Рішення № 50079466, 10.09.2015, Апеляційний суд міста Києва

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД МІСТА КИЄВА

№ 753/12229/14-ц Головуючий у 1 - й інстанції: Цимбал І.К.

№ апеляційного провадження: Доповідач - Ратнікова В.М.

22-ц/796/7748/2015

У Х В А Л А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

10 вересня 2015 року колегія суддів Судової палати у цивільних справах Апеляційного суду місті Києва в складі:

головуючого судді - Ратнікової В.М.

суддів - Борисової О.В.

- Семенюк Т.А

при секретарі- Івановій А.А.

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Дарницького районного суду міста Києва від 21 квітня 2015 року в цивільній справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про повернення коштів набутих без достатньої правової підстави, відшкодування штрафних санкцій за невиконання грошового зобов'язання, упущеної вигоди, моральної шкоди та за зустрічним позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання правочину дійсним, відшкодування моральної шкоди, -

в с т а н о в и л а:

Рішенням Дарницького районного суду міста Києва від 21 квітня 2015 року позовні вимоги ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про повернення коштів набутих без достатньої правової підстави, відшкодування штрафних санкцій за невиконання грошового зобов'язання, упущеної вигоди, моральної шкоди задоволено частково.

Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 грошові кошти в розмірі 156532, 00 грн., судові витрати в розмірі 1565,32 грн., всього на загальну суму 158097,32 грн.

В задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено.

В задоволенні зустрічних позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання правочину дійсним, відшкодування моральної шкоди відмовлено.

Не погоджуючись з таким рішенням суду, ОСОБА_1 звернувся до суду з апеляційною скаргою, в якій просить рішення Дарницького районного суду міста Києва від 21 квітня 2015 року скасувати.

В апеляційній скарзі зазначає, що рішення суду 1-ї інстанції є незаконним, необґрунтованим, ухвалене з порушенням норм матеріального права, а тому підлягає скасуванню. Зазначає, що, ухвалюючи оскаржуване рішення, суд 1-ї інстанції протиправно не застосував до правовідносин, які виникли між сторонами за зустрічним позовом, положення ст.ст.220, 629, 635, 636 ЦК України, на які позивач посилався в обґрунтування своїх зустрічних позовних вимог. Вказує на те, що під час підписання попереднього договору купівлі-продажу земельної ділянки від 30.06.2011 року він та ОСОБА_2 домовились щодо всіх істотних умов договору, у зв'язку з чим відбулося часткове виконання умов договору, а саме: часткова оплата вартості земельної ділянки. Однак, в подальшому сторонами договір купівлі-продажу земельної ділянки нотаріально посвідчено не було, у зв'язку з ухиленням ОСОБА_2. від його нотаріального посвідчення. У зв'язку з чим вважає, що, відповідно до вимог ч.2 ст.220 ЦК України, у суду 1-ї інстанції були всі правові підстави для визнання договору купівлі-продажу земельної ділянки дійсним. Також вважає, що суд 1-ї інстанції протиправно застосував до спірних правовідносин положення ст.1212 ЦК України, не врахувавши правову позицію висловлену Верховним Судом України у постанові від 24.09.2014 року, відповідно до якої, положення ст.1212 ЦК України не застосовуються до договірних правовідносин. Оскільки між ним та ОСОБА_2 виникли та існують договірні правовідносини, то правових підстав для застосування положення ст.1212 ЦК України у суду не було.

В судовому засіданні ОСОБА_1 повністю підтримав доводи апеляційної скарги та просив її задовольнити.

Представник ОСОБА_2 ОСОБА_3 проти доводів апеляційної скарги заперечував, посилаючись на те, що вони є безпідставними, а рішення суду першої інстанції повністю відповідає вимогам закону.

Заслухавши доповідь судді Ратнікової В.М., пояснення осіб, які з'явилися в судове засідання, перевіривши матеріали справи, обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню з слідуючих підстав.

Судом встановлено, що ОСОБА_1 на праві власності належить земельна ділянка площею 1,7352 га, для ведення особистого селянського господарства, яка розташована в Київській області, Баришівському районі, Дернівська сільська рада. Даний факт підтверджується держаним актом на право власності на земельну ділянку серії ЯЛ НОМЕР_1.

01 травня 2011 року між ОСОБА_1 та Товариством з обмеженою відповідальністю «Арбат Ленд» було укладено договір №Б948 про розробку технічної документації, проектів землеустрою, оціночних та геодезичних робіт, відповідно до умов якого, в період з 01.05.2011 року по 31.12.2011 року товариство зобов'язується виконати роботи щодо зміни цільового призначення земельної ділянки площею 1,7325 га з ведення особистого селянського господарства на ведення індивідуального садівництва на території Дернівської сільської ради Баришівського району Київської області.

25 травня 2011 року Баришівською районною державною адміністрацією Київської області було видано розпорядження за №479 про надання ОСОБА_1 дозволу на розробку проекту щодо зміни цільового призначення земельної ділянки в межах однієї категорії земель загальною площею 1,7352 га, що належить йому на праві власності відповідно до державного акту серії ЯЛ НОМЕР_1 від 20.09.2010 року, із особистого селянського господарства для індивідуального садівництва на території Дернівської сільської ради Баришівського району Київської області.

30 червня 2011 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 було укладено договір купівлі-продажу земельної ділянки б/н. Укладаючи даний договір, сторони домовились, що ОСОБА_1 зобов'язується передати у власність ОСОБА_2 земельну ділянку площею 0,50 га, з цільовим призначенням для садівництва, розташовану на території Баришівського району Київської області. Право власності продавця на земельну ділянку підтверджується державним актом серії ЯЛ НОМЕР_1 від 20.09.2010 року. Договірна ціна земельної ділянки становить 135 529,10 грн., що еквівалентно 17 000 доларів США. Оплата покупцем земельної ділянки здійснюється наступним шляхом: 39 861,50 грн., що еквівалентно 5000 доларів США - в день підписання даного договору, 39 861,50 грн., що еквівалентно 5000 доларів США - до 01.09.2011 року, 55 806,10 грн., що еквівалентно 7000 доларів США, в день отримання покупцем документу, що посвідчує право власності на земельну ділянку та його державної реєстрації. ОСОБА_1 зобов'язується передати ОСОБА_2 документи на право приватної власності на земельну ділянку до 30.12.2011 року.

З наявних в матеріалах справи розписок вбачається, що в рахунок оплати за земельну ділянку площею 0,50 га в Баришівці 30.06.2011 року ОСОБА_2 передав ОСОБА_1 грошові кошти в розмірі 3000 євро та 710 доларів США, 20.08.2011 року - 1000 доларів США, 01.09.2011 року - 4000 доларів США, 14.11.2011 року - 1000 доларів США.

Посилаючись на те, що Оскільки ОСОБА_1 так і не передав йому у власність земельну ділянку площею 0,50 га, з цільовим призначенням для садівництва, розташовану на території Баришівського району Київської області, то 03.07.2014 року ОСОБА_2 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_1 та з урахуванням заяв про збільшення позовних вимог просив суд стягнути з ОСОБА_1. на його користь безпідставно отримані кошти на загальну суму 156 532,73 грн., три проценти річних в сумі 47 748,09 грн., упущену вигоду в сумі 47 748,09 грн., та моральну шкоду в сумі 20 000 грн.

Під час розгляду справи в суді 1-ї інстанції, 27.11.2014 року ОСОБА_1 звернувся до суду з зустрічним позовом до ОСОБА_2 та просив суд визнати дійсним договір купівлі-продажу земельної ділянки від 30 червня 2011 року, укладений між ним та ОСОБА_2 та стягнути з відповідача за зустрічним позовом моральну шкоду в сумі 24 000 грн.

Рішення Дарницького районного суду міста Києва від 21 квітня 2015 року в частині відмови в задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про стягнення трьох процентів річних в сумі 15449,33 грн., упущеної вигоди в сумі 47 748,09 грн., та моральної шкоди в сумі 20 000 грн. сторонами не оскаржується, а тому колегія суддів перевіряє правильність висновків суду першої інстанції лише в межах доводів апеляційної скарги.

Задовольняючи частково позовні вимоги ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про повернення коштів набутих без достатньої правової підстави в сумі 156 532,00 грн., суд 1-ї інстанції виходив з того, що позовні вимоги в цій частині є обґрунтованими, підтверджені належними та допустимими доказами, а тому наявні всі правові підстави для його задоволення в даній частині.

Проте, з таким висновком суду 1-ї інстанції колегія суддів погодитись не може з наступних підстав.

Загальні підстави для виникнення зобов'язання у зв'язку з набуттям, збереженням майна без достатньої правової підстави визначені нормами глави 83 ЦК України.

Стаття 1212 ЦК України регулює випадки набуття майна або його збереження без достатніх правових підстав.

Предметом регулювання інституту безпідставного отримання чи збереження майна є відносини, які виникають у зв'язку з безпідставним отриманням чи збереженням майна i які не врегульовані спеціальними інститутами цивільного права.

Зобов'язання з безпідставного набуття, збереження майна виникають за наявності трьох умов: а) набуття або збереження майна, б) набуття або збереження за рахунок iншої особи, в) вiдсутнiсть правової підстави для набуття або збереження майна (відсутність положень закону, адмiнiстративного акта, правочинну або інших підстав, передбачених статтею 11 ЦК України).

Об'єктивними умовами виникнення зобов'язань iз набуття, збереження майна без достатньої правової підстави виступають: 1) набуття або збереження майна однiєю особою (набувачем) за рахунок iншої (потерпілого); 2) шкода у вигляді зменшення або не збільшення майна у iншої особи (потерпілого); 3) обумовленість збільшення або збереження майна на стороні набувача шляхом зменшення або вiдсутностi збільшення на стороні потерпілого; 4) вiдсутнiсть правової підстави для вказаної зміни майнового стану цих осіб.

За змістом частини першої статті 1212 ЦК України безпідставно набутим майном є майно, набуте особою або збережене нею у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави.

Вiдповiдно до частини першої, пункту 1 частини другої статті 11, частин першої та другої статті 509 ЦК України цивiльнi права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивiльнi права та обов'язки. До підстав виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, належать договори та iншi правочини. Зобов'язанням є правовiдношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися вiд певної дiї, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. Зобов'язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу.

Зобов'язання повинно виконуватися належним чином вiдповiдно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших aктiв цивільного законодавства, а за вiдсутноcтi таких умов та вимог цього Кодексу, інших aктiв цивільного законодавства - вiдповiдно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Згідно із частиною першою статті 177 ЦК України об'єктами цивільних прав є, зокрема, речі, у тому числі гроші.

Під вiдсутнiстю правової підстави розуміється такий перехід майна від однієї особи до іншої, який або не ґрунтується на прямій вказiвцi закону, або суперечить меті правовiдношення i його юридичному змісту. Тобто вiдсутнiсть правової підстави означає, що набувач збагатився за рахунок потерпілого поза підставою, передбаченою законом, іншими правовими актами чи правочином.

Частиною першою статті 202 ЦК України встановлено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Згідно із частинами першою та другою статті 205 ЦК України правочин може вичинятися усно або в письмовій формі. Сторони мають право обирати форму правочину, якщо інше не встановлено законом.

Правочин, для якого законом не встановлена обов'язкова письмова форма, вважається вчиненим, якщо поведінка сторін засвідчує їхню волю до настання відповідних правових наслідків.

Приписами частини першої статті 207 ЦК України передбачено, що правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони.

Системний аналіз положень частини першої, пункту 1 частини другої статті 11, частини першої статті 177, частини першої статті 202, частин першої та другої статті 205, частини першої статті 207, частини першої статті 1212 ЦК України дає можливість дійти висновку про те, що чинний договір чи інший правочин є достатньою та належною правовою підставою набуття майна (отримання грошей).

Майно не може вважатися набутим чи збереженим без достатніх правових підстав, якщо це відбулося в не заборонений цивільним законодавством спосіб з метою забезпечення породження учасниками вiдповiдних правовідносин у майбутньому певних цивільних прав та обов'язків. Зокрема, унаслідок тих чи інших юридичних фактів, правомірних дій, які прямо передбачені частиною другою статті 11 ЦК України.

Загальна умова частини першої статті 1212 ЦК України звужує застосування інституту безпідставного збагачення у зобов'язальних (договірних) відносинах, або отримане однією зi сторін у зобов'язанні підлягає поверненню iншiй стороні відповідно до статті 1212 ЦК України тільки за наявності ознаки безпідставності такого виконання.

Якщо ж зобов'язання не припиняється з підстав, передбачених статтями 11, 600, 601, 604 - 607, 609 ЦК України, до моменту його виконання, таке виконання має правові підстави (підстави, за яких виникло це зобов'язання). Набуття однією зі сторін зобов'язання майна за рахунок іншої сторони в порядку виконання договірного зобов'язання не є безпідставним.

Тобто у разі, коли поведінка набувача, потерпілого, інших осіб або подія утворюють правову підставу для набуття (збереження) майна, стаття 1212 ЦК України може бути застосована тільки після того, як така правова підстава в установленому порядку скасована, визнана недійсною, змінена, припинена або була відсутня взагалі.

З досліджених судом доказів вбачається. що відповідач набув грошові кошти на підставі договору купівлі-продажу земельної ділянки від 30.06.2011 року, який укладено сторонами у простій письмовій формі.

З урахуванням положень статей 570, 571 ЦК України, колегія суддів вважає, що у разі коли сторони договір не оформили у відповідності до вимог чинного законодавства, то сплачені в рахунок виконання такого договору платежі визнаються авансом і мають бути повернуті в тому розмірі, в якому вони надавалися.

Проте, суд 1-ї інстанції не звернув уваги на обставини справи та вказані вище положення закону та прийшов до необґрунтованого висновку про наявність правових підстав для застосування до спірних правовідносин положень ст.1212 ЦК України та для задоволення позовних вимог про повернення набутих без достатньої правової підстави коштів.

Оцінивши в сукупності докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті та, враховуючи, що рішення Дарницького районного суду міста Києва від 21 квітня 2015 року в частині задоволення позовних вимог ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про повернення набутих без достатньої правової підстави коштів та стягнення судових витрат ухвалено з порушенням норм матеріального права, колегія суддів вважає, що воно підлягає скасуванню в цій частині з ухваленням нового рішення про відмову в задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про повернення коштів набутих без достатньої правової підстави та стягнення судових витрат.

Відмовляючи в задоволенні зустрічних позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання правочину дійсним, відшкодування моральної шкоди суд 1-ї інстанції виходив з того, що вказані позовні вимоги є безпідставними, не ґрунтуються на вимогах чинного законодавства, а тому правових підстав для їх задоволення немає.

Колегія суддів вважає, що такий висновок суду 1-ї інстанції зроблений на підставі повного та об'єктивного дослідження наданих сторонами доказів на в повній мірі відповідає вимогам закону.

В силу вимог ст.6 ЦК України (в редакції чинній, на час укладення спірного правочину), сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (ст. 627 ЦК України).

За змістом ч.1 ст.626 ЦК України (в редакції чинній, на час укладення спірного правочину) договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Відповідно до ст.628 ЦК України (в редакції чинній, на час укладення спірного правочину) зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Згідно з ч.1 ст.638 ЦК України (в редакції чинній, на час укладення спірного правочину) договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Частиною 1 статті 657 ЦК України (в редакції чинній, на час укладення спірного правочину) імперативно встановлено, що договір купівлі-продажу земельної ділянки, єдиного майнового комплексу, житлового будинку (квартири) або іншого нерухомого майна укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню та державній реєстрації, крім договорів купівлі-продажу майна, що перебуває в податковій заставі.

З матеріалів справи вбачається, що 30.06.2011 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 було укладено договір купівлі-продажу земельної ділянки площею 0,50 га, з цільовим призначенням для садівництва, розташованої на території Баришівського району Київської області.

Даний договір купівлі-продажу земельної ділянки укладено сторонами у простій письмовій формі, нотаріально не посвідчувався та державної реєстрації не проходив.

Відповідно до ч.1 ст.220 ЦК України у разі недодержання сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору такий договір є нікчемним.

Згідно із ч.2 ст.220 ЦК України, якщо сторони домовилися щодо усіх істотних умов договору, що підтверджується письмовими доказами, і відбулося повне або часткове виконання договору, але одна із сторін ухилилася від його нотаріального посвідчення, суд може визнати такий договір дійсним. У цьому разі наступне нотаріальне посвідчення договору не вимагається.

За приписами статті 640 ЦК України (в редакції чинній, на час укладення спірного правочину) договір, який підлягає нотаріальному посвідченню або державній реєстрації, є укладеним з моменту його нотаріального посвідчення або державної реєстрації, а в разі необхідності і нотаріального посвідчення, і державної реєстрації - з моменту державної реєстрації.

Пленум Верховного Суду України в п.13 постанови «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» від 6 листопада 2009 року №9 роз'яснив, що вирішуючи спір про визнання правочину, який підлягає нотаріальному посвідченню, дійсним, судам необхідно враховувати, що норма ч.2 ст.220 ЦК України не застосовується щодо правочинів, які підлягають і нотаріальному посвідченню, і державній реєстрації, оскільки момент вчинення таких правочинів відповідно до ст.ст.210, 640 ЦК Українипов'язується з їх державною реєстрацією, тому вони не є укладеними і не створюють прав та обов'язків для сторін.

Отже, оскільки в силу вимог закону договір купівлі продажу-продажу земельної ділянки підлягає і нотаріальному посвідченню, і державній реєстрації, то правових підстав для визнання в судовому порядку дійсним договору купівлі-продажу земельної ділянки укладеного 30.06.2011 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2, немає, а тому суд 1-ї інстанції обґрунтовано відмовив в задоволенні даних позовних вимог.

Як вбачається зі змісту ст.23 ЦК України, особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав.

Моральна шкода полягає: у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку із знищенням чи пошкодженням її майна; у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.

Оскільки судом достовірно встановлено відсутність правових підстав для визнання в судовому порядку дійсним договору купівлі-продажу земельної ділянки від 30.06.2011 року, то і правових підстав для відшкодування ОСОБА_1 моральної шкоди немає.

Доводи апеляційної скарги про те, що в силу вимог ч.2 ст.220 ЦК України у суду 1-ї інстанції були всі правові підстави для визнання договору купівлі-продажу земельної ділянки дійсним, колегія суддів вважає безпідставними, оскільки форма укладення договору купівлі-продажу земельної ділянки передбачає одночасно і нотаріальне посвідчення, і державну реєстрацію, що унеможливлює визнання договору дійсним за рішенням суду, згідно ч.2 ст.220 ЦК України.

Доводи апеляційної скарги про те, що рішення є незаконним та необґрунтованим, ухвалене судом з порушенням норм матеріального права, при неповному з'ясуванні обставини, що мають значення для справи, а викладені в рішенні висновки не відповідають обставинам справи, колегія суддів вважає безпідставними, оскільки суд повно та об'єктивно встановив дійсні обставини справи, дослідив надані сторонами докази, дав їм вірну правову оцінку та ухвалив рішення у відповідності з вимогами матеріального права.

Інші доводи апеляційної скарги правильність висновків суду першої інстанції також не спростовують.

Враховуючи вищевикладене, колегія суддів вважає, що рішення суду першої інстанції є законним та обґрунтованим, постановлено з дотриманням норм процесуального та матеріального права, а тому підстави для задоволення апеляційної скарги ОСОБА_1 відсутні.

Витрати по сплаті судового збору судом стягнуті з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 за первинним позовом у відповідності з вимогами ст.88 ЦПК України.

Керуючись ст. 638, 657, 1212 ЦК України, ст.ст. 303, 307, 309, 313, 316, 319 ЦПК України, колегія суддів, -

в и р і ш и л а:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Рішення Дарницького районного суду міста Києва від 21 квітня 2015 року в частині задоволення позовних вимог ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про повернення набутих без достатньої правової підстави коштів та стягнення судових витрат скасувати та ухвалити в даній частині нове рішення наступного змісту.

В задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про повернення набутих без достатньої правової підстави коштів та стягнення судових витрат відмовити.

В іншій частині рішення Дарницького районного суду міста Києва від 21 квітня 2015 року залишити без змін.

Рішення набирає законної сили з моменту його проголошення, але може бути оскаржене в касаційному порядку до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів.

Головуючий: Судді: