Постанова № 50195517, 08.09.2015, Дніпропетровський апеляційний господарський суд

ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

08.09.2015 року Справа № 904/2512/15

Дніпропетровський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого судді: Паруснікова Ю.Б. - доповідач;

суддів: Білецької Л.М., Верхогляд Т.А.

представники сторін явку повноважних представників у судове засідання не забезпечили

розглянувши апеляційну скаргу Публічного акціонерного товариства «Всеукраїнський акціонерний банк» в особі уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію ПАТ «ВіЕйБі Банк» на рішення господарського суду Дніпропетровської області від 11.06.2015 по справі № 904/2512/15 (суддя Петрова В.І.)

за позовом Публічного акціонерного товариства «Всеукраїнський Акціонерний Банк» в особі уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на здійснення тимчасової адміністрації та ліквідації Публічного акціонерного товариства «Всеукраїнський Акціонерний Банк», Славкіної М.А., м. Київ

до Фізичної особи-підприємця ОСОБА_3, м. Дніпродзержинськ, Дніпропетровської області

про визнання правочину нікчемним та застосування наслідків недійсності нікчемного правочину, -

ВСТАНОВИВ:

Рішенням господарського суду Дніпропетровської області від 11.06.2015 в задоволенні позову відмовлено. Судові витрати по справі покладено на позивача.

Відмовлено Публічному акціонерному товариству «Всеукраїнський Акціонерний Банк» у задоволенні заяви про забезпечення позову від 24.03.2015.

Рішення місцевого господарського суду мотивоване відсутністю підстав для задоволення позовних вимог, оскільки позивач при зверненні до суду не виконав вимоги передбачені п. 1 ч. 4 ст. 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» щодо повідомлення сторони за договором (відповідача по справі) про нікчемність договору та повернення отриманих ним коштів.

Врахувавши положення ст. 16 Цивільного кодексу України, місцевий господарський суд дійшов до висновку про невірно обраний позивачем спосіб захисту та не доведеність, що спірні кошти отримані саме Фізичною особою - підприємцем ОСОБА_3. Докази позивача про перерахування вказаних коштів на розрахунковий рахунок НОМЕР_2 не є належними доказами, того, що ці кошти отримані відповідачем.

Непогоджуючись з даним рішенням відповідач звернувся до Дніпропетровського апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою.

В обґрунтування апеляційної скарги апелянт посилається на неповне з'ясування господарським судом всіх обставин справи, недоведеність встановлених судом обставин, що мають значення для справи, невідповідність висновків, викладених у рішенні, а також прийняття рішення з порушенням норм матеріального та процесуального права.

Зокрема, апелянт у своїй скарзі посилається на відсутність визначених в Законі України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» вимог щодо обов'язку уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на тимчасову адміністрацію чи ліквідацію Банку, повідомляти контрагента про нікчемність правочину перед подачею позову до суду про визнання договору нікчемним.

Апелянт вважає неправильним висновок місцевого господарського суду щодо невірно обраного позивачем способу захисту та неналежності доказів в підтвердження отримання відповідачем перерахованих позивачем коштів на розрахунковий рахунок НОМЕР_2.

Крім того, апелянт вважає безпідставною відмову місцевим господарським судом у задоволенні заяви позивача про забезпечення позову шляхом накладення арешту на все рухоме та нерухоме майно, що належить на праві власності ОСОБА_3.

Ухвалою Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 09.07.2015 апеляційну скаргу прийнято до розгляду у судовому засіданні на 30.07.2015.

30.07.2015 розгляд справи відкладався до 08.09.2015.

Належним чином повідомлені про дату, час та місце розгляду справи сторони, явку у судове засідання повноважних представників не забезпечили, про причини неявки суд не повідомили.

На думку колегії суддів неявка у судове засідання представників сторін не є перешкодою для розгляду справи оскільки в ній достатньо матеріалів для перегляду рішення в апеляційному порядку.

08.09.2015 у судовому засіданні оголошено вступну та резолютивну частини постанови.

Відповідно до ч. 2 ст. 101 ГПК України, апеляційний господарський суд не зв'язаний доводами апеляційної скарги та перевіряє законність і обґрунтованість рішення місцевого господарського суду у повному обсязі.

Апеляційний господарський суд, розглянувши доводи апеляційної скарги, дослідивши наявні матеріали справи у повному обсязі, заслухавши пояснення представника позивача, перевіривши повноту встановлення господарським судом обставин справи та їх юридичну оцінку, проаналізувавши правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, вважає, що рішення суду першої інстанції слід скасувати, а апеляційну скаргу задовольнити, з огляду на наступне.

Як вбачається з матеріалів справи, 31 липня 2014 між Публічним акціонерним товариством «Всеукраїнський акціонерний банк» (далі - позивач, або банк) та Фізичною особою підприємцем ОСОБА_3 (далі - відповідач, або виконавець) укладено договір про надання послуг № 1 (а. с. 20 т. 1) за умовами якого, виконавець за винагороду здійснює залучення потенційних клієнтів (юридичних осіб) та їх коштів для подальшого обслуговування банком, а також іншу допомогу (консультації та послуги) з питань, які виникають при виконанні цього договору.

Відповідно до п. 4.1. договору, відповідач зобов'язався здійснювати пошук та залучення потенційних клієнтів на відкриття поточних та депозитних рахунків у національній та іноземних валютах та інші операції з розрахунково-касового обслуговування у Банку; здійснювати консультаційні послуги потенційним клієнтам Банку про умови обслуговування та розміщення тимчасово вільних коштів у Банку; надавати Банку наявну інформацію про залученого клієнта до Банку; надавати Банку лист обліку виконаних робіт на основі якого сторони підписують Акт наданих послуг.

Згідно пунктів 3.1.-3.2., 5.1.2.-5.1.3. договору винагорода за виконану роботу виплачується відповідно до Акту наданих послуг. Банк зобов'язався щомісячно, до 05 числа кожного місяця, наступного за звітним (розрахунковим), та в кінці терміну дії цього договору проводити розрахунок суми винагороди виконавцю виходячи із середньомісячних залишків по поточному рахунку клієнта або із фактичного залишку на депозитному рахунку клієнта, та/або від гривневого еквіваленту валюти по операціях за курсами УМВРУ за період з 1 по останнє число звітного (розрахункового) місяця.

Виплачувати виконавцю винагороду за надані послуги протягом 30 робочих днів з моменту підписання Акту наданих послуг. Виплата винагороди здійснюється банком за реквізитами, зазначеними в Акті наданих послуг.

Відповідно до п. 6.1. договору цей договір набирає чинності з дати підписання його сторонами. Термін дії договору - до 31 грудня 2014.

Як вбачається з матеріалів справи, за період дії договору, між позивачем та відповідачем підписано 28 Актів виконаних робіт до договору, з яких: 13 Актів від 10.09.2014, 2 Акти від 25.09.2014 та 13 Актів від 03.10.2014 на загальну суму 2836446,58 грн. (а. с. 22 - 49 том 1).

На виконання умов договору Банком перераховано грошові кошти на розрахунковий рахунок ФОП ОСОБА_3 у розмірі 2836446,58 грн., що підтверджується банківською випискою про рух коштів по рахунку з 12.09.2014 по 29.12.2014 (а. с. 50-51 т. 1) та копіями платіжних доручень (а. с. 158-184 т. 1).

На підставі Постанови правління Національного банку України від 20.11.2014 № 733 «Про віднесення Публічного акціонерного товариства «Всеукраїнський Акціонерний Банк» до категорії неплатоспроможних», виконавчою дирекцією Фонду гарантування вкладів фізичних осіб прийнято рішення від 20.11.2014 № 123 «Про запровадження тимчасової адміністрації у ПАТ «ВіЕйБі Банк», згідно якого з 21.11.2014 запроваджено тимчасову адміністрацію та призначено уповноважену особу Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на здійснення тимчасової адміністрації у ПАТ «ВіЕйБі Банк» (а. с. 12 том 1).

Рішенням виконавчої дирекції Фонду гарантування вкладів фізичних осіб № 128 з 24.11.2014 повноваження уповноваженої особи Фонду на здійснення тимчасової адміністрації в ПАТ «ВіЕйБі Банк» передано провідному професіоналу з питань врегулювання неплатоспроможності банків відділу запровадження процедури тимчасової адміністрації ліквідації департаменту врегулювання неплатоспроможності банків Фонду гарантування Славкіній Марині Анатоліївні (а. с. 13 том 1).

Відповідно до ч. 1 ст. 36 Закону з дня призначення уповноваженої особи Фонду призупиняються всі повноваження органів управління банку (загальних зборів, спостережної ради і правління (ради директорів) та органів контролю (ревізійної комісії та внутрішнього аудиту). Уповноважена особа Фонду від імені Фонду набуває всі повноваження органів управління банку та органів контролю з дня початку тимчасової адміністрації і до її припинення.

Відповідно до ч. 1, 2 ст. 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» уповноважена особа Фонду зобов'язана забезпечити збереження активів та документації банку.

Протягом дії тимчасової адміністрації уповноважена особа Фонду зобов'язана забезпечити перевірку правочинів (у тому числі договорів), вчинених (укладених) банком протягом одного року до дня запровадження тимчасової адміністрації банку, на предмет виявлення правочинів (у тому числі договорів), що є нікчемними з підстав, визначених частиною третьою цієї статті.

На виконання вимог вказаного Закону уповноваженою особою Фонду Славкіною М.А., здійснено перевірку (у тому числі спірного договору) договорів вчинених (укладених) ПАТ «ВіЕйБі Банк» протягом одного року до дня запровадження тимчасової адміністрації банку, на предмет виявлення правочинів, що є нікчемними з підстав визначених ч. 3 ст. 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб».

За результатами проведеної перевірки, уповноваженою особою Фонду встановлено, що:

- в укладеному між сторонами договорі взагалі не передбачено умов щодо оплати наданих відповідачем послуг. При цьому, розмір винагороди (процентна ставка від суми залучених потенційним клієнтом коштів) відповідача визначався безпосередньо в Актах виконаних робіт та в більшості випадків навіть перевищував відсоткову ставку, яку Банк нараховував клієнту;

- в Актах виконаних робіт зазначено дати розміщення клієнтами коштів, відповідно до яких відповідачу сплачено винагороду за ті дії, у яких він не приймав участі. Більшість Актів виконаних робіт стосувалися отримання відповідачем винагороди за залучені «потенційним клієнтом» кошти по договору № 2176-НВ, який вже був укладений між клієнтом та Банком. Тобто, в більшості випадків, датою залучення коштів «потенційного клієнта» є дата, яка передує укладенню самого договору;

- сам договір про надання послуг та більшість Актів виконаних робіт передують даті реєстрації відповідача в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців.

На думку уповноваженої особи укладений між сторонами Договір та підписані Акти виконаних робіт фактично спрямовані на:

- безоплатне та безпідставне здійснення відчуження майна ПАТ «ВіЕйБі Банк» без встановлення обов'язку відповідача щодо вчинення відповідних майнових дій;

- погіршення фінансового стану позивача шляхом незаконного відчуження частини активів Банку.

З огляду на вищезазначене, уповноважена особа Фонду звернулася до господарського суду Дніпропетровської області з позовом, в якому просила визнати спірний Договір та Акти виконаних робіт, які є невід'ємними частинами Договору - нікчемними в силу ч. 3 ст. 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб».

Вирішуючи питання про наявність або відсутність правових підстав для задоволення позовних вимог та вимог апеляційної скарги, колегія суддів зазначає наступне.

Відповідно до ст. 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Відповідно до ч. ч. 1 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Частиною 5 ст. 216 ЦК України визначено, що вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути пред'явлена будь-якою заінтересованою особою.

Пунктом 2.1 Постанови пленуму Вищого господарського суду України від 29.05.2013 № 11 «Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними» передбачено, що правочин може бути визнаний недійсним з підстав, передбачених законом. Загальні підстави і наслідки недійсності правочинів (господарських договорів) встановлені статтями 215, 216 ЦК України, статтями 207, 208 ГК України. Вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.

За своєю правовою природою спірний договір, який укладено між сторонами по даній справі, є договором про надання послуг.

Згідно ст. 901 ЦК України за договором про надання послуг одна сторона (виконавець) зобов'язується за завданням другої сторони (замовника) надати послугу, яка споживається в процесі вчинення певної дії або здійснення певної діяльності, а замовник зобов'язується оплатити виконавцеві зазначену послугу, якщо інше не встановлено договором.

Як зазначалося вище, предметом договору, укладеного між позивачем та відповідачем є здійснення останнім залучення потенційних клієнтів до банку.

В актах виконаних робіт зазначено дати розміщення клієнтами банку коштів, відповідно до яких відповідачу сплачено винагороду. Між тим, в більшості випадків датою залучення коштів є дата, яка передує даті укладення самого договору. Так, наприклад, 21 акт виконаних робіт стосується отримання винагороди відповідачем за нібито залучені кошти «потенційного» клієнта по договору банківського вкладу «Зручний» № 2176-НВ, який вже було укладено між банком та клієнтом 15.03.2013 (а. с. 87-88 том 1). При цьому, подальше розміщення клієнтом коштів в банку здійснювалося на підставі додаткових угод до договору банківського вкладу «Зручний» № 2176-НВ (а. с. 89-98 том 1).

Винагорода, яку отримав відповідач, нарахована банком за послуги по залученню «потенційного» клієнта та його коштів, які вже були залучені в банк самим клієнтом банку. Тобто відповідачем отримано грошову винагороду за ті дії у яких він не приймав участь, вкладник в даному випадку став клієнтом банку ще 15.03.2013.

Таким чином, грошові кошти, за ніби то залучення яких відповідач отримав винагороду, вже були залучені співробітниками банку 17.07.2014 відповідно до Додаткової угоди № 9 від 17.07.2014 до договору банківського вкладу «Зручний» (а. с. 97 том 1) строком на три місяці до 17.10.2014, а сам договір про надання послуг № 1 укладено вже після залучення коштів на рахунок клієнта - 31.07.2014.

Відповідно до інших Актів виконаних робіт, датою залучення коштів також є дати, що передують даті укладення договору - 07.07.2014, 14.07.2014, 03.07.2014, 05.06.2013 та 07.06.2012 тощо.

Згідно п. 1) ч. 3 ст. 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» правочини (у тому числі договори) неплатоспроможного банку є нікчемними, зокрема, якщо банк безоплатно здійснив відчуження майна, прийняв на себе зобов'язання без встановлення обов'язку контрагента щодо вчинення відповідних майнових дій, відмовився від власних майнових вимог.

Таким чином, колегія суддів дійшла до висновку, що відповідачем відповідно до Договору та Актів виконаних робіт безпідставно отримано грошову винагороду в розмірі 2836446,58 грн., оскільки Банк виплатив винагороду відповідачу без встановлення обов'язку контрагента щодо вчинення відповідних майнових дій, що є підставою для застосування наслідків визначених в п. 1) ч. 3 ст. 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» та визнання нікчемного правочину недійсним.

Відповідно до ч. 1 ст. 236 ЦК України нікчемний правочин або правочин, визнаний судом недійсним, є недійсним з моменту його вчинення.

Згідно ч. 1 ст. 216 ЦК України, недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю.

У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні в натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.

Згідно п. 2) ч. 4 ст. 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» Фонд, зокрема, вживає заходів до витребування (повернення) майна (коштів) банку, переданого за такими договорами.

Таким чином, вимога позивача про стягнення з відповідача 2836446,58 грн. підлягає задоволенню у повному обсязі.

При цьому, колегія суддів вважає, що акти надання послуг не містять ознак цивільних угод, а також не містять ознак актів, що можуть бути визнані господарським судом недійсними, оскільки цими актами фіксуються лише факти надання певних послуг на виконання певного договору.

З огляду на зазначене, колегія суддів дійшла до висновку про непідвідомчість спору в частині визнання недійсними Актів виконаних робіт господарському суду і у зв'язку з цим провадження у справі в цій частині підлягає припиненню на підставі п. 1) ч. 1 ст. 80 ГПК України.

Доводи апелянта про відсутність визначених в Законі України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» вимог щодо обов'язку уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на тимчасову адміністрацію чи ліквідацію Банку, повідомляти контрагента про нікчемність правочину перед подачею позову до суду про визнання договору нікчемним, колегія суддів вважає правильними, а рішення місцевого господарського суду з цього приводу безпідставним, з огляду на наступне.

Згідно п. 4) ч. 2 ст. 37 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» уповноважена особа Фонду, зокрема, має право повідомляти сторони за договорами, зазначеними у ч. 2 ст. 38 цього Закону, про нікчемність цих договорів та вчиняти дії щодо застосування наслідків нікчемності договорів.

Тобто законом визначено саме право уповноваженої особи Фонду повідомляти сторони про нікчемність договорів, а не обов'язок. При цьому, на думку колегії суддів, відсутність повідомлення уповноваженою особою Фонду відповідача про нікчемність договору та вчинення дій щодо застосування наслідків нікчемності договору, не позбавляє позивача права відразу (без попереднього повідомлення) звернутися за захистом порушеного права безпосередньо до господарського суду.

Висновок місцевого господарського суду щодо невірно обраного позивачем способу захисту, колегією суддів визнається неправильним, оскільки згідно з ч. 2 ст. 20 Господарського кодексу України права та законні інтерес суб'єктів господарювання захищаються шляхом, у тому числі, визнання недійсними господарських угод з підстав, передбачених законом.

Стаття 16 ЦК України серед низки способів захисту цивільних прав та інтересів містить і визнання правочину недійсним.

Згідно правової позиції Вищого господарського суду України викладеної в Постанові пленуму від 29 травня 2013 № 11 «Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними», згідно якої за змістом ч. 2 ст. 215 ЦК України нікчемний правочин, на відміну від оспорюваного, є недійсним незалежно від наявності чи відсутності відповідного рішення суду. Однак це не виключає можливості подання та задоволення позову про визнання нікчемного правочину (господарського договору) недійсним.

Отже, спори про визнання нікчемних правочинів недійсними підлягають вирішенню господарськими судами у загальному порядку. З'ясувавши, що оспорюваний правочин є нікчемним, господарський суд зазначає в резолютивній частині рішення про його недійсність або, за відсутності підстав для такого визнання, відмовляє в задоволенні позову.

Також, колегія суддів вважає неправильним висновок місцевого господарського суду щодо неналежності доказів в підтвердження отримання відповідачем перерахованих позивачем коштів на розрахунковий рахунок НОМЕР_2, оскільки в матеріалах справи наявні всі необхідні документи, що підтверджують факт виплати банком винагороди виконавцеві за Договором, згідно Актів виконаних робіт, а також факт отримання коштів відповідачем.

Так, позивачем надано до суду копії Актів виконаних робіт, в яких визначено розмір та порядок проведення оплати послуг, зазначено номер розрахункового рахунку відповідача, виписку по рахунку позивача, з якого здійснювалася оплата, копії платіжних доручень Банку на перерахування грошових коштів на рахунок відповідача, копію договору про відкриття банківського рахунку та здійснення розрахунково-касового обслуговування, укладеного між позивачем та відповідачем, виписку по рахунку відповідача, з якої вбачається, що на рахунок останнього були зараховані кошти та відбулося зняття готівки через касу відділення банку.

Таким чином, в матеріалах справи наявні всі необхідні документи, що підтверджують переказ банком коштів та отримання їх відповідачем.

Стосовно безпідставної, на думку апелянта, відмови місцевим господарським судом у задоволенні заяви позивача про забезпечення позову шляхом накладення арешту на все рухоме та нерухоме майно, що належить на праві власності ФОП ОСОБА_3, колегія суддів зазначає наступне.

Згідно ст. 66 ГПК України забезпечення позову допускається в будь-якій стадії провадження у справі, якщо невжиття таких заходів може утруднити чи зробити неможливим виконання рішення господарського суду.

Згідно п. 1 Постанови пленуму Вищого господарського суду України від 21.12.2011 № 16 «Про деякі питання практики застосування заходів до забезпечення позову» із змінами і доповненнями, внесеними Постановою пленуму Вищого господарського суду України від 16 січня 2013 № 2, відповідно до статті 66 ГПК України, заходи до забезпечення позову застосовуються господарським судом за заявою сторони, прокурора або з ініціативи господарського суду як гарантія реального виконання рішення суду.

У вирішенні питання про забезпечення позову господарський суд має здійснити оцінку обґрунтованості доводів заявника щодо необхідності вжиття відповідних заходів зокрема з урахуванням розумності, обґрунтованості і адекватності вимог заявника щодо забезпечення позову.

Згідно п. 3, 7.3. Постанови ВГСУ № 16, умовою застосування заходів до забезпечення позову за вимогами майнового характеру є достатньо обґрунтоване припущення, що майно (в тому числі грошові суми, цінні папери тощо), яке є у відповідача на момент пред'явлення позову до нього, може зникнути, зменшитись за кількістю або погіршитись за якістю на момент виконання рішення.

Арешт на майно фізичної особи-підприємця може бути накладено на загальних підставах за винятком майна, на яке згідно з цивільним процесуальним законодавством України не може бути звернуто стягнення.

Достатньо обґрунтованим для забезпечення позову є підтверджена доказами наявність фактичних обставин, з якими пов'язується застосування певного виду забезпечення позову. Про такі обставини може свідчити вчинення відповідачем дій, спрямованих на ухилення від виконання зобов'язання після пред'явлення вимоги чи подання позову до суду (реалізація майна чи підготовчі дії до його реалізації, витрачання коштів не для здійснення розрахунків з позивачем, укладення договорів поруки чи застави за наявності невиконаного спірного зобов'язання тощо). Саме лише посилання в заяві на потенційну можливість ухилення відповідача від виконання судового рішення без наведення відповідного обґрунтування не є достатньою підставою для задоволення відповідної заяви.

Адекватність заходу до забезпечення позову, що застосовується господарським судом, визначається його відповідністю вимогам, на забезпечення яких він вживається. Оцінка такої відповідності здійснюється господарським судом, зокрема, з урахуванням співвідношення прав (інтересу), про захист яких просить заявник, з вартістю майна, на яке вимагається накладення арешту, або майнових наслідків заборони відповідачеві вчиняти певні дії.

Таким чином вирішення питання про вжиття чи не вжиття заходів забезпечення позову є виключною компетенцією суду, який приймає рішення, керуючись згідно із ст. 43 ГПК України, своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді всіх обставин справи.

Враховуючи значну суму заборгованості, а також ту обставину, що відповідачем після пред'явлення позову не вживалися заходи щодо погашення заборгованості, неявку відповідача на виклики суду при розгляді справи в першій та апеляційній інстанції, активне зняття ним грошових коштів з рахунку № НОМЕР_2 через касу відділення банку (а. с. 204-208 том 1), колегія суддів приходить до висновку, що існують всі підстави вважати, що відповідач в подальшому може вживати заходів щодо відчуження наявного в нього майна та подальшого зняття грошових коштів з наявних у нього рахунків, що може призвести до неможливості виконання рішення суду.

Таким чином заяву позивача щодо забезпечення позову шляхом накладення арешту на майно відповідача підлягає задоволенню.

З огляду на вищевикладене рішення місцевого господарського суду слід скасувати, а позов задовольнити частково.

Задовольнити заяву представника позивача про вжиття заходів щодо забезпечення позову шляхом накладення арешту на майно.

Судові витрати за розгляд справи в судах першої та апеляційної інстанцій, а також за розгляд заяви позивача про забезпечення позову на підставі ст. 49 ГПК України, покладаються на відповідача по справі.

Керуючись ст. ст. 49, п. 1) ч. 1 ст. 80, 101, 103, 105 ГПК України, Дніпропетровський апеляційний господарський суд, -

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу Публічного акціонерного товариства «Всеукраїнський акціонерний банк» в особі уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію ПАТ «ВіЕйБі Банк» задовольнити.

Рішення господарського суду Дніпропетровської області від 11.06.2015 по справі № 904/2512/15 скасувати.

Прийняти нове рішення наступного змісту:

Позов задовольнити частково.

Визнати недійсним Договір про надання послуг від 31.07.2014 № 1 укладений між Публічним акціонерним товариством «Всеукраїнський акціонерний банк» та Фізичною особою-підприємцем ОСОБА_3.

Стягнути з Фізичної особи-підприємця ОСОБА_3 (51934, АДРЕСА_1, ідентифікаційний номер НОМЕР_1) на користь Публічного акціонерного товариства «Всеукраїнський акціонерний банк» (04119, м. Київ, вул. Дегтярівська, 27Т, ідентифікаційний код 19017842) грошові кошти у сумі 2836446,58 грн. (два мільйона вісімсот тридцять шість тисяч чотириста сорок шість гривень 56 коп.).

Стягнути з Фізичної особи-підприємця ОСОБА_3 (51934, АДРЕСА_1, ідентифікаційний номер НОМЕР_1) на користь Державного бюджету України 59773,93 грн. (п'ятдесят дев'ять тисяч сімсот сімдесят три гривні 93 коп.) судового збору за розгляд справи в суді першої інстанції та 28973,47 грн. (двадцять вісім тисяч дев'ятьсот сімдесят три гривні 47 коп.) судового збору за перегляд апеляційної скарги.

Доручити господарському суду Дніпропетровської області видати відповідні накази.

В іншій частині позовних вимог провадження по справі припинити.

Вжити заходів щодо забезпечення позову шляхом накладення арешту на майно Фізичної особи-підприємця ОСОБА_3 (51934, АДРЕСА_1, ідентифікаційний номер НОМЕР_1) в межах суми 2836446,58 грн.

Постанову апеляційної інстанції може бути оскаржено у касаційному порядку до Вищого господарського суду України.

Повний текст постанови підписано 14.09.2015.

Головуючий суддя Ю.Б. Парусніков

Судді: Л.М. Білецька

Т.А. Верхогляд