Ухвала суду № 50859820, 21.09.2015, Апеляційний суд Рівненської області

УХВАЛА

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

21 вересня 2015 р. м. Рівне

Колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Апеляційного суду Рівненської області в складі

головуючий суддя: Хилевич С.В.

судді: Оніпко О.В., Собіна І.М.

секретар судового засідання: Демчук Ю.Ю.

за участі: ОСОБА_1 і її представника,

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_2 на рішення Рівненського міського суду від 30 червня 2015 року в справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1, яка діє в особистих інтересах та в інтересах ОСОБА_4, про визнання права власності на частку в спадковому майні та за зустрічним позовом ОСОБА_1, яка діє в особистих інтересах та в інтересах ОСОБА_4, до ОСОБА_2 про визнання житлового будинку спільною сумісною власністю,

в с т а н о в и л а:

Рішенням Рівненського міського суду від 30 червня 2015 року первісний позов задоволено частково:

Визнано за ОСОБА_2 право власності на 1\16 частку будинковолодіння АДРЕСА_1 як на спадкове майно після смерті ОСОБА_5, що помер ІНФОРМАЦІЯ_1.

Зустрічний позов задоволено повністю:

Визнано будинок АДРЕСА_1 спільною сумісною власністю ОСОБА_5, ОСОБА_1, ОСОБА_4 і ОСОБА_6 в рівних частках по 1\4 частині за кожним.

У поданій на рішення суду апеляційній скарзі позивач через свого представника - адвоката Бойчука К.М. покликається на незастосування норм матеріального права, які підлягали застосуванню, та порушення норм процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи.

На її обґрунтування зазначалося про неврахування права ОСОБА_2 на спадкування частки у спадковому майні після смерті її батька - ОСОБА_5 нарівні із іншими спадкоємцями першої черги.

Вважала, що її права на спадкування відповідачі не визнають і перешкоджають в оформленні права власності на спадкове майно через неподання правовстановлюючих документів, що стверджують належність спадкового майна спадкодавцеві, нотаріусу. У позасудовому порядку неможливо встановити своє право на спадщину, тому вона звернулася до суду з відповідним позовом.

На її думку, житловий будинок АДРЕСА_1 є об'єктом спільної сумісної власності її батька та ОСОБА_1, а тому після смерті ОСОБА_5 відкрилася спадщина на 1\2 частину будинку. Оскільки разом із нею спадкоємців було четверо, тому в спірній частині кожному з них повинно належати по 1\4 частці, що в загальному до будинку становить по 1\8 частині за кожним зі спадкоємців, у т.ч. і за нею.

Крім того, суд повинен був застосувати до вимог за зустрічним позовом правила про позовну давність і відмовити в позові з цих підстав.

З наведених міркувань просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове - про задоволення первісного позову та про відмову в задоволенні зустрічного позову.

У поданих запереченнях представник ОСОБА_1 - адвокат Мороз Л.С., вважаючи оскаржуване рішення законним і обґрунтованим, просила відхилити апеляційну скаргу.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення осіб, які беруть участь у справі та з'явились в судове засідання, перевіривши матеріали справи та доводи позивача, колегія суддів дійшла висновку про відхилення апеляційної скарги.

Частково задовольняючи первісний позов і задовольняючи повністю зустрічні вимоги, суд першої інстанції правильно виходив з того, що житловий будинок, право власності на який зареєстровано за спадкодавцем, побудовано за спільні кошти і спільною працею останнім та трьох членів його сім'ї. Оскільки зазначений будинок є об'єктом права спільної сумісної власності чотирьох осіб, тому частка кожного з них складає 1\4 частину будинку, а тому позивач нарівні з іншими трьома спадкоємцями першої черги набула право успадкувати за померлим батьком 1\16 частину будинку. В зв'язку з відмовою нотаріуса видати свідоцтво про право на спадщину через відсутність правовстановлюючих документів за позивачем визнано право власності на зазначену частку.

Матеріалами справи встановлено, і ці обставини сторонами не оспорюються, що 4 березня 1983 року ОСОБА_5 зареєстрував шлюб з ОСОБА_1 Від шлюбних відносин народилися діти - ОСОБА_6 і ОСОБА_4

ОСОБА_2 є дочкою ОСОБА_5 від попереднього шлюбу (5 липня 2013 року вона змінила своє ім'я на "ОСОБА_2" (а.с. 126)).

Рішенням Виконавчого комітету Рівненської міської ради народних депутатів №198 від 14.06.1989 року ОСОБА_5 виділено земельну ділянку площею 600 кв.м для будівництва житлового індивідуального будинку в АДРЕСА_1 (а.с. 70).

23 лютого 1994 року Управою Рівненської міської ради народних депутатів ОСОБА_5 видано Свідоцтво про право приватної власності на зазначений житловий будинок (а.с. 17).

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_5 помер, у зв'язку з чим відкрилася спадщина.

Таким чином, спадкоємцями першої черги є ОСОБА_2, ОСОБА_1, ОСОБА_6 і ОСОБА_4

ІНФОРМАЦІЯ_2 помер ОСОБА_6

5 грудня 2008 року ОСОБА_4 визнано недієздатним, встановлено над ним опіку, а 25 грудня 2008 року призначено опікуном його матір - ОСОБА_1 (а.с. 65-65, зв.; 66).

Вважаючи, що її суб'єктивні права на спадщину порушуються і не визнаються, у серпні 2014 року ОСОБА_2 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_1 і ОСОБА_4 про визнання за нею права власності на 1\8 частину будинковолодіння АДРЕСА_1 в порядку спадкування після смерті батька.

Заперечуючи проти позову, представник ОСОБА_1 і ОСОБА_4 у січні 2015 року подала зустрічний позов, вимагаючи визнати спірний житловий будинок об'єктом права спільної сумісної власності довірителів, а також ОСОБА_5 і ОСОБА_6, і визнати за кожним з них право власності на 1\4 частину будинку.

Відповідно до ст. 22 КпШС України (що діяла на час виникнення спірних правовідносин і на застосуванні якої наполягала позивач) майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю. Кожен з подружжя має рівні права володіння, користування і розпорядження цим майном.

Подружжя користується рівними правами на майно і в тому разі, якщо один з них був зайнятий веденням домашнього господарства, доглядом за дітьми або з інших поважних причин не мав самостійного заробітку.

Між тим, з роз'яснень, даних Пленумом Верховного Суду України в абз. другому-третьому п. 4 своєї постанови №7 від 4 жовтня 1991 року "Про практику застосування судами законодавства, що регулює право приватної власності громадян на жилий будинок" (із змінами, внесеними згідно із постановами Пленуму Верховного Суду України №13 від 25.12.1992 року та №15 від 25.05.1998 року), вбачається, що оскільки згідно зі ст. 17 ЗК (561-12) і ст. 14 Закону України "Про власність" (697-12) земельна ділянка для будівництва жилого будинку і господарських будівель надається громадянину у приватну власність, участь інших осіб у будівництві не створює для них права приватної власності на жилий будинок, крім випадків, коли це передбачено законом.

Згідно зі статтями 16 і 17 Закону України "Про власність" таке право, зокрема, виникає, коли будівництво велось подружжям в період шлюбу - жилий будинок у зв'язку з цим є їх спільною сумісною власністю, або велось за рахунок спільної праці членів сім'ї - жилий будинок стає їх спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено письмовою угодою між ними.

Як правильно ураховано судом першої інстанції, свідки ОСОБА_9, ОСОБА_10 і ОСОБА_11 у судовому засіданні показали, що будівництво будинку велося за спільні кошти і спільною працею усіх членів сім'ї спадкодавця, тобто ОСОБА_5, ОСОБА_1, ОСОБА_6 та ОСОБА_4 Більше того, будівельні та ремонтні роботи ними продовжувалися і після прийняття об'єкта в експлуатацію й тривали до смерті ОСОБА_6, унаслідок чого спірний будинок значно збільшився у своїй вартості.

Ці обставини узгоджуються з метою будівництва і повністю відповідають тим фактам, що після одруження ОСОБА_6 продовжував проживати у спірному будинку разом зі своєю сім'єю до смерті, а ОСОБА_4 - і зараз продовжує там мешкати, знаходячись під опікою своєї матері як опікуна.

Наведене позивачем не спростовано.

Відповідно до ст.ст. 57, 58 ЦПК України доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, що мають значення для вирішення справи. Належними ж докази, які містять інформацію щодо предмета доказування.

В абзацах другому-третьому п. 23 постанови Пленуму Верховного Суду України від 30 травня 2008 року №7 "Про судову практику у справах про спадкування" роз'яснено, що за наявності умов для одержання в нотаріальній конторі свідоцтва про право на спадщину вимоги про визнання права на спадщину судовому розглядові не підлягають.

У разі відмови нотаріуса в оформленні права на спадщину особа може звернутися до суду за правилами позовного провадження.

17 січня 2013 року державним нотаріусом Другої Рівненської державної нотаріальної контори відмовлено позивачу у видачі свідоцтва про право на спадщину за законом на житловий будинок з надвірними будівлями АДРЕСА_1, який належав спадкодавцю, про що прийнято відповідну постанову. Підставою відмови була відсутність правовстановлюючих документів щодо належності спадкового майна спадкодавцеві (а.с. 14-14, зв.).

Цим обґрунтовується факт порушення права позивача і необхідність звернення саме до суду за його захистом.

З огляду на викладені обставини встановлено, що предметом спадкування є 1\4 частина житлового будинку АДРЕСА_1, а з урахуванням наявності чотирьох спадкоємців після смерті ОСОБА_5 частка ОСОБА_2 складає 1\16 частину всього будинку.

Тому первісний позов судом правильно задоволено частково.

Щодо вимог зустрічного позову, то спірні правовідносини є нерозривно пов'язаними між собою, а тому часткове задоволення позову ОСОБА_2 вказує про обґрунтованість визнання житлового будинку об'єктом права спільної сумісної власності ОСОБА_12, ОСОБА_1, ОСОБА_6 і ОСОБА_4

Доводи апеляційної скарги про застосування наслідків спливу позовної давності і відмову в зв'язку з цим у зустрічному позові на увагу не заслуговують.

Так, відповідно до ч. 1 ст. 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

За таких обставин позовну давність на час подання зустрічного позову ОСОБА_1 не пропущено.

Не можна погодитися і з покликаннями автора скарги про порушення оскаржуваним рішення особистих цивільних прав позивача.

Погоджуючись із правильністю висновків суду, колегія суддів зважає на те, що свого часу ОСОБА_5 було подаровано на користь ОСОБА_2 квартиру, яку вона згодом продала.

Позивач має постійне місце проживання у населеному пункті неподалік від м. Рівне. Наміру проживати у спірному будинку вона не мала і не має. Відповідачем пропонувалося у рахунок спадкової частки передати їй 70 000 гривень, однак ОСОБА_2 наполягала на більшій сумі - 112 000 гривень.

Зазначені обставини позивачем спростовано не було.

Згідно зі ст.ст. 10 і 60 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом. Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Відповідно до ч. 1 ст. 308 ЦПК України додержання судом першої інстанції норм матеріального і процесуального права є підставою для залишення оскаржуваного рішення без змін.

Керуючись ст.ст. 303, 307, 308, 313-315, 324-325 ЦПК України, колегія суддів

у х в а л и л а:

Апеляційну скаргу ОСОБА_2 відхилити, а рішення Рівненського міського суду від 30 червня 2015 року залишити без змін.

Ухвала апеляційного суду набирає законної сили з моменту проголошення та може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів з дня набрання законної сили.

Головуючий: Судді: