Рішення № 50292767, 10.09.2015, Дніпровський районний суд Дніпропетровської області (до 25.04.2025 - Дніпропетровський районний суд Дніпропетровської області)

Справа № 175/1796/15-ц

Провадження № 2/175/718/15

Справа №175/1796/15-ц

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

10 вересня 2015 року Дніпропетровський районний суд Дніпропетровської області у складі:

головуючого - судді Борисова С.А.

при секретарі - Єльшиній А.С.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в сел. Ювілейне цивільну справу за позовною заявою представника ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» про визнання кредитного договору недійсним,

В с т а н о в и в :

До Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області надійшла позовна заява представника ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» про визнання кредитного договору недійсним.

Представник ОСОБА_1 у судовому засіданні позовні вимоги підтримав та просив суд визнати недійсним Кредитний договір №014/17-43/777-33 від 03 липня 2006 року укладений між ОСОБА_4 та Акціонерним поштово-пенсійним банком «Аваль».

ОСОБА_2 у судове засідання не з'явився, повідомлений належним чином, причину неявки у судове засідання суду не повідомив.

Представник ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» у судове засідання не з'явився, відповідно до письмової заяви просив суд слухати справу за його відсутності, у задоволенні позову просив суд відмовити у зв'язку з його безпідставністю.

Суд, вислухавши у судовому засіданні думку представника ОСОБА_1, дослідивши матеріали справи, оцінивши надані сторонами докази та наведені ними доводи, дійшов до наступного.

03 липня 2006 року між ОСОБА_4 та Акціонерним поштово-пенсійним банком «Аваль» укладено Кредитний договір №014/17-43/777-33.

Того ж дня, 03 липня 2006 року між ОСОБА_4 та Акціонерним поштово-пенсійним банком «Аваль» укладено Договір застави.

Також, 03 липня 2006 року між ОСОБА_5 та Акціонерним поштово-пенсійним банком «Аваль» укладено Договір поруки.

Правонаступником Акціонерного поштово-пенсійного банку «Аваль» за всіма правами та обов'язками є Публічне акціонерне товариство «Райффайзен Банк Аваль».

Згідно зі ст. 1054 ЦК України, за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умов встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.

Відповідно до статті 2 Закону України «Про банки і банківську діяльність», кошти - гроші в національній або іноземній валюті чи їх еквівалент. Відповідно до п. 2 ст. 524 ЦК України сторони можуть визначити грошовий еквівалент зобов'язання в іноземній валюті. При підписанні Кредитного договору №014/17-43/777-33 від 03 липня 2006 року сторони визначили, що кредитні кошти надаються в іноземній валюті, а саме доларах США.

Статті 47 та 49 Закону України «Про банки і банківську діяльність» визначають операції банку на розміщення залучених коштів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик як кредитні операції незалежно від виду валюти, яка використовується. Вказані операції здійснюються на підставі банківської ліцензії.

Згідно положень ч. 2 ст. 192 ЦК України, іноземна валюта може використовуватись в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом.

Статтею 2 Декрету КМУ «Про систему валютного регулювання та валютного контролю" 19.02.1993 р., операції, пов'язані з переходом права власності на валютні цінності здійснюються між резидентами у валюті України визначені як валютної операції.

Згідно ч. 2. ст. 2 Декрету резиденти та нерезиденти мають право здійснювати валютні операції з урахуванням обмежень, встановлені цим Декретом та іншими актами валютного законодавства України.

Таким чином, здійснення валютних операцій дозволяється у разі дотримання встановлені законодавством вимог і обмежень.

Згідно з ч. 1 ст. 19 Закону України «Про банки і банківську діяльність» банк має право здійснювати банківську діяльність тільки після отримання банківської ліцензії.

Всі банківські операції, зазначені в ст. 47 Закону України «Про банки і банківську діяльність» Банки здійснюють за відповідним дозвільні режимом їх здійснення, який можна поділити на 2 групи: - банківські операції, які здійснюються банком на підставі банківської ліцензії; - операції, які можуть здійснюватися банком за умови отримання письмового дозволу Національно банку України.

Операції з валютними цінностями (п. 1, ч. 2, ст. 47 Закону України «Про банки і банківську діяльність») здійснюються банками на підставі банківської ліцензії та дозволу на здійснення такого виду операцій (ч. 5, ст. 47 Закону України «Про банки і банківську діяльність»).

Що стосується валютного законодавства, то відповідно до вимог Декрету Кабінету Міністр України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» (ст. 1) надання кредитів в іноземній валюті віднесено до валютних операцій.

Згідно ст. 2 Закону України «Про банки і банківську діяльність», банківська ліцензія - це документ, який видається Національним банком України в порядку і на умовах, визначених у цьому Законі, на підставі якого банки та філії іноземних банків мають право здійснювати банківську діяльність.

Відповідно до п. 1.2 «Положення про порядок видачі банкам банківських ліцензій, письмових дозволів та ліцензій на виконання окремих операцій», затверджено постановою НБУ № 275 від 17.07.2001 р. письмовий дозвіл Національного банку - документ, який видав Національний банк у порядку і на умовах, визначених Законом України «Про банки і банківську діяльність» та цим Положенням, на підставі якого банки мають право здійснювати окремі операції, передбачені статтею 47 Закону України «Про банки і банківську діяльність».

Таким чином здійснення валютних операцій може мати місце на підставі генеральних індивідуальних ліцензій Національного банку України. На: момент укладення Кредитного договору Банк «Аваль» мав Банківську ліцензію № 10 від 11.10.2006 р. та Дозвіл Національного Банку України та додаток до дозволу № 10-4 від 11.10.2006 р.

Відповідно до статті 5 Декрету індивідуальні ліцензії видаються резидентам і нерезидентам здійснення разової валютної операції на період, необхідний для здійснення такої операції. Перелік валютних операцій, для здійснення яких необхідна індивідуальна ліцензія НБУ, наданий у частині 4 цієї статті.

Генеральні, ліцензії надаються на здійснення валютних операцій, що не потребують індивідуальної ліцензії, на весь період дії режиму валютного регулювання.

Пункт «в» частини 4 статті 5 даного Декрету передбачає вимогу щодо отримання індивідуальної ліценції НБУ на здійснення операцій щодо надання і одержання резидентами кредитів в іноземній валюті, якщо терміни і суми таких кредитів перевищують встановлені законодавством межі.

Виходячи з наведеного, індивідуальна ліцензія на проведення вказаних операцій необхідна лише тому випадку, якщо терміни і суми кредитів перевищують встановлені законодавством межі.

Однак, на сьогодні законодавством не встановлено терміни і суми кредитів в іноземній валюті як критерій їх віднесення до сфери дії режиму індивідуального ліцензування. Ця обставина з огляду на відсилочний характер норм Декрету не дозволяє поширити режим індивідуального ліцензування на валютні операції, пов'язані наданням резидентами (банками та іншими фінансовими установами) кредитів в іноземній валюті іншим резидентам.

Таким чином, за відсутності нормативних умов для застосування режиму індивідуально ліцензування щодо вказаних операцій, єдиною правовою підставою для здійснення банками кредитування іноземній валюті згідно з вимогами статті 5 Декрету є наявність у банку генеральної ліцензії на здійснені валютних операцій, отриманої у встановленому порядку.

Що стосується необхідності отримання сторонами Кредитного договору індивідуальної ліцензії і використання іноземної валюти як засобу платежу на території України згідно з вимогами п. «і» ч. 4 ст. Декрету, то слід зазначити, що відповідно до цієї статті порядок і терміни видачі ліцензій, документів, необхідних для одержання ліцензій, а також підстави для відмови у видачі ліцензій визначають Національним банком України.

Згідно зі ст. 11 Декрету Національний банк України видає в межах, передбачених цим Декретом обов'язкові для виконання нормативні акти, щодо здійснення операцій па валютному ринку України.

Крім нього, відповідно до ст. 44 Закону України «Про Національний банк України» НБУ діє уповноважена державна установа при застосуванні законодавства України про валютне регулювання та валютний контроль.

На виконання вказаних повноважень Національним банком України прийнято Положення про порядок видачі Національним банком України індивідуальних ліцензій на використання іноземної валюти на території України як засобу платежу, затверджене постановою Правління НБУ від 14.10.2004 № 483 та зареєстроване в Міністерстві юстиції України 09.11.2004 р. за № 1429/10028.

Відповідно до пункту 1.4. вказаного Положення використання іноземної валюти як засобу платежу (валюті операція) - використання іноземної валюти на території України для виконання будь-яких зобов'язань або оплати товарів що придбаваються.

Разом з тим, у пункті 1.5. Положення визначено, що використання іноземної валюти як засобу платежу на території України без індивідуальної ліцензії дозволяється, якщо ініціатором або отримувачем валютною операцією є уповноважений банк (ця норма стосується лише операцій уповноваженого банку, і здійснення яких Національний банк видав Банку банківську ліцензію та письмовий дозвіл і здійснення операцій з валютними цінностями).

За відсутності нормативних умов для застосування індивідуального ліцензування щодо вказаних операцій, єдиною правовою підставою для здійснення банками кредитування в іноземній валюті згідно з вимогами статті 5 Декрету КМУ є наявність у банку генеральної ліцензії па здійснені валютних операцій, отриманої у встановленому порядку. Тому при розгляді спорів про визнані недійсними договорів про надання кредиту в іноземній валюті судам слід враховувати, що у випадку наявності у банку відповідної генеральної ліцензії та письмового дозволу Національного бані України, здійснення кредитних операцій у валюті не суперечить вимогам чинного законодавства України.

Виходячи з наведеного, надання та одержання кредиту в іноземній валюті та сплата процентів за цим кредитом не потребує наявності індивідуальної ліцензії на використання іноземної валюти як засобу платежу на території України жодною зі сторін договору.

Банк має банківську ліцензію № 10 від 11.10.2006 року, зареєстровану Національним Банком України 27.03.1992 року за № 94 на право здійснювати банківські операції, визначені частиною 1 та пунктах 5 - 11 частини 2 статті 47 Закону України «Про банки і банківську діяльність».

Відповідно до дозволу № 10-4 Банк має право здійснювати операції, визначені пунктами 1- частини 2 та частини 4 статті 47 Закону України «Про банки і банківську діяльність», а саме мас право здійснювати операції з валютними цінностями із розміщенням залучених коштів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик, тобто здійснювати кредитування в іноземній валюті.

Виходячи з вищевикладеного, Банк мас необхідні дозвільні документи для здійснення операцій з валютними цінностями, а відтак, відсутні законні підстави для визнання кредитного договору недійсним як такого, що вчинений Банком без відповідного дозволу (ліцензії).

Згідно положень діючого законодавства України, сторони є вільними в укладенні договору, вибору контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог ЦК України, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. У договорах за участю фізичної особи - споживача враховуються вимоги законодавства про захист прав споживачів (ст.ст. 6, 627 ЦПК України).

Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства (ч.1 ст. 628 ЦК України). Договір є обов'язковим для виконання сторонами (ст. 629 ЦК України).

Договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін м бути досягнуто згоди (ч. 1 ст. 638 ЦК У країни).

Зміна або розірвання договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено, договоре або законом (ч. 1 ст. 651 ЦК України).

У разі зміни договору зобов'язання сторін змінюються відповідно до змінених умов щодо предмет місця, строків виконання тощо. У разі зміни або розірвання договору зобов'язання змінюється або припиняється з моменту досягнення домовленості про зміну або розірвання договору, якщо інше не встановлено договором чи не обумовлено характером його зміни. Якщо договір змінюється або розривається у судовому порядку, зобов'язання змінюється або припиняється з моменту набрання рішенням суду про зміну або розірвання договору законної сили (ч. ч. 1, 3 ст. 653 ЦК України).

Зміна або розірвання договору вчиняється в такій самій формі, що й договір, що змінюється або розривається, якщо інше не встановлено договором або законом чи не випливає із звичаїв ділового оборо (ст. 654 ЦК України).

Відповідно до частини 1 статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання момент вчинення правочину стороною (Сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьої п'ятою та шостою статті 203 ЦПК України. Отже, правочин може бути визнана недійсним, якщо: 1) його зміст суперечить законодавству, а також моральним засадам суспільства; 2) при укладенні договорів у сторін не було необхідного обсягу дієздатності; 3) волевиявлення учасника договору не було вільним та не відповідало його внутрішній волі; 4) правочин не спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; 5) правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами) суперечать правам та інтересі їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Окрім того, згідно положень ст. 217 ЦК України, недійсність окремої частини правочину не наслідком недійсності інших його частин і правочину в цілому, якщо можна припустити, що правочин був вчинений і без включення до нього недійсної частини.

У відповідності до положень ст. 60 ЦПК України, кожна сторона зобов'язана довести обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених с 61 ЦПК України. Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справ щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір. Доказування не можуть ґрунтуватися на припущеннях.

У відповідності до п. 20 ППВСУ № 9 від 06.11.2009 р. «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними», правочин визнається вчиненим під впливом обману у випаді навмисного введення іншої сторони в оману щодо обставин, які впливають на вчинення правочину. На відміну від помилки, ознакою обману є умисел у діях однієї зі сторін правочину. Наявність умислу в діях відповідача, істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману, і сам факт обману повинна довести особа, яка діяла під впливом обману. Обман щодо мотивів правочину не має істотного значення.

Тож, позивач має обґрунтувати та довести, по-перше, сам факт обману, по-друге, наявність умислу у діях відповідача, по-третє, істотність обставин, щодо яких позивача було введено в оману, для укладення спірного правочину.

У відповідності до п, 23 ППВСУ №9 від 06.11.2009 р. «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними», правочин може бути визнаний судом недійсним на підставі ст. 233 ЦК, якщо його вчинено особою під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідні умовах, чим друга сторона правочину скористалася. Тяжкими обставинами можуть бути тяжка хвороба особи, членів її сім'ї чи родичів, смерть годувальника, загроза втратити житло чи загроза банкрутства та інші обставини, для усунення або зменшення яких необхідно укласти такий правочин. Особа (фізична чи юридична) має вчиняти такий правочин добровільно, без наявності насильства, обману чи помилки. Особа, яка оскаржує правочин, має довести, що за відсутності тяжкої обставини правочин не було б вчинено взагалі або вчинено не на таких умовах.

Зважаючи на те, що обставини, на які посилається позивач в обґрунтування позовних вимог, не були підтверджені належними та допустимими доказами, що спірний правочин було укладено в належній формі на узгоджених сторонами умовах, при цьому було додержано всі вимоги, які є необхідними для чинності правочинів, передбачені діючим законодавством України підстави для визнання правочину недійсним відсутні.

Суд не бере до уваги заперечення представника Банку про відмову у задоволенні позову у зв'язку зі спливом строку позовної давності, оскільки дійшов до висновку про необхідність відмовити у задоволенні позову по суті.

Оскільки суд дійшов висновку про відмову у задоволенні позову по суті, то на підставі ст. 88 ЦПК України судові витрати відносяться за рахунок позивачки.

Керуючись ст.ст. 2, 47, 49 Закону України «Про банки і банківську діяльність», ст.ст. 1, 2, 5 Декрету КМУ «Про систему валютного регулювання і валютного контролю", ст. ст. 60, 62 закону України «Про банки і банківську діяльність», ст.ст. 3, 7, 10, 11, 27, 31, 57, 60, 64, 66, 88, 130, 173, 174, 130, 212, 213, 215, 223 ЦПК України, ст. ст. 15, 16, 192, 509, 525, 611 ЦК України, суд,-

В И Р І Ш И В:

У задоволенні позовних вимог представника ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» про визнання кредитного договору недійсним - відмовити.

Апеляційна скарга на рішення суду подається до апеляційного суду Дніпропетровської області через Дніпропетровський районний суд протягом десяти днів з дня його проголошення.

Особи, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом десяти днів з дня отримання копії цього рішення.

Суддя С.А. Борисов