Ухвала суду № 50676912, 16.09.2015, Одеський апеляційний адміністративний суд

ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

----------------------

У Х В А Л А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

16 вересня 2015 р. Справа № 814/1283/15

Категорія: 12.3 Головуючий в 1 інстанції: Лісовська Н. В. Колегія суддів Одеського апеляційного адміністративного суду

у складі:

головуючого - Лук'янчук О.В.

суддів - Градовського Ю.М.

- Кравченка К.В.,

розглянувши в порядку письмового провадження в місті Одесі адміністративну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_3 на постанову Миколаївського окружного адміністративного суду від 08 червня 2015 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_3 до військового комісара обласного військкомату Іванова О.С. про визнання неправомірним рішення та зобов'язання вчинити певні дії,-

В С Т А Н О В И Л А :

ОСОБА_3 звернувся до суду з адміністративним позовом до військового комісара обласного військкомату Іванова О.С. про:

- визнання пільгового посвідчення від 03.09.1985 р. НОМЕР_1 дійсним та таким, що надає право на пільги з 1985 р.;

- зобов'язати відповідача видати пільгове посвідчення на право отримання та реалізації пільг в обсязі та порядку, передбаченому для учасників бойових дій.

Постановою Миколаївського окружного адміністративного суду від 08 червня 2015 року у задоволенні адміністративного позову відмовлено.

В апеляційній скарзі апелянтом ставиться питання про скасування судового рішення в зв'язку з тим, що воно постановлено з порушенням норм процесуального права, оскільки судом першої інстанції не було досліджено обставини справи, що мають значення для справи, наслідком чого стало постановлення необґрунтованого та неправомірного рішення суду.

Відповідно до п. 1 ч.1 ст. 197 КАС України суд апеляційної інстанції може розглянути справу в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо справу може бути вирішено на основі наявних у ній доказів, у разі відсутності клопотань від усіх осіб, які беруть участь у справі, про розгляд справи за їх участю.

Заслухавши суддю-доповідача, доводи апеляційної скарги, вивчивши матеріали справи та перевіривши законність і обґрунтованість постанови суду в межах апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Вирішуючи справу судом першої інстанції встановлено, що наказом головнокомандувача Військово-Морського Флоту від 02.08.1985 р. позивача звільнено у відставку. Наказом командира військової частини 42850 від 27.08.1985 р. № 157 позивача з 12.09.1985 р. виключено зі списків особового складу частини та направлено на облік до Заводського районного військового комісаріату м. Миколаєва.

03.09.1985 р. військовою частиною 42850 позивачу видано посвідчення НОМЕР_1, яке надавало право на пільги.

При постановці на облік позивач здав пільгове посвідчення до військкомату, працівниками якого посвідчення було втрачене. Неодноразові звернення позивача з питання видачі дубліката втраченого пільгового посвідчення залишені відповідачем без задоволення.

Згідно копії посвідчення про право користування пільгами від 27.12.2007 р. № 7/5 і від 16.12.2008 р. № 7/3, виданих відділом кадрів військово-повітряних сил Тихоокеанського флоту Російської Федерації, позивач має право пільги, передбачені Законом Російської Федерації "Про статус військовослужбовців" та Законом Російської Федерації "Про ветеранів".

Позивачем також додано лист головнокомандувача Військово-Морського Флоту Російської Федерації від 05.09.2013 р. № 700/10/555 та заяву колишнього командира військової частини 42850 щодо наявності у позивача пільг.

Проте, неодноразові звернення позивача щодо видачі пільгового посвідчення лишилися без задоволення, що стало підставою для звернення до суду.

Відмовляючи у задоволенні адміністративного позову суд першої інстанції виходив з того, що позивачем не надано суду доказів отримання відповідного статусу, зокрема, учасника бойових дій, які б давали право на отримання пільг, а саме по собі посвідчення на право користування пільгами російського зразка, не підтверджує право позивача на отримання пільг, передбачених Угодою, та отримання посвідчення українського зразка.

Колегія суддів погоджується з таким висновком суду першої інстанції, враховуючи наступне.

Стаття 1 Угоди про взаємне визнання пільг і гарантій для учасників та інвалідів Великої Вітчизняної війни, учасників бойових дій на території інших держав, сімей загиблих військовослужбовців від 15.04.1994 р., ратифікованої Законом Україною від 26.04.1996 р. № 144 (далі - Угода) передбачає, що дія цієї Угоди поширюється на осіб, які зазначені у додатку 1 до цієї Угоди.

Додаток 1 визначає наступні категорії осіб, яким надані пільги: учасники Великої Вітчизняної війни; інваліди війни (Великої Вітчизняної війни та особи, які стали інвалідами під час оборони колишнього РСР, при виконанні інших обов'язків військової служби в інші періоди або внаслідок захворювання, пов'язаного з перебуванням на фронті, а також під час проходження військової служби в Афганістані або в інших державах, у яких велись бойові дії); учасники бойових дій на території інших держав; сім'ї загиблих військовослужбовців; герої Радянського Союзу й особи нагороджені орденом Слави трьох ступенів, Герої Соціалістичної Праці; інші категорії осіб.

Частиною 3 Додатку 1 визначено категорії осіб, які вважаються учасниками бойових дій на території інших держав.

Також, суд першої інстанції правильно виходив з вимог статті 6 Закону України від 22 жовтня 1993 року № 3551-ХIІ "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту" (у редакції, чинній на час виникнення спірних відносин; далі - Закон № 3551-ХIІ) та Постанови Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1994 року № 63 "Про організаційні заходи щодо застосування Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту".

Особи, які належать до учасників бойових дій визначені ст. 6 Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту".

Перелік держав, зазначених у п. 2 ст. 6 Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту", періоди бойових дій у них та категорії працівників визначені постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1994 р. № 63. При цьому зазначений перелік узгоджений з переліком, встановленим Законом Російської Федерації "Про ветеранів" від 12.01.1995 р. № 5-Ф3.

Постановою № 63 затверджено Перелік держав, яким надавалася допомога за участю військовослужбовців Радянської Армії, Військово-Морського Флоту, Комітету державної безпеки та осіб рядового, начальницького складу і військовослужбовців Міністерства внутрішніх справ колишнього Союзу РСР, військовослужбовців Збройних Сил, Служби безпеки, Служби зовнішньої розвідки, інших військових формувань, осіб рядового та начальницького складу органів внутрішніх справ, і періодів бойових дій на їх території (у редакції, чинній на час виникнення спірних відносин; далі - Перелік).

За приписами Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту" обов'язковою умовою для надання статусу учасника бойових дій є встановлення факту участі особи у бойових діях чи забезпеченні бойової діяльності військ.

Натомість, апелянтом в обґрунтування своєї правової позиції, ані під час розгляду справи в суді першої інстанції, ані у ході з'ясування та перевірки фактичних обставин справи не надано доказів, які підтверджують участь позивача в бойових діях, у тому числі на території інших держав.

Обґрунтовано судом першої інстанції з урахуванням положення ст.1 Протоколу до Угоди між державами - учасницями Співдружності Незалежних Держав про соціальні та правові гарантії військовослужбовців, осіб, звільнених з військової служби, та членів їхніх сімей від 14.02.1992 р. (ратифікованого Законом України від 07.06.2001 р. № 2495), зроблено висновок про те, що незалежно від того, в якому військовому формуванні країн-учасниць Співдружності Незалежних Держав проходив службу громадянин, він має право на пільги, які встановлені законодавством України для військовослужбовців України.

Судом першої інстанції правомірно відхилено доводи позивача та зазначено, що саме по собі посвідчення на право користування пільгами російського зразка, не підтверджує право позивача на отримання пільг, передбачених Угодою, та отримання посвідчення українського зразка, оскільки посилання на таке співвідношення в зазначеній Угоді відсутнє.

Відповідно до ч.2 ст.71 КАС України, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Тобто, особливістю адміністративного судочинства є те, що обов'язок (тягар) доказування в спорі покладається на відповідача - орган публічної влади, який повинен надати докази, що свідчать про правомірність його дій, законність прийнятих рішень.

Натомість відповідач, довів правомірність своїх заперечень проти адміністративного позову, законність та обґрунтованість прийнятого ним рішення.

Надаючи оцінку правомірності дій та рішень органів владних повноважень, суд керується критеріями, закріпленими у ст.2 КАС України, які певною мірою відображають принципи адміністративної процедури, встановлюючи при цьому чи прийняті (вчинені) ним рішення (дії): на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Отже, колегія суддів погоджується із правовою позицією суду першої інстанції та вважає, висновок суду першої інстанції про відмову у задоволенні позову, таким, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді усіх обставин справи в їх сукупності.

Доводи апеляційної скарги ґрунтуються на суб'єктивній оцінці фактичних обставин справи та доказів, а також на невірному тлумаченні норм матеріального права. Зазначені доводи не містять посилань на конкретні обставини чи факти або на нові докази, які б давали підстави для скасування рішення суду першої інстанції.

Враховуючи все вищевикладене, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції порушень матеріального і процесуального права при вирішенні справи не допустив, відповідно, апеляційна скарга задоволенню не підлягає.

Керуючись ст.ст. 195, 197, п.1 ч.1 ст. 198, ст. 200, п.1 ч.1 ст. 205, ст. 206, ч.5 ст. 254 КАС України, колегія суддів, -

У Х В А Л И Л А :

Апеляційну скаргу ОСОБА_3 залишити без задоволення, постанову Миколаївського окружного адміністративного суду від 08 червня 2015 року без змін.

Ухвала апеляційного суду набирає законної сили через п'ять днів після направлення їх копій особам, які беруть участь у справі, та може бути оскаржена в касаційному порядку до Вищого Адміністративного Суду України протягом двадцяти днів після набрання законної сили судовим рішенням суду апеляційної інстанції.

Головуюча суддя: О.В. Лук'янчук

Суддя: Ю.М. Градовський

Суддя: К.В. Кравченко