Ухвала суду № 51122109, 17.09.2015, Апеляційний суд Вінницької області

Справа № 127/3402/15-ц Провадження № 22-ц/772/1962/2015Головуючий в суді першої інстанції Волошин С. В.Категорія 5Доповідач Сало Т. Б.

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ВІННИЦЬКОЇ ОБЛАСТІ

УХВАЛА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"17" вересня 2015 р. м. Вінниця

Колегія суддів судової палати з цивільних справ апеляційного суду Вінницької області в складі: головуючого Сала Т.Б., суддів Нікушина В.П., Денишенко Т.О., при секретарі Франчук О.П., за участю ОСОБА_2 та його представника, ОСОБА_3 та її представника, розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 25.05.2015 року у цивільній справі за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_2 про визнання майна особистою приватною власністю, усунення перешкод в користуванні власністю,

встановила:

В лютому 2015 року ОСОБА_3 звернулася в суд з вказаним позовом, в якому просила визнати квартиру АДРЕСА_1 її особистою приватною власністю, та усунути їй перешкоди в користуванні вказаної квартири шляхом її вселення у цю квартиру.

Мотивуючи позовну вимогу про визнання вказаної квартири особистою приватною власністю, зазначила, що 20.11.1999 року у неї з відповідачем було укладено шлюб. Рішенням суду від 16.02.2015 року шлюб розірвано. Після розірвання шлюбу ОСОБА_2 залишився проживати у АДРЕСА_1, яка придбана хоча і під час шлюбу, але за особисті кошти позивача. Вказану квартиру придбано нею 15.05.2011 року за 262 000 грн., за кошти, які були виручені від продажу 22.12.2010 року квартири №32 у будинку №16 по вул. 40-річчя у м. Вінниці, яка належала ОСОБА_3 на праві особистої власності за договором дарування. Квартира продано за 447 000грн.

Крім цього, ОСОБА_2 чинить позивачу перешкоди у користуванні вказаною квартирою, змінивши з 19.02.2015 року замки на вхідних дверях, що позбавляє останню можливості потрапити до своєї квартири. У зв'язку з цим ОСОБА_3 змушена проживати з дітьми у своїх батьків.

Вказані обставини послужили підставою для звернення з даним позовом в суд за захистом своїх прав.

Рішенням Вінницького міського суду Вінницької області від 25 травня 2015 року позов задоволено. Визнано за ОСОБА_3 право особистої приватної власності на квартиру АДРЕСА_1. Усунено позивачу перешкоди в користуванні, що чиняться ОСОБА_2 шляхом її вселення до цієї квартири. Вирішено питання судових витрат.

Не погодившись з рішенням суду, ОСОБА_2 подав апеляційну скаргу, в якій просить рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 25 травня 2015 року скасувати, ухвалити нове рішення, яким у задоволені позовних вимог відмовити.

При цьому скаржник посилається на порушення судом норм матеріального і процесуального права, вважає, що висновки суду не відповідають фактичним обставинам справи, які суд вважав встановленими.

Зокрема, в обґрунтування своїх вимог ОСОБА_2 зазначає, що з моменту укладання шлюбу до моменту придбання квартири АДРЕСА_1, минуло більше 11 років. В квартиру, що була продана за 447 000 грн., були вкладені грошові кошти, що були його збереженням, що значно змінило вартість цієї квартири. Той факт, що квартира АДРЕСА_1 придбана за особисті кошти позивача, що виручені нею від продажу іншої квартири подарованої батьками позивача, підтверджується лише показами свідків, а саме батьками позивача, а не належними та допустимими доказами. Зазначає, що він також працював та заробляв кошти, частина яких пішла на купівлю спірної квартири. Крім того, ОСОБА_2 вказує, що не чинить перешкод у користуванні квартирою АДРЕСА_1, а навпаки, неодноразово звертав увагу суду на тому, що може в будь-який момент віддати екземпляр ключів позивачу.

Перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційних скарг та вимог, заявлених в суді першої інстанції, колегія суддів дійшла наступного висновку.

Відповідно до ч. ч. 1 і 2 ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Судом першої інстанції встановлено, що позивач та відповідач зареєстрували шлюб 20.11.1999 року.

Рішенням Вінницького міського суду Вінницької області від 16.02.2015 року, шлюб, зареєстрований 20.11.1999 року (актовий запис № 2691) між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 розірвано (а. с. 7).

У шлюбі у сторін народилось двоє дітей: ІНФОРМАЦІЯ_1 - ОСОБА_5 та ІНФОРМАЦІЯ_2 - ОСОБА_6 (свідоцтва про народження (а. с. 5, 6).

22 грудня 2010 року ОСОБА_3 продала ОСОБА_7 належну їй на підставі договору дарування від 12.07.2001 року (реєстровий номер договору дарування 1375), квартиру № АДРЕСА_6 за 447 000 грн. (а. с. 7 - 10).

Згідно договору купівлі - продажу від 15.05.2011 року ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10 продали, а ОСОБА_3 купила належну продавцям квартиру № АДРЕСА_1, за 262 000 грн. (а. с. 11 - 15).

Задовольняючи позовні вимоги щодо визнання квартири АДРЕСА_1 особистою приватною власністю ОСОБА_3, суд першої інстанції виходив з того, що дана квартира придбана позивачем за її власні кошти, які були виручені від продажу квартири (447000 грн.), яка належала ОСОБА_3 на підставі договору дарування, і була особистою приватною власністю позивача.

Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, оскільки він вірно встановив обставини у справі, спірні правовідносини та правильно застосував норми матеріального права.

При розгляді апеляційної скарги колегія бере до уваги правову позицію Верховного суду України висловлену судовою палатою при розгляді цивільної справи № 6-79 цс-13 від 02.10.2013 року, в якій вказане наступне.

Підстави набуття права спільної сумісної власності подружжя (тобто перелік юридичних фактів, які складають підстави виникнення права спільної сумісної власності на майно подружжя) визначені в ст. 60 СК України.

За змістом цієї норми майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловіку на праві спільної сумісної власності.

Таким чином, належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його під час шлюбу, але і спільністю участі подружжя коштами або працею в набутті майна. Тобто, застосовуючи цю норму права (ст. 60 СК України) та визнаючи право спільної сумісної власності подружжя на майно, суд повинен установити не тільки факт набуття майна під час шлюбу, але й той факт, що джерелом його набуття є спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя.

Аналогічна позиція висловлена судовою палатою Верховного Суду України в іншій правовій позиції при розгляді цивільної справи № 6-38 цс 15 від 03.06.2015 року.

Презумпція того, що все майно придбане під час шлюбу являється спільною сумісною власністю, передбачене ч. 2 ст. 60 СК України, однак, вона може оспорюватись одним із подружжя. В такому разі кожен із сторін спору повинен обґрунтувати та довести свої твердження.

Судом встановлено, що позивачу, під час перебування у шлюбі з відповідачем, її батьками була подарована квартира, яка в подальшому була продана позивачем, а за отримані від реалізації кошти позивач придбала іншу квартиру.

ОСОБА_3 обґрунтовує свої твердження наявністю договорів про відчуження однієї квартири, яка є її особистою власністю, та про придбання іншої квартири, за кошти, отримані від продажу майна, яке є особистою приватною власністю. Крім того, підтверджує ці обставини показаннями свідків - батьків позивача.

Відповідач в свою чергу, стверджуючи, що дана квартира була придбана за спільні кошти подружжя не довів даного факту жодним належним доказом.

Також, колегія суддів бере до уваги норми Сімейного Кодексу України, в яких мова йдеться про особисту приватну власність одного з подружжя.

Зокрема, майно, набуте одним із подружжя за час шлюбу, але на підставі договору дарування є особистою приватною власністю (п. 2 ч. 1 ст. 57 СК України).

Особистою приватною власністю є майно, набуте нею, ним (одним із подружжя) за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто (п. 3 ч. 1 ст. 57 СК України).

Враховуючи вказані норми, можна зробити висновок, що квартира № 32 в буд. 16 по вул. 40-річчя Перемоги належала позивачу на праві особистої власності, а від так, кошти від продажу даної квартири є особистою власністю позивача.

В зв'язку з тим, що за ці кошти була придбана спірна квартира, то в силу п. 3 ч. 1 ст. 57 СК України, дана квартира є особистою власністю ОСОБА_3

Згідно зі ст. 60 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу.

Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Суд першої інстанції обґрунтовано взяв до уваги показання свідків у даній справі ОСОБА_11 та ОСОБА_12 - батьки позивача, які підтвердили факт дарування ОСОБА_3 квартири, яка в подальшому була продана останньою. Кошти від реалізованої квартири, на час пошуку нової квартири, зберігались у них. Саме за кошти від реалізованої квартири була придбана спірна квартира. Відповідач не спростував цю обставину іншими доказами.

Твердження відповідача, що спірна квартира була куплена майже через 11 років після укладення шлюбу, є необґрунтованим і жодним чином не впливає на вирішення спору, оскільки спірна квартира була придбана через шість місяців після продажу квартири, яка була подарована позивачу.

За відсутністю доказів, безпідставним є твердження відповідача про купівлю цієї квартири за спільні грошові збереження.

Також не знайшла свого підтвердження та обставина, що у відповідача були великі заробітки, які б дали можливість придбати спірну трьохкімнатну квартиру. При розгляді справи знайшла підтвердження обставина про місце роботи відповідача, а саме водієм у батька позивача, який, будучи допитаним в якості свідка, зазначив про розмір місячної зарплати відповідача - 1000-1200 грн.

Безпідставними є заперечення відповідача в частині того, що квартира, яка була подарована ОСОБА_3, є об'єктом права спільної сумісної власності оскільки ним в неї було вкладено його праця та кошти на капітальний ремонт, так як, в силу ч. 1 ст. 62 СК України, майно одного подружжя може бути визнано спільною сумісною власністю в разі істотного збільшення його вартості, по-перше - якщо між подружжям є спір з цього приводу, і по-друге - лише за рішенням суду.

Як встановлено, ОСОБА_2 не звертався до суду з вимогами визнання квартири, яка була подарована ОСОБА_3, об'єктом спільної сумісної власності з будь-яких підстав.

Колегія суддів вважає, що за відсутністю доказів, які б підтверджували кожну обставину, зазначені відповідачем, як його заперечення проти позову, в розумінні частин 1 та 3 ст. 60 ЦПК України, є по суті припущеннями, на яких не може ґрунтуватись доказування обставин.

Докази, надані суду ОСОБА_2 на підтвердження того, що він мав великі заробітки, а саме, копії закордонних паспортів з відмітками неодноразового перетину кордону, в свою чергу можуть стверджувати як про доходи відповідача, так і про його видатки (розтрати), що також є припущенням, оскільки його твердження не доведені відповідачем.

Суд першої інстанції встановивши, що спірна квартира є особистою приватною власністю позивача, вірно дійшов до висновку, про наявність підстав для задоволення позову в частині усунення перешкод в праві користування даною квартирою шляхом вселення позивача в спірну квартиру.

Судом було встановлено, що не заперечувалось сторонами, що ОСОБА_3 разом із дітьми, у зв'язку з неприязними відносинами з відповідачем, проживає у своїх батьків, і не може потрапити до спірної квартири, оскільки відповідач змінив замки на вхідних дверях.

В статтею 41 Конституції України вказано, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності.

Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Відповідно до ст. 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у користуванні своїм майном, що являється об'єктом його власності, в даному випадку - житлом. Право власності є непорушним тому ніхто не може протиправно позбавити власника цього права чи обмежити його (ст. 321 ЦК України).

Суд першої інстанції правильно застосував норми матеріального права, зокрема, положення ст. 41 Конституції України та ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, в яких закріплено принцип непорушності права приватної власності, який означає право особи на безперешкодне користування своїм майном та закріплює право власника володіти, користуватися і розпоряджатися належним йому майном, на власний розсуд вчиняти щодо свого майна будь-які угоди, відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Статтею 319 ЦК України визначено, що право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійснені.

Ухвалюючи рішення суд першої інстанції з'ясував обставини справи та дав належну оцінку всім доказам, наданим сторонами згідно зі ст. 10, 60 ЦПК України.

Доводи апеляційної скарги фактично зводяться до переоцінки доказів та незгоді з висновками суду по їх оцінці.

Відповідно до ст. 212 ЦПК України виключне право оцінки доказів належить суду, який має оцінювати докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному та об'єктивному розгляді у судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом.

Доводи апеляційної скарги не дають підстав для висновку, що при розгляді справи судом допущено порушення норм матеріального або процесуального права, які передбачені ст. 309 ЦПК України як підстави для скасування рішення суду.

Згідно з ч. 2 ст. 308 ЦПК України не може бути скасоване правильне по суті і справедливе рішення суду з одних лише формальних міркувань.

Керуючись ст. ст. 303, 307, 308, 313, 315, 317, 319 ЦПК України, колегія суддів,

ухвалила:

Апеляційну скаргу ОСОБА_2 відхилити.

Рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 25.05.2015 року залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту її проголошення і може бути оскаржена в касаційному порядку до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів з дня набрання нею законної сили.

Головуючий: /підпис/

Судді: /підписи/

Згідно з оригіналом: