Постанова № 49973837, 02.09.2015, Львівський апеляційний господарський суд

ЛЬВІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

79010, м.Львів, вул.Личаківська,81

____________________

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"02" вересня 2015 р. Справа № 926/553/15

Львівський апеляційний господарський суд в складі колегії

головуючого-судді Бонк Т.Б.

суддів Бойко С.М.

Якімець Г.Г.

при секретарі судового засідання І.О. Борщ

за участю представників сторін:

від прокуратури: Яворський Я.Т. (посвідчення №011137 від 24.10.2012 року)

від відповідачів 1,2 : не з'явилися

розглянувши апеляційну скаргу Фізичної особи-підприємця ОСОБА_3, б/н від 10.08.2015 року

на рішення господарського суду Чернівецької області від 30.07.2015 року (суддя Байталюк В.Д.)

у справі № 926/553/15

за позовом Прокурора міста Чернівці в інтересах держави

до відповідача - 1 Чернівецької міської ради, м. Чернівці

до відповідача - 2 Фізичної особи-підприємця ОСОБА_3, м. Чернівці

про визнання незаконними рішень органу місцевого самоврядування, визнання договору недійсним та повернення земельної ділянки площею 0,0252 га вартістю 315081,00 грн.

ВСТАНОВИВ:

рішенням господарського суду Чернівецької області від 30.07.2015 року у справі 926/553/15 позовні вимоги задоволено. Визнано незаконним пункт 1 рішення 28 сесії VI скликання Чернівецької міської ради "Про встановлення земельних сервітутів на земельні ділянки та внесення змін до окремих рішень з цих питань" № 621 від 27.09.2012, згідно якого фізичній особі-підприємцю ОСОБА_3 надано земельну ділянку за адресою: АДРЕСА_1, площею 0,0252 га на праві особистого платного земельного сервітуту для обслуговування тролейбусної зупинки в комплексі з торговим павільйоном терміном на 5 років. Визнано недійсним договір встановлення земельного сервітуту НОМЕР_2 від 25.10.2012, укладений між Чернівецькою міською радою та фізичною особою-підприємцем ОСОБА_3. Зобов'язано ФОП ОСОБА_3 повернути Чернівецькій міській раді земельну ділянку розміром 0,0252 га по АДРЕСА_1, вартістю 315081,00 грн., кадастровий номер НОМЕР_1. Стягнуто з Чернівецької міської ради в дохід державного бюджету України судовий збір в сумі 1827,00 грн.

Рішення суду першої інстанції про задоволення позову мотивоване тим, що з оскаржуваного рішення вбачається, що земельна ділянка другому відповідачу була надана не для усунення недоліків його земельної ділянки, а з метою укладення договору встановлення платного земельного сервітуту для обслуговування тролейбусної зупинки в комплексі з торговим павільйоном, тобто, для здійснення комерційної діяльності на земельній ділянці, яка належить територіальній громаді м. Чернівці. Другий відповідач не є власником сусідніх земельних ділянок, у зв'язку з чим дана обставина також свідчить про незаконність встановлення земельного сервітуту. Відтак, при прийнятті спірного рішення Чернівецька міська рада діяла з порушенням зазначених норм чинного законодавства та всупереч інтересам територіальної громади. Оскільки оскаржений договір укладений на підставі ухваленого Чернівецькою міською радою незаконного рішення, він також не відповідає наведеним вимогам Цивільного та Земельного кодексів України, у зв'язку з чим позовні вимоги в частині визнання недійсним договору встановлення земельного сервітуту НОМЕР_2 від 25.10.2012, укладеного між Чернівецькою міською радою та фізичною особою-підприємцем ОСОБА_3, є підставними. Виходячи з того, що судом визнано недійсним договір встановлення земельного сервітуту, відпала і підстава землекористування, тому вимога про повернення другим відповідачем земельної ділянки Чернівецькій міській раді є також підставною.

В апеляційній скарзі відповідач просить рішення суду Чернівецької області від 30.07.2015 року у справі 926/553/15 скасувати та прийняти нове, яким у задоволенні позовних вимог прокурора відмовити. В обґрунтування вимог апеляційної скарги апелянт зазначає, що торговий павільйон був правомірно збудований на спірній земельній ділянці та придбаний у встановленому законом порядку. Заява відповідача про надання дозволу на встановлення земельного сервітуту для обслуговування МАФу також була подана ним до Чернівецької міської ради у визначеному порядку. Зазначає, що добросовісно сплачував плату за земельний сервітут. Покликається на судову практику Європейського суду з прав людини як частину національного законодавства, зазначає, що він як особа приватного права мав всі підстави розраховувати на те, що орган публічного права діє в межах компетенції і він як користувач не може бути позбавлений майнових прав внаслідок неправомірних дій третіх осіб та не може нести відповідальність за такі неправомірні дії цих осіб. Зазначає, що прокурором не надано доказів того, що спірними рішенням та договором порушено права та законні інтереси суспільства, держави чи територіальної громади міста Чернівці, на захист яких виступає прокурор.

У судове засідання не з'явилися представники відповідачів, хоча належним чином були повідомлені про час та місце розгляду справи. 01.09.2015 року на адресу Львівського апеляційного господарського суду від скаржника надійшло клопотання про відкладення розгляду апеляційної скарги, у зв'язку із його перебуванням у відпустці.

Апеляційний суд, враховуючи те, що таке клопотання скаржника є документально не підтвердженим, участь сторін не визнавалася обов'язковою, участь в судовому засідання є правом, а не обов'язком сторони, крім того, скаржник у разі перебування у відпустці не позбавлений права уповноважити іншого представника на представлення його інтересів в апеляційному суді, вважає за можливе розглянути справу на підставі наявних у справі доказів.

Розглянувши наявні в справі матеріали, давши належну оцінку доводам та запереченням, які містяться в апеляційній скарзі, колегія суддів Львівського апеляційного господарського суду дійшла висновку, що рішення господарського суду Чернівецької області від 30.07.2015 року у справі 926/553/15 слід залишити без змін, а апеляційну скаргу без задоволення з наступних підстав.

Судом встановлено, що пунктом 1 рішення 28 сесії VI скликання Чернівецької міської ради "Про встановлення земельних сервітутів на земельні ділянки та внесення змін до окремих рішень з цих питань" № 621 від 27.09.2012 відповідачу 2 надано земельну ділянку за адресою: АДРЕСА_1, площею 0,0252 га на праві особистого платного земельного сервітуту для обслуговування тролейбусної зупинки в комплексі з торговим павільйоном терміном на 5 років.

25 жовтня 2012 року між Чернівецькою міською радою і фізичною особою-підприємцем ОСОБА_3 укладено договір встановлення земельного сервітуту НОМЕР_2, відповідно до умов якого відносно земельної ділянки, площею 0,0252 га, кадастровий номер НОМЕР_1, що розташована в АДРЕСА_1 та відноситься до земель житлової та громадської забудови з цільовим призначенням: для будівництва та обслуговування будівель торгівлі, в інтересах другого відповідача встановлено сервітут на право обслуговування тролейбусної зупинки в комплексі з торговим павільйоном, терміном до 25.10.2017 (пункти 1.1, 2.1 договору).

У пункті 3.1 договору сторони передбачили, що річна плата за земельний сервітут розрахована відповідно до чинного законодавства у вигляді орендної плати за рік в розмірі 9452,43 грн.

Згідно з актом прийому-передачі від 25.10.2012 спірна земельна ділянка Чернівецькою міською радою передана другому відповідачу для встановлення земельного сервітуту.

Відповідно до викопіювання з Генерального плану м. Чернівці наданого Департаментом містобудівного комплексу та земельних відносин Чернівецької міської ради спірна земельна ділянка знаходиться частково в межах червоних ліній АДРЕСА_1 (а. с. 43).

Згідно витягу з технічної документації управління Держкомзему у м. Чернівцях від 06.06.2012 № 871 нормативна грошова оцінка спірної земельної ділянки складає 315081,00 грн. (а. с. 28 на звороті).

Предметом спору є визнання незаконним вказаного рішення органу місцевого самоврядування, визнання недійсним договору встановлення земельного сервітуту, повернення спірної земельної ділянки Чернівецькій міській раді.

Відповідно до норм Земельного кодексу (ЗК) України (в редакції станом на день прийняття оскаржуваного рішення), а саме пункту 12 Перехідних положень ЗК України, до розмежування земель державної та комунальної власності повноваження щодо розпорядження землями в межах населених пунктів, крім земель, переданих у приватну власність, та земель, на яких розташовані державні, в тому числі казенні підприємства, господарські товариства, у статутних фондах яких державі належать частки (акції, паї), здійснюють відповідні сільські, селищні, міські ради, а за межами населених пунктів - відповідні органи виконавчої влади.

Згідно статті 98 ЗК України право земельного сервітуту - це право власника або землекористувача земельної ділянки на обмежене платне або безоплатне користування чужою земельною ділянкою.

В статті 99 цього кодексу передбачені види права земельного сервітуту, які власники або землекористувачі земельних ділянок можуть вимагати встановлення.

Відповідно до статті 100 ЗК України сервітут може належати власникові (володільцеві) сусідньої земельної ділянки, а також іншій конкретно визначеній особі (особистий сервітут).

Статтею 401 ЦК України встановлено, що право користування чужим майном (сервітут) може бути встановлене щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів (земельний сервітут) або іншого нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб, які не можуть бути задоволені іншим способом.

Відповідно до статті 404 ЦК України, право користування чужою земельною ділянкою або іншим нерухомим майном полягає у можливості проходу, проїзду через чужу земельну ділянку, прокладання та експлуатації ліній електропередачі, зв'язку і трубопроводів, забезпечення водопостачання, меліорації тощо. Особа має право вимагати від власника (володільця) сусідньої земельної ділянки, а в разі необхідності - від власника (володільця) іншої земельної ділянки надання земельного сервітуту.

Ініціатором встановлення земельного сервітуту може бути власник або користувач земельної ділянки, у яких є потреба у використанні суміжної (сусідньої) земельної ділянки, щоб усунути недоліки своєї ділянки, зумовлені її місцем розташування або природним станом.

З аналізу вказаних вище норм права видно, що земельний сервітут може бути встановлений лише для власника або землекористувача земельної ділянки, а також в тому разі, якщо потреби такого власника чи землекористувача не можуть бути задоволені в інший спосіб, ніж встановлення сервітуту.

Така позиція закріплена також у пунктах 2.32 та 2.34 постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 17.05.2011 № 6 "Про деякі питання практики розгляду справ у спорах, що виникають із земельних відносин", згідно яких: види права земельного сервітуту визначає стаття 99 Земельного кодексу України, положення якої є такими, що встановлюють підстави, за наявності яких можливе звернення з вимогою про встановлення сервітуту. Зазначена стаття визначає конкретних суб'єктів, між якими виникають відносини щодо сервітуту. Вимагати встановлення земельних сервітутів можуть власники або землекористувачі земельних ділянок. Ініціатором встановлення земельного сервітуту може бути власник або користувач земельної ділянки, у яких є потреба у використанні суміжної (сусідньої) земельної ділянки, щоб усунути недоліки своєї ділянки, зумовлені її місцем розташування або природним станом (пункт 2.32); обов'язковою умовою встановлення земельного сервітуту є неможливість задоволення потреби особи, яка вимагає встановлення сервітуту, в інший спосіб. Під час розгляду справи у спорі про встановлення земельного сервітуту господарським судам належить з'ясовувати, з яких причин позивач не може використовувати належне йому майно (пункт 2.34).

Разом з тим, з оскаржуваного рішення видно, що земельна ділянка відповідачу -2 була надана не для усунення недоліків його суміжної земельної ділянки, а для здійснення комерційної діяльності на земельній ділянці, яка належить територіальній громаді м. Чернівці. Крім того, відповідач-2 не є власником сусідніх земельних ділянок.

Відповідно до приписів статті 122 ЗК України, сільські, селищні, міські ради передають земельні ділянки у власність або у користування із земель комунальної власності відповідних територіальних громад для всіх потреб.

Частиною другою статті 123 ЗК України встановлено, що особа, зацікавлена в одержанні у користування земельної ділянки із земель державної або комунальної власності за проектом землеустрою щодо її відведення, звертається з клопотанням про надання дозволу на його розробку до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, які відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, передають у власність або користування такі земельні ділянки. У клопотанні зазначаються орієнтовний розмір земельної ділянки та її цільове призначення.

Слід зазначити, що до надання відповідачу - 2 спірної ділянки в користування за договором сервітуту, така була надана за договором оренди ОСОБА_4, і п.1.1. спірного рішення Чернівецької міської ради договір оренди земельної ділянки, укладений між Чернівецькою міською радою та ОСОБА_4 було визнано припиненим у зв'язку з переходом права власності на торговий павільйон до ОСОБА_3

Відтак, враховуючи викладене, апеляційний суд вважає, що суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що при прийнятті спірних рішень, Чернівецька міська рада діяла з порушенням зазначених норм чинного законодавства.

У відповідність з частиною другою статті 4 ГПК України господарський суд не застосовує акти державних та інших органів, якщо ці акти не відповідають законодавству України.

Частиною третьою статті 152 ЗК України передбачено, що захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом: а) визнання прав; б) відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав; в) визнання угоди недійсною; г) визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування; ґ) відшкодування заподіяних збитків; д) застосування інших, передбачених законом, способів.

Частиною першою статті 21 ЦК України передбачено, що суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси.

Одними із способів захисту цивільних прав та інтересів є визнання правочину недійсним, визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб (пункти 2, 10 частини другій статті 16 ЦК України).

У частині десятій статті 59 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" зазначено, що акти органів та посадових осіб місцевого самоврядування з мотивів їхньої невідповідності Конституції або законам України визнаються незаконними в судовому порядку.

Відтак, апеляційний суд погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що при прийнятті пункту 1 спірного рішення Чернівецька міська рада діяла з порушенням зазначених норм чинного законодавства та з висновком суду про визнання незаконним пункту 1 рішення 28 сесії VI скликання Чернівецької міської ради "Про встановлення земельних сервітутів на земельні ділянки та внесення змін до окремих рішень з цих питань" № 621 від 27.09.2012.

Аналогічна позиція висловлена в постановах Вищого господарського суду України від 22.04.2015 по справах № 926/1279/14 та № 926/1348/15.

Згідно з частиною першою статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

Відповідно до частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Оскільки оскаржуваний договір укладений на підставі ухваленого Чернівецькою міською радою рішення, яке визнано судом незаконним, то договір також не відповідає наведеним вимогам Цивільного та Земельного кодексів України.

Відтак, апеляційний суд погоджується із висновком суду першої інстанції про підставність та задоволення позовних вимог в частині визнання недійсним договору встановлення земельного сервітуту НОМЕР_2 від 25.10.2012, укладеного між Чернівецькою міською радою та фізичною особою-підприємцем ОСОБА_3.

У відповідності до ст. 406 ЦК України визнання договору, що є підставою для встановлення сервітуту, недійсним є підставою для припинення і самого сервітуту.

Згідно зі ст. ст. 15, 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення і одним із способів захисту прав є відновлення становища, яке існувало до порушення.

Статтею 152 ЗК України встановлено, що захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється в тому числі шляхом відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав (п.3 п.п. б) ст. 152 ЗК України);

У ч. 3 ст. 207 ГК України зазначено, що виконання господарського зобов'язання, визнаного судом недійсним, припиняється з дня набрання рішенням суду законної сили, та передбачено що якщо за своїм змістом зобов'язання може бути припинено на майбутнє, то таке зобов'язання визнається недійсним і припиняється на майбутнє.

Враховуючи, що із договорів про встановлення особистих строкових сервітутів випливає, що зобов'язання за цими договорами може бути припинено лише на майбутнє, так як неможливо повернути усе одержане за ним, тому господарський суд, визнаючи ці договори недійсними, приходить до висновку про припинення зобов'язань за ними на майбутнє (п. 2.7 постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 25.05.2013р. №11 "Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними").

Відповідно до ст. 216 ЦК України у разі недійсності угоди кожна із сторін зобов'язана повернути другій все одержане за угодою та, враховуючи, що Договір встановлення земельного сервітуту підлягає припиненню на майбутнє і двостороння реституція за такими договорами не проводиться, то передана земельна ділянка, яка перебуває у фактичному користуванні відповідача-2, підлягає поверненню територіальній громаді міста Чернівці (у комунальну власність).

Відповідно до статті 1212 ЦК України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов'язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов'язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала.

Враховуючи вищевикладене та виходячи з того, що судами визнано недійсним договір встановлення земельного сервітуту, у зв'язку з чим відпала підстава землекористування, апеляційний суд погоджується із висновком суду першої інстанції про те, що вимога про повернення відповідачем -2 Чернівецькій міській раді земельної ділянки, розміром 0,0252 га по АДРЕСА_1, вартістю 315081,00 грн., кадастровий номер НОМЕР_1. підлягає задоволенню.

Свою апеляційну скаргу скаржник обґрунтовує тим, що він добросовісно сплачував плату за користування сервітутом, але згідно вимог ЗК України своєчасне внесення плати за користування сервітутом є договірним обов'язком користувача.

Крім того, скаржник у підтвердження своїх доводів щодо скасування оскаржуваного рішення покликається на правові висновки Європейського суду з прав людини, зокрема, у справах «Федоренко проти України», «Пайн Веллі Девелопментс Лтд» проти Ірландії, «Стретч проти Сполученого Королівства». Проте апеляційний суд зазначає, що як відповідачем -1 при прийнятті спірного рішення, так і відповідачами при укладенні спірного договору було порушено вимоги національного законодавства, не дотримано порядку передання у користування земельної ділянки комунальної власності у законному порядку, не враховано правової природи сервітуту як окремого інституту користування річчю. Відповідач - 2 не позбавлений права набути земельну ділянку у користування та мирно володіти нею на законних підставах відповідно до вимог чинного законодавства України.

Частиною другою статті 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

За приписом статті 14 Конституції України, земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави, а незаконна передача у користування спірних земельних ділянок порушує інтереси держави у сфері контролю за використанням та охороною земель, ефективного використання земельних ресурсів.

Згідно ст. 23 Закону України «Про прокуратуру» представництво прокурором інтересів громадянина або держави в суді полягає у здійсненні процесуальних та інших дій, спрямованих на захист інтересів громадянина або держави, у випадках та порядку, встановлених законом. Прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу. Наявність таких обставин обґрунтовується прокурором у порядку, передбаченому частиною четвертою цієї статті.

Рішенням Конституційного Суду України від 08.04.1999 у справі № 1-1/99 встановлено, що прокурор або його заступник самостійно визначає і обґрунтовує в позовній заяві, в чому полягає порушення інтересів держави чи в чому існує загроза інтересам держави. Інтереси держави можуть збігатися повністю, частково або не збігатися зовсім з інтересами державних органів, державних підприємств та організацій чи з інтересами господарських товариств з часткою державної власності у статутному фонді. Інтереси держави відрізняються від інтересів інших учасників суспільних відносин. В основі перших завжди є потреба у здійсненні загальнодержавних (політичних, економічних, соціальних та інших) дій, програм, спрямованих на захист суверенітету, територіальної цілісності, державного кордону України, гарантування її державної, економічної, інформаційної, екологічної безпеки, охорону землі як національного багатства, захист прав усіх суб'єктів права власності та господарювання тощо.

З урахуванням того, що "інтереси держави" є оціночним поняттям, прокурор чи його заступник у кожному конкретному випадку самостійно визначає з посиланням на законодавство, на підставі якого подається позов, в чому саме відбулося чи може відбутися порушення матеріальних або інших інтересів держави, обґрунтовує у позовній заяві необхідність їх захисту та зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спільних відносинах.

За змістом статей 2, 29 ГПК України прокурор, який звертається до господарського суду в інтересах держави, у позовній заяві самостійно визначає, у чому полягає порушення інтересів держави, та обґрунтовує необхідність їх захисту, а також вказує орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. У разі відсутності такого органу або відсутності в нього повноважень щодо звернення до господарського суду прокурор зазначає про це в позовній заяві, і в такому випадку прокурор набуває статусу позивача.

Згідно зі статтею 5 Закону України "Про державний контроль за використанням та охороною земель" здійснення державного контролю за використанням та охороною земель всіх категорій та форм власності покладено на центральний орган виконавчої влади, який забезпечує реалізацію державної політики у сфері нагляду (контролю) в агропромисловому комплексі.

Таким центральним органом виконавчої влади відповідно до Указу Президента України від 13.04.2011 № 459/2011 "Про державну інспекцію сільського господарства України" є Держсільгоспінспекція України.

Разом з тим, цим законом не передбачено повноважень щодо звернення названого центрального органу виконавчої влади до суду про визнання незаконними (недійсними) рішень органів державної влади та місцевого самоврядування щодо розпорядження землею, визнання недійсними правочинів щодо відчуження чи передачі у користування земельних ділянок державної та комунальної власності, а також їх повернення з чужого незаконного володіння.

Не передбачено таких повноважень також і Положенням про Державну інспекцію сільського господарства України, затвердженим Указом Президента України від 13.04.2011 № 459/2011.

В контексті викладеного та враховуючи, що у визначеному чинним законодавством державного органу, уповноваженим здійснювати функції контролю за використанням та охороною земель, відсутні повноваження щодо звернення до господарського суду, суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що прокурор м. Чернівці, пред'являючи даний позов в інтересах держави, правомірно набув статус позивача.

При цьому, положеннями чинного законодавства не передбачено, що для звернення прокурора до суду з даним позовом необхідною передумовою є проведення перевірки з дотримання земельного законодавства чи відхилення (неповідомлення про результати розгляду) його подання як акта реагування на виявленні порушення.

Апеляційний суд також зазначає, що у даному випадку орган місцевого самоврядування, на який покладено захист інтересів територіальної громади, сам порушив вимоги земельного законодавства України та став стороною неправомірної угоди. А відтак, в цьому випадку прокурор мав право звернутися з позовом про усунення такого порушення.

Аналогічні висновки щодо участі прокурора зроблено Вищим господарським судом України у аналогічних спорах - у постановах від 14 травня 2015 року справа № 926/1280/14; 03 червня 2015 року права № 926/1360/14; 22 квітня 2015 року справа № 926/1348/14.

Отже, встановлено, що оспорюване рішення міської ради в оскаржуваній частині прийняте з порушенням вимог закону та прав територіальної громади міста, що свідчить про наявність підстав для визнання його незаконним. Водночас, до задоволення підлягають решта позовних вимог, оскільки вони є похідними від вимоги щодо визнання незаконним оскаржуваного рішення Чернівецької міської ради у відповідній частині.. Встановлено, що прокурор правомірно визначив підстави позову, зазначив, в чому полягає порушення інтересів держави та обґрунтував необхідність їх захисту. Водночас, суди встановили і факт порушення відповідачами земельного законодавства, яким регулюються спірні правовідносин. Інші доводи апеляційної скарги не спростовують наведеного і встановленого судами.

Враховуючи наведене, апеляційний господарський суд вважає, що рішення господарського суду першої інстанції прийняте з урахуванням усіх обставин справи та з дотриманням норм чинного законодавства, а тому не вбачає підстав для його зміни чи скасування.

Відповідно до ст.ст. 33, 34 ГПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Господарський суд приймає тільки ті докази, які мають значення для справи. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Зважаючи на те, що апеляційну скаргу залишено без задоволення, витрати по сплаті судового збору залишаються на скаржнику відповідно до ст. 49 ГПК України.

Керуючись ст.ст. 99, 101, 103, 105 ГПК України, Львівський апеляційний господарський суд, -

ПОСТАНОВИВ:

1. Рішення господарського суду Чернівецької області від 30.07.2015 року - залишити без змін, апеляційну скаргу Фізичної особи-підприємця ОСОБА_3, б/н від 10.08.2015 року - без задоволення.

2. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку.

3. Матеріали справи скерувати на адресу місцевого господарського суду.

Повний текст постанови виготовлений 07.09.2015 р.

Головуючий суддя Бонк Т. Б.

Суддя Бойко С.М.

Суддя Якімець Г.Г.