Рішення № 50371323, 11.09.2015, Апеляційний суд Вінницької області

Справа № 127/1577/15-ц Провадження № 22-ц/772/2168/2015Головуючий в суді першої інстанції Романюк Л. Ф.Категорія 27 Доповідач Чорний В. І.

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ВІННИЦЬКОЇ ОБЛАСТІ

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

11 вересня 2015 року м. Вінниця

Колегія суддів судової палати у цивільних справах Апеляційного суду Вінницької області в складі:

Головуючого : Чорного В.І.

Суддів : Оніщука В.В., Чуприни В.О.

при секретарі : Франчук О.П.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі судових засідань Апеляційного суду Вінницької області цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_2 на рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 09 червня 2015 року у справі за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за договором позики та за зустрічним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про визнання правочину недійсним, -

в с т а н о в и л а :

У січні 2015 року ОСОБА_3 звернувся в суд із указаним позовом до ОСОБА_2, мотивуючи свої вимоги тим, що 28 січня 2013 року між ним та відповідачем укладено договір позики, відповідно до якого ОСОБА_3 передав, а ОСОБА_2 отримав грошові кошти в сумі 24 064 грн., факт передачі грошей підтверджується розпискою від того ж числа. Згідно умов договору відповідач взяв на себе зобов'язання повернути позивачу борг до 31 грудня 2013 року. При цьому, позивач умови договору виконав належним чином, а відповідач зобов'язання не виконав та кошти не повернув. Пунктом 5 договору позики встановлено, що у разі прострочення внесення суми позики позичальник сплачує позикодавцю неустойку в розмірі подвійної облікової ставки НБУ від залишкової суми боргу за кожен день прострочення, а тому ОСОБА_3 просив стягнути з ОСОБА_2 на свою користь суму боргу в розмірі 24064 грн.; 5143, 75 грн. - пеня; 5991, 94 грн. - збитки від інфляції; 745, 65 грн. - 3% річних, а всього 35 945, 34 грн., згідно доданого розрахунку.

26 березня 2015 року ОСОБА_2 звернувся до суду із зустрічною позовною заявою про визнання договору позики та розписки від 28.01.2013 року недійсним з посиланням на ст. 231 ЦК України, вказуючи, що договір позики та розписка були підписані ним внаслідок застосування до нього як фізичного так і психологічного насилля з боку відповідача.

Рішенням Вінницького міського суду Вінницької області від 09 червня 2015 року позов ОСОБА_3 задоволено. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_3 заборгованість за договором позики в розмірі 35 945, 34 грн., а також понесені судові витрати в розмірі 359, 46 грн. В задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про визання правочину недійсним відмовлено.

Не погодившись із вказаним рішенням суду, ОСОБА_2 подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на неповне з'ясування судом обставин, що мають значення для справи, невідповідність висновків суду обставинам справи, а також порушення судом норм матеріального та процесуального права, просить рішення суду скасувати та ухвалити нове, яким у задоволенні позовних вимог ОСОБА_3 відмовити, а зустрічний позов ОСОБА_2 задовольнити в повному обсязі.

Судова колегія, заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши матеріали справи і обговоривши підстави апеляційної скарги, вважає, що вона підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Згідно ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим; законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом; обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Статтею 214 ЦПК України передбачено, що під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Судом встановлено, що 28 січня 2013 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 укладено договір позики (а.с. 5).

Згідно умов вказаного договору, а саме п. 1 позикодавець ОСОБА_3 передав у власність позичальникові ОСОБА_2 грошову суму в розмірі 24064 грн. на строк до 31 грудня 2013 року, а позичальник зобов'язався повернути вказану суму в обумовлений строк.

Розпискою від 28 січня 2013 року підтверджується факт передачі коштів в сумі 24064 грн. ОСОБА_3 ОСОБА_2 відповідно до умов договору позики від 28.01.2013 року.

За змістом даного договору позика є безпроцентою.

Відповідно до п. 5 договору позики у разі прострочення внесення суми позики позичальник сплачує позикодавцю неустойку в розмірі подвійної облікової ставки НБУ від залишкової суми боргу за кожен день прострочення.

Звертаючись до суду з позовною заявою, ОСОБА_3 вказав, що у визначений п. 1 договору строк відповідач кошти йому не повернув, а отже не виконав взяті на себе зобов'язання, а тому просив стягнути з ОСОБА_2 суму боргу, яка складається з боргу за договором позики, втрат від інфляції, 3% річних та пені в розмірі подвійної облікової ставки НБУ від залишкової суми боргу за кожен день прострочення.

Задовольняючи позовні вимоги за первісним позовом, суд першої інстанції мотивував свої висновки тим, що позивачем доведено обгрунтованість позовних вимог щодо стягнення заборгованості за договором позики, 3% річних та інфляційних втрат, а також неустойки.

Колегія суддів частково погоджується з таким висновком виходячи з наступного.

Згідно ст. 627 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

За правилами ч. 1 ст. 1049 ЦК України позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.

Відповідно до ст. ст. 526, 527, 530 ЦК України зобов'язання повинні виконуватися належним чином і в установлений строк відповідно до умов договору та вимог закону.

Якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов'язаний сплатити грошову суму відповідно до статті 625 ЦК України (ч.1 ст. 1050 ЦК України).

Відповідно до ч. 2 ст. 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Тому висновок місцевого суду щодо стягнення з боржника відповідних сум на користь позивача є правильним та відповідає встановленим обставинам справи та вище наведеним нормам чинного законодавства.

На порушення взятих на себе зобов'язань за спірним договором позики відповідач не повернув суми отриманих у борг коштів, внаслідок чого виникла заборгованість перед позивачем, а також передбачена умовами безпроцентної позики пеня за несвоєчасне виконання зобов'язань.

Однак, на думку колегії суддів, місцевий суд дійшов висновку про стягнення пені усупереч вимогам ч. 2 ст. 258 ЦК України, взявши до уваги розрахунок позивача, який перевищує понад один рік.

Згідно з ч. 3 ст. 549 ЦК України пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання.

Предметом неустойки може бути грошова сума, рухоме і нерухоме майно.

Якщо предметом неустойки є грошова сума, її розмір встановлюється договором або актом цивільного законодавства. Розмір неустойки, встановлений законом, може бути збільшений у договорі (ч. 1, 2 ст. 551 ЦК України).

З матеріалів справи, а саме умов договору позики вбачається, що строк його дії закінчився 31 грудня 2013 року.

Як встановлено п. 5 договору позики у разі прострочення внесення суми позики позичальник сплачує позикодавцю неустойку в розмірі подвійної облікової ставки НБУ від залишкової суми боргу за кожен день прострочення.

Оскільки відповідно до договору позики сума позики підлягала сплаті протягом 2013 року (тобто у період дії договору з 29 січня 2013 року до 31 грудня 2013 року), а графіком платежів не було встановлено дати повернення кожного платежу окремо, але було встановлено повернення останнього пеня починає нараховуватися з першого дня прострочення сплати суми позики в цілому - з 01 січня 2014 року. Таким чином на день подання ОСОБА_3 позовної заяви відповідач ОСОБА_2 прострочив повернення суми позики понад рік.

За загальним правилом період, за який нараховується пеня за прострочення виконання зобов'язання, не може перевищувати один рік (п. 1 ч. 2 ст. 258 ЦК України). При цьому виходячи з правової природи пені, яка нараховується за кожен день прострочення, право на позов про стягнення пені за кожен окремий день виникає щодня на відповідну суму, а позовна давність за позовом про стягнення пені відповідно до ст. 253 ЦК України обчислюється по кожному дню, за який нараховується пеня, окремо, починаючи з дня, коли кредитор дізнався або повинен був дізнатися про порушення права.

Оскільки право на стягнення пені у кредитора виникло з наступного дня після 31 грудня 2013 року, а до суду позивач звернувся 29 січня 2015 року, то пеня підлягає стягненню лише в межах одного року до дня пред'явлення позову.

Як убачається з матеріалів справи останньою датою нарахування пені, згідно з розрахунком заборгованості, є 12 січня 2015 року.

ОСОБА_3 звернувся в суд із позовом до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості 29 січня 2015 року.

Отже, річним строком позовної давності, у межах якого позивач мав право на нарахування та стягнення пені, необхідно вважати період з 29.01.2014 (кінцева дата у зворотньому відліку) по 28.01.2015 року (дата, що передувала дню звернення позивачем до суду з позовом).

Але, оскільки розрахунок заборгованості (у т.ч. пені), що міститься в матеріалах справи, здійснено станом на 12 січня 2015 року включно, та в подальшому не уточнювався, періодом нарахування пені, у межах річного строку позовної давності, слід вважати 29 січня 2014 року - 12 січня 2015 року. У такому випадку, сума пені за вищевказаний період буде становити 4397, 23 грн. ( 145,69+1164,36+1961,12+1126,06)

Разом з тим, колегія суддів вважає, що відмовляючи в задоволенні зустрічного позову, суд першої інстанції обгрунтовано виходив з його недоведеності, оскільки будь-яких доказів того, що оспорюваний договір позики укладено під примусом, або внаслідок насильства чи погроз з боку позичальника ОСОБА_3, позивачем не надано.

Відповідно до ч. 1 ст. 231 ЦК України правочин, вчинений особою проти її справжньої волі внаслідок застосування до неї фізичного чи психічного тиску з боку другої сторони або з боку іншої особи, визнається судом недійсним.

За змістом ст. 60 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Статтею 58 ЦПК України встановлено, що належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування.

Враховуючи вищезазначене, колегія суддів вважає, що позовні вимоги ОСОБА_2 про визнання договору позики недійсним є безпідставними, оскільки позивачем за зустрічним позовом не наведено підстав, за яких договір позики є недійсним, cтаттею 203 ЦК України встановлений вичерпний перелік умов, за яких правочин може бути визнано недійсним, суд вважає, що позивачем таких підстав не вказано. Позивач вказує, що даний договір він підписував проти своєї волі. Такі дії він вчинив внаслідок застосування як фізичного, так психічного впливу з боку відповідача, однак таке твердження позивача не знайшло свого підтвердження в ході судового розгляду, а будь-якого доказу про застосування насильства суду надано не було, тому місцевий суд дійшов обгрунтованого висновку про відмову в задоволенні зустрічної позовної заяви. Звернення ОСОБА_2 до правоохоронних органів із заявою про вчинення відносно нього злочину не може бути доказом протиправності дій відповідача, а свідчить лише про факт такого звернення, а не про його винуватість та не є доказом визнання договору позики недійсним.

На підставі викладеного, колегія суддів вважає, що оскаржуване рішення суду підлягає зміні в частині стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_3 пені за прострочення виконання зобов'язання.

Керуючись ст. ст. 307, 309, 314, 316 ЦПК України, колегія суддів, -

в и р і ш и л а :

Апеляційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити частково.

Рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 09 червня 2015 року в частині стягнення пені змінити і ухвалити нове рішення в цій частині, яким стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_3 пеню в розмірі 4397 грн. 23 коп.

В іншій частині рішення суду залишити без змін.

Рішення набирає законної сили з моменту його проголошення та може бути оскаржене протягом двадцяти днів до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ.

Головуючий: (підпис) В.І.Чорний

Судді: (підпис) В.В.Оніщук

(підпис) В.О.Чуприна

З оригіналом вірно: