Рішення № 50431569, 15.09.2015, Бериславський районний суд Херсонської області

Справа № 647/1265/15-ц

№ провадження 2/647/481/2015

З А О Ч Н Е Р І Ш Е Н Н Я

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

15.09.2015 року Бериславського районного суду Херсонської області в складі:

головуючого судді: Кириленко М.О.

при секретарі: Онус О.О.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Бериславі цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до товариства з обмеженою відповідальністю «Євролізинг Україна» про захист прав споживача, визнаня договіру фінансового лізингу недійсним та стягнення коштів, суд

В С Т А Н О В И В:

29 травня 2015 року ОСОБА_1 звернувся в суд з позовом, який ним був уточнений в подальшому до ТОВ «ЄВРОЛІЗИНГ УКРАЇНА» про захист прав споживача, визнання недійсним договору фінансового лізінгу та стягнення грошових коштів.

В обгрунтування позовних вимог 07.05.2015 року на ресурсі http://auto.ria.com/ в мережі Інтернет, він знайшов обяву про продаж автомобіля «Toyota Rav 4» 2013 року випуску, без пробігу, за 500000.0 (пятсот тисяч) гривень. Подзвонивши по зазначеному у обяві телефону, він зясував, що автомобіль і продавець знаходяться у м. Первомайськ Миколаївської області. Також на його запитання, особа із якою він спілкувався пояснила, що автомобіль належить лізинговій компанії, автомобіль по року випуску та комплектації відповідає тим характеристикам, які зазначені у описовій частині обяви.

Тому наступного дня, тобто 08.05.2015 року він виїхав у м. Первомайськ Миколаївської області, для здійснення купівлі даного автомобіля.

По прибуттю у м. Первомайськ Миколаївської області, за адресою вул. Коротченко 8-А, він зустрівся із ОСОБА_2 і повідомила, що вона розмістила обяву про продаж автомобіля і являється співробітником компанії, яка є власником автомобіля. Також ОСОБА_3 повідомила йому, що фізично зазначений автомобіль перебуває на складі у м. Харкові і для того щоб автомобіль представити йому на огляд і здійснити подальше документальне оформлення договору купівлі-продажу, йому необхідно сплатити аванс у розмірі 10% вартості автомобіля, що складає 50000 гривень. Дана сума буде авансовим платежем, гарантією серйозності моїх намірів, і у разі його відмови від придбання автомобіля після того як його буде доставлено у м. Київ, то із тієї суми компанії були би відшкодовані збитки повязані із перевезенням автомобіля із Харкова до Києва. А в разі заключення договору купівлі продажу, ця сума буде врахована при остаточному розрахунку.

Далі, за указаннями ОСОБА_2 та виписаною нею квитанцією, він сплатив у відділенні АТ «ОСОБА_4 Аваль», на рахунок ТОВ «Євролізинг Україна» кошти в сумі 50000 (пятдесят тисяч) гривень, а також комісію банку, у розмірі 1% від суми платежу, у сумі 500 (пятсот) гривень. Після того як він надав квитанції про сплату авансового платежу ОСОБА_2, вона заповнила договір фінансового лізингу №01529. На мої запитання і небажання укладати договір фінансового лізингу ОСОБА_2 пояснила, що інших бланків у них немає, що умови договору про фінансовий лізинг його не стосуються, оскільки він виплачує повну вартість автомобіля достроково, а після сплати усіх коштів фірма ТОВ «Євролізинг Україна» випише довідку-рахунок, яка буде підставою для постановки автомобіля на облік в органах ДАІ. За домовленістю вранці 12.05.2015 року представник ТОВ «Євролізинг Україна» повинен був звязатись з ним телефоном та надати для огляду автомобіль «Toyota Rav 4». Не дочекавшись до обіду дзвінка, сам зателефонував в офіс ТОВ «Євролізинг України» і попросив у них розяснень. Працівник ТОВ «Євролізинг Україна» у телефонній розмові повідомив йому, що вказаного автомобіля у них в наявності немає, а за договором лізингу він повинен їм сплатити суму в 250 000 (двісті пятдесят тисяч) гривень, після чого компанія розпочне пошуки для нього автомобіля по зазначеним мною параметрам.

Після цього він особисто прибув у офіс ТОВ «Євролізинг Україна», за адресою м. Київ, вул. Шовковична, 42-44, оф. 9СДЗ, де зустрівся із представником компанії. У розмові із представником компанії йому пояснили, що його свідомо ввели в оману, що він не збирався заключати договір фінансового лізингу, а хочу придбати їхній автомобіль «Toyota Rav 4». На це представник ТОВ «Євролізинг Україна» йому пояснив, що автомобілів які є предметами лізингу, у власності компанії немає взагалі, а після сплати мною половини заявленої мною вартості компанія розпочне пошук такого автомобіля.

Після чого він заявив представнику компанії ТОВ «Євролізинг Україна», про те, що у відповідності до Закону України «Про захист прав споживачів» він відмовляюся від угоди придбання товару, оскільки товар (автомобіль «Toyota Rav 4») не відповідає тим якостям, які були заявлені на момент досягнення угоди про його придбання, і вимагав від ТОВ «Євролізинг Україна» повернення сплачених йому коштів у сумі в сумі 50000 (пядесят тисяч) гривень, а також комісію банку, у розмірі 1% від суми платежу, у сумі 500 (пятсот) гривень. Заявлена його претензія було відмовлена, посилаючись на те, що згідно умов договору дана сума є заробітком компанії і поверненню не підлягає у будь якому разі.

Оскільки він чітко і неодноразово заявляв, що він має бажання придбати автомобіль «Toyota Rav 4» відразу, згідно угоди купівлі-продажу, а не на умовах будь якого лізингу, то таким чином представниками ТОВ «Євролізинг Україна» було порушено моє право, як споживача.

В судовому засіданні представник позивача підтримав вимоги, вказав на нечесну підприємницьку практику ТОВ «Євролізинг Україна» просив визнати договір фінансового лізингу недійсним та стягнути з відповідача 61130.0 (шістдесят одна тисяча сто тридцять) гривень,.

Відповідач в судове засідання не з'явився, будучи належним чином повідомлений про день, час та місце судового розгляду справи, в судове засіданні не з"явився, не надавши суду заперечинь ( а.с. 39,47, 53 )

У звязку з неявкою в судове засідання всіх осіб, які беруть участь у справі, судом у відповідності до вимог ч.2 ст.197 ЦПК України, фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснювалось.

Суд, вислухавши думку позивача, дослідивши матеріали справи, приходить до висновку про задоволення позовних вимог частково, виходячи з наступних підстав.

Як встановлено в судовому засіданні та підтверджено матеріалами справи між ОСОБА_1 та ТОВ "Євролізинг "Україна" 08.05.2015 року було укладено договір фінансового лізингу № 01529 від 08.05.2015 року, відповідно до умов якого лізингодавець (відповідач) бере на себе зобов'язання придбати предмет лізингу (автомобіль «Toyota Rav 4» 2013 року випуску) у власність та передати предмет лізингу у користування лізингоодержувачу на строк та на умовах, передбачених договором (а.с.7 - 16).

Цього ж дня ОСОБА_1 сплатив на рахунок ТОВ «ЄВРОЛІЗИНГ УКРАЇНА» 50000 (пятдесят тисяч) гривень. Призначення платежу зг ідно договору № 01529 (а.с. 13).

Не зазначення в квитанції дійсного призначення платежу - "авансовий платеж" дає підстави для висновку, що дії відповідача були нечесними та недобросовісними і вчинені умисно, щоб привабити клієнта та схилити його до укладання договору. Разом з тим, в Договорі у розділі "визначення термінів" та по тексту договору цей платіж значиться як першочерговий одноразовий платіж, який входить до скаладу першого платежу, платіж у розмірі 10% від вартості предмета лізингу (згідно Додатку №1) за перевірку, розгляд та підготовку документів для укладення договору. При цьому додатково зазначено, що таке призначення вказаного платежу зберігається незалежно від назви призначення платежу у квитанції на сплату.

За умовами договору до отримання в користування предмета лізингу, лізингоодержувач повинен сплатити лізингодавцю перший внесок, який не входить до обсягу фінансування та складається з таких платежів: адміністративний платіж -10%, авансовий платіж - 50 % , комісія за передачу -3% від ціни предмета лізингу. Авансовий платіж, який відповідно до умов договору може збільшитись в сумі, лізингоодержувач має право сплатити частинами протягом 12 місяців. Вказане випливає із визначення термінів у договорі, його умов та підтверджується Додатком №1 до договору (а.с.14).

Згідно з п. 1.3 вище вказаного Договору фінансового лізингу, лізингодавець бере на себе зобов'язання придбати предмет лізингу «Toyota Rav 4» , зазначений у п. 1.1 договору та специфікації, що є додатком № 2 до договору у власність та передати предмет лізингу у користування лізингоодержувачу на строк та на умовах, передбачених договором.

Пунктом 1.7 Договору передбачено, що предмет лізингу передається в користування лізингоодержувачеві протягом строку, який становить не більше 120 (сто двадцяти) робочих днів з моменту сплати лізингоодержувачем на рахунок лізингодавця адміністративного платежу, авансового платежу, комісії за передачу предмета лізингу, у разі наявності сплати різниці до вже сплаченого авансового платежу на умовах викладених у п. 9.4 ст. 9 даного договору, або різниці вже сплаченого авансового платежу на умовах, викладених у п. 9.6 ст. 9 даного договору.

Відповідно до ч. 1 ст. 806 ЦК України за договором лізингу одна сторона (лізингодавець) передає або зобов'язується передати другій стороні (лізингоодержувачеві) у користування майно, що належить лізингодавцю на праві власності і було набуте ним без попередньої домовленості із лізингоодержувачем (прямий лізинг), або майно, спеціально придбане лізингодавцем у продавця (постачальника) відповідно до встановлених лізингоодержувачем специфікацій та умов (непрямий лізинг), на певний строк і за встановлену плату (лізингові платежі).

Відповідно до ч.2 ст. 1 Закону України «Про фінансовий лізинг» за договором фінансового лізингу лізингодавець зобов'язується набути у власність річ у продавця (постачальника) відповідно до встановлених лізингоодержувачем специфікацій та умов і передати її у користування лізингоодержувачу на визначений строк не менше одного року за встановлену плату (лізингові платежі).

Аналіз вищевказаних норм дає підстави для висновку, що фінансовий лізинг є непрямим лізингом з точки зору цивільного права і майно, що передається лізингодавцем у користування лізингоодержувача за таким договором, лізингодавець має придбати у відповідного постачальника (продавця) відповідно до умов та специфікацій, встановлених лізингоодержувачем.

На думку суду в такий спосіб законодавець захищає право споживача фінансових послуг на вільний вибір предмета лізингу, його ціни та обрання контрагента.

За договором фінансового лізингу майновий інтерес лізингодавця полягає у розміщенні та майбутньому поверненні з прибутком грошових коштів, а майновий інтерес лізингоодержувача - у можливості користуватися обраним ним предметом лізингу та придбати його у власність шляхом викупу з зарахуванням до купівельної ціни сплачених лізингових платежів.

У статті 11 оспорюваного договору визначені умови переходу від лізингодавця до лізингоодержувача права власності на предмет лізингу (викуп предмета лізингу).

Належне виконання лізингоодержувачем обов'язків зі сплати всіх лізингових платежів, передбачених договором лізингу, означає реалізацію ним права на викуп отриманого у лізинг майна.

Таким чином, на правовідносини, що складаються між сторонами договору фінансового лізингу поширюються, зокрема, елементи договорів оренди та купівлі-продажу.

Відповідно до ст. 692 ЦК України покупець зобов'язаний сплатити продавцеві повну ціну переданого товару, встановлену в договорі. Договором купівлі-продажу може бути передбачено розстрочення платежу.

З огляду на юридичну природу договору фінансового лізингу та можливість викупу предмета лізингу, суд робить висновок, що укладаючи такий договір, споживач послуг має право знати обсяг фінансових зобов'язань та ціну транспортного засобу, який лізингодавець передає йому в користування за плату з правом викупу.

За таких обставин, та відповідно до положень ст. 655 ЦК України, суд вважає, що погоджена сторонами ціна предмету лізингу є істотною умовою такого договору.

Відповідно до ч.1 ст.3 Закону України «Про фінансовий лізинг» та ст. 807 ЦК України предметом договору лізингу може бути неспоживна річ, визначена індивідуальними ознаками.

Згідно ч.1 ст. 184 ЦК України річ є визначеною індивідуальними ознаками, якщо вона наділена тільки їй властивими ознаками, що вирізняють її з поміж інших однорідних речей, індивідуалізуючи її.

На переконання суду, ціна, марка автомобіля, рік випуску, його технічні характеристики, а іноді постачальник (продавець), - все це в сукупності індивідуалізує предмет лізингу.

Разом з тим, зі змісту оспорюваного договору вбачається, що сторони не погодили конкретного постачальника (продавця) автомобіля, остаточно не визначились з вартістю предмета лізингу та, як наслідок, не погодили графік сплати лізингових платежів, який в договорі неодноразово згадується як Додаток № 3 але його не було надоно.

У пункті 8.2 оспорюваного Договору вказана погоджена сторонами вартість предмета лізингу, однак лише на момент укладання договору (21276,60 дол. США). За умовами договору вона може бути змінена, в залежності від зміни обмінного курсу дол.. США до української гривні (8.3 Договору).

При цьому, зі змісту договору випливає, що лізингоодержувач в жодному разі не може вплинути на вибір продавця та підбір товару за вигідною для нього ціною. Таке обмеження лізингоодержувача та невизначеність з обсягом майбутніх лізингових платежів ставить позивача в повну залежність від відповідача, інтерес якого полягає в отриманні більшого прибутку від якомога дорожчого предмета лізингу.

Також, із Договору та додатку №2 (специфікація) вбачається, що предмет фінансового лізингу належним чином не визначений, зокрема відсутні технічні та індивідуальні характеристики транспортного засобу, рік його випуску, продавець (постачальник), ціна у грошовій одиниці України.

У пункті 4.3 Договору вказано, що разом з підписанням акту приймання передачі лізингодавець передає лізингоодержувачу графік сплати лізингових платежів (план відшкодування або додаток №3 до даного договору), який сторони зобов'язані підписати до моменту підписання акту приймання передачі предмета лізингу.

Згідно пунктів 12.1; 12.13 Договору лізингоодержувач не має права відмовитись від запропонованого та повинен пристати на пропозицію відповідача, а у разі відмови договір може бути розірваний. Адміністративний платіж в такому випадку поверненню не підлягає, крім того на лізингоодержувача накладаються додаткові фінансові санкції (а.с. 11).

Відповідно до п. 3.2.7 Договору лізингодавець має право в односторонньому порядку розірвати оспорюваний договір у випадку неможливості придбання предмета лізингу або відмови Продавця здійснити продаж/або поставку Предмета лізингу та у разі не обрання предмета лізингу лізингоодержувачем протягом одного року. У такому випадку лізингодавець повертає лізингоодержувачу всі сплачені кошти за мінусом пятдесяти відсотків від сплаченого лізингоодержувачем адміністративного платежу (а.с.8).

Таким чином, за невиконання договірного зобов'язання лізингодавець не несе відповідальності перед лізингоодержувачем, а навпаки одержує від нього вигоду у розмірі пятдесяти відсотків від сплаченого лізингоодержувачем адміністративного платежу.

Така умова договору є несправедливою, як сама по собі, так і з огляду на те, що згідно п. 12.1 цього договору наслідком розірвання договору з ініціативи лізингоодержувача, який не отримав транспортний засіб, є утримання з нього штрафу в розмірі 40% від сплаченого авансового платежу та неповернення йому усієї суми адміністративного платежу.

Відповідно до п. 10.1 оспорюваного Договору лізинговим платежем є платіж, що сплачується кожного місяця лізингоодержувачем на користь лізингодавця відповідно до графіку покриття витрат та виплати лізингових платежів (Додаток №3 до договору). Кожен лізинговий платіж включає: відсотки (проценти) за користування обсягом фінансування в розмірі 21% річних на залишок частини від обсягу фінансування; частину вартості предмета лізингу; комісію за супроводження договору в розмірі 7 відсотків.

Графік покриття витрат та виплати лізингових платежів (додаток №3) та сам обсяг таких платежів сторони не погодили та не підписали в момент укладення договору, що вказує на невизначеність загального обсягу фінансування.

Вказана обставина є істотним порушенням принципу справедливості та добросовісності, може поставити позивача у невигідні для нього фінансові умови, чого він не знав в момент підписання договору, позаяк не міг передбачити максимальну вартість предмета лізингу, який йому запропонує відповідач.

Відповідно до п. 10.4 Договору у разі зміни вартості предмета лізингу з моменту укладання даного договору сторони домовились та беруть на себе зобов'язання, до купівлі транспортного засобу підписати додаток № 3 до даного договору із встановленням щомісячних платежів, які розраховуються із ціни транспортного засобу на момент купівлі (а.с.10 а).

Пунктами 1.7, 9.7 оспорюваного Договору передбачено обов'язок сплати лізингоодержувачем до моменту передачі йому предмета лізінгу ( протягом 120 робочих днів) різниці до вже сплаченого авансового платежу.

В такий спосіб лізингоодержувач передбачає імовірне подорожчання предмета лізингу. Однак, в договорі не передбачено дій лізингодавця, зокрема повернення частини сплаченого авансового платежу лізингоодержувачу, як надмірно сплаченої суми у випадку придбання транспортного засобу за нижчою ціною, що не виключено в умовах нестабільності цінової політики.

З огляду на такі обставини у позивача існують обґрунтовані сумніви в добросовісності відповідача.

Суд також находить несправедливими, такими що ставлять в необґрунтовану залежність споживача і ряд інших умов договору. Зокрема в ст. 7 договору викладені умови страхування предмета лізингу, які не лише суперечать закону про страхування, а й ущемляють право лізингоодержувача на вибір страхової компанії, надають можливість страховій компанії, яку обирає лізингодавець, уникнути обов'язку виплатити страхове відшкодування у разі неможливості лізингоодержувача негайно зателефонувати до страхової компанії щоб повідомити про страховий випадок. В такому випадку цивільна майнова відповідальність повністю лягає на лізингоодержувача.

Відповідно до статті 11 Закону України «Про фінансовий лізинг» лізингоодержувач має право: 1) обирати предмет лізингу та продавця або встановити специфікацію предмета лізингу і доручити вибір лізингодавцю; 2) відмовитися від прийняття предмета лізингу, який не відповідає його призначенню та/або умовам договору, специфікаціям; 3) вимагати розірвання договору лізингу або відмовитися від нього у передбачених законом та договором лізингу випадках; 4) вимагати від лізингодавця відшкодування збитків, завданих невиконанням або неналежним виконанням умов договору лізингу.

Вказані права лізингоодержувача не знайшли свого відображення у змісті оспорюваного договору.

В статті 627 ЦК України передбачено свободу договору, яка полягає в тому, що сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. У договорах за участю фізичної особи - споживача враховуються вимоги законодавства про захист прав споживача.

Відповідно до ч.2, 3 ст. 6 ЦК України сторони мають право врегулювати в договорі, який передбачено актами цивільного законодавства, свої відносини, які не передбачені цими актами. Разом з цим сторони не можуть відступити від положень актів цивільного законодавства, якщо в цих актах прямо вказано про це.

Згідно з ч. 1 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

За правилом ч. 1 ст. 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

Відповідно до ст.13 Конституції України, держава забезпечує захист прав усіх суб'єктів права власності і господарювання.

Вибір громадянами способу захисту своїх прав і свобод від порушень та протиправних посягань гарантовано ст. 55 Конституції України, відповідно до якої кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.

Частиною 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод від 04.11.1950 року, яка набрала чинності для України з 11.09.1997 року і відповідно до ст.9 Конституції України є частиною національного законодавства, передбачено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку належним і безстороннім судом, встановленим законом.

Зокрема, у п.33 рішення ЄСПЛ від 19.02.2009 року у справі "Христов проти України" суд зазначив, що право на справедливий судовий розгляд, гарантоване ч.1 ст.6 Конвенції, слід тлумачити в контексті преамбули Конвенції, яка, зокрема, проголошує верховенство права як складову частину спільної спадщини Договірних держав.

У п.26 рішення ЄСПЛ у справі "Надточій проти України" та п.23 рішення ЄСПЛ у справі "Гурепка проти України №2" наголошується на принципі рівності сторін - одному із складників ширшої компетенції справедливого судового розгляду, який передбачає, що кожна сторона повинна мати розумну можливість відстоювати свою позицію у справі в умовах, які не ставлять її в суттєво менш сприятливе становище порівняно з опонентом.

В силу ст.13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (Рим, 4 листопада 1950 р., ратифікована Україною 17 липня 1997 р.) кожна людина, права і свободи якої, викладені у цій Конвенції, порушуються, має ефективний засіб захисту у відповідному національному органі.

Стаття 26 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, ратифікованої Указом Президії Верховної Ради Української РСР N 2148-VIII від 19.10.73 року ; статті 7, 17 Загальної декларації прав людини прийнятої і проголошеної резолюцією 217 A (III) Генеральної Асамблеї ООН від 10 грудня 1948 року визначають, що всі люди рівні перед законом і мають право, без будь-якої різниці, на рівний їх захист законом. Кожна людина має право володіти майном як особисто так і разом з іншими. Ніхто не може бути безпідставно позбавлений свого майна.

Відповідно до ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожна фізична та юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальним принципами міжнародного права.

Основною метою ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод є попередження свавільного захоплення власності, конфіскації, експропріації та інших порушень безперешкодного користування своїм майном. При цьому в своїх рішенням Європейський суд з прав людини вказує на необхідність дотримання справедливої рівноваги між інтересами суспільства та необхідністю дотримання фундаментальних прав окремої людини (наприклад, рішення у справі "Спорронг і Льоннрот проти Швеції" від 23 вересня 1982 року, "Новоселецький проти України" від 11 березня 2003 року, "Федоренко проти України" від 1 червня 2006 року). Необхідність забезпечення такої рівноваги відображено в структурі статті 1. Зокрема, необхідно щоб була дотримана обґрунтована пропорційність між застосованими заходами та переслідуваною метою, якої намагаються досягти шляхом позбавлення особи її власності.

Відповідно до ч.1 ст. 3 ЦПК України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання (ч.1 ст.15 ЦК України).

Виходячи з принципу процесуальної рівності сторін і враховуючи обов'язок кожної сторони довести ті обставини, на які вона посилається, в судовому засіданні досліджено кожний доказ, наданий сторонами на підтвердження своїх вимог або заперечень, який відповідає вимогам належності та допустимості доказів (п.27 Постанови ПВС України від 12.06.2009 року №2 "Про практику застосування норм цивільного процесуального законодавства при розгляді справ у суді першої інстанції").

Частиною 3 ст. 10, ст.ст. 57 - 60 ЦПК України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Засобами доказування у цивільній справі є пояснення сторін і третіх осіб, показання свідків, письмові докази, речові докази і висновки експертів. Суд приймає до розгляду лише ті докази, які мають значення для справи. Обставини, які за законом повинні бути підтвердженні певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися ніякими іншими засобами доказування. Кожна сторона має довести ті обставини, на які посилається, як на підставу своїх вимог і заперечень.

За приписами ч.1 ст. 179 ЦПК України, предметом доказування під час судового розгляду є факти, які обґрунтовують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для вирішення справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Відповідно до рішення Європейського суду з прав людини у справі "Бочаров проти України" (остаточне рішення від 17 червня 2011 року) суд при оцінці доказів керується критерієм доведення "поза розумним сумнівом". Проте таке доведення може випливати зі співіснування достатньо вагомих, чітких і узгоджених між собою висновків або подібних неспростованих презумпцій щодо фактів.

Згідно з п. 6 ч. 1 ст. 3 ЦК України загальними засадами цивільного законодавства є справедливість, добросовісність та розумність.

При вирішенні даного цивільно - правового спору суд також враховує, що одним з проявів верховенства права є положення про те, що право не обмежується лише законодавством як однією з його форм, а включає й інші соціальні регулятори. Справедливість - одна з основних засад права і є вирішальною у визначенні його як регулятора суспільних відносин, одним із загальнолюдських вимірів права. Суд вважає за необхідне зазначити, що ця позиція ґрунтується, в тому числі, на рішенні Конституційного Суду України від 02.11.2004 року № 15-рп/2004 у справі № 1-33/2004.

Згідно з ст. 328 ЦК України, право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів.

Відповідно до ч. 1 ст. 18 Закону України «Про захист прав споживачів» продавець (виконавець, виробник) не повинен включати у договори із споживачем умови, які є несправедливими.

Згідно ч.2 цього Закону умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків на шкоду споживача.

З врахуванням вищевикладеного, аналізу договору фінансового лізингу, суд вважає, що в оспорюваний договір включені несправедливі умови, які зазначені у ч. 3 ст. 18 Закону України «Про захист прав споживачів», а саме: встановлення жорстких обов'язків споживача, тоді як надання послуги обумовлене лише власним розсудом виконавця; надання можливості продавцю (виконавцю, виробнику) не повертати кошти на оплату, здійснену споживачем, у разі відмови споживача укласти або виконати договір, без встановлення права споживача на одержання відповідної компенсації від продавця (виконавця, виробника) у зв'язку з розірванням або невиконанням ним договору; надання продавцю (виконавцю, виробнику) права розірвати договір із споживачем на власний розсуд, якщо споживачеві таке право не надається; надання продавцю (виконавцю, виробнику) права не повертати кошти на оплату ненаданої продукції у разі розірвання договору з ініціативи продавця (виконавця, виробника); установлення обов'язкових для споживача умов, з якими він не мав реальної можливості ознайомитися перед укладенням договору; надання продавцю (виконавцю, виробнику) можливості збільшувати ціну без надання споживачеві права розірвати договір у разі збільшення ціни порівняно з тією, що була погоджена на момент укладення договору.

Відповідно до положень ст. 19 Закону України «Про захист прав споживачів» підприємницька практика є такою, що вводить в оману, якщо під час пропонування продукції споживачу не надається або надається у нечіткий, незрозумілий або двозначний спосіб інформація, необхідна для здійснення свідомого вибору.

Порушення цієї норм закону знайшло вираження в тому, що відповідач при укладанні з позивачем договору фінансового лізингу завуалював призначення першого адміністративного платежу в розмірі 50000,00 грн. під вигляд «платіж за автомобіль», який за умовами договору не повертається в жодному випадку.

Враховуючи вищевикладене, суд дійшов висновку про невідповідність положень договору фінансового лізингу № 01529 від 08.05.2015 року принципам добросовісності, розумності, справедливості та рівності сторін у договорі, положення оскаржуваного договору порушують вимоги Закону України «Про захист прав споживачів» та Закону України «Про фінансовий лізинг». За таких обставин договір фінансового лізингу слід визнати недійсним та стягнути з відповідача на користь позивача 50500грн., відповідно до положень ч.2 ст. 216 ЦК України.

Відповідно до ч. 1 ст. 88 ЦПК України, стороні, на користь якої ухвалено рішення, суд присуджує з другої сторони понесені нею і документально підтверджені судові витрати в розмірі 605 грн.

Згідно з ч. 1 ст. 84 ЦПК України витрати, пов'язані з оплатою правової допомоги адвоката або іншого фахівця в галузі права, несуть сторони, крім випадків надання безоплатної правової допомоги.

Частиною 1 ст. 88 ЦПК України передбачено, що стороні, на користь якої ухвалено рішення, суд присуджує з другої сторони понесені нею і документально підтверджені судові витрати.

Законом України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» і Цивільним процесуальним кодексом України визначено, що особа, яка надає правову допомогу, має бути адвокатом або іншим фахівцем у галузі права і бере участь у справі на підставі довіреності чи відповідного договору (статті 12, 40, 42, 56 ЦПК України).

Підстави, межі та порядок відшкодування судових витрат на правову допомогу, надану в суді як адвокатом, так і іншим фахівцем у галузі права, регламентовано пунктом 2 частини третьої статті 79, статтях 84, 88, 89 ЦПК України. Розмір витрат на оплату правової допомоги визначається за домовленістю між стороною та особою, яка надає правову допомогу. Разом із тим граничний розмір компенсації витрат на правову допомогу встановлений Законом України «Про граничний розмір компенсації витрат на правову допомогу у цивільних та адміністративних справах».

Документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов'язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (наприклад, квитанція до прибуткового касового ордеру, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження). При цьому недопустимими є документи, які не відповідають встановленим вимогам (наприклад, особисті розписки адвоката про одержання авансу). Витрати позивача за надання адвокатом правової допомоги документально не підтверджено . Самі лише докази укладення угоди про надання правової допомоги не можуть бути підставою для відшкодування цих витрат. Тому в даній частині важає відмовити.

На підставі викладеного, керуючись ст. 11, 60, 88, 99, 209, 212, 214-215, 218, ЦПК України, ст. 19 Закону України «Про захист прав споживачів», п. 20 Постанови Пленуму Верховного суду України № 9 від 06.11.2009 року «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними», суд,-

ВИРІШИВ:

Позовні вимоги ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Євролізинг Україна» про захист прав споживача, визнаня договіру фінансового лізингу недійсним та стягнення коштів задовольнити частково.

Визнати недійсним з моменту укладання Договір фінансового лізингу № 01529 від 08.05.2015 року, укладений між Товариством з обмеженою відповідальністю «Євролізинг Україна» та ОСОБА_1.

Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «Євролізинг Україна» (місцезнаходження м. Київ, вул. Шовковична, 42-44, оф. 9СДЗ, рахунок 26005455539 в АТ «ОСОБА_4 Аваль» МФО 380805, ідентифікаційний код юридичної особи 39321814) на користь ОСОБА_1 50500 грн. (пятдесят тисяч пятсот гривень), сплачених як авансовий платіж та комісія банку за перерахування авансового платежу.

Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «Євролізинг Україна» (місцезнаходження м. Київ, вул. Шовковична, 42-44, оф. 9СДЗ, рахунок 26005455539 в АТ «ОСОБА_4 Аваль» МФО 380805, ідентифікаційний код юридичної особи 39321814) на користь ОСОБА_1 630 гривень (шістсот тридцять гривень).

У задоволенні іншої частини позову відмовити.

Заочне рішення може бути переглянуте судом, що його ухвалив, за письмовою заявою відповідача, яку може бути подано протягом десяти днів з дня отримання його копії.

У разі залишення заяви про перегляд заочного рішення без задоволення заочне рішення може бути оскаржене в загальному порядку, встановленому ЦПК України. У цьому разі строк, на апеляційне оскарження рішення починає відраховуватися з дати постановлення ухвали про залишення заяви про перегляд заочного рішення без задоволення.

Позивач має право оскаржити заочне рішення протягом десяти днів з дня його проголошення, шляхом подання апеляційної скарги до апеляційного суду Херсонської області через Бериславський районний суд Херсонської області. Особи, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом десяти днів з дня отримання копії цього рішення

Заочне рішення набирає законної сили після закінчення десятиденного строку на апеляційне оскарження.

Суддя М. О. Кириленко