Рішення № 50811119, 18.09.2015, Апеляційний суд Одеської області

Номер провадження: 22-ц/785/6093/15

Головуючий у першій інстанції Бочаров А. І.

Доповідач Дрішлюк А. І.

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ОДЕСЬКОЇ ОБЛАСТІ

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

18.09.2015 року м. Одеса

Колегія суддів судової палати у цивільних справах апеляційного суду Одеської області у складі:

головуючого судді Дрішлюка А.І., суддів Процик М.В., Сєвєрової Є.С.,

при секретарі судового засідання Решетник М.С.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Овідіопольського районного суду Одеської області від 19 травня 2015 року по цивільній справі за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_2, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору Служба у справах дітей Овідіопольскої районной державної адміністрації Одеської області, про надання дозволу на виїзд з України громадянину, який не досяг 16-річного віку, без згоди та супроводу другого з батьків та участь у додаткових витратах на дитину,-

ВСТАНОВИЛА:

До Овідіопольського районного суду Одеської області звернувся представник ОСОБА_3 - ОСОБА_4 з позовом до ОСОБА_2 про надання дозволу на виїзд з України громадянина, який не досяг 16-річного віку, без згоди та супроводу другого з батьків та участь у додаткових витратах на дитину (а.с. 3-5).

Заочним рішенням Овідіопольського районного суду Одеської області від 19 травня 2015 року позовні вимоги було частково задоволено. Надано дозвіл на тимчасовий виїзд, строком на 1 (один) рік з моменту набрання рішенням законної сили, з України до Республіки Італія ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_1. Без згоди та супроводу його батька ОСОБА_2, у супроводі матері ОСОБА_3. Надано дозвіл на оформлення всіх пов'язаних із перетинанням державного кордону України документів, для тимчасового виїзду, строком на 1 (один) рік з моменту набрання рішенням законної сили, з України до Республіки Італія ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_1, без згоди та супроводу батька ОСОБА_2. Стягнено з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_3 судовий збір у розмірі 234 грн. 60 коп. В задоволенні позовної вимоги про стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_3 додаткових витрат на ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_1 відмовлено (а.с. 37- 41).

26.05.2015 року ОСОБА_2 була подана заява про перегляд заочного рішення (а.с. 49-53). Ухвалою Овідіопольського районного суду Одеської області від 02.06.2015 року заяву ОСОБА_2 про перегляд заочного рішення залишено без задоволення (а.с. 67).

11.06.2015 року ОСОБА_2 була подана апеляційна скарга на рішення Овідіопольського районного суду Одеської області від 19.05.2015 року, в обґрунтування апелянт посилається на порушення норм чинного законодавства при ухваленні рішення судом першої інстанції. А саме, скаржник вважає, що порушені правила про підсудність даної цивільної справи. Порушено процесуальне законодавство у частині сплати судового збору - позивачем при поданні позову було сплачено лише 234 грн., замість 243,60 грн. Крім того, апелянт вважає себе неналежним чином сповіщеним, що призвело до безпідставного ухвалення рішення за його відсутності. Відповідач посилається на відсутність доказів правомірності діяльності ФОП ОСОБА_6 в сфері доставки судової кореспонденції, на невідповідність акта про доставлення документів, підписаного директором, статті 128 ГК України, відсутність доказів звернення позивачки до відповідача з проханням надати дозвіл на виїзд ОСОБА_5 за кордон без супроводу батька (а.с. 71-79).

В судовому засіданні представник відповідача на задоволенні апеляційної скарги наполягав, посилаючись на численні порушення норм процесуального права. Звертав увагу суду на те, що спір фактично відсутній, оскільки його довіритель надав згоду на виїзд дитини за кордон, надавши копію відповідної згоди, яка була приєднана до матеріалів справи.

Представник позивача заперечував проти задоволення апеляційної скарги, вважаючи, що на момент прийняття судом першої інстанції рішення спір був наявний, а тому рішення суду відповідає вимогам чинного матеріального та процесуального законодавства.

Дослідивши матеріали справи, заслухавши суддю-доповідача, доводи скарги, пояснення учасників провадження, судова колегія дійшла висновку, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню виходячи з наступного.

Статтею 303 ЦПК України передбачено, що під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції. Апеляційний суд не обмежений доводами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення.

Приймаючи рішення по справі суд першої інстанції виходив з того, що ОСОБА_3 перебувала у шлюбі з ОСОБА_2, зареєстрованому 02.02.2010 року Відділом реєстрації актів цивільного стану Одеського міського управління юстиції, про що в Книзі реєстрації шлюбів зроблено відповідний запис №65 (а.с. 6). В шлюбі у них народилась дитина - ОСОБА_7, ІНФОРМАЦІЯ_2 (а.с. 7). Рішенням Київського районного суду м. Одеси від 03.04.2014 року шлюб між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 розірвано (а.с. 22). Малолітній син ОСОБА_5 залишився проживати з позивачкою та перебувати на її утриманні. Встановлені судом обставини відповідають фактичним обставинам та не оспорюються сторонами. Разом з тим, повністю погодитись з мотивуванням прийнятого рішення колегія суддів погодитись не може виходячи з наступного.

Як вбачається з пояснень позивачки, вона працює за кордоном України в Республіці Італія, де має намір залишитись на постійне місце проживання та куди має намір вивезти малолітнього сина. В позовній заяві вона наголошує на тому, що робота в Італії є для неї єдиним джерелом доходів, тому позбавлення можливості заробітку за кордоном поставить її з сином в скрутне матеріальне становище (а.с.3). Отримувати дохід в розмірі, необхідному для утримання дитини в неї є можливість тільки за кордоном, разом з тим, син залишився проживати з позивачкою, а перебуваючи постійно за кордоном без дитини, вона буде позбавлена можливості належним чином виконувати свої обов'язки, передбачені ст.ст.15, 152, 155 СК України. Надавати матеріальне забезпечення в розмірі 1160 доларів США, заявленому ОСОБА_3, ОСОБА_2 відмовився, тому розмір аліментів був зменшений рішенням суду більш ніж на дві третини і встановлений у розмірі 4000 грн., ухвалою апеляційного суду зазначене рішення залишено в силі (а.с.56-57). З встановлених обставин справи суд першої інстанції зробив висновок про те, що відповідач діями спрямованими на ухилення від надання дозволу на тимчасовий виїзд за кордон дитини, зловживає своїми правами та діє всупереч інтересам дитини (а.с. 40), в зв'язку з чим частково задовольнив позовні вимоги. Між тим, оцінюючи доводи апеляційної скарги, з врахуванням вимог ст. 303 ЦПК України, колегія суддів вважає за необхідним зазначити наступне.

Відхиляючи довід апеляційній скарги, що позивачкою не надано підтверджень дати, форми звернення до відповідача з проханням надати дозвіл на виїзд дитини за кордон та доказів його відмови (а.с. 77), колегія суддів виходить з того, що сам факт звернення до суду свідчить про наявність спору та неможливість його вирішення позасудовою процедурою. Між тим у разі відсутності заперечень щодо виїзду дитини за кордон у визначену країну на визначений строк, відповідач би не подав апеляційну скаргу. Колегія суддів, виходячи з того, що між батьками малолітньої дитини існує спір, об'єктивність якого вбачається на стадії апеляційного провадження, з урахуванням ч.2 ст. 124 Конституції України, в якій зазначено, що юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі, а досудовий розгляд для цієї категорії справ не є обов'язковим. Таку позицію висловлював Конституційний Суд України в рішенні у справі за конституційним зверненням Товариства з обмеженою відповідальністю «Торговий Дім «Кампус Коттон клаб» щодо офіційного тлумачення положення частини другої статті 124 Конституції України (справа про досудове врегулювання спорів) від 9.07.2002 року. Колегія суддів Конституційного Суду України у згаданому рішенні зазначає, що обов'язкове досудове врегулювання спорів, яке виключає можливість прийняття позовної заяви до розгляду і здійснення за нею правосуддя, порушує право особи на судовий захист. Можливість використання суб'єктами правовідносин досудового врегулювання спорів може бути додатковим засобом правового захисту, який держава надає учасникам певних правовідносин, що не суперечить принципу здійснення правосуддя виключно судом. Виходячи з необхідності підвищення рівня правового захисту держава може стимулювати вирішення правових спорів у межах досудових процедур, однак їх використання є правом, а не обов'язком особи, яка потребує такого захисту. Таким чином, обрання певного засобу правового захисту, у тому числі і досудового врегулювання спору, є правом, а не обов'язком особи, яка добровільно, виходячи з власних інтересів, його використовує. Встановлення законом обов'язкового досудового врегулювання спору обмежує можливість реалізації права на судовий захист. З урахуванням викладеного положення частини другої статті 124 Конституції щодо поширення юрисдикції судів на всі правовідносини, що виникають у державі, в аспекті конституційного звернення необхідно розуміти так, що право особи (громадянина України, іноземця, особи без громадянства, юридичної особи) на звернення до суду за вирішенням спору не може бути обмежене законом, іншими нормативно-правовими актами. Встановлення законом або договором досудового врегулювання спору за волевиявленням суб'єктів правовідносин не є обмеженням юрисдикції судів і права на судовий захист.

Приєднання до матеріалів справи згоди на виїзд дитини, виданий відповідачем по справі на один рік (а.с.122), свідчить про усвідомлене ставлення ОСОБА_2 до прав своєї дитини, проте з врахуванням дати його оформлення не може свідчити про відсутність спору на момент прийняття рішення судом першої інстанції, законність якого перевіряється на момент його ухвалення.

Щодо правильності вирішення спору у частині задоволення позовних вимог та відповідних доводів апеляційної скарги, то відхиляючи їх колегія суддів зазначає наступне.

Порядок виїзду за кордон дітей громадян України визначено Законом України від 21 січня 1994 року № 3857-ХІІ «Про порядок виїзду з України і в'їзду в Україну громадян України», Правилами перетинання державного кордону громадянами України, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 27 січня 1995 року № 57, Правилами оформлення і видачі паспорта громадянина України для виїзду за кордон і проїзного документа дитини, їх тимчасового затримання та вилучення, затвердженими постановою Кабінету Міністрів України від 31 березня 1995 року № 231 (зі змінами). Згідно з п. 4 Правил перетинання державного кордону громадянами України, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 27 січня 1995 року № 57, виїзд з України громадян, які не досягли 16-річного віку, в супроводі одного з батьків або інших осіб, уповноважених одним з батьків за нотаріально посвідченою згодою, здійснюється за нотаріально посвідченою згодою другого з батьків із зазначенням у ній держави прямування та відповідного часового проміжку перебування у цій державі, якщо другий з батьків відсутній у пункті пропуску. Таким чином, чинним законодавством України встановлено вимоги щодо такого роду дозволу - зазначення держави прямування та відповідного часового проміжку. Згідно зі ст. 313 ЦК України фізична особа, яка не досягла шістнадцяти років, має право на виїзд за межі України лише за згодою батьків (усиновлювачів), опікунів і в їхньому супроводі чи у супроводі осіб, які уповноважені ними. За відсутності згоди одного з батьків виїзд неповнолітнього громадянина України за кордон може бути дозволено на підставі рішення суду. Виходячи з системного аналізу вказаних норм та сенсу встановленого порядку слід зробити висновок, що чинним законодавством України, зокрема ст. 124 Конституції України, передбачена можливість вирішувати спори у судовому порядку, в тому числі, щодо надання дозволу на конкретний виїзд дитини за кордон без згоди батька (одноразовий), з визначенням його початку і закінчення. Таким чином, чинним законодавством не встановлено обмеження щодо виїзду неповнолітньої дитини за кордон, а лише встановлено певний порядок її виїзду за кордон за згодою батьків або дозволу суду при відсутності згоди одного з батьків.

За змістом ст. 141 СК України мати, батько мають рівні права та обов'язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою. Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов'язків щодо дитини. Суд першої інстанції встановив річний строк протягом якого прийняте судове рішення (з моменту набрання законної сили) може бути реалізовано, а трок знаходження за кордоном не може перевищувати один рік з моменту набрання ним законної сили. У разі виникнення спору в подальшому сторони мають право на звернення до суду.

Щодо іншої частини рішення суду першої інстанції, то відхиляючи в цій частині доводи апеляційної скарги колегія суддів виходить з того, що згідно з Правилами оформлення і видачі паспорта громадянина України для виїзду за кордон і проїзного документа дитини, їх тимчасового затримання та вилучення, затверджених постановою КМУ від 31 березня 1995 року № 231 паспорт громадянина України для виїзду за кордон (далі - паспорт) і проїзний документ дитини є документами, що посвідчують особу і підтверджують громадянство України особи, на яку вони оформлені, і дають право цій особі на виїзд з України і в'їзд в Україну. Таким чином, виїзд неповнолітніх громадян України за межі території України здійснюється за одним із таких документів: паспорт громадянина України для виїзду за кордон, виданий дітям громадянам України згідно з цими правилами; проїзний документ дитини, виданий відповідно до Правил; паспорт громадянина України для виїзду за кордон одного з батьків, у який, відповідно до Правил, записано дитину, яка прямує у його супроводі через державний кордон. Оформлення паспорта громадянам України, які не досягли 16-річного віку, здійснюється на підставі нотаріально засвідченого клопотання батьків або їх законних представників у разі потреби самостійного виїзду таких осіб за кордон. Пунктом 18 цих Правил передбачено, що оформлення паспорта/проїзного документа здійснюється на підставі заяви батьків (законних представників батьків чи дітей), а у разі, коли батьки не перебувають у шлюбі між собою, - того з них, з ким проживає дитина, справжність підпису яких засвідчено нотаріально. За наявності заперечень одного з батьків документ може бути оформлено на підставі рішення суду. Таким чином, в частині оформлення проїзного документу за відсутності згоди батька суд першої інстанції правильно вирішив спір, оскільки власно наявність цього документу лише створює умови для виїзду дитини, проте не дозволяє його. Одночасно визначивши, що строк на який надається дозвіл обмежений одним роком, суд першої інстанції вірно виходив з вищевказаних норм законодавства та судової практики розгляду цієї категорії справ. Колегія суддів вказує, що в рішенні від 19.05.2015 року суд першої інстанції помилково посилався на ст. 2 Закону України «Про порядок виїзду з України в'їзду в Україну громадян України», якою передбачено, що за відсутності згоди одного з батьків, виїзд неповнолітнього громадянина України за кордон, може бути дозволено на підставі рішення суду (а.с.39), оскільки така норма передбачена п.2 ч.2 ст.4 вищезазначеного Закону.

Щодо доводів апеляційної скарги про порушення правил підсудності.

Позовна заява була подана до Овідіопольського районного суду Одеської області, за зареєстрованим місцем проживання позивача, апелянт зазначає, що в даному випадку порушено ст.109 ЦПК України. Як вбачається з копії ухвали від 28.04.2015 р. про відкриття провадження у справі (а.с.11) суддя, відкриваючи провадження у справі, належним чином не мотивував підсудність справи Овідіопольському районному суду Одеської області, що є порушенням вимог ЦПК України (ст.ст. 122, 110, 209, 210) щодо змісту ухвали суду. При цьому як вбачається з тексту позову стороною було заявлено дві вимоги - про надання дозволу на виїзд дитини, та стягнення 10 000 грн. в якості додаткових витрат. Остання вимога обґрунтована як пов'язана зі збільшенням цін на продукти харчування, ліки, комунальні послуги та інші витрати (абз. 8, а.с. 4), тобто як збільшення розміру аліментів на утримання дитини (ст. 192 СК України). В якості правового обґрунтування сторона позивача посилалась на ст. 185 СК України. Наведене протиріччя не було усунуто судом першої інстанції в порядку ст.ст.130. 156 ЦПК України, відповідно колегія суддів виходить з того, що предметом судового розгляду була вимога про збільшення розміру аліментів, щодо якої слід було відмовити через її необґрунтованість. З наведених міркувань поданий позов міг бути розглянутий Овідіпольським районним судом Одеської області, оскільки позови про стягнення (збільшення) аліментів можуть пред'являтися також за зареєстрованим місцем проживання чи перебування позивача (ч.1 ст.110 ЦПК України). Як вбачається з копії паспорту позивачки її зареєстрованим місцем проживання є смт. Великодолинське Овідіопольського району Одеської області (а.с.8). Вказаний факт не оспорюється сторонами.

Згідно ст. 109 ЦПК України, позови до фізичної особи пред'являються в суд за зареєстрованим у встановленому законом порядку місцем її проживання або за зареєстрованим у встановленому законом порядку місцем її перебування. Відповідно до ч. 1 ст. 110 ЦПК України, позови про стягнення аліментів, про визнання батьківства відповідача, позови, що виникають з трудових правовідносин, можуть пред'являтися також за зареєстрованим місцем проживання чи перебування позивача. Відповідно до даної норми, альтернативна підсудність є пільговою, вона встановлена для невеликої категорії справ, які мають особливо важливе значення для громадян. Специфіка цього виду підсудності полягає в тому, що в залежності від характеру матеріальних правовідносин та предмету спору, особистих обставин (стан здоров'я, малолітні діти тощо) позивач може обирати серед двох, трьох чи більшої кількості судів, які будуть компетентними розглянути таку справу. Враховуючи зазначені критерії, випадки вибору судів стосуються того, що в число судів, один з яких може обрати позивач, обов'язково входить і суд за місцем проживання позивача. Як роз'яснено в п. 37 Постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ "Про деякі питання юрисдикції загальних судів та визначення підсудності цивільних справ" № 3 від 01.03.2013р., право вибору між судами, яким згідно із правилом загальної підсудності (стаття 109 ЦПК) і правилом альтернативної підсудності (стаття 110 ЦПК) підсудна справа, належить виключно позивачеві (частина чотирнадцята статті 110 ЦПК), за винятком виключної підсудності, встановленої ст. 114 цього Кодексу. Колегія суддів вважає, що в даному випадку, позивач скористався своїм правом вибору підсудності, що узгоджується з нормами ЦПК України та роз'ясненнями Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ "Про деякі питання юрисдикції загальних судів та визначення підсудності цивільних справ" № 3 від 01.03.2013 р.

Розглядаючи доводи апеляційної скарги щодо неповідомлення належним чином відповідача, колегія суддів виходить з наступного.

У відповідності до ч.5 ст.74 ЦПК України судова повістка разом із розпискою, а у випадках, встановлених цим Кодексом, разом з копіями відповідних документів надсилається поштою рекомендованим листом із повідомленням або через кур'єрів за адресою зазначеною стороною чи іншою особою, яка бере участь у справі. Судом повістка була передана кур'єру сервісу доставки (в матеріалах справи наявний товарний чек (а.с.22а)). 14.05.2015 року директором сервісу доставки «Не послать ли нам гонца» складений акт про доставку документів, в якому зазначено, що документи за адресою, зазначеною у повістці, прийняти відмовилися (а.с.23). Апелянт у скарзі наголошує на неправомірності доставки службою «Не послать ли нам гонца» судової кореспонденції, посилаючись на телефонний дзвінок, який він здійснив та отримав інформацію про відсутність повноважень на доставку зазначеної кореспонденції, проте даний факт не може прийматись до уваги судом, оскільки підтверджень здійснення дзвінка, його оформлення як доказу, а саме оформлення телефонограми із зазначенням номеру телефону, тексту повідомлення, особи, яка надавала таку інформацію, її посади та часу здійснення дзвінка, відповідачем здійснено не було. Крім того, апелянт скаржиться на порушення ст.128 ГК України, в якій зазначено, що громадянин визнається суб'єктом господарювання у разі здійснення ним підприємницької діяльності за умови державної реєстрації його як підприємця без статусу юридичної особи. Акт доставляння документів підписаний директором, печатка належить фізичній особі підприємцю - ці факти свідчать про певну невідповідність вимогам господарського законодавства, яке передбачає статус директора для посадової особи юридичної особи, повноваження якої закріплені установчими документами. Дійсно, така невідповідність мала місце і суд першої інстанції помилково не надав їй правової оцінки, проте на вирішення спору по суті позову про надання дозволу на виїзд з України громадянину, який не досяг 16-річного віку, без згоди та супроводу другого з батьків та участь у додаткових витратах на дитину, вона не впливає. Згідно з ч.1 ст.60 ЦПК України кожна особа зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається. Що стосується пояснень, наданих сусідом ОСОБА_2 - ОСОБА_8 (а.с.54), то в них жодним чином кур'єр не ідентифікується, тож підтверджень, що ОСОБА_8 розмовляв саме з представником сервісу доставки «Не послать ли нам гонца» немає, даний факт залишився недоведеним. Частиною 8 статті 76 ЦПК України передбачено, що у разі відмови адресата одержати судову повістку особа, яка її доставляє робить помітку на повістці і повертає до суду. Натомість службою доставки був складений акт (а.с.23), що може вважатися рівнозначним напису на повістці. Отримання даних, щодо особи, яка відмовилася від прийняття кореспонденції, так само як і обов'язок адвоката - представника позивачки при зустрічі в суді, стосовно іншої справи передавати судову кореспонденцію відповідачу ЦПК не передбачено. Окремо слід зауважити, що неналежне повідомлення само по собі не є підставою для скасування прийнятого процесуального рішення, якщо воно законним та обґрунтованим. Відповідачу забезпечено апеляційним судом Одеської області реалізація права на суд, гарантоване Європейською конвенцією шляхом проведення апеляційної перевірки поданої скарги.

Щодо доводу позивача про порушення процесуального законодавстві у частині сплати судового збору, то, дійсно, судом першої інстанції не взято до уваги, що сплачена позивачем сума судового збору становить 234 грн. (а.с.2). Статтею 8 Закону України «Про Державний бюджет України на 2015 рік» визначено в 2015 році мінімальну заробітну плату: у місячному розмірі: з 1 січня - 1218 грн., з 1 грудня 1378 грн. Згідно із п.2 ч.2 ст. 4 Закону України «Про судовий збір» за позов немайнового характеру підлягає сплаті судовий збір у розмірі від 0,2 розміру мінімальної заробітної плати, а саме 243,60 грн. Таким чином в порядку ст. 88 ЦПК України з позивачки підлягає стягненню до державного бюджету 9 грн. 60 коп. Щодо оплати позовних вимог, які визначені були позивачем як додаткові витрати (хоча з наведених міркувань порушено було питання про зміну розміру аліментів, а судом першої інстанції не було уточнена природа цієї позовної вимоги), то сплаті до державного бюджету підлягав судовий збір в розмірі 243 грн. 60 коп., які достягуються колегією суддів з позивачки в дохід держави.

Встановлені порушення норм процесуального права обумовлюють необхідність зміни прийнятого судового рішення в порядку п. 4 ч. 1 ст. 309 ЦПК України.

На підставі викладеного та керуючись ст.ст. 303, 304, 307, 309, 313, 314, 316, 317, 319 ЦПК України, колегія суддів, -

ВИРІШИЛА:

Апеляційну скаргу ОСОБА_2 на заочне рішення Овідіопольського районного суду Одеської області від 19 травня 2015 року - задовольнити частково.

Рішення Овідіопольського районного суду Одеської області від 19.05.2015 року змінити в частині мотивування.

Стягнути з ОСОБА_3 суму недосплаченого судового збору, в дохід держави в розмірі 254, 20 грн., в іншій частині рішення суду залишити без змін.

Рішення апеляційного суду набирає законної сили з моменту його проголошення, однак може бути оскаржене шляхом подачі касаційної скарги протягом двадцяти днів з дня набрання законної сили до суду касаційної інстанції.

Судді апеляційного суду Одеської області А.І. Дрішлюк

М.В. Процик

Є.С. Сєвєрова