Постанова № 50669136, 10.09.2015, Київський апеляційний господарський суд

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

04116 м.Київ, вул. Шолуденка, 1 (044) 230-06-58

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"10" вересня 2015 р. Справа№ 911/1772/15

Київський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого: Шапрана В.В.

суддів: Буравльова С.І.

Андрієнка В.В.

при секретарі Місюк О.П.

за участю представників:

від позивача - ОСОБА_2

від відповідача - Блажко М.С.

від третьої особи - Блажко М.С.

розглянувши матеріали апеляційної скарги Фізичної особи - підприємця ОСОБА_4 на рішення Господарського суду Київської області від 10.06.2015 (суддя Грабець С.Ю.)

за позовом Фізичної особи - підприємця ОСОБА_4

до Національного університету біоресурсів і природокористування України в особі відокремленого підрозділу Національного університету біоресурсів і природокористування України «Великоснітинське навчально-дослідне господарство ім. О.В. Мазучинка»

третя особа без самостійних вимог на предмет спору

Національний університет біоресурсів і природокористування України

про стягнення коштів,-

ВСТАНОВИВ:

Позивач ФОП ОСОБА_4 звернувся до Господарського суду Київської області з позовом до відповідача про стягнення коштів.

Рішенням Господарського суду Київської області від 10.06.2015 позовні вимоги були задоволені частково.

Не погоджуючись з рішенням суду, позивач звернувся до Київського апеляційного господарського суду із апеляційною скаргою, в якій вказує, що рішення прийнято з порушення норм матеріального права та при неповному з`ясуванні обставин, що мають значення для справи, а тому просить скасувати рішення Господарського суду Київської області від 10.06.2015 частково та постаенвоити нове, якими позовні вимоги задовольнити повністю.

Ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 13.07.2015 апелянту поновлено строк на подання апеляційної скарги, прийнято її до провадження та призначено до розгляду на 10.09.2015.

Через відділ документального забезпечення до суду від представника відповідача надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому зазначено, що рішення суду є правомірним та обґрунтованим, а тому просив апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду без змін.

Представник позивача, відповідача та третьої особи в судове засідання на вказану дату з`явилися та надали усні пояснення стосовно предмету спору.

Апеляційний господарський суд, розглянувши доводи апеляційної скарги, заслухавши пояснення представників сторін, дослідивши наявні матеріали справи, встановив наступне:

18.02.2012 фізична особа - підприємець ОСОБА_4 передав Національному університету біоресурсів і природокористування України в особі відокремленого підрозділу Національного університету біоресурсів і природокористування України "Великоснітинське навчально - дослідне господарство ім. О.В. Музиченка" на підставі видаткової накладної № РН - 0032 бензин А - 92 євро.

В подальшому, 03.03.2015 між сторонами був укладений договір № 48 на відпуск нафтопродуктів споживачам.

Відповідно до п. 1.1 договору постачальник бере на себе зобов`язання здійснювати заправку нафтопродуктами автотранспорт споживача.

Пунктом 1.3 договору визначено, що товарна поставка нафтопродуктів в рамках договору здійснюється сторонами на підставі належно оформленої видаткової накладної, яка становить невід`ємну частину цього договору.

Згідно із п. 2.1 договору - відстрочка платежу по кожній товарній поставці нафтопродуктів складає 2 дні.

Позивач передав відповідачу товар на загальну суму 32000 грн., що підтверджується видатковою накладною №РН-0032 від 18.02.2015, копія якої долучена до матеріалів справи, проте відповідач переданий позивачем товар не оплатив.

З метою досудового врегулювання спору, позивач направив на адресу відповідача претензію від 16.03.2015 з вимогою оплатити заборгованість до 20.03.2015.

20.03.2015 відповідач направив на адресу позивача лист - відповідь № 125, у якому просив про відстрочку оплати товару до квітня 2015.

25.03.2015 позивач повторно направив на адресу відповідача претензію з вимогою оплатити заборгованість до 10.04.2015.

Відповідач відповіді на претензію від 25.03.2015 не надав, борг перед позивачем не оплатив.

Позивач, звертаючись із даним позовом до суду, мотивує свої вимоги тим, що у зв`язку із неналежним виконання відповідачем умов договору утворилась заборгованість в розмірі 32000 грн., на яку позивач також нарахував та просив стягнути пеню, 3% річних, інфляційні втрати та штраф.

Відповідачем в процесі розгляду спору в суді першої інстанції була подана заява про припинення провадження по справі, в зв`язку зі сплатою основної суми боргу в розмірі 32000 грн.

На підтвердження зазначеного, до матеріалів справи долучена копія платіжного доручення (оригінал був оглянутий в судовому засіданні 20.05.2015, про що зазначено в оскаржуваному рішенні суду) № 164 від 27.04.2015.

Враховуючи вказане, ухвалою суду від 20.05.2015 провадження по справі в частині стягнення основної суми боргу в розмірі 32000 грн. було припинено на підставі п. 1-1 ч. 1 ст. 80 Господарського процесуального кодексу України.

Також представник відповідача до суду першої інстанції подавав клопотання про зменшення розміру штрафних санкцій, обґрунтовуючи це тим, що відповідач є неприбутковою організацією, що фінансується за рахунок державного бюджету і основна сума боргу не була вчасно сплачена лише з підстав відсутності коштів на рахунках.

Відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (частина 1 статті 627 Цивільного кодексу України).

Згідно зі статтею 173 Господарського кодексу України, господарським визнається зобов'язання, що виникає між суб'єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим Кодексом, в силу якого один суб'єкт (зобов'язана сторона, у тому числі боржник) зобов'язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб'єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб'єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.

Відповідно до статті 629 Цивільного кодексу України, договір є обов'язковим для виконання сторонами.

Одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом (стаття 525 Цивільного кодексу України).

Згідно зі статтею 526 Цивільного кодексу України зобов'язання має виконуватись належним чином відповідно до умов договору та вимог Цивільного кодексу України, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Частиною першою статті 193 Господарського кодексу України встановлено, що суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться.

Відповідно до ч. 1 ст. 265 Господарського кодексу України, за договором поставки одна сторона - постачальник зобов'язується передати (поставити) у зумовлені строки (строк) другій стороні - покупцеві товар (товари), а покупець зобов'язується прийняти вказаний товар (товари) і сплатити за нього певну грошову суму.

Відповідно до статті 530 Цивільного кодексу України якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін). Зобов'язання, строк (термін) виконання якого визначений вказівкою на подію, яка неминуче має настати, підлягає виконанню з настанням цієї події. Якщо строк (термін) виконання боржником обов'язку не встановлений або визначений моментом пред'явлення вимоги, кредитор має право вимагати його виконання у будь-який час. Боржник повинен виконати такий обов'язок у семиденний строк від дня пред'явлення вимоги, якщо обов'язок негайного виконання не випливає із договору або актів цивільного законодавства.

Пунктом 2.1 договору передбачено, що відстрочка платежу по кожній товарній поставці нафтопродуктів складає до 2 (двох) днів.

Як зазначалося вище, відповідач фактично не заперечував проти наявності в нього зобов`язання оплати отриманих нафтопродуктів, та здійснив таку оплату в повному обсязі (32000 грн), проте з пропущенням встановленого строку, а саме не в строк до 20.02.2015, а 28.04.2015, що відповідно до приписів чинного законодавства України надає право позивачу нарахувати відповідачу штрафні санкції, 3% річних та інфляційні втрати.

Відповідно до ч. 1 ст. 612 Цивільного кодексу України, боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.

Так, позивачем, заявлена вимога щодо стягнення з відповідача пені - 1760 грн., 3% річних - 155 грн., інфляційні втрати - 8321 грн. та штраф в розмірі 94400 грн.

В процесі розгляду справи в Господарському суді Київської області позивач двічі подавав заяви про уточнення позовних вимог, якими спочатку збільшив період нарахування штрафних санкцій до 28.04.2015, а потім, з урахуванням сплати основного боргу відповідачем 28.04.2015, знову зменшив період нарахування до 20.04.2015.

Крім того, як зазначено в протоколі судового засідання від 10.06.2015 та в описовій частині оскаржуваного рішення, позивач просив суд розглядати вимоги, заявлені в позовній заяві.

У частині першій статті 546 ЦК України зазначено, що виконання зобов'язання може забезпечуватися, зокрема, неустойкою.

Неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання; штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов'язання; пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання (стаття 549 ЦК України).

Згідно з частиною другою статті 343 Господарського кодексу України і статтею 1 Закону України «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань» платник грошових коштів сплачує на користь одержувача цих коштів за прострочку платежу пеню в розмірі, що встановлюється за згодою сторін, але не може перевищувати подвійної облікової ставки НБУ, що діяла у період, за який сплачується пеня.

Пунктом 3.1 договору передбачено, що за несвоєчасну оплату споживач/постачальник сплачує на користь постачальника/споживача неустойку у формі пені за кожний день прострочення у розмірі подвійної облікової ставки НБУ, що діяла у період, за який сплачується пеня, від простроченої суми.

Відповідно до ч. 6 ст. 232 ГК України, нарахування штрафних санкцій за простроченя виконання зобов`язання, якщо інше не встановлено законом чи договором, припиняється через 6 місяців, від дня коли зобов`язання мало бути виконане.

Позивачем в позовній заяві (з урахуванням якої останній просив розглядати вимоги) заявлявся період для стягнення пені з 21.02.2015 по 20.04.2015 та визначена була пеня в розмірі 1760 грн.

Суд першої інстанції, здійснюючи власний розрахунок пені, помилково зазначив в мотивувальній частині рішення, що період нарахування пені становить з 21.02.2015 по 27.04.2015, оскільки позивачем період визначений з 21.02.2015 до 20.04.2015, а отже й помилково визначив суму пені в розмірі 3269,26 грн., яка мала б бути задоволена до стягнення.

Крім того, суд першої інстанції в оскаржуваному рішенні зазначив, що оскільки позивачем заявлена сума до стягнення в розмірі 2016 грн., то вона й підлягає задоволенню, в той час як в резолютивній частині рішення суд задовольнив вимогу позивача та стягнув з відповідача пеню в розмірі 1760 грн., як того просив позивач в позовній заяві.

Колегія суддів, здійснивши власний розрахунок пені за період з 21.02.2015 по 20.04.2015, визначила, що її розмір становить 2901,04 грн., проте, оскільки позивачем ставилась вимога про стягнення пені в розмірі 1760 грн., а суд, відповідно до приписів ГПК України, не може вийти за межі позовних вимог, до задоволення підлягає пеня в розмірі 1760 грн.

Стосовно нарахування інфляційних втрат та 3% річних, колегія суддів зазначає наступне.

Відповідно до статті 625 Цивільного кодексу України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Передбачене законом право кредитора вимагати стягнення відсотків річних є способом захисту майнових прав та інтересів кредитора, сутність яких складається з відшкодування матеріальних втрат кредитора та знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів, а також отримання компенсації (плати) від боржника за користування ним грошовими коштами, які належать до сплати кредитору.

При здійснені власного розрахунку 3% річних та інфляційних втрат, Господарським судом Київської області знову ж таки в мотивувальній частині оскаржуваного рішення не вірно був зазначений період нарахування, а отже не вірно було визначено й суми 3% річних та інфляційних втрат, які становлять від суми основного боргу.

За власним розрахунком суду апеляційної інстанції сума 3% річних та інфляційних втрат становить відповідно: 155,18 грн. та 8419,84 грн.

Проте, враховуючи заявлені позовні вимоги ФОП ОСОБА_4, судом першої інстанції вірно було задоволено до стягнення 3% річних в сумі 155 грн., та інфляційні втрати в розмірі 8321 грн.

Стосовно заявленої вимоги позивача про стягнення штрафу в розмірі 94400 грн., колегія суддів зазначає наступне.

Відповідно до п. 3.2 договору, сторони визначили, що за несвоєчасну оплату споживач/постачальник сплачує на користь споживача/постачальника штраф в розмірі 5% від простроченої суми за кожен день прострочки.

Згідно із ч.2 ст. 549 ЦК України штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов'язання, а пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання.

Отже, сторони у договорі, визначаючи розмір штрафу за неналежне виконання умов договору, фактично визначили його як пеню, оскільки зазначили про стягнення штрафу за кожен день прострочення, що в свою чергу суперечить приписам ЦК України.

Таким чином, як вірно зазначав суд першої інстанції, згідно з позовними вимогами про стягнення пені на підставі п. 3.1 договору та штрафу, передбаченого п. 3.2. договору, позивач фактично просить двічі стягнути з відповідача пеню.

Відповідно до статті 61 Конституції України, ніхто не може бути двічі притягнений до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення.

Оскільки права позивача щодо стягнення з відповідача пені передбачені умовами договору, пеня нарахована в межах строку позовної давності, з урахуванням вимог Закону України "Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань", позивачем заявлений до стягнення штраф у розумінні ще однієї пені, місцевий суд, на думку колегії суддів, дійшов обґрунтованого висновку про необхідність задовольнити позовні вимоги в частині стягнення з відповідача пені та відмовити у задоволенні позовних вимог в частині стягнення штрафу.

Аналогічної правової позиції дотримується Вищий господарський суд України у постанові від 30.06.2015 № 920/2109/14 та Верховний суд України (постанова від 12.12.2011 у справі №07/238-10, від 24.12.2013. у справі № 8/5025/1402/12. та від 01.07.2014 у справі №5010/1575/2012-20/83).

Твердження апелянта в скарзі проте, що одночасне стягнення за неналежне виконання умов договору, пені та штрафу не суперечить нормам чинного законодавства, спростовується вище зазначеним.

Крім того, колегією суддів не приймається до уваги, як на підтвердження свої вимог позивачем щодо права на стягнення поряд з пенею штрафу за неналежне виконання умов договору, посилання на постанову Верховного суду України від 27.04.2012, оскільки дійсно нормами чинного законодавства, учасники господарських правовідносин наділені таким правом, і вказана постанова Верховного суду України це підтверджує, проте, як зазначалося вище, сторонами невірно було визначено розрахунок такого штрафу, а саме: не у відсотках від суми невиконаного зобов'язання, а за кожен день прострочення, а у зазначеній постанові суду йдеться мова саме про вірно визначений розрахунок штрафу та одночасне його стягнення із пенею.

У випадку вірного визначення розрахунку штрафу за неналежне виконання умов договору, укладеного між сторонами по даній справі, штраф мав би розраховуватися за наступною формулою: 32000*0,05 =1600 грн.

Згідно зі статтею 32 Господарського процесуального кодексу України доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору.

Відповідно до статті 33 Господарського процесуального кодексу України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Господарський суд приймає тільки ті докази, які мають значення для справи. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування (стаття 34 Господарського процесуального кодексу України).

Не зважаючи на те, що Господарським судом Київської області, в мотивувальній частині рішення не вірно були зазначений період нарахування штрафних санкцій та вимоги позивача щодо стягнення пені та 3% річних, при цьому в резолютивній частині вірно задоволені вимоги, відповідно до позовної заяви, колегія суддів зазначає, що дане, відповідно до приписів чинного ГПК України не є підставою для зміни чи скасування рішення, а отже, враховуючи викладене, апеляційна інстанція вважає, що судом першої інстанції повно, всебічно і об'єктивно з`ясовано обставини справи, винесено рішення у відповідності до норм матеріального і процесуального права, з повним з`ясування обставин, що мають значення для справи, правомірно частково задоволені позовні вимоги Фізичної особи - підприємця ОСОБА_4, а тому апеляційна скарга Фізичної особи - підприємця ОСОБА_4 не підлягає задоволенню.

Зважаючи на те, що колегією суддів апеляційна скарга Фізичної особи - підприємця ОСОБА_4 залишається без задоволення, судові витрати, відповідно до ст. 49 ГПК України покладаються на позивача.

Керуючись ст. ст. 49, 99, 101, 102, п. 1 ч. 1 ст. 103, 105 Господарського процесуального кодексу України, Київський апеляційний господарський суд,-

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу Фізичної особи - підприємця ОСОБА_4 залишити без задоволення, рішення Господарського суду Київської області від 10.06.2015 у справі № 911/1772/15- без змін.

Матеріали справи № 910/1772/15 повернути до Господарського суду Київської області.

Головуючий суддя В.В. Шапран

Судді С.І. Буравльов

В.В. Андрієнко