Рішення № 50713870, 15.09.2015, Апеляційний суд Миколаївської області

Справа №490/13360/13-ц 15.09.2015 15.09.2015 15.09.2015

Провадження №22-ц/784/1775/15

Категорія 5 Суддя по 1 інстанції - Подзігун Г.В.

Доповідач апеляційного суду - Шолох З.Л.

Рішення

Іменем України

15 вересня 2015 року м. Миколаїв

Колегія суддів судової палати в цивільних справах апеляційного суду Миколаївської області у складі:

головуючого - Шолох З.Л.,

суддів - Довжук Т.С., Коломієць В.В.,

при секретарі судового засідання - Романенко Ю.О.,

за участю:

- позивача ОСОБА_2,

- представників відповідачки ОСОБА_3 - ОСОБА_4, ОСОБА_5,

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційними скаргами

ОСОБА_3 та

її представника - ОСОБА_4

на рішення Центрального районного суду м. Миколаєва від 22 вересня 2014 року у справі за

позовом

ОСОБА_2 до ОСОБА_3, ОСОБА_6 про усунення перешкод у користуванні майном, визнання дій неправомірними та відшкодування моральної шкоди,

встановила:

У листопаді 2013 року ОСОБА_2 звернувся з позовом до ОСОБА_3 та ОСОБА_6 про усунення перешкод у користуванні належним йому майном та стягнення моральної шкоди.

В обґрунтування позову вказував, що з грудня 2004 року він є власником ? частки нежитлового приміщення по АДРЕСА_1. Співвласником іншої частки цього нерухомого майна була його дружина - ОСОБА_3, яка після розірвання шлюбу з ним та реєстрації шлюбу з ОСОБА_4 у 2007 році, прийняла прізвище - ОСОБА_3

15 квітня 2009 року ОСОБА_3 подарувала належну їй ? частку вказаного нежитлового приміщення своїх дочці ОСОБА_6, яка в подальшому змінила прізвище на ОСОБА_6

Вказане нежитлове приміщення кожен із них використовував для здійснення своєї підприємницької діяльності.

Позивач вказував, що в зв'язку із розірванням шлюбу та припиненням сімейних відносин між ними склалися неприязні стосунки.

Починаючи з 2007 року відповідачі постійно перешкоджали користуватися належним йому майном за вказаною адресою, що спонукало його неодноразово звертатися до правоохоронних органів з приводу їх неправомірної поведінки. Зокрема, таке мало місце у лютому - березні 2007 року, 6 січня 2008 року, 10 листопада 2011 року, 15 березня 2012 року.

Крім того, 19 червня 2012 року належне йому нерухоме майно за вказаною адресою було описане та арештоване державним виконавцем під час примусового виконання судового рішення на користь банку й передане на відповідальне зберігання його колишній дружині ОСОБА_3, що стало для відповідачів додатковим приводом чинити йому перешкоди у користуванні майном.

Лише після винесення державним виконавцем постанови від 14 травня 2014 року про заміну відповідального зберігача спірного майна, він отримав безперешкодний доступ до свого майна.

У березні 2014 року позивач, посилаючись на ті ж самі обставини спору, пред'явив додаткові позовні вимоги до відповідачів про визнання їх дій неправомірними щодо вчинення перешкод у користуванні нерухомим майном (а.с. 27, 40 т.1).

Посилаючись на викладені обставини та спричинення йому моральної шкоди, позивач просив усунути перешкоди у користуванні належним йому майном шляхом забезпечення вільного та безперешкодного доступу, визнати дії відповідачів неправомірними та стягнути на його користь на відшкодування моральної шкоди по 11 450 грн. з кожної з відповідачок.

Заперечуючи проти позову, відповідачі посилались на безпідставність позову та тривалу неправомірну поведінку самого позивача, за що він засуджений.

Рішенням Центрального районного суду м. Миколаєва від 22 вересня 2014 року позовні вимоги ОСОБА_2 задоволено частково. Визнано неправомірними дії ОСОБА_3 щодо вчинення перешкод ОСОБА_2 у вільному доступі до належного йому на праві власності нерухомого майна по АДРЕСА_1. Стягнуто з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_2 11 450 грн. на відшкодування моральної шкоди та 229,40 грн. судового збору. Відмовлено у задоволенні інших позовних вимог ОСОБА_2

В апеляційних скаргах ОСОБА_3 та її представник, посилаючись на незаконність та необґрунтованість рішення суду щодо ОСОБА_3, просили його в цій частині скасувати та ухвалити нове, яким відмовити у задоволенні позову ОСОБА_2

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення осіб, які брали участь у справі, перевіривши законність та обґрунтованість рішення районного суду в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених в суді першої інстанції, колегія суддів вважає, що апеляційні скарги підлягають частковому задоволенню, виходячи з наступного.

Вирішуючи спір, суд першої інстанції виходив з того, що позовні вимоги ОСОБА_2 до ОСОБА_6 є необґрунтованими та задоволенню не підлягають. В цій частині рішення суду не оскаржується, тому не є предметом апеляційного розгляду.

Водночас, задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_2 до ОСОБА_3, суд виходив з того, що вона протягом 2007- 2014 років чинила йому перешкоди у користуванні його власністю, вчиняючи неправомірні дії, чим спричинила йому моральну шкоду. Зазначене суд вважав доведеним належними та допустимими доказами.

Між тим, з усіма висновками суду першої інстанції колегія погодитися не може.

Так, при вирішенні спору суд помилково виходив з того, що належним способом захисту порушених прав позивача є визнання дій ОСОБА_3 неправомірними та відшкодування моральної шкоди, яка спричинена її неправомірними діями, тому керувався вимогами ст. 1167 ЦК України (глава 82 ЦК України, що передбачає деліктну відповідальність та наявність складу правопорушення).

Тоді як із матеріалів справи вбачається, що спір виник з приводу захисту права власності від порушень, не пов'язаних із позбавленням володіння. Такий захист можливий шляхом задоволення негаторного позову за наявності підстав, передбачених ст. 391 ЦК України.

Згідно із ст. 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місцезнаходження майна.

Власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд (ч. 1 ст. 319 ЦК України).

Власник має право використовувати своє майно для здійснення підприємницької діяльності, крім випадків, встановлених законом (ч.1 ст. 320 ЦК ).

Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом (ч. 2 ст. 321 ЦК України)

Відповідно до вимог ст. 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження майном.

Особа, права якої порушені, має право на компенсацію моральної шкоди у випадках, коли це безпосередньо передбачене Конституцією України або у випадках, передбачених законом або договором.

Статтею 386 ЦК України передбачена відповідальність за заподіяння моральної шкоди у разі порушення права власності (глава 29 ЦК України щодо захисту права власності)

Відповідно до частин 1, 3 ст. 386 ЦК України держава забезпечує рівний захист прав усіх суб'єктів права власності.

Власник, права якого порушені, має право на відшкодування завданої йому майнової та моральної шкоди ( ч. 3 ст. 386 ЦК).

За змістом ст. 23 ЦК України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом, з урахуванням вимог розумності і справедливості.

Таким чином, компенсація спричиненої моральної шкоди, в зв'язку з порушенням права власності, відбувається за допомогою правового механізму, установленого ст. 23 ЦК у поєднанні із ч. 3 ст. 386 ЦК України.

Із матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_2 є власником Ѕ частки нежитлового приміщення по АДРЕСА_1 на підставі договору дарування, укладеного 30 грудня 2004 року з товариством з обмеженою відповідальністю «Хімстройторг» та посвідченого приватним нотаріусом Миколаївського міського нотаріального округу Сидоренко Л.М., зареєстрованого в МБТІ 20 січня 2005 року (а.с. 4-5 т.1).

За цим договором у власність позивача перейшли наступні нежитлові приміщення: літ. З-2 (загальною площею 266 кв. м); літ. Л-2 (загальною площею 170,3 кв. м); літери В-1 (склад) , Д-1 (вбиральня), К-1 (навіс); ворота № 7, які мають окремий вхід з вул. Фурманова, а також ? частина огорожі № 3 та ? частина покриття - І, які знаходяться у спільному користуванні обох співвласників ( а.с. 4, 63 т. 1).

Співвласником іншої ? частини нежитлових приміщень за вказаною адресою була його дружина - ОСОБА_3, яка після розірвання шлюбу з ним та реєстрації шлюбу з ОСОБА_4 у 2007 році, прийняла прізвище - ОСОБА_3

15 квітня 2009 року ОСОБА_3 подарувала належну їй ? частку вказаного нежитлового приміщення своїх дочці ОСОБА_6, яка в подальшому змінила прізвище на ОСОБА_6

Вказане нежитлове приміщення по АДРЕСА_1 кожен із них використовував для здійснення своєї підприємницької діяльності. Зокрема, ОСОБА_2 для здійснення діяльності приватного малого підприємства «ДАО» (а.с. 150-166 т. 1), а ОСОБА_3 - товариства з обмеженою відповідальністю «Хімрезерв-Миколаїв».

Нежитлове приміщення по АДРЕСА_1 розташоване на земельній ділянці, загальною площею 0,86 га, має огорожу по всьому периметру, охороняється за рахунок ТОВ «Хімрезерв-Миколаїв», на якому також запроваджена пропускна система для працівників.

З пояснень сторін та їх представників вбачається, що між сторонами існує спір щодо приналежності земельної ділянки, на якій розташоване їх нерухоме майно, який не вирішений судом.

Після припинення сімейних відносин, починаючи з січня 2007 року між сторонами тривалий час існують неприязні стосунки, в зв'язку з чим як позивач, так і відповідачка ОСОБА_3 протягом 2007 - 2014 років багаторазово зверталися до правоохоронних органів з приводу неправомірної поведінки один одного.

Зокрема ОСОБА_2, окрім іншого, звертався до правоохоронних органів і з приводу того, що відповідачка чинить йому перешкоди у користуванні спірним майном.

В листопаді 2013 року ОСОБА_2 звернувся до суду із зазначеними позовними вимогами та посилався на те, що відповідачі чинять йому перешкоди у вільному доступі до спірного майна. Зокрема, такі перешкоди мали місце протягом лютого - березня 2007 року, 6 січня 2008 року, 10 листопада 2011 року, 15 березня 2012 року.

Цим фактам суд першої інстанції не надав належної правової оцінки, не зазначив в чому саме полягали перешкоди у користуванні майном, а лише обмежився посиланням на те, що такі перешкоди мали місце протягом 2007 -2014 років з підстав доведеності протиправної поведінки відповідачки за наслідками зверненням позивача до правоохоронних органів.

Проте, в постановах Центрального РВ ММУ УМВС України, долучених сторонами до матеріалів справи, містяться висновки про відмову в порушенні кримінальної справи за відсутності факту правопорушення та посилання на наявність цивільно -правового спору, який підлягає вирішенню та доведенню в судовому порядку шляхом пред'явлення відповідного позову.

В порушення вимог ст. ст. 58-59, 60, 212 ЦПК України, суд послався, як на належні докази порушення прав позивача - на самі факти його звернень до правоохоронних органів. Тоді як в матеріалах справи відсутні висновки таких органів щодо протиправної поведінки ОСОБА_3

Як вбачається із матеріалів справи, протягом лютого -березня 2007 року ОСОБА_2 неодноразово звертався до правоохоронних органів із заявами (а також і скаргами на їх дії) про прийняття відповідних мір до відповідачів з приводу того, що у нього 17 лютого 2007 року вони відібрали комплект ключів від спірних приміщень, в подальшому відключили належні йому приміщення, де він здійснює господарську діяльність, від водо-газопостачання, електроенергії, в зв'язку з чим він не може належно користуватися належним йому майном (а.с. 10-12, 122-126, 219 т. 1).

За висновками правоохоронних органів від 20 квітня 2007 року щодо цих звернень ОСОБА_2 фактів протиправної поведінки ОСОБА_3 не встановлено.

На ці ж самі факти протиправних дій ОСОБА_3 посилався ОСОБА_2 і у заяві до управління внутрішніх справ в Миколаївській області від 10 листопада 2011 року (а.с. 13 т. 1)

Інших доказів на підтвердження викладеного позивачем не надано.

6 січня 2008 року співзасновник приватного малого підприємства «ДАО» ОСОБА_11 та інші працівники цього підприємства не змогли потрапити на територію підприємства та до нежитлових приміщень по АДРЕСА_1 (які належать ОСОБА_2.), оскільки належні ОСОБА_2 ворота та калитка, через які здійснювався доступ ОСОБА_3 закрила зсередини. Вона на той період часу була співвласником нежитлових приміщень та водночас генеральним директором та засновником ТОВ «Хімрезерв-Миколаїв», яке здійснювало свою діяльність за цією ж адресою (а.с. 19-21 т.1).

Зазначене підтвердив, допитаний в якості свідка ОСОБА_11, який також зазначав, що аналогічні перешкоди чинились ОСОБА_2 Тому саме він (свідок) з цього приводу звернувся із заявою до працівників міліції.

Пояснення свідка узгоджуються зі змістом постанови Центрального РВ ММУ в Миколаївській області від 9 січня 2008 року про відмову в порушенні кримінальної справи за його заявою за відсутністю складу злочину з посиланням на наявність цивільно-правового спору. Тому слід вважати, що зазначене підтверджується належними та допустимими доказами.

15 березня 2012 року вранці ОСОБА_2 також не був допущений ОСОБА_3 до належних йому нежитлових приміщень, що підтверджується її ж зверненням в цей день до Центрального РВ ММУ м. Миколаєва. На її думку, ОСОБА_2 самоправно проник на територію, переліз через огорожу та відчинив ворота, оскільки охорона її підприємства не пропустила його разом з невідомими їй особами.

Така поведінка відповідачки свідчить про порушення права власності позивача. Оскільки земельна ділянка та частина нерухомого майна (покриття, огорожа № 3) знаходяться у їх спільному користуванні. Іншого сторонами не доведено.

З цього приводу 16 березня 2012 року та 19 березня 2012 року Центральним РВ ММУ винесені постанови про відмову в порушенні кримінальної справи за відсутністю складу злочину (а.с. 220, 226 т. 1).

Отже, на думку колегії, слід вважати доведеним, що відповідачка ОСОБА_3 чинила позивачу перешкоди у користуванні його власністю 6 січня 2008 року та 15 березня 2012 року.

Інші посилання та доводи позивача стосуються господарських правовідносин між ТОВ «Хімрезерв-Миколаїв» та приватним малим підприємством «ДАО», тому не можуть бути предметом розгляду в порядку цивільного судочинства.

До того ж, як вбачається із копій скарг позивача на ОСОБА_3 щодо порушення її підприємством (ТОВ «Хімрезерв-Миколаїв») протипожежних та інших норм та правил тощо, він безпосередньо був очевидцем таких порушень 8 лютого та 12 вересня 2008 року (а.с. 84- 85 т.1).

Із матеріалів справи також вбачається, що спірне нерухоме майно, належне ОСОБА_2, 19 червня 2012 року було описане та арештоване державним виконавцем в порядку примусового виконання судового рішення про стягнення з нього заборгованості на користь банку й передане на відповідальне зберігання його колишній дружині ОСОБА_3, яка попереджена державним виконавцем про кримінальну відповідальність за його збереження (ВП № 23942646 у Центральному відділі ДВС Миколаївського міського управління юстиції) (а.с. 15-17, 82 т.1).

При цьому, за загальним правилом арешт майна боржника в процесі примусового виконавчого провадження обмежує права власника щодо цього арештованого майна. До того ж, спірне майно було витребуване у позивача, оскільки передане на зберігання іншій особі.

В матеріалах справи відсутні докази щодо неправомірності таких дій державного виконавця й зазначеному суд не вправі надавати правову оцінку у цій справі.

Лише 14 травня 2014 року, постановою Центрального відділу державної виконавчої служби Миколаївського міського управління юстиції, обов'язки ОСОБА_3, як зберігача спірного майна, припинені (а.с. 82, 148-149 т. 1).

Отже, в період з 19 червня 2012 року по 14 травня 2014 року на відповідачку ОСОБА_3 державним виконавцем, відповідно до вимог ст. ст. 57, 59 Закону України «Про виконавче провадження» (в редакції чинній на час складання Акту опису та арешту майна та передачу його на зберігання), були покладені обов'язки зберігача арештованого нерухомого майна, передбачені главою 66 ЦК України.

Зокрема, за змістом ст. 942 ЦК України зберігач зобов'язаний вживати усіх заходів, встановлених договором, законом, іншими актами цивільного законодавства, для забезпечення схоронності речі. Якщо зберігання здійснюється безоплатно, зберігач зобов'язаний піклуватися про річ, як про свою власну.

З урахуванням викладеного, доводи ОСОБА_2 про те, що ОСОБА_3 під час виконання обов'язків зберігача спірного майна, перешкоджала вільному доступу до них орендарям його майна шляхом облаштування пропускного режиму та вимагаючи підтверджувальні документи, не можуть бути доказом порушення його права власності.

В матеріалах справи відсутні докази щодо порушення нею прав та обов'язків зберігача майна, покладених на неї уповноваженою особою державної установи, як і інші докази порушення нею прав позивача, як власника майна, в цей період.

Позивач вказував, що з 14 травня 2014 року він вільно та безперешкодно користується спірним майном. А тому правові підстави, передбачені ст. 391 ЦК України, для задоволення його позовних вимог про усунення перешкод у користуванні цим майном відсутні. У задоволенні цих вимог слід відмовити.

Разом з тим, позивачем доведено, що 6 січня 2008 року та 15 березня 2012 року ОСОБА_3 чинила йому перешкоди у користуванні спірним майном, чим порушила його право власності та спричинила йому моральну шкоду, яка полягає в порушенні його узвичаєного способу життя та перенесених нервових, душевних переживаннях.

В зв'язку з чим позовні вимоги про відшкодування моральної шкоди, спричиненої внаслідок порушення права власності, підлягають частковому задоволенню на підставі ст. 23 ЦК у поєднанні з ч.3 ст. 386 ЦК України.

Визначаючи розмір відшкодування моральної шкоди, колегія враховує вимоги закону та роз'яснення, що містяться в п. 9 постанови Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 року № 4 «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди», фактичні обставини цієї справи, обсяг та ступінь заподіяних позивачу моральних, психічних страждань, ступінь їх доведеності, вимоги розумності та справедливості, а також те, що за станом здоров'я ОСОБА_3 є інвалідом ІІ групи безстроково з 22 вересня 2010 року (а.с.107 т.2), тому вважає за необхідне визначити розмір моральної шкоди у грошовому виразі в сумі 1000 грн.

Враховуючи викладене та на підставі п. 4 ч. 1 ст. 309 ЦПК України, рішення суду першої інстанції в частині задоволених позовних вимог підлягає скасуванню з ухваленням в цій частині нового рішення про часткове задоволення позовних вимог.

В іншій частині рішення суду не оскаржується, тому не є предметом апеляційного розгляду.

Керуючись ст. ст. 303, 309, 316 ЦПК України, колегія суддів

вирішила:

Апеляційні скарги ОСОБА_3 та її представника - ОСОБА_4 задовольнити частково.

Рішення Центрального районного суду м. Миколаєва від 22 вересня 2014 року скасувати в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_2 про визнання дій ОСОБА_3 неправомірними та відшкодування моральної шкоди та ухвалити в цій частині нове рішення.

Відмовити у задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про визнання дій неправомірними та усунення перешкод у користуванні нерухомим майном.

Стягнути з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_2 1000 грн. на відшкодування моральної шкоди.

В іншій частині рішення суду залишити без змін.

Рішення апеляційного суду набирає законної сили з моменту проголошення і з цього часу протягом двадцяти днів може бути оскаржене у касаційному порядку безпосередньо до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ.

Головуючий Судді: