Рішення № 50058234, 10.08.2015, Господарський суд м. Києва

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА

01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

10.08.2015

Справа №910/15143/15

За позовом Управління Пенсійного фонду України в Золотоніському районі Черкаської області

до Публічного акціонерного товариства «Банк «Київська Русь»

про стягнення грошових коштів

Суддя Цюкало Ю.В.

Представники сторін:

від позивача: Бігун Л.А. – за довіреністю від 08.07.2015р.;

від відповідача: не з’явились.

В судовому засіданні 10 серпня 2015 року, відповідно до положень ст. 85 Господарського процесуального кодексу України, було оголошено вступну та резолютивну частину рішення.

СУТЬ СПОРУ:

15 червня 2015 року до канцелярії Господарського суду міста Києва надійшла позовна заява Управління Пенсійного фонду України в Золотоніському районі Черкаської області (позивач) до Публічного акціонерного товариства “Банк “Київська Русь” (відповідач) про стягнення 7 231,22 грн.

Позовні вимоги обґрунтовані невиконанням відповідачем умов Договору № 111/-ЮВ/ПФУ-37/70 від 29 грудня 2009 року, а саме не здійснення зарахування пенсій на поточні рахунки пенсіонерів.

Відповідач звернувся до суду із відзивом, у якому за викладених підстав у задоволенні позову просив відмовити.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 17.06.2015р. суддею Цюкало Ю.В. прийнято позовну заяву до розгляду та порушено провадження у справі №910/15143/15. Розгляд справи призначено на 13.07.2015р.

07 липня 2015 року через відділ діловодства Господарського суду м. Києва від представника позивача надійшла заява № 4715/09 від 03.07.2015р. про уточнення позовних вимог.

09 липня 2015 року через відділ діловодства Господарського суду м. Києва від представника позивача надійшла заява № 4715/09 від 03.07.2015р. про уточнення позовних вимог.

В судове засідання, призначене на 13.07.2015р., з’явився представник позивача, надав усні пояснення, відповів на запитання суду.

В ході розгляду заяв про уточнення позовних вимог, які надійшли до Господарського суду м. Києва 07.07.2015р. та 09.07.2015р., судом встановлено, що вони є ідентичними за змістом.

Представник позивача надав суду пояснення, відповідно до яких заяву, яка надійшла до Господарського суду 09.07.2015р., було повторно подано помилково, у зв'язку із чим судом зазначена заява до розгляду не приймається. В своїй заяві № 4715/09 від 03.07.2015р. позивача просить суд уточнити позовні вимоги, а саме збільшити на суму 7 231,22 грн., та стягнути з Публічного акціонерного товариства “Банк “Київська Русь” 14 462,44 грн.

У відповідності до статті 22 Господарського процесуального кодексу України, позивач вправі до прийняття рішення по справі збільшити розмір позовних вимог за умови дотримання встановленого порядку досудового врегулювання спору у випадках, передбачених статтею 5 цього Кодексу, в цій частині, відмовитись від позову або зменшити розмір позовних вимог. До початку розгляду господарським судом справи по суті позивач має право змінити предмет або підставу позову шляхом подання письмової заяви.

Як зазначено в пункті 3.11 постанови Пленуму Вищого господарського суду України "Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції" № 18 від 26.12.2011 року, ГПК, зокрема статтею 22 цього Кодексу, не передбачено права позивача на подання заяв (клопотань) про "доповнення" або "уточнення" позовних вимог, або заявлення "додаткових" позовних вимог і т.п. Тому в разі надходження до господарського суду однієї із зазначених заяв (клопотань) останній, виходячи з її змісту, а також змісту раніше поданої позовної заяви та конкретних обставин справи, повинен розцінювати її як: подання іншого (ще одного) позову, чи збільшення або зменшення розміру позовних вимог, чи об'єднання позовних вимог, чи зміну предмета або підстав позову.

Подана позивачем заява про уточнення позовних вимог розцінена судом як заява про збільшення позовних вимог та прийнята до розгляду, а тому, подальший розгляд справи буде здійснюватись відповідно до зазначених у ній вимог.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 13.07.2015 року розгляд справи відкладено на 10.08.2015 року.

Клопотання щодо фіксації судового процесу учасниками процесу не заявлялось, у зв’язку з чим, розгляд справи здійснювався без застосуванням засобів технічної фіксації судового процесу у відповідності до статті 811 Господарського процесуального кодексу України.

У відповідності до п. 3.9.2. постанови пленуму Вищого господарського суду України від 26 грудня 2011 року N 18 "Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції" у випадку нез'явлення в засідання господарського суду представників обох сторін або однієї з них справа може бути розглянута без їх участі, якщо неявка таких представників не перешкоджає вирішенню спору.

Зважаючи на достатність в матеріалах справи доказів, необхідних для повного та об'єктивного вирішення справи, розгляд справи відбувався з урахуванням положень ст. 75 Господарського процесуального кодексу України за наявними у справі матеріалами.

Дослідивши матеріали справи, заслухавши представника позивача, суд, -

ВСТАНОВИВ:

29.12.2009 року між позивачем (фонд) та відповідачем (банк) (разом – сторони) було укладено Договір № 111-ЮВ/ПФУ-37/70 (далі – Договір), відповідно до п. 1 ст. 1 якого, банк виконує функції виплати пенсій та грошової допомоги, передбачені порядком виплати пенсій та грошової допомоги за згодою пенсіонерів та одержувачів допомоги через їх поточні рахунки у банках, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 30 серпня 1999р. № 1596 (з наступними змінами) (надалі - порядок).

Позивач стверджує, що через невиконання відповідачем умов Договору № 111/-ЮВ/ПФУ-37/70 від 29 грудня 2009 року, а саме не здійснення зарахування пенсій на поточні рахунки пенсіонерів, відповідач зобов’язаний сплатити 14 462,44 грн.

У відзиві на позов відповідач зазначає, що з огляду початок здійснення процедура ліквідації ПАТ «КБ «Надра», позовні вимоги підлягають залишенню без задоволення на підставі положень ст.ст. 46, 49 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб».

Оцінивши наявні в матеріалах докази, суд вважає, що у задоволенні позовних вимог слід відмовити з наступних підстав.

Згідно зі статтею 173 Господарського кодексу України, господарським визнається зобов'язання, що виникає між суб'єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим Кодексом, в силу якого один суб'єкт (зобов'язана сторона, у тому числі боржник) зобов'язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб'єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб'єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.

Частиною 1 статті 628 Цивільного кодексу України визначено, що зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства

Відповідно до статті 629 Цивільного кодексу України, договір є обов'язковим для виконання сторонами.

Одностороння відмова від зобов’язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом (стаття 525 Цивільного кодексу України).

Згідно зі статтею 526 Цивільного кодексу України зобов’язання має виконуватись належним чином відповідно до умов договору та вимог Цивільного кодексу України, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Частиною першою статті 193 Господарського кодексу України встановлено, що суб’єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов’язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов’язання – відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться.

Як встановлено судом, 29.12.2009 року між сторонами було укладено Договір № 111-ЮВ/ПФУ-37/70, відповідно до п. 1 ст. 1 якого, банк виконує функції виплати пенсій та грошової допомоги, передбачені порядком виплати пенсій та грошової допомоги за згодою пенсіонерів та одержувачів допомоги через їх поточні рахунки у банках, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 30 серпня 1999р. № 1596 (з наступними змінами).

Відповідно до п. 2 ст. 3 Договору банк, зокрема зобов’язується забезпечити через свої установи зарахування сум пенсій та грошової допомоги на поточні рахунки одержувачів не пізніше наступного операційного дня після надходження коштів від органів Фонду.

Згідно з п. 1 ст. 4 Договору не зараховані на поточні рахунки одержувачів суми пенсій та грошової допомоги не пізніше наступного операційного дня після надходження коштів повертаються установами банку органам фонду. При цьому робиться відповідна позначка на другому примірнику списків та описів до них.

Позивач перерахував на рахунок відповідача грошові кошти в тому числі на суму 7 231,22 грн. для фінансування пенсій, що підтверджується випискою відповідача по особовому рахунку № 2560090018 за період з 02.03.2015 року по 20.03.2015 року.

Відповідно до акту звіряння розрахунків по виплаті пенсій та допомог за березень складеному між сторонами перераховані позивачем грошові кошти (пенсії) в сумі 7 231,22 грн. знаходяться на рахунку № 2560990018 і не зараховані банком на рахунки пенсіонерів.

Позивач звернувся до відповідача із листом № 2462/06 від 03.04.2015 року, у якому просив повернути грошові кошти в розмірі 7 231,22 грн. (пенсії).

На вказаний лист відповідачем листом № 2537/12 від 09.04.2015 року позивачу надано відповідь, у якому зазначено, що в банку запроваджено тимчасову адміністрацію, у зв’язку із чим перерахування пенсій в сумі 7 231,22 грн. є неможливим.

Відповідно до акту № 36 від 18.05.2015 року перевірки своєчасності та повноти зарахування коштів управління Пенсійного фонду України в Золотоніському районі на поточні рахунки пенсіонерів Золотоніського відділення ПАТ “Банк “Київська Русь” та повернення пенсійних виплат за період з 01.03.2015 року по 20.03.2015 року, перевіркою встановлено, що відповідачем не було проведено зарахування перерахованих позивачем пенсійних коштів в сумі 7 231,22 грн., вказаний розмір грошових коштів не повернуто на рахунок позивача.

Позивач звертався до відповідача із претензією № 1 від 07.04.2015 року та претензією № 2 від 15.06.2015 року, у яких просив перерахувати на свій рахунок 7 231,22 грн. не перерахованих сум пенсійних коштів та 7 231,22 грн. штрафу. Проте вимоги вказаних претензій не виконані, зворотного суду не доведеною.

Відповідно до ч. 3 ст. 1068 Цивільного кодексу України, банк зобов’язаний за розпорядженням клієнта видати або перерахувати з його рахунка грошові кошти в день надходження до банку відповідного розрахункового документа, якщо інший строк не передбачений договором банківського рахунка або законом.

Матеріалами справи підтверджено, що позивач здійснив перерахування на рахунок відповідача грошові кошти в сумі 7 231,22 грн. для фінансування пенсій, які не були зараховані на поточні рахунки пенсіонерів, зворотного суду останнім не доведено.

Відповідно до ч. 1 ст. 1074 Цивільного кодексу України, обмеження прав клієнта щодо розпоряджання грошовими коштами, що знаходяться на його рахунку, не допускається, крім випадків обмеження права розпоряджання рахунком за рішенням суду або в інших випадках, встановлених законом, а також у разі зупинення фінансових операцій, які можуть бути пов'язані з легалізацією (відмиванням) доходів, одержаних злочинним шляхом, або фінансуванням тероризму, передбачених законом.

Разом з цим, судом встановлено, що на підставі постанови Правління Національного банку України від 19.03.2015 року № 190 “Про віднесення Публічного акціонерного товариства “Банк “Київська Русь” до категорії неплатоспроможних” виконавчою дирекцією Фонду гарантування вкладів фізичних осіб 19.03.2015 року прийнято рішення № 61 про запровадження з 20.03.2015 року тимчасової адміністрації та призначення уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на тимчасову адміністрацію в Публічному акціонерному товаристві “Банк “Київська Русь”.

Рішенням виконавчої дирекції Фонду гарантування вкладів фізичних осіб №116 від 15.06.2015 року продовжено строк здійснення тимчасової адміністрації у ПАТ “Банк “Київська Русь” до 19.07.2015 року.

Відповідно до постанови Правління Національного банку України від 16 липня 2015 року № 460 «Про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію ПАТ «Банк «Київська Русь» виконавчою дирекцією Фонду гарантування вкладів фізичних осіб прийнято рішення від 17 липня 2015 р. № 138, «Про початок процедури ліквідації ПАТ «Банк «Київська Русь» та призначення уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію банку», згідно з яким було розпочато процедуру ліквідації ПАТ «Банк «Київська Русь».

Зазначена інформація відображена на офіційному сайті Фонду (http://www.fg.gov.ua) та у розумінні статті 35 Господарського процесуального кодексу України є загальновідомою, і не потребує доказуванню.

З огляду на зазначене, судом встановлено, що на час розгляду в суді даного спору відбувається ліквідація банку.

Процедура щодо виведення неплатоспроможних банків з ринку і ліквідації банків врегульована Законом України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», який є спеціальним законом у даних правовідносинах.

Пунктом 16 статті 2 зазначеного Закону встановлено, що тимчасова адміністрація - процедура виведення банку з ринку, що запроваджується Фондом стосовно неплатоспроможного банку в порядку, встановленому цим Законом, а відповідно до пункту 6 статті 2 Закону ліквідація банку - це процедура припинення банку як юридичної особи відповідно до законодавства.

Ліквідація банку - це процедура припинення функціонування банку як юридичної особи відповідно до положень цього Закону та Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» (ч. 1 ст. 2 Закону України «Про банки і банківську діяльність»).

Тому, у спорах пов'язаних з виконанням банком, у якому введена тимчасова адміністрація чи почата процедура його ліквідації, своїх зобов'язань перед його кредиторами, норми Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" є спеціальними, а даний Закон є пріоритетним відносно інших законодавчих актів України у цих правовідносинах.

Пунктом 6 ст. 2 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» визначено, що тимчасова адміністрація - це процедура виведення банку з ринку, що запроваджується Фондом стосовно неплатоспроможного банку в порядку, встановленому Законом.

У відповідності до ч. 1 ст. 36 вказаного нормативно-правового акту з дня призначення уповноваженої особи Фонду призупиняються всі повноваження органів управління банку (загальних зборів, спостережної ради і правління (ради директорів) та органів контролю (ревізійної комісії та внутрішнього аудиту). Уповноважена особа Фонду від імені Фонду набуває всі повноваження органів управління банку та органів контролю з дня початку тимчасової адміністрації і до її припинення.

Згідно з ч. 5 ст. 36 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», під час тимчасової адміністрації не здійснюється:

1) задоволення вимог вкладників та інших кредиторів банку;

2) примусове стягнення коштів та майна банку, звернення стягнення на майно банку, накладення арешту на кошти та майно банку;

3) нарахування неустойки (штрафів, пені), інших фінансових (економічних) санкцій за невиконання чи неналежне виконання зобов'язань щодо сплати податків і зборів (обов'язкових платежів), а також зобов'язань перед кредиторами, у тому числі не застосовується індекс інфляції за весь час прострочення виконання грошових зобов'язань банку;

4) зарахування зустрічних однорідних вимог, якщо це може призвести до порушення порядку погашення вимог кредиторів, встановленого цим Законом;

5) нарахування відсотків за зобов'язаннями банку перед кредиторами.

Судом враховано, що пунктом 4 частини 6 статті 36 даного Закону передбачено, що обмеження, встановлене пунктом 1 частини п'ятої цієї статті, не поширюється на зобов'язання банку щодо виплати аліментів, пенсій, стипендій, інших соціальних, державних виплат, відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, ушкодженням здоров'я або смертю тощо, що надійшли до банку з дня початку здійснення процедури виведення банку з ринку.

Однак, згідно з пунктом 4 частини 1 статті 2 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» у цьому Законі термін «вкладник» вживається у значені «фізична особа (крім фізичних осіб - суб'єктів підприємницької діяльності), яка уклала або на користь якої укладено договір банківського вкладу (депозиту), банківського рахунку або яка є власником іменного депозитного сертифіката».

Відтак, враховуючи дану норму, фізичні особи - суб'єкти підприємницької діяльності та юридичні особи не підпадають під визначення поняття «вкладник» у розумінні вищевказаного Закону. Тому, на них не поширюється виняток з обмеження встановленого пунктом 1 частини 5 статті 36 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб».

Даний Закон не дає визначення поняття «кредитор банку». Визначення терміну «кредитор банку» міститься у статті 2 Закону України «Про банки і банківську діяльність», та під яким розуміється - юридична або фізична особа, яка має документально підтверджені вимоги до боржника щодо його майнових зобов'язань.

Крім того, відповідно до п. 2 ч. 2 ст. 52 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» з дня початку процедури ліквідації банку банківська діяльність банку завершується закінченням технологічного циклу конкретних операцій у разі, якщо це сприятиме збереженню або збільшенню ліквідаційної маси.

Виходячи з положень ч. 1 ст. 1066 Цивільного кодексу України, за договором банківського рахунка банк, зокрема, зобов'язується виконувати розпорядження клієнта про перерахування і видачу відповідних сум з рахунка та проведення інших операцій за рахунком.

З урахуванням викладеного, суд дійшов висновку, що позивач є кредитором банку, за Договором банківського рахунку, зокрема щодо здійснення розрахунково-касового обслуговування, на якого поширюються обмеження встановлені пунктом 1 частини 5 статті 36 Закону України “Про систему гарантування вкладів фізичних осіб”, а тому вимога позивача про стягнення грошових коштів, є вимогою кредитора та не може бути виконана відповідачем в силу зазначеної норми, у зв’язку із здійснення процедури ліквідації.

Аналогічну правову позицію наведено у постанові від 24.12.2014р. Вищого господарського суду України по справі №910/9228/14.

Виходячи зі змісту статей 49, 52 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» під час ліквідації банку уповноважена особа Фонду не має права здійснювати задоволення вимог кредиторів до затвердження реєстру акцептованих вимог кредиторів, за виключенням погашення за погодженням з виконавчою дирекцією Фонду вимог за правочинами, що забезпечують проведення ліквідаційної процедури. Кошти, одержані в результаті ліквідації та реалізації майна банку, спрямовуються уповноваженою особою Фонду на задоволення вимог кредиторів у черговості передбаченій статтею 52 даного Закону. Вимоги кожної наступної черги задовольняються в міру надходження коштів від реалізації майна банку після повного задоволення вимог попередньої черги.

Згідно з частиною 4 статті 49 цього Закону у судовому порядку підлягають вирішенню будь-які спори щодо акцептування вимог кредиторів.

Таким чином, після початку процедури ліквідації банку, задоволення вимог кредиторів відбувається у особливому, передбаченому зазначеним спеціальним Законом порядку з дотриманням принципів черговості, передбаченої статтею 52 цього Закону.

Отже, з урахуванням наведених вище приписів чинного законодавства, суд дійшов висновку, що позивач є кредитором банку, вимоги якого під час переходу до процедури ліквідації банку не підлягають задоволенню.

Крім того, суд зазначає, що оскільки позивач звільнений від сплати судового збору відповідно до статті 5 Закону України "Про судовий збір", а суд відмовляє в задоволенні позовних вимог в повному обсязі, судовий збір не стягується. (п. 4.5 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України №7 від 21.02.2013 р. "Про деякі питання практики застосування розділу VІ Господарського процесуального кодексу України").

На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 32, 33, 43, 49, 82-85 Господарського процесуального кодексу України,-

ВИРІШИВ:

1. В позові відмовити повністю.

2. Копію даного рішення направити відповідачу у справі № 910/15143/15-г.

Рішення набирає законної сили в порядку, встановленому ст. 85 Господарського процесуального кодексу України. Рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку та в строки, встановлені ст. 93 Господарського процесуального кодексу України.

Повний текст рішення складено 31.08.2015р.

Суддя Цюкало Ю.В.