Постанова № 49822213, 02.09.2015, Київський апеляційний господарський суд

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

04116 м.Київ, вул. Шолуденка, 1 (044) 230-06-58

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"02" вересня 2015 р. Справа№ 910/10918/15

Київський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого: Калатай Н.Ф.

суддів: Рябухи В.І.

Ропій Л.М.

при секретарі Царук І. О.

За участю представників:

від позивача: Решитова Є. В. - представник за довіреністю НАК 353297 від 30.12.2014

від відповідача: не з'явились

розглянувши у відкритому судовому засіданні

апеляційну скаргу Дочірнього підприємства «Укравтогаз» Національної акціонерної компанії «Нафтогаз України»

на рішення Господарського суду міста Києва від 07.07.2015

у справі № 910/10918/15 (суддя Борисенко І. І.)

за позовом Публічного акціонерного товариства «Укртрансгаз»

до Дочірнього підприємства «Укравтогаз» Національної акціонерної компанії «Нафтогаз України»

про стягнення 8 372,12 грн.

ВСТАНОВИВ:

Позов заявлено про стягнення з відповідача основного боргу в сумі 5 885,83 грн. за поставлений за договором купівлі-продажу № 258-К/97-234-У від 13.10.2010, але не оплачений товар, пені в сумі 1 059,45 грн., 3 % річних в сумі 530,21 грн., збитків від інфляції в сумі 484,62 грн. та 7% штрафу в сумі 412,01 грн.

Рішенням Господарського суду міста Києва від 07.07.2015, повний текст якого складений 14.04.2015, у справі № 910/10918/15 позов задоволено частково, до стягнення з відповідача на користь позивача присуджено основний борг в сумі 5 885,83 грн., 3 % річних в сумі 530,21 грн. та збитки від інфляції в сумі 484,62 грн., в іншій частині позову відмовлено.

Рішення суду першої інстанції ґрунтується на тому, що позивачем належним чином доведено факт невиконання відповідачем свого обов'язку по оплаті отриманого за спірним договором товару на заявлену до стягнення суму та факт вчинення відповідачем дій, які свідчать про визнання ним спірної заборгованості, що, відповідно, свідчить про переривання строку позовної давності.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог про стягнення пені та штрафу, суд першої інстанції виходив з того, що вказані позовні вимоги ґрунтуються на приписах ч. 2 ст. 231 ГК України, проте, вказана норма закону не передбачає нарахування штрафу за прострочення виконання грошового зобов'язання, а відтак, до спірних правовідносин застосована бути не може, в той час як сторонами у спірному договорі не визначено відповідальність відповідача у формі пені та штрафу у разі несвоєчасного виконання зобов'язання щодо сплати товару.

Не погоджуючись з вказаним рішенням, Дочірнє підприємство «Укравтогаз» Національної акціонерної компанії «Нафтогаз України» звернулось до Київського апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати рішення Господарського суду міста Києва від 07.07.2015 по справі № 910/10918/15 та прийняти нове рішення, яким відмовити позивачу у задоволенні позовних вимог.

В апеляційній скарзі відповідач послався на те, що при винесенні вказаного рішення суд першої інстанції неповно з'ясував обставини, що мають значення для справи, рішення винесено з неправильним застосування норм матеріального та процесуального права, а висновки, викладені у рішенні, не відповідають обставинам справи.

Як вбачається з матеріалів справи, у відзиві на позов (а.с.98-99) відповідач, заперечуючи проти майнових вимог позивача, послався на те, що рахунок-фактура на оплату спірного товару, видача якого позивачем передбачена п. 3.5 договору сторін, на адресу відповідача не надходив, що строк позовної давності для звернення позивача до суду з вимогами про стягнення вартості спірного товару, поставка якого відбулася за видатковими накладними 13.10.2010, з урахуванням перебігу строку на 5 днів, сплив 19.10.2013, що встановлена законом позовна давність може бути збільшена за домовленістю сторін в порядку ч. 1 ст. 259 ЦК України, проте письмового договору (додаткової угоди до існуючого договору) щодо збільшення строку позовної давності сторонами не укладалось.

Також у вказаному відзиві на позов відповідач послався на те, що головний бухгалтер відповідача, який підписав акт звірки взаємних розрахунків, має право підписувати документи, а в подальшому і ставити відбитки основної печатки виключно з питань своїх повноважень і посадових обов'язків, що акт звірки взаєморозрахунків не є первинним документом в розумінні ст. 1 та ч. 1 ст. 9 ЗУ «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні», тобто документом, який містить відомості про господарську операцію і підтверджує її здійснення, що акт звірки взаєморозрахунків, підписаний бухгалтерами, не може вважатися дією, яка б свідчила, що боржник визнав себе зобов'язаною особою по відношенню до кредитора, та, відповідно, не може вважатися підставою для переривання перебігу строку позовної давності стосовно заборгованості боржника.

У апеляційній скарзі відповідач послався на ті саме обставини, що й у відзиві на позов.

Ухвалою від 18.08.2015 колегії суддів Київського апеляційного господарського суду в складі: головуючий суддя - Калатай Н.Ф., судді Ропій Л. М., Рябуха В. І. апеляційну скаргу Дочірнього підприємства «Укравтогаз» Національної акціонерної компанії «Нафтогаз України» прийнято до розгляду та порушене апеляційне провадження.

Відповідач представників в судове засідання не направив, про причини неявки представників не повідомив.

Враховуючи належне повідомлення всіх учасників про час і місце судового розгляду апеляційної скарги, а також те, що явка представників сторін в судове засідання не визнана обов'язковою, колегія суддів дійшла висновку про розгляд апеляційної скарги у відсутність представників відповідача за наявними матеріалами апеляційного провадження.

Під час розгляду справи представник позивача проти задоволення апеляційної скарги заперечив, просив залишити її без задоволення, а оспорюване рішення суду першої інстанції - без змін.

Дослідивши матеріали апеляційної скарги, матеріали справи, заслухавши пояснення представника позивача, з урахуванням правил ст. ст. 99, 101 Господарського процесуального кодексу України, згідно з якими апеляційний господарський суд не зв'язаний доводами апеляційної скарги і перевіряє законність і обґрунтованість рішення господарського суду у повному обсязі, колегія суддів встановила таке.

Згідно з ч. 1 ст. 509 ЦК України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.

Згідно з п. 1 ч. 2 ст. 11 ЦК України підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.

13.10.2010 Дочірня компанія «Укртрансгаз» Національної акціонерної компанії «Нафтогаз України», правонаступником якої є позивач, як продавець та відповідач як покупець уклали договір купівлі-продажу № 258-К/97-234-У (далі Договір) (а.с. 31-33), відповідно до умов якого позивач зобов'язується продати, а відповідач прийняти та оплатити запасні частини та матеріали (далі Товар) відповідно до специфікації, яка є невідомою частиною Договору (Додаток № 1).

Стаття 655 ЦК України встановлює, що за договором купівлі-продажу, до яких відноситься укладений сторонами Договір, одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.

Згідно з п. 2.1 та п. 3.1 Договору, назва, кількість, асортимент та ціна Товару зазначені сторонами у специфікації, яка є невідомою частиною Договору (Додаток № 1) (а.с.34).

В пункті 3.2 Договору сторони погодили, що загальна сума Договору становить 5 885,83 грн.

На виконання умов Договору сторонами підписано Специфікацію (Додаток № 1 до Договору), в якій погоджений перелік та кількість товарів, які позивач має поставити відповідачу на умовах Договору, а також визначено вартість кожного з найменувань товару.

Згідно з п. 4.1 Договору позивач здійснює поставку Товару за власний рахунок за адресою: м. Київ, вул. Григоровича-Барського, 2.

Факт поставки Товару підтверджується видатковою накладною, яка підписується повноважними представниками сторін у день отримання Товару (п. 4.2 Договору).

На виконання умов Договору позивач поставив, а відповідач прийняв Товар на загальну суму 5 885,83грн., що підтверджується наявними в матеріалах справи належним чином засвідченими копіями накладних-вимог №№ 10/10-2007, 14/10-2009, 18/10-2008, 04/10-2006, 06/10-2015, 11/10-2018, 12/10-2002, 23/10-2023, 24/10-2004, 08/10-2011, 16/10-2025 від 13.10.2010 (а.с. 34-45) (за вказаними накладними товар постачався не лише за умовами Договору - примітка суду). Факт отримання спірного Товару відповідачем не заперечується. Товар відповідачем позивачу не повернутий, а відтак, виконання прийняте ним як належне.

З матеріалів справи слідує та сторонами не заперечується той факт, що відповідач свій обов'язок по оплаті поставленого за Договором Товару не виконав, в зв'язку з чим позивач звернувся до суду з цим позовом.

Суд першої інстанції дійшов висновку про обґрунтованість і законність вимог позивача в частині стягнення з відповідача 5 885,83 грн. основного боргу, з чим колегія суддів погоджується з огляду на таке.

Згідно з п. 3.4 Договору позивач після поставки Товару та підписання сторонами відповідної видаткової накладної, виписує рахунок-фактуру, в якому зазначається ціна та вартість поставленого Товару згідно зі специфікацією до Договору.

Згідно з п. 3.5 Договору відповідач здійснює 100% оплату вартості Товару протягом 5 днів після отримання рахунка-фактури шляхом перерахування грошових коштів на поточний рахунок позивача, зазначений в розділі 10 Договору.

Позивач обумовлений Договором рахунок-фактуру не виписав, проти чого не заперечує, проте вважає, що вказані обставини не звільняють відповідача від зобов'язання з оплати спірного Товару, оскільки у розпорядженні відповідача були всі необхідні для цього реквізити.

Відповідач вважає, що строк виконання ним зобов'язання з оплати поставленого позивачем Товару не настав, оскільки той не виконав свого договірного зобов'язання з виставлення відповідачу відповідного рахунку-фактури на оплату Товару.

З правовою позицією відповідача в цьому випадку колегія суддів погодитись не може з огляду на таке.

Фактично, відповідач наполягає на своєму праві відстрочення виконання ним свого зобов'язання з оплати поставленого позивачем Товару через прострочення позивачем його зобов'язання виписати рахунок-фактури на його оплату.

Вказане право передбачене ч. 2 ст. 613 ЦК України, відповідно до якої, якщо кредитор не вчинив дії, до вчинення яких боржник не міг виконати свій обов'язок, виконання зобов'язання може бути відстрочене на час прострочення кредитора.

Проте частина перша вказаної статті Кодексу надає поняття прострочення кредитора. Так, кредитор вважається таким, що прострочив, якщо він відмовився прийняти належне виконання, запропоноване боржником, або не вчинив дій, що встановлені договором, актами цивільного законодавства чи випливають із суті зобов'язання або звичаїв ділового обороту, до вчинення яких боржник не міг виконати свого обов'язку.

Отже, треба встановити, чи виникли у відповідача труднощі в виконанні ним свого зобов'язання з оплати спірного Товару внаслідок ненадання йому позивачем обумовленого Договором рахунку-фактури на його оплату.

Як вбачається з матеріалів справи, назва, кількість ціна і вартість Товару погоджені сторонами у Специфікації (Додаток № 1 до Договору).

Цим характеристикам повністю відповідає Товар, поставлений позивачем відповідачу за накладними-вимогами №№ 10/10-2007, 14/10-2009, 18/10-2008, 04/10-2006, 06/10-2015, 11/10-2018, 12/10-2002, 23/10-2023, 24/10-2004, 08/10-2011, 16/10-2025 від 13.10.2010.

Вартість Товару, зазначена у вказаних Специфікації і вказаних накладних, співпадає з загальною сумою Договору, вказаною в п. 3.2 Договору (5 885,83 грн. з ПДВ).

Оплатити Товар відповідач має за реквізитами, зазначеними в розділі 10 Договору (п. 3.5 Договору).

В розділі 10. Реквізити сторін Договору вказаний рахунок позивача № 26009211791700 в АКІБ «Укрсиббанк», код банку 300346, код ЄДРПОУ 04864140.

За таких обставин, колегія суддів вважає, що відповідач мав у своєму розпорядженні всі необхідні для здійснення платежу за Товар реквізити і відсутність рахунка-фактури не заважала йому це зробити.

З огляду на вищевикладене, на думку колегії суддів, відсутні правові підстави вважати, що мале місце таке прострочення позивача як кредитора в розумінні норм ст. 613 ЦК України, до виконання якого відповідач в порядку ч. 2 ст. 613 ЦК України мав право відстрочити своє зобов'язання з оплати Товару.

Правову позицію, що невиставлення рахунку-фактури не можна вважати простроченням кредитора в розумінні статті 613 ЦК України, а також що ненадання рахунку-фактури не є відкладальною умовою у розумінні статті 212 ЦК України, оскільки не є обумовленою сторонами обставиною, щодо якої невідомо, настане вона чи ні, висловив Верховний Суд України в постанові від 29.09.2009 у справі № 37/405.

Отже, наявність у позивача договірного зобов'язання виписати рахунок-фактуру відповідачу як умови оплати останнім поставленого позивачем Товару не може братися судом до уваги при вирішенні спору про стягнення з нього на користь позивача суми основного боргу, оскільки факт відсутності такого документу в цьому конкретному випадку не заважав відповідачу виконати договірне зобов'язання з оплати Товару.

Згідно з ч. 3 ст. 11 Кодексу, цивільні права та обов'язки можуть виникати безпосередньо з актів цивільного законодавства.

Відповідно до ч. 1 ст. 692 ЦК України покупець зобов'язаний оплатити товар після його прийняття або прийняття товаророзпорядчих документів на нього, якщо договором або актами цивільного законодавства не встановлений інший строк оплати товару.

Документом, який підтверджує як факт виконання позивачем зобов'язання з поставки Товару за Договором, так і факт виникнення у відповідача зобов'язання цей Товар оплатити, є накладні-вимоги №№ 10/10-2007, 14/10-2009, 18/10-2008, 04/10-2006, 06/10-2015, 11/10-2018, 12/10-2002, 23/10-2023, 24/10-2004, 08/10-2011, 16/10-2025 від 13.10.2010, які сторонами належним чином оформлені та підписані без зауважень.

Згідно зі ст.ст. 525, 526 ЦК України, зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства. Одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається.

В силу приписів ч. 1 ст. 692 ЦК України відповідач мав оплатити поставлений йому позивачем за умовами Договору Товар наступного дня після його отримання, тобто 14.10.2010, проте, з огляду на зміст п. 3.4 Договору, враховуючи, що і позивач у своїх розрахунках, і відповідач у відзиві на позов вважають датою спливу строку позовної давності 19.10.2013, в силу ч. 1 ст. 35 ГПК України, згідно з якою обставини, які визнаються сторонами у справі, можуть не доказуватися перед судом, якщо в суду не виникає сумніву щодо достовірності цих обставин та добровільності їх визнання, колегія суддів виходить з того, що оплати Товар відповідач мав в строк по 18.10.2010, чого не зробив, чим порушив законні права позивача.

Щодо, посилань відповідача на те, що позивачем пропущений трирічний строк для звернення до суду з позовом про стягнення з нього спірної заборгованості, слід зазначити таке.

Відповідно до ст. 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Статтею 257 ЦК України встановлено, що загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

Відповідно до ч. 5 ст. 261 ЦК України, за зобов'язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання.

Враховуючи, що оплатити Товар відповідач мав до 18.10.2010 (включно), перебіг позовної давності за Договором розпочався з 19.10.2010 і закінчився, відповідно, 18.10.2013, в той час як з позовом позивач звернувся до суду 27.04.2015, про що свідчить відмітка канцелярії суду першої інстанції на позовній заяві.

Відповідно до ч. 4 ст. 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

Частиною 3 ст. 267 ЦК України визначено, що позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення.

Відповідач звернувся до суду першої інстанції з заявою про застосування строку позовної давності до вимог позивача про стягнення з відповідача основного боргу, штрафних санкцій, 3% річних та збитків від інфляції (а.с. 97, 97 зворот).

Проте, відповідно до ч. 1 ст. 264 ЦК України перебіг позовної давності переривається вчиненням особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов'язку.

Згідно з п. 4.4.1 постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 10 від 29.05.2013 «Про деякі питання практики застосування позовної давності у вирішенні господарських спорів», у дослідженні обставин, пов'язаних із вчиненням зобов'язаною особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов'язку (частина перша статті 264 ЦК України), господарському суду необхідно у кожному випадку встановлювати, коли конкретно вчинені боржником відповідні дії, маючи на увазі, що переривання перебігу позовної давності може мати місце лише в межах строку давності, а не після його спливу. До дій, що свідчать про визнання боргу або іншого обов'язку, можуть, з урахуванням конкретних обставин справи, належати, зокрема, підписання уповноваженою на це посадовою особою боржника разом з кредитором акта звірки взаєморозрахунків, який підтверджує наявність заборгованості в сумі, щодо якої виник спір.

Як свідчать матеріали справи, 01.07.2012, 15.01.2013 та 01.10.2013 сторонами були складені, підписані та скріплені печатками акти звірки взаємних розрахунків між РВУ «Київавтогаз» ДП «Укравтогаз» НАК «Нафтогаз України» та ПАТ «Укртрансгаз» (а.с. 53-55), в яких зафіксовано факт наявності заборгованості відповідача перед позивачем за укладеними між сторонами договорами, в тому числі й у спірній сумі за Договором.

Враховуючи, що акт звірки взаємних розрахунків від 01.07.2012 підписаний сторонами в межах строку позовної давності для звернення до суду з вимогами про стягнення основного боргу (до 18.10.2013), колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про вчинення відповідачем дій, які свідчать про визнання ним спірної заборгованості.

При цьому колегія суддів погоджується й з висновком суду першої інстанції щодо помилковості тверджень відповідача про те, що із підписанням актів звірки розрахунків перебіг позовної давності не переривався, і відповідач з його підписанням не здійснив дії, які свідчать про визнання ним боргу перед позивачем, оскільки вказаний акт підписаний головним бухгалтером відповідача, який не є уповноваженою особою, з огляду на таке.

Як свідчать матеріали справи, з боку відповідача Договір підписано уповноваженою особою регіонального виробничого управління «Київавтогаз» Дочірнього підприємства «Укравтогаз» Національної акціонерної компанії «Нафтогаз України», яка діяла від імені відповідача на підставі відповідної довіреності, а головний бухгалтер цієї юридичної особи підписав вищезгаданий акт звірки взаєморозрахунків. В матеріалах справи відсутні заперечення відповідача проти того, що вказані посадові особи вчиняли вказані дії від імені відповідача в межах відповідних повноважень.

Відповідно до п. 7 ст. 7 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в України» головний бухгалтер або особа, на яку покладено ведення бухгалтерського обліку підприємства:

- забезпечує дотримання на підприємстві встановлених єдиних методологічних засад бухгалтерського обліку, складання і подання у встановлені строки фінансової звітності;

- організує контроль за відображенням на рахунках бухгалтерського обліку всіх господарських операцій;

- бере участь в оформленні матеріалів, пов'язаних з нестачею та відшкодуванням втрат від нестачі, крадіжки і псування активів підприємства;

- забезпечує перевірку стану бухгалтерського обліку у філіях, представництвах, відділеннях та інших відокремлених підрозділах підприємства;

Відповідно до Наказу Міністерства праці та соціальної політики № 336 від 29.12.2004 «Про затвердження Випуску 1 «Професії працівників, що є загальними для всіх видів економічної діяльності» Довідника кваліфікаційних характеристик професій працівників», головний бухгалтер забезпечує ведення бухгалтерського обліку, організовує роботу бухгалтерської служби, контроль за відображенням на рахунках бухгалтерського обліку всіх господарських операцій, здійснює заходи щодо надання повної, правдивої та неупередженої інформації про фінансовий стан, результати діяльності та рух коштів підприємства, забезпечує перевірку стану бухгалтерського обліку у філіях, представництвах, відділеннях та інших відокремлених підрозділах.

Посадовою інструкцією головного бухгалтера регіонального виробничого управління «Київавтогаз» Дочірнього підприємства «Укравтогаз» Національної акціонерної компанії «Нафтогаз України» (а.с. 100-102) встановлено, що головним завданням головного бухгалтера є організація та забезпечення ведення бухгалтерського обліку в Управлінні. Відповідно до поставленого завдання головний бухгалтер забезпечує ведення бухгалтерського обліку, дотримуючись єдиних методологічних засад, встановлених Законом України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні», з урахуванням особливостей діяльності підприємства й технології оброблення облікових даних. (розділ 4), Головний бухгалтер має право в межах своєї компетенції підписувати та візувати документи (п. 5.2).

Водночас наказом Міністерства економіки України, Міністерства фінансів України, Державного комітету статистики України № 148/234/383 від 10.11.1998 «Про інвентаризацію заборгованості за станом на 1 листопада 1998 року» затверджено форму акту звіряння розрахунків, зі змісту якої слідує, що акт підписується представниками підприємств.

Тобто чинним на момент складання акту звіряння взаєморозрахунків від 01.07.2012 законодавством не було передбачено обов'язкового підписання акту звіряння саме керівниками суб'єктів господарських правовідносин.

З огляду на вищевказані приписи закону, враховуючи, що відповідач уповноважив головного бухгалтера на ведення бухгалтерського обліку та підписання в межах своєї компетенції документів, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що вчинення вказаною особою в межах здійснення бухгалтерського обліку та посадових обов'язків дій з підписання актів звірки щодо стану розрахунків по господарських операціях, відображених на рахунках бухгалтерського обліку, у господарських (цивільних) правовідносинах розцінюється як вчинення дій уповноваженим представником юридичної особи, які свідчать про визнання відповідачем боргу в розумінні ч. 1 ст. 264 ЦК України та, відповідно, переривання перебігу позовної давності.

Отже акт звірки від 01.07.2012 є належним доказом переривання перебігу позовної давності щодо позовних вимог про стягнення з відповідача основного боргу.

При цьому, колегія суддів звертає увагу апелянта на те, що процедура збільшення позовної давності і процедура переривання позовної давності є різними за своєю правовою природою і регулюються різними спеціальними нормами законодавства.

Відповідно до ч. 3 ст. 11 ЦК України цивільні права та обов'язки можуть виникати безпосередньо з актів цивільного законодавства.

Те, що позовна давність, встановлена законом, може бути збільшена за домовленістю сторін в порядку статті 259 ЦК України шляхом укладення у письмовій формі договору про збільшення позовної давності, на що посилається відповідач, не відміняє дію норми ч. 1 ст. 264 ЦК України, згідно з якою за визначених законом умов може статися переривання перебігу позовної давності.

Після переривання перебіг позовної давності починається заново. Час, що минув до переривання перебігу позовної давності, до нового строку не зараховується (ч. 3 ст. 264 ЦК України).

За таких обставин, з підписанням у межах трирічного строку позовної давності акту звірки від 01.07.2012 строк позовної давності щодо позовних вимог про стягнення суми основного бору перервався та, відповідно, розпочався заново з 02.07.2012, а відтак, вказаний строк спливає 03.07.2015.

З цим позовом позивач до суду першої інстанції звернувся 27.04.2015, тобто в межах трирічного строку позовної давності.

З огляду на вищевикладене, суд першої інстанції правомірно задовольнив вимоги позивача в частині стягнення з відповідача 5 885,83 грн. основного боргу. Рішення суду першої інстанції в цій частині залишається без змін.

Щодо позовних вимог про стягнення з відповідача пені в сумі 1 059,45 грн. та 7% штрафу в сумі 412,01 грн. слід зазначити таке.

Відповідно до ст. 610 ЦК України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).

Відповідно до п. 1 ст. 612 ЦК України боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.

Згідно зі ст. 611 ЦК України, у разі порушення зобов'язання, настають наслідки, передбачені договором або законом, в тому числі і сплата неустойки.

Відповідно до ч. 1 ст. 549 ЦК України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання.

Позивач, звертаючись до суду з вимогами про стягнення пені та штрафу, ґрунтує їх на приписах ч. 2 ст. 231 ГК України.

Згідно ч. 2 ст. 231 ГК України, у разі якщо порушено господарське зобов'язання, в якому хоча б одна сторона є суб'єктом господарювання, що належить до державного сектора економіки, або порушення пов'язане з виконанням державного контракту, або виконання зобов'язання фінансується за рахунок Державного бюджету України чи за рахунок державного кредиту, штрафні санкції застосовуються, якщо інше не передбачено законом чи договором, у таких розмірах: за порушення строків виконання зобов'язання стягується пеня у розмірі 0,1 відсотка вартості товарів (робіт, послуг), з яких допущено прострочення виконання за кожний день прострочення, а за прострочення понад тридцять днів додатково стягується штраф у розмірі семи відсотків вказаної вартості.

Виходячи з положень ст. 231 ГК України, застосування до боржника, який порушив господарське зобов'язання, штрафних санкцій у вигляді пені та штрафу, передбаченого абзацом 3 частини 2 статті 231 ГК України, можливо при сукупності відповідних умов, зокрема, якщо допущено прострочення виконання негрошового зобов'язання, пов'язаного з обігом (поставкою) товарів, виконанням робіт, наданням послуг, з вартості яких і вираховується у відсотковому відношенні розмір пені і штрафу.

Правової позиції щодо застосування вказаних видів відповідальності виключно за порушення негрошового зобов'язання дотримується й Вищий господарський суд України, який в п. 2.2. Постанови Пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань» № 14 від 17.12.2013 визначив, що господарським судам необхідно мати на увазі, що штрафні санкції, передбачені абзацом третім частини другої статті 231 ГК України, застосовуються за допущене прострочення виконання лише негрошового зобов'язання, пов'язаного з обігом (поставкою) товару, виконанням робіт, наданням послуг, з вартості яких й вираховується у відсотковому відношенні розмір штрафних санкцій.

Грошовим, за змістом статей 524, 533 - 535, 625 Цивільного кодексу України, є виражене в грошових одиницях (національній валюті України чи в грошовому еквіваленті в іноземній валюті) зобов'язання сплатити гроші на користь іншої сторони, яка, відповідно, має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. Грошовим слід вважати будь-яке зобов'язання, що складається в тому числі з правовідношення, в якому праву кредитора вимагати від боржника виконання певних дій кореспондує обов'язок боржника сплатити гроші на користь кредитора. Зокрема, грошовим зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона зобов'язана оплатити поставлену продукцію, виконану роботу чи надану послугу в грошах, а друга сторона вправі вимагати від першої відповідної оплати, тобто в якому передбачено передачу грошей як предмета договору або сплату їх як ціни договору (п. 1.1. Постанови Пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань» № 14 від 17.12.2013).

Виходячи з приписів чинного законодавства, спірне зобов'язання є грошовим, з огляду на що застосування до спірних правовідносин приписів ч. 2 ст. 231 ГК України не є правомірним.

Згідно зі ст. 208 ЦК України правочини між юридичними особами належить вчиняти у письмовій формі.

Відповідно до ст. 547 ЦК України правочин щодо забезпечення виконання зобов'язання вчиняється у письмовій формі. Правочин щодо забезпечення виконання зобов'язання, вчинений із недодержанням письмової форми, є нікчемним.

У Договорі сторін відсутня домовленість про застосування до відповідача відповідальності за невиконання зобов'язання з оплати виконаних позивачем робіт із зазначенням її характеру та розміру.

За таких обставин, вимоги позивача про стягнення з відповідача пені в сумі 1 059,45 грн. та 7% штрафу в сумі 412,01 грн. є безпідставними та такими, що не ґрунтуються на вимогах закону. Рішення суду першої інстанції в частині відмови позивачу у цих вимогах залишається без змін.

Щодо позовних вимог про стягнення з відповідача 3 % річних в сумі 530,21 грн. та збитків від інфляції в сумі 484,62 грн., які задоволені судом першої інстанції повністю, слід зазначити таке.

Відповідно до ч. 2 ст. 625 ЦК України, боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Як слідує з матеріалів справи, позивач нараховує 3 % річних та збитки від інфляції за період з 01.01.2011 по 31.12.2013.

Пункт 4.1 постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 14 від 17.12.2013 «Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань» встановлює, що сплата трьох процентів річних від простроченої суми (якщо інший їх розмір не встановлений договором або законом), так само як й інфляційні нарахування, не мають характеру штрафних санкцій і є способом захисту майнового права та інтересу кредитора шляхом отримання від боржника компенсації (плати) за користування ним коштами, належними до сплати кредиторові.

До вимог про стягнення сум процентів, передбачених статтею 625 ЦК України, застосовується загальна позовна давність (стаття 257 названого Кодексу) (п. 4.3 вищезгаданої постанови).

Враховуючи подану відповідачем заяву про застосування строків позовної давності, дату звернення позивача до суду з цим позовом (27.04.2015) та період, за який позивач нараховує 3% річних та збитки від інфляції (з 01.01.2011 по 31.12.2013), обґрунтованим для нарахування є період з 27.04.2012 по 31.12.2013 включно.

За таких обставин, позовні вимоги позивача про стягнення з відповідача 3 % річних підлягають задоволенню за уточненим розрахунком колегії суддів, у урахуванням заявленого до стягнення позивачем періоду (по 31.12.2013 - примітка суду) в сумі 296,70 грн. (120,13+152,09). Рішення суду першої інстанції в цій частині підлягає зміні.

5 885,83/100*3/366*249=120,13 (період з 27.04.2012 по 31.12.2012)

5 885,83 /100*3/365*365=152,09 (період з 01.01.2013 по 31.12.2013)

Щодо позовних вимог про стягнення з відповідача збитків від інфляції слід зазначити таке.

Враховуючи, що при перерахунку колегією суддів збитків від інфляції за період з 27.04.2012 по 31.12.2013 включно встановлено, що сума їх має від'ємне значення, у задоволенні позовних вимог про стягнення з відповідач збитків від інфляції відмовляється. Рішення суду першої інстанції в цій частині підлягає зміні.

Згідно зі ст. 104 Господарського процесуального кодексу України, підставами для скасування або зміни рішення місцевого господарського суду є:

1) неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи;

2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які місцевий господарський суд визнав встановленими;

3) невідповідність висновків, викладених у рішенні місцевого господарського суду, обставинам справи;

4) порушення або неправильне застосування норм матеріального чи процесуального права.

Колегія суддів вважає, що при прийнятті оспореного рішення судом першої інстанції мале місце невідповідність висновків, викладених у рішенні місцевого господарського суду щодо вимог про стягнення інфляційних та річних, обставинам справи, тому рішення Господарського суду міста Києва від 07.07.2015 у справі № 910/10918/15 підлягає зміні, позов задовольняється частково, з відповідача на користь позивача підлягає стягненню основний борг в сумі 5 885,83 грн. та 3 % річних в сумі 296,70 грн., в задоволенні решти позовних вимог відмовляється.

З огляду на підстави зміни рішення суду першої інстанції, а також враховуючи вимоги, викладені в апеляційній скарзі, апеляційна скарга Дочірнього підприємства «Укравтогаз» Національної акціонерної компанії «Нафтогаз України» задоволенню не підлягає.

Відповідно до ст.ст. 44, 49 ГПК України витрати по сплаті судового збору за подачу позову покладаються на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог, а судові витрати за подачу апеляційної скарги - на відповідача.

Керуючись ст. 99, ст.ст. 101-105 Господарського процесуального кодексу України, Київський апеляційний господарський суд

ПОСТАНОВИВ:

1. Апеляційну скаргу Дочірнього підприємства «Укравтогаз» Національної акціонерної компанії «Нафтогаз України» на рішення Господарського суду міста Києва від 07.07.2015 у справі № 910/10918/15 залишити без задоволення.

2. Рішення Господарського суду міста Києва від 07.07.2015 у справі № 910/10918/15 змінити.

3. Викласти п. 2 резолютивної частини рішення Господарського суду міста Києва від 07.07.2015 у справі № 910/10918/15 в такій редакції:

«2. Стягнути з Дочірнього підприємства «Укравтогаз» Національної акціонерної компанії «Нафтогаз України» (03134. м. Київ, вул. Григоровича-Барського, 2, ідентифікаційний код 36265925) на користь Публічного акціонерного товариства «Укртрансгаз» (01021, м. Київ, Кловський узвіз, 9/1, ідентифікаційний код 30019801) основний борг в сумі 5 885 (п'ять тисяч вісімсот вісімдесят п'ять) грн. 83 коп., 3% річних в сумі 296 (двісті дев'яносто шість) грн. 70 коп. та витрати по сплаті судового збору в сумі 1 349 (одна тисяча триста сорок дев'ять) грн. 18 коп.».

4. Повернути до Господарського суду міста Києва матеріали справи № 910/10918/15.

Повний текст постанови складено: 07.09.2015

Головуючий суддя Н.Ф. Калатай

Судді В.І. Рябуха

Л.М. Ропій