення принципу добросовісності, які створюють істотний дисбаланс прав та обов'язків, оскільки в договорі відсутні обов'язки Лізингоодержувача, які спричиняють чи могли спричинити шкоду останньому. Посилання позивача на те, що ТОВ "Лізингова компанія "Автофінанс" своїми діями ввела його як споживача в оману не відповідає дійсності, оскільки позивач погодився з умовами та самостійно підписав Договір, обрав на власний розсуд Предмет Лізингу по Договору і ознайомився з умовами Договору, підписав його, відповідно і підстави для задоволення його позову відсутні (а.с. 43 - 46).

Суд, заслухавши пояснення позивача, взявши до уваги заперечення представника відповідача, дослідивши матеріали справи та докази в їх сукупності та взаємозвязку, встановив наступні фактичні обставини справи та відповідні їм правовідносини.

10.04.2015 року між позивачем ОСОБА_1 та ТОВ "Лізингова компанія "Автофінанс" укладено договір фінансового лізингу №001436, згідно якого відповідач зобов'язується придбати предмет лізингу, а саме: автомобіль Ssang Yong Kyron, обєм двигуна 2,3 л., привід 4Х4 та передати його у користування позивача в строк та на умовах цього Договору, а позивач зобов'язується прийняти предмет лізингу та сплачувати лізингові платежі та інші платежі згідно з умовами договору (а.с. 11 - 18).

В цей же день позивач сплатив ТОВ "Лізингова компанія "Автофінанс" 120000 гривень, що підтверджується квитанцією №182 (а.с.26). Призначення платежу - згідно договору № 001436.

Не зазначення в квитанції дійсного призначення платежу, а також, відповідно, розподіл внесеної суми за різними цільовими призначеннями, в тому числі і "адміністративний платіж" в сумі 53590, 90 грн. дає підстави для висновку, що дії відповідача були нечесними та недобросовісними і вчинені умисно з метою приховати обставини, які могли б зумовити відмову позивача від сплати вказаної суми (значної винагороди відповідачу за його послуги адміністративний платіж). Вказані дії вчинені з метою схилити позивача до внесення коштів на рахунок відповідача з невідомим для нього дійсним призначенням.

Разом з тим, в Договорі у розділі "визначення термінів" та по тексту договору цей платіж значиться як першочерговий одноразовий адміністративний платіж у розмірі 10% від вартості предмета лізингу (згідно Додатку №1) за перевірку, розгляд та підготовку документів для укладення договору. Зі змісту Договору слідує, що таке призначення вказаного платежу зберігається незалежно від назви призначення платежу у квитанції на сплату (а.с. 11).

За умовами договору до отримання в користування предмета лізингу лізингоодержувач повинен сплатити лізингодавцю перший внесок, який не входить до обсягу фінансування та складається з таких платежів: адміністративний платіж -10%, авансовий платіж - 50 %, комісія за передачу -3% від ціни предмета лізингу. Авансовий платіж, який відповідно до умов договору може збільшитись в сумі, лізингоодержувач має право сплатити частинами протягом 12 місяців (п. 9.2 Договору). Вказане випливає із визначення термінів у договорі, його умов та підтверджується Додатком №1 до Договору (п. 9.1 9.7 Договору) (а.с. 11 - 19).

Згідно з п. 3.1 вище вказаного Договору фінансового лізингу, лізингодавець бере на себе зобов'язання придбати предмет лізингу (автомобіль Ssang Yong Kyron), зазначений у п. 1.1 договору та специфікації, що є додатком № 2 до договору, у власність та передати предмет лізингу у користування лізингоодержувачу на строк та на умовах, передбачених договором.

Пунктом 4.1. Договору передбачено, що предмет лізингу передається в користування лізингоодержувачеві протягом строку, який становить не більше 120 (сто двадцяти) робочих днів з моменту сплати лізингоодержувачем на рахунок лізингодавця адміністративного платежу, авансового платежу, комісії за передачу предмета лізингу, у разі наявності сплати різниці до вже сплаченого авансового платежу на умовах викладених у п. 9.4 ст. 9 даного договору, або різниці вже сплаченого авансового платежу на умовах, викладених у п. 9.6 ст. 9 даного договору.

У статті 11 оспорюваного договору визначені умови переходу від лізингодавця до лізингоодержувача права власності на предмет лізингу (викуп предмета лізингу).

Належне виконання лізингоодержувачем обов'язків зі сплати всіх лізингових платежів, передбачених договором лізингу, означає реалізацію ним права на викуп отриманого у лізинг майна.

Таким чином, на правовідносини, що складаються між сторонами договору фінансового лізингу поширюються, зокрема, і елементи договорів оренди та купівлі-продажу.

Зі змісту оспорюваного договору вбачається, що сторони остаточно не визначились з вартістю предмета лізингу та, як наслідок, не погодили графік сплати лізингових платежів, який в договорі неодноразово згадується як Додаток № 3, але до договору не додається.

Разом з тим, суд звертає увагу на те, що в якості Додатку № 3 до Договору долучено специфікацію із зазначенням ціни предмета лізингу в розмірі 232900 грн., що в свою чергу підтверджує позицію позивача щодо обставин укладення оспорюваного Договору та первинне пропонування йому предмету лізингу саме за 232900 грн. (а.с. 21).

У пункті 8.2 оспорюваного Договору вказана вартість предмета лізингу погоджена сторонами, однак лише на момент укладання договору (20 611, 54 доларів США). За умовами договору вона може бути змінена в залежності від зміни обмінного курсу долара США до української гривні або у разі зміни відпускної ціни транспортного засобу у продавця (8.3 Договору).

При цьому, зі змісту договору випливає, що лізингоодержувач в жодному разі не може вплинути на вибір продавця та підбір товару за вигідною для нього ціною. Таке обмеження лізингоодержувача та невизначеність з обсягом майбутніх лізингових платежів ставить позивача в повну залежність від відповідача, інтерес якого полягає в отриманні більшого прибутку від якомога дорожчого предмета лізингу.

Фінансовий лізинг є непрямим лізингом з точки зору теорії цивільного права і майно, що передається лізингодавцем у користування лізингоодержувачу за таким договором, лізингодавець має придбати у відповідного постачальника (продавця) відповідно до умов та специфікацій, встановлених лізингоодержувачем.

У такий спосіб законодавець захищає право споживача фінансових послуг на вільний вибір предмета лізингу, його ціни та обрання контрагента.

За договором фінансового лізингу майновий інтерес лізингодавця полягає у розміщенні та майбутньому поверненні з прибутком грошових коштів, а майновий інтерес лізингоодержувача - у можливості користуватися обраним ним предметом лізингу та придбати його у власність шляхом викупу з зарахуванням до купівельної ціни сплачених лізингових платежів.

Відповідно до ст. 692 ЦК України, покупець зобов'язаний сплатити продавцеві повну ціну переданого товару, встановлену в договорі. Договором купівлі-продажу може бути передбачено розстрочення платежу.

Юридична природа договору фінансового лізингу та можливість викупу предмета лізингу дає підстави для висновку, що укладаючи такий договір, споживач послуг має право знати обсяг фінансових зобов'язань та ціну транспортного засобу, який лізингодавець передає йому в користування за плату з правом викупу.

За таких обставин та відповідно до положень ст. 655 ЦК України, суд вважає, що погоджена сторонами ціна предмету лізингу є істотною умовою такого договору.

Також із Договору та Додатку №2 (специфікація) вбачається, що предмет фінансового лізингу належним чином не визначений, зокрема відсутні технічні та індивідуальні характеристики автомобіля, рік його випуску, продавець (постачальник), ціна у грошовій одиниці України. Додаток № 2 (специфікація) та Додаток № 3 (також специфікація) різняться між собою в ціні предмета лізингу та грошовій одиниці визначення ціни предмета лізингу, що вводить споживача фінансової послуги (позивача) в оману та ситуацію фінансової невизначеності (а.с. 20 21).

У пункті 4.3 Договору вказано, що разом з підписанням акту приймання передачі лізингодавець передає лізингоодержувачу графік сплати лізингових платежів (план відшкодування або додаток №3 до даного договору), який сторони зобов'язані підписати до моменту підписання акту приймання передачі предмета лізингу.

Згідно пунктів 12.1; 12.13 Договору лізингоодержувач не має права відмовитись від запропонованого та повинен пристати на пропозицію лізингодавця, а у разі відмови договір може бути розірваний. В разі розірвання Договору поверненню підлягає 60 % від сплаченого авансового платежу, 40 % лізингодавець утримує в якості штрафу за дострокове розірвання Договору. Адміністративний платіж в такому випадку поверненню не підлягає, крім того на лізингоодержувача накладаються додаткові фінансові санкції (а.с. 16).

Відповідно до п. 3.2.7 Договору лізингодавець має право в односторонньому порядку розірвати оспорюваний договір у випадку неможливості придбання предмета лізингу або відмови Продавця здійснити продаж/або поставку Предмета лізингу та у разі не обрання предмета лізингу лізингоодержувачем протягом одного року. У такому випадку лізингодавець повертає лізингоодержувачу кошти на умовах п.12.1 ст.12 Договору, що стосується обсягу повернення коштів, а адміністративний платіж взагалі поверненню не підлягає (а.с.12).

Таким чином, за досліджуваних обставин, за невиконання договірного зобов'язання лізингодавець не несе відповідальності перед лізингоодержувачем, а навпаки одержує від нього вигоду у розмірі 53590, 90 грн. (оскільки адміністративний платіж не повертається) та, відповідно, 26 564,04 грн. за п. 12.1. Договору, які лізингодавець утримує в якості штрафу за невиконання ним (лізингодавцем) умов Договору.

Безперечно така умова договору є несправедливою як сама по собі, так і з огляду на те, що згідно п. 12.1 цього Договору наслідком розірвання договору з ініціативи лізингоодержувача, який не отримав транспортний засіб, є утримання з нього штрафу в розмірі 40% від сплаченого авансового платежу та неповернення йому усієї суми адміністративного платежу.

Відповідно до п. 10.1 оспорюваного Договору, лізинговим платежем є платіж, що сплачується кожного місяця лізингоодержувачем на користь лізингодавця відповідно до графіку покриття витрат та виплати лізингових платежів (Додаток №3 до договору). Кожен лізинговий платіж включає: відсотки (проценти) за користування обсягом фінансування в розмірі 21% річних на залишок частини від обсягу фінансування, частину вартості предмета лізингу, комісію за супроводження договору в розмірі 7 відсотків.

Графік покриття витрат та виплати лізингових платежів (додаток №3) та сам обсяг таких платежів сторони не погодили та не підписали в момент укладення договору, що вказує на невизначеність загального обсягу фінансування.

Вказана обставина є істотним порушенням принципу справедливості та добросовісності, може поставити позивача у невигідні для нього фінансові умови чого він не знав в момент підписання договору, позаяк не міг передбачити максимальну вартість предмета лізингу, який йому запропонує лізингодавець у майбутньому.

Відповідно до п. 10.4 Договору, у разі зміни вартості предмета лізингу з моменту укладання даного договору, сторони домовились та беруть на себе зобов'язання до купівлі транспортного засобу підписати додаток №3 до даного договору із визначенням щомісячних платежів, які розраховуються із ціни транспортного засобу на момент купівлі та передачі транспортного засобу (а.с.15).

Пунктами 1.8, 9.7 оспорюваного Договору передбачено обов'язок сплати лізингоодержувачем до моменту передачі йому предмета лізінгу ( протягом 120 робочих днів) різниці до вже сплаченого авансового платежу на умовах, викладених у п. 9.6 ст. 9 даного Договору.

В такий спосіб лізингоодержувач передбачає імовірне подорожчання предмета лізингу. Однак, в договорі не передбачено дій лізингодавця, зокрема, повернення частини сплаченого авансового платежу лізингоодержувачу як надмірно сплаченої суми у випадку придбання транспортного засобу за нижчою ціною, що не виключено в умовах нестабільності цінової політики.

З огляду на такі обставини у позивача існують обґрунтовані сумніви в добросовісності відповідача та, відповідно, справедливості та збалансованості умов укладеного Договору.

Встановленим судом фактам відповідають цивільні правовідносини, які регулюються ст.ст.13, 55 Конституцією України, статтями 6, 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (Рим, 04 листопада 1950 р., ратифікована Україною 17 липня 1997 року), ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, статтями 7, 17 Загальної декларації прав людини, ст.26 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права від 16 грудня 1966 року, Цивільним Кодексом України, Законом України "Про фінансовий лізинг", Законом України " Про захист прав споживачів" і виникають при укладенні договору фінансового лізингу та виконанні зобов'язань за цим договором.

Відповідно до ст.13 Конституції України, держава забезпечує захист прав усіх суб'єктів права власності і господарювання.

Вибір громадянами способу захисту своїх прав і свобод від порушень та протиправних посягань гарантовано ст. 55 Конституції України, відповідно до якої кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.

Частиною 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод від 04.11.1950 року, яка набрала чинності для України з 11.09.1997 року, і відповідно до ст.9 Конституції України є частиною національного законодавства, передбачено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку належним і безстороннім судом, встановленим законом.

У п.33 рішення ЄСПЛ від 19.02.2009 року у справі "Христов проти України" суд зазначив, що право на справедливий судовий розгляд гарантоване ч.1 ст.6 Конвенції, слід тлумачити в контексті преамбули Конвенції, яка, зокрема, проголошує верховенство права як складову частину спільної спадщини Договірних держав.

У п.26 рішення ЄСПЛ у справі "Надточій проти України" та п.23 рішення ЄСПЛ у справі "Гурепка проти України №2" наголошується на принципі рівності сторін - одному із складників ширшої компетенції справедливого судового розгляду, який передбачає, що кожна сторона повинна мати розумну можливість відстоювати свою позицію у справі в умовах, які не ставлять її в суттєво менш сприятливе становище порівняно з опонентом.

В силу ст.13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (Рим, 4 листопада 1950 р., ратифікована Україною 17 липня 1997 р.) кожна людина, права і свободи якої викладені у цій Конвенції, порушуються, має ефективний засіб захисту у відповідному національному органі.

Стаття 26 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, ратифікованої Указом Президії Верховної Ради Української РСР N 2148-VIII від 19.10.73 року; статті 7, 17 Загальної декларації прав людини прийнятої і проголошеної резолюцією 217 A (III) Генеральної Асамблеї ООН від 10 грудня 1948 року визначають, що всі люди рівні перед законом і мають право, без будь-якої різниці, на рівний їх захист законом. Кожна людина має право володіти майном як особисто так і разом з іншими. Ніхто не може бути безпідставно позбавлений свого майна.

Відповідно до ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожна фізична та юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальним принципами міжнародного права.

Основною метою ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод є попередження свавільного захоплення власності, конфіскації, експропріації та інших порушень безперешкодного користування своїм майном. При цьому в своїх рішенням Європейський суд з прав людини вказує на необхідність дотримання справедливої рівноваги між інтересами суспільства та необхідність дотримання фундаментальних прав окремої людини (наприклад, рішення у справі "Спорронг і Льоннрот проти Швеції" від 23 вересня 1982 року, "Новоселецький проти України" від 11 березня 2003 року, "Федоренко проти України" від 1 червня 2006 року). Необхідність забезпечення такої рівноваги відображено в структурі статті 1. Зокрема, необхідно щоб була дотримана обґрунтована пропорційність між застосованими заходами та переслідуваною метою, якої намагаються досягти шляхом позбавлення особи її власності.

Відповідно до ч.1 ст. 3 ЦПК України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання (ч.1 ст.15 ЦК України).

Виходячи з принципу процесуальної рівності сторін і враховуючи обов'язок кожної сторони довести ті обставини, на які вона посилається, в судовому засіданні досліджено кожний доказ, наданий сторонами на підтвердження своїх вимог або заперечень, який відповідає вимогам належності та допустимості доказів (п.27 Постанови ПВС України від 12.06.2009 року №2 "Про практику застосування норм цивільного процесуального законодавства при розгляді справ у суді першої інстанції").

Частиною 3 ст. 10, ст.ст. 57 - 60 ЦПК України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Засобами доказування у цивільній справі є пояснення сторін і третіх осіб, показання свідків, письмові докази, речові докази і висновки експертів. Суд приймає до розгляду лише ті докази, які мають значення для справи. Обставини, які за законом повинні бути підтвердженні певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися ніякими іншими засобами доказування. Кожна сторона має довести ті обставини, на які посилається, як на підставу своїх вимог і заперечень.

За приписами ч.1 ст. 179 ЦПК України, предметом доказування під час судового розгляду є факти, які обґрунтовують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для вирішення справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Відповідно до рішення Європейського суду з прав людини у справі "Бочаров проти України" (остаточне рішення від 17 червня 2011 року) суд при оцінці доказів керується критерієм доведення "поза розумним сумнівом". Проте таке доведення може випливати зі співіснування достатньо вагомих, чітких і узгоджених між собою висновків або подібних неспростованих презумпцій щодо фактів.

Згідно з п. 6 ч. 1 ст. 3 ЦК України, загальними засадами цивільного законодавства є справедливість, добросовісність та розумність.

При вирішенні даного цивільно - правового спору суд також враховує, що одним з проявів верховенства права є положення про те, що право не обмежується лише законодавством як однією з його форм, а включає й інші соціальні регулятори. Справедливість - одна з основних засад права і є вирішальною у визначенні його як регулятора суспільних відносин, одним із загальнолюдських вимірів права. Суд вважає за необхідне зазначити, що ця позиція ґрунтується, в тому числі, на рішенні Конституційного Суду України від 02.11.2004 року № 15-рп/2004 у справі № 1-33/2004.

Згідно з ст. 328 ЦК України, право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів.

У відповідності до вимог ст. 806 ЦК України, за договором лізингу одна сторона (лізингодавець) передає або зобов'язується передати другій стороні (лізингоодержувачеві) у користування майно, що належить лізингодавцю на праві власності і було набуте ним без попередньої домовленості із лізингоодержувачем (прямий лізинг), або майно, спеціально придбане лізингодавцем у продавця (постачальника) відповідно до встановлених лізингоодержувачем специфікацій та умов (непрямий лізинг), на певний строк і за встановлену плату (лізингові платежі).

Особливості окремих видів і форм лізингу встановлюються Законом України " Про фінансовий лізинг".

Відповідно до ч.2 ст. 1 Закону України "Про фінансовий лізинг", за договором фінансового лізингу лізингодавець зобов'язується набути у власність річ у продавця (постачальника) відповідно до встановлених лізингоодержувачем специфікацій та умов і передати її у користування лізингоодержувачу на визначений строк не менше одного року за встановлену плату (лізингові платежі).

За правилами ч.1 ст.3 Закону України "Про фінансовий лізинг" та ст. 807 ЦК України предметом договору лізингу може бути неспоживна річ, визначена індивідуальними ознаками.

Згідно ч.1 ст. 184 ЦК України річ є визначеною індивідуальними ознаками, якщо вона наділена тільки їй властивими ознаками, що вирізняють її з поміж інших однорідних речей, індивідуалізуючи її.

Відповідно до ч. 2 ст. 6 ЗУ "Про фінансовий лізинг", істотними умовами договору лізингу є: предмет лізингу; строк, на який лізингоодержувачу надається право користування предметом лізингу (строк лізингу); розмір лізингових платежів; інші умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

За приписами статті 11 Закону України "Про фінансовий лізинг" лізингоодержувач має право: обирати предмет лізингу та продавця або встановити специфікацію предмета лізингу і доручити вибір лізингодавцю; відмовитися від прийняття предмета лізингу, який не відповідає його призначенню та/або умовам договору, специфікаціям; вимагати розірвання договору лізингу або відмовитися від нього у передбачених законом та договором лізингу випадках; вимагати від лізингодавця відшкодування збитків, завданих невиконанням або неналежним виконанням умов договору лізингу. Означені права лізингоодержувача не знайшли свого відображення у змісті оспорюваного договору за описаних вище обставин та структури і логіки однобокого формулювання його положень виключно на користь та в інтересах лізингодавця (необґрунтованого збагачення останнього).

Статтею 16 ЗУ "Про фінансовий лізинг" встановлено, що лізингові платежі можуть включати: а) суму яка відшкодовує частину вартості предмета лізингу; б) платіж як винагороду лізингодавцю за отримане у лізинг майно; в) компенсацію відсотків за кредитом; г) інші витрати лізингодавця, що безпосередньо пов'язані з виконанням договору.

Як вбачається із змісту договору лізингу, укладеного між сторонами, адміністративний платіж - це першочерговий одноразовий платіж, який входить до складу першого платежу, що підлягає сплаті лізингоодержувачем на користь лізингодавця за перевірку, розгляд та підготовку документів для укладення Договору. Згідно додатку №1 до Договору, розмір адміністративного платежу становить 2 061, 15 доларів США (еквівалент 53 590,90 грн.), авансовий платіж відповідно становить 50% від ціни предмету лізингу.

З огляду на положення статті 16 Закону, адміністративний платіж не відноситься до витрат лізингодавця, що безпосередньо пов'язані з виконанням договору лізингу.

Про те, що адміністративний платіж не є лізинговим платежем свідчить і той факт, що у спірному Договорі у розділі "визначення термінів", лізинговий платіж і адміністративний платіж мають свої окремі визначення, із яких також випливає, що адміністративний платіж не підпадає під визначення лізингового платежу, наведене у ст.16 ЗУ "Про фінансовий лізинг".

Вказану обставину підтверджує і той факт, що пунктом п. 12.1 оспорюваного Договору лізингу передбачено, що у випадку розірвання договору лізингоодержувачем адміністративний платіж за організацію даного договору лізингоодержувачем не повертається. В свою чергу авансовий платіж, незалежно від того з чиєї вини розривається договір, підлягає поверненню лише у розмірі 60 % від сплаченої суми.

Стаття 627 ЦК України передбачає свободу договору, яка полягає в тому, що сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. У договорах за участю фізичної особи - споживача враховуються вимоги законодавства про захист прав споживача.

Держава сприяє забезпеченню споживання населенням якісних товарів (робіт, послуг), зростанню добробуту громадян та загального рівня довіри. Разом з тим споживачу, як правило, об'єктивно бракує знань, необхідних для здійснення правильного вибору товарів (робіт, послуг) із запропонованих на ринку, а також для оцінки договорів щодо їх придбання, які нерідко мають вид формуляра або іншу стандартну форму. Отже, для споживача існує ризик помилково придбати непотрібні йому послуги. Тому держава забезпечує особливий захист більш слабкого суб'єкта економічних відносин, а також фактичну, а не формальну рівність сторін у цивільно-правових відносинах, зокрема положеннями ЗУ "Про захист прав споживачів".

Відповідно до ч. 1 ст. 18 Закону України "Про захист прав споживачів", продавець (виконавець, виробник) не повинен включати у договори із споживачем умови, які є несправедливими.

Згідно ч. 2 ст. 18 цього Закону умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків на шкоду споживача.

З врахуванням вищевикладеного, аналізу договору фінансового лізингу, суд вважає, що в оспорюваний договір включені несправедливі умови, які зазначені у ч. 3 ст. 18 Закону України "Про захист прав споживачів", а саме: встановлення жорстких обов'язків споживача, тоді як надання послуги обумовлене лише власним розсудом виконавця; надання можливості продавцю (виконавцю, виробнику) не повертати кошти на оплату, здійснену споживачем, у разі відмови споживача укласти або виконати договір, без встановлення права споживача на одержання відповідної компенсації від продавця (виконавця, виробника) у зв'язку з розірванням або невиконанням ним договору; надання продавцю (виконавцю, виробнику) права розірвати договір із споживачем на власний розсуд, якщо споживачеві таке право не надається; установлення обов'язкових для споживача умов, з якими він не мав реальної можливості ознайомитися перед укладенням договору; надання продавцю (виконавцю, виробнику) можливості збільшувати ціну без надання споживачеві права розірвати договір у разі збільшення ціни порівняно з тією, що була погоджена на момент укладення договору.

Відповідно до положень ст. 19 Закону України "Про захист прав споживачів", підприємницька практика є такою, що вводить в оману, якщо під час пропонування продукції споживачу не надається або надається у нечіткий, незрозумілий або двозначний спосіб інформація, необхідна для здійснення свідомого вибору.

Порушення цієї норм закону знайшло вираження в тому, що відповідач при укладанні з позивачем договору фінансового лізингу завуалював призначення першого адміністративного платежу в розмірі 53 590,90 грн. під вигляд "платіж за договором", який за умовами договору не повертається в жодному випадку.

Також суд звертає увагу на те, що в оспорюваному Договорі наведено, що його укладення відбувається у м. Києві, разом з тим, з копії квитанції № 182 від 10.04.2015 року вбачається, що проплату позивачем здійснено в м. Хмельницькому у відділенні «Укрсиббанку», що на вул. Подільській 21, що приводить суд до висновку, що оспорюваний Договір в дійсності укладався в м. Хмельницькому.

Враховуючи вищевикладене, суд дійшов висновку про невідповідність положень договору фінансового лізингу № 001436 від 10.04.2015 року принципам добросовісності, розумності, справедливості та рівності сторін у договорі. Положення оспорюваного договору порушують вимоги Закону України "Про фінансовий лізинг" та Закону України "Про захист прав споживачів". За таких обставин договір фінансового лізингу слід визнати недійсним та стягнути з відповідача на користь позивача 120000 гривень., відповідно до положень ч.2 ст. 216 ЦК України.

Згідно з ч. 1 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

За правилами ч. 1 ст. 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

Позивач ОСОБА_1 просив суд визнати оспорюваний Договір недійсним внаслідок наявності у ньому цілого ряду умов, які є несправедливими, зокрема, але не обмежуючись: п. п. 5.7, 10.5, 10.13, 10.15, 12.1, 12.8.

Визначення поняття "несправедливі умови договору" закріплено в ч.2 ст.18 Закону України "Про захист прав споживачів".

Умови Договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків на шкоду споживача.

Аналізуючи вказану норму закону можна дійти висновку, що для кваліфікації умов договору несправедливими необхідна наявність одночасно таких ознак: по-перше, умови договору порушують принцип добросовісності (п. 6 ч. 1 ст. 3, ч. 3 ст. 509 ЦК України); по-друге, умови договору призводять до істотного дисбалансу договірних прав та обов'язків сторін; по-третє, умови договору завдають шкоди споживачеві.

Застосовуючи цю норму, суди повинні визначати на підставі яких ознак, зазначених у ч. 2 ст.18 Закону України "Про захист прав споживачів", кваліфікували умови договору несправедливими, і чи тягне несправедливість цих умов недійсність договору в цілому.

Така правова позиція висловлена Верховним Судом України у постанові від 11 вересня 2013 року у справі № 6 - 40 цс 13.

Судом встановлено, що в даному цивільно-правовому спорі наявні одночасно всі ознаки, які свідчать про те, що умови оспорюваного договору є несправедливими, позаяк вони порушують принцип добросовісності, призводять до істотного дисбалансу договірних прав та обов'язків сторін та завдають шкоди споживачеві.

Відповідач не обґрунтував співмірність розміру адміністративного платежу за перевірку, розгляд та підготовку документів для укладення Договору виконаній послузі, яка у розумінні ст.16 Закону України "Про фінансовий лізинг" не є лізинговим платежем, а фактично полягала у виготовленні типової форми договору.

Суд вважає, що твердження позивача про те, що перераховуючи на рахунок відповідача 120000 гривень він був впевнений, що частково оплачує вартість автомобіля, що також і пояснювали йому в присутності свідків менеджери при проведенні перемовин, заслуговують на увагу, оскільки цілком логічно та зрозуміло, що жодна особа свідомо, розуміючи явну, очевидну невигідність з економічної точки зору, не погодилася б сплачувати 53590, 90 гривень лише як винагороду за підготовку документів для укладення договору, так як ця сума вочевидь не відповідає обсягу робіт, є надто завищеною і робить загальні витрати на придбання автомобіля значно вищими за його ринкову ціну. Аналогічно заслуговують на увагу також твердження позивача про те, що ціна, за якою йому був запропонований автомобіль при первинному ознайомленні з договором становила 232900 грн., про що у позивача відповідно збереглась специфікація, позначена словами «Додаток 3», в якій наведено ціну предмету лізингу на рівні 232 900 грн. (а.с. 21).

Вказані обставини вказують на порушення прав позивача при укладені договору та частковому його виконанні, введення його в оману. Порушені права підлягають судовому захисту шляхом визнання договору недійсним та стягнення з відповідача на користь позивача сплаченої на виконання договору суми 120 000 гривень.

Такий спосіб судового захисту цілком відповідає вимогам достатності та розумності, жодним чином не порушує прав та законних інтересів відповідача, який не поніс та не міг понести жодних витрат, крім укладання договору, який для нього є типовим, виконаний шляхом рукописного заповнення печатного бланку і крім реквізитів споживача, назви та вартості предмета лізингу договір не містить інших відомостей, які б відрізнялись від інших подібних договорів, його не можна вважати унікальним і таким, на підготовку якого могли бути витрачені значні час, зусилля та кошти.

При прийнятті вказаного рішення суд також зважає на те, що для позивача договір фінансового лізингу є об'ємним (15 сторінок), юридично складним і тяжким для сприйняття, потребує значного часу для ознайомлення і вивчення його положень і додатків до нього, з огляду на особу позивача, який є юридично необізнаним, що використано менеджерами відповідача і зумовило виникнення даного цивільно - правового спору.

Крім того, умови договору про неповернення адміністративного платежу, штрафні санкції у випадку розірвання договору призводить до істотного дисбалансу договірних прав та обов'язків сторін, наносять шкоду споживачеві, тому суд визнає їх несправедливими умовами договору, оскільки наявність цих умов порушує принцип добросовісності.

Відповідно до п.4.1. спірного Договору, адміністративний платіж впливає на перший платіж, який складається з адміністративного та авансового платежу, а в подальшому на придбання, поставку та прийом - передачу предмета лізингу.

В силу ч. 6 ст.18 Закону України "Про захист прав споживачів", у разі коли визнання недійсним положення договору зумовлює зміну інших положень договору, на вимогу споживача такі положення також підлягають зміні або договір може бути визнаним недійсним у цілому.

Суд встановив, що недійсність описаних вище положень спірного Договору зумовлюють зміну інших його положень, а саме: внесення іншої частини першого платежу, комісії за передачу предмета лізингу, від яких в подальшому залежить придбання, поставка та прийом - передача предмета лізингу, тому на вимогу позивача визнає договір недійсним в цілому.

Згідно ч.1 ст.216 ЦК України, недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю.

У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.

З квитанції наданій позивачем (а.с.26) вбачається, що він на виконання Договору сплатив відповідачу грошову суму у розмірі 120 000 гривень, відповідно, ця сума підлягає стягненню з відповідача згідно вимог ч.1 ст.216 ЦК України. Що ж стосується вимог про відшкодування суми в розмірі 1 440 гривень, сплачених за банківські послуги, то вони задоволенню не підлягають, оскільки такі витрати не підпадають під дію зазначеної норми закону.

Аналогічна правова позиція викладена в Ухвалі ВСС України з розгляду цивільних та кримінальних справ від 31 серпня 2015 року, яку винесено за результатами перегляду рішення Шаргородського районного суду Вінницької області від 29 травня 2015 року та Ухвали апеляційного суду Вінницької області від 30 липня 2015 року у справі № 152/426/15-ц (провадження 2/152/131/15), які за результатами перегляду залишені без змін.

Відповідно до вимог частини 3 статті 88 ЦПК України, підлягає стягненню з відповідача в дохід держави судовий збір в сумі в сумі 1443 грн. 60 коп. - за розгляд судом вимоги немайнового характеру «про визнання договору недійсним» - 243, 60 грн., та вимоги майнового харакрету «про стягнення коштів»- 1 200 грн.

На підставі викладеного та керуючись статтями 13,55 Конституції України, статтями 6, 8, 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (Рим, 04 листопада 1950 р., ратифікована Україною 17 липня 1997 року), ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, статтями 7, 17 Загальної декларації прав людини, ст.26 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права від 16 грудня 1966 року, статтями 6, 184, 203, 215, 216,328, 509, 627,692, 806, 807ЦКУкраїни,статтями 1, 3, 6, 11, 16, 18, 19 Закону України "Про фінансовий лізинг", статтями 18, 19 Закону України "Про захист прав споживачів", статтями ст. ст. 3,6, 10, 11, 57-61, 88, 209, 212-215 ЦПК України, суд -

В И Р І Ш И В :

Позов ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю "Лізингова компанія "Автофінанс" про захист прав споживача, визнання договору фінансового лізингу № 001436 від 10.04.2015 року недійсним та стягнення коштів - задовольнити частково.

Визнати договір фінансового лізінгу № 001436 від 10.04.2015 року, укладений між ОСОБА_1 ІНФОРМАЦІЯ_1 та Товариством з обмеженою відповідальністю "Лізингова компанія "Автофінанс" - недійсним.

Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю "Лізингова компанія "Автофінанс", код ЄДРПОУ 38104479, юридична адреса м. Київ, вул. Шовковична, 42 44, оф. 9СД2 на користь ОСОБА_1 ІНФОРМАЦІЯ_1 сплачені ним на виконання договору фінансового лізингу № 001436 від 10.04.2015 року кошти в розмірі 120000 (сто двадцять тисяч) гривень.

В задоволенні решти позовних вимог - відмовити.

Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю "Лізингова компанія "Автофінанс" код ЄДРПОУ 38104479, юридична адреса м. Київ, вул. Шовковична, 42 44, оф. 9СД2 на користь держави судовий збір в сумі 1443 грн. 60 коп. (одна тисяча чотириста сорок три гривні 60 коп.).

Рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку до Апеляційного суду Вінницької області через Вінницький міський суд Вінницької області протягом десяти днів з дня його проголошення. Особи, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом десяти днів з дня отримання копії цього рішення.

Суддя: