Рішення № 49694916, 23.06.2015, Апеляційний суд Одеської області

Номер провадження: 22-ц/785/275/15

Головуючий у першій інстанції Донцов Д. Ю.

Доповідач Ступаков О. А.

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ОДЕСЬКОЇ ОБЛАСТІ

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

23.06.2015 року м. Одеса

Колегія суддів судової палати у цивільних справах апеляційного суду Одеської області в складі:

головуючого Ступакова О.А. суддів: Варикаші О.Д., Станкевича В.А.

при секретарі - Стадніченко А.І.

розглянувши цивільну справу за позовом ОСОБА_2 до Одеської міської ради, Державного закладу «Спеціалізований (Спеціальний) Клінічний санаторій імені В. П. Чкалова» третя особа Прокуратура Приморського району м. Одеси про визнання права власності за апеляційними скаргами головного лікаря Державного закладу «Спеціалізований (Спеціальний) Клінічний санаторій імені В. П. Чкалова», Одеської міської ради, заступника прокурора Приморського району м. Одеси в інтересах держави в особі Державного закладу «Спеціалізований (Спеціальний) Клінічний санаторій імені В. П. Чкалова», Міністерства охорони здоров'я України, Одеської міської ради на рішення Приморського районного суду м. Одеси від 27 травня 2014 року, -

встановила:

ОСОБА_2 звернувся з позовом до Одеської міської ради (далі - перший відповідач), Державного закладу «Спеціалізований (спеціальний) Клінічний санаторій імені В.П.Чкалова» (далі - другий відповідач) про визнання права власності на історичну садибу «Гершенкопа-Санца», що розташована за адресою: АДРЕСА_1. В обґрунтування своїх заявлених вимог позивач зазначав, що в його власність перейшов житловий будинок, якій є невід'ємною частиною історичної садиби «Гершенкопа-Санца», а тому відповідно до положень Закону України «Про охорону культурної спадщини», ст.ст.186, 381 ЦК України в його власність перейшла и уся садиба.

Представник ОСОБА_2 у судовому засіданні підтримав позовні вимоги у повному обсязі просив задовольнити.

Представники Одеської міської ради, Державного закладу «Спеціалізований (спеціальний) Клінічний санаторій імені В.П.Чкалова», Прокуратури Приморського району м. Одеси позовні вимоги не визнали.

Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 27 травня 2014 року, визнано за ОСОБА_2 право власності на садибу «Гершенкопа-Санца», розташовану за адресою: АДРЕСА_1, до складу якої входить житловий будинок, що є пам'ятником культурної спадщини, земельну ділянку історико-культурного призначення загальною площею 4066,6 кв.м., а також розташовані на цій земельній ділянці парк у вигляді багаторічних зеленних насаджень та фонтан, з 17 листопада 2006 року.

Заборонено Одеській міській раді та Державному закладу «Спеціалізований (спеціальний) Клінічний санаторій імені В.П.Чкалова» здійснювати будь яку діяльність, що створює загрозу історичної садибі «Гершенкопа-Санца» в якості пам'ятці культурної спадщини або порушує законодавство, державні стандарти, норми і правила у галузі охорони культурної спадщини у межах зони охорони історичної садиби «Гершенкопа-Санца».

Ухвалою Приморського районного суду м. Одеси від 05 лютого 2015 року, виправлені описки у рішенні Приморського районного суду м. Одеси від 27 травня 2014 року з визначенням в другому абзаці резолютивної частини рішення площу земельної ділянки історико-культурного призначення, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 та на яку визнано право власності за позивачем, з 17.11.2006 року, як - загальною площею 4066,6 кв.м.

На рішення Приморського районного суду м. Одеси від 27 травня 2014 року головним лікарем Державного закладу «Спеціалізований (Спеціальний) Клінічний санаторій імені В. П. Чкалова», Одеською міською радою, заступником прокурора Приморського району м. Одеси в інтересах держави в особі Державного закладу «Спеціалізований (Спеціальний) Клінічний санаторій імені В. П. Чкалова», Міністерства охорони здоров'я України, Одеської міської ради подані апеляційні скарги.

В апеляційних скаргах ставиться питання про скасування рішення суду в зв'язку з тим, що воно ухвалено з порушенням норм матеріального та процесуального права, і ставиться питання про відмову в задоволенні позову в повному обсязі.

Розглянувши матеріали справи, заслухавши доповідача, доводи апеляційних скарг, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду, судова колегія вважає, що апеляційні скарги підлягають задоволенню частково з наступних підстав.

Задовольняючи позов, суд першої інстанції посилався на те, що Будинок, розташований за адресою: АДРЕСА_1, відповідно до положень Закону УРСР «Про охорону і використання пам'яток історії та культури» від 13.07.1978 року, що діяв на території України до 12.07.2000 року, був узятий на державний облік в якості пам'ятки містобудування та архітектури на підставі рішення виконавчого комітету Одеської обласної ради народних депутатів № 580 від 27.12.1991 року «Про погодження списку об'єктів, що підлягають взяттю під охорону як пам'ятки містобудування та архітектури місцевого значення» в складі комплексу дач під найменуванням корпус № 7 (охоронний номер 630). На той час на підставі Декларації про державний суверенітет України, ст.4 Закону УРСР «Про економічну самостійність Української РСР» та ст.1 ЗК УРСР від 18.12.1990 року вказана пам'ятка культурної спадщини, а також земельна ділянка, на якої вона розташовувалася, перебували у власності народу України.

Згадана пам'ятка культурної спадщини на підставі положень ст.41 Конституції України, ст.17 Закону України «Про охорону культурної спадщини» з 17 листопада 2006 року належить позивачу на праві приватної власності, що підтверджується договором купівлі-продажу будинку у Сільськогосподарського товариства з обмеженою відповідальністю «Ірен-Агронатурпродукт» від 10 листопада 2006 року, витягом №12545794 від 17 листопада 2006 року про реєстрацію права власності на нерухоме майно, а також рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 11.03.2014 року по справі № 2-1033/11. При цьому даний пам'ятник культурної спадщини є житловим будинком з 1898 року, що підтверджується рішенням суду Приморського районного суду м.Одеси від 04.02.2014 року у справі № 522/1685/14-ц.

Між сторонами по справі виник спір про право володіння і користування земельною ділянкою, на якій розташована зазначена пам'ятка культурної спадщини, що підтверджується рішенням Приморського районного суду м.Одеси від 13.05.2013 року у справі № 2-2628/11, яким було частково задоволено позов Державного закладу «Спеціалізований (спеціальний) Клінічний санаторій імені В.П. Чкалова» до ОСОБА_2 про усунення перешкод в користуванні земельної ділянки та знесення самовільно збудованого капітального паркану. При цьому у справі в якості третьої особи було притягнуто Одеську міську раду. Наявність спору також підтверджується актами про притягнення ОСОБА_2 до кримінальної відповідальності на підставі заяв керівника другого відповідача. Кримінальні справи згодом були припинені згідно постанов Приморського районного суду м. Одеси, залишеними в силі відповідними ухвалами Апеляційного суду Одеської області. Зазначені кримінально-процесуальні акти представлені в справі в якості письмових доказів по спору. Перебіг позовної давності починається з 27.11.2013 року - з моменту набрання законної сили рішення Приморського районного суду м. Одеси від 13.05.2013 року у справі № 2-2628/11.

На підставі ст.ст. 16, 24 Закону УРСР «Про охорону і використання пам'яток історії та культури», організація державного обліку та правила встановлення охорони, використання і реставрації пам'яток історії та культури підлягали здійсненню в порядку, який визначається Радою Міністрів СРСР. Останній був встановлений Положенням про охорону і використання пам'яток історії та культури, затвердженим постановою Ради Міністрів СРСР N 865 від 16.09.1982 року. Згідно п.2 зазначеної Постанови РМ СРСР керівництво справою обліку, охорони, використання, реставрації та пропаганди пам'яток історії та культури (за винятком документальних) було покладено на Міністерство культури СРСР. Відповідно до ч.3 ст.13 зазначеного Положення порядок державного обліку пам'яток історії та культури і форми облікових документів встановлювався Міністерством культури СРСР. Останній був передбачений Інструкцією про порядок обліку, забезпечення збереження, утримання, використання та реставрації нерухомих пам'яток історії та культури, затвердженої наказом Міністерства культури СРСР № 203 від 13.05.1986 року, яка діяла на території України до 11.04.2013 року.

У правилах, що містяться в абзацах 3 і 4 пункту 2 зазначеної Інструкції, встановлено, що «Нерухомі пам'ятки історії та культури підлягають охороні і використанню як єдине ціле з територією пам'яток і пов'язаних з ними спорудами та іншими об'єктами. Територією нерухомого пам'ятника історії та культури є земельна ділянка, безпосередньо займана пам'ятником і пов'язана з ним історично і функціонально». Виходячи з положень зазначеного спеціального нормативного акта, який діяв в Україні, як на час взяття вказаного будинку на державний облік в якості пам'ятки культурної спадщини (27.12.1991 року), так і на час виникнення на останній права власності у позивача (17.11.2006 року). Суд першої інстанції прийшов до висновку, що територією даного пам'ятника культурної спадщини є земельна ділянка, яка була історично і функціонально з ним пов'язана у складі історичної садиби «Гершенкопа-Санца».

Те що житловий будинок, який є об'єктом права приватної власності позивача, є частиною історичної садиби «Гершенкопа-Санца» підтверджується Паспортом щойно виявленого об'єкта культурної спадщини «Садиба Гершенкопа-Санца», складеного в квітні 2007 року Науково-досліднім інститутом пам'яткоохоронних досліджень при Міністерстві культури і туризму України, рішенням Приморського районного суду м. Одеси по справі № 2-7434/09 від 26.08.2009 року, в якому зазначено, що «Ця будівля є об'єктом культурної спадщини - садиба Гершенкопа-Санца», а також рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 11.03.2014 року по справі № 2-1033/11, в якому встановлено, що «нерухомий об'єкт культурної спадщини, що розташований за адресою АДРЕСА_1, загальною площею 334,4 кв.м., є частиною історичної садиби «Гершенкопа-Санца»».

Культурні права позивача підлягають захисту на підставі Конституції України та міжнародних договорів України. Так, у рішенні Приморського районного суду м. Одеси від 04.02.2014 року у справі № 522/1685/14-ц встановлено: «У зв'язку із здійсненням необхідних ремонтно-реставраційних робіт з метою відновлення автентичності (справжності) первісного функціонального призначення зазначеного будинку згідно з проектом архітектора ОСОБА_5, збереження пам'ятки містобудування та архітектури в належному стані, а також сприяння її збагачення суд прийшов до висновку, що культурні права позивача підлягають захисту на підставі ст.54 Конституції України, а також п.а) ч.1 ст.15 Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права (ООН, 1966), Конвенції про охорону архітектурної спадщини Європи від 03.10.1985 року (ратифікованої Законом України N 165-V від 20.09.2006 року) та Рамкової Конвенції Ради Європи про значення культурної спадщини для суспільства від 27.10.2005 року (ратифікованої Законом України № 581-VII від 19.09.2013 року)».

При розгляді даного спору суд першої інстанції, керуювався положеннями абз.9 ч.3 ст.129 Конституції України, та взяв до уваги ту обставину, що правова позиція позивача з питання виникнення у нього суб'єктивного цивільного права власності на історичну садибу «Гершенкопа-Санца» вже отримала правову оцінку в рішенні Приморського районного суду м. Одеси від 11.03.2014 року по справі № 2-1033/11, в якому, зокрема, встановлено: «Згідно з положеннями ст. 381 ЦК України садиба є земельна ділянка разом з розташованими на ній житловим будинком, господарсько-побутовими будівлями, наземними і підземними комунікаціями, багаторічними насадженнями. У разі відчуження житлового будинку вважається, що відчужується вся садиба, якщо інше не встановлено договором або законом. Судова практика застосування положень ст.381 ЦК України знайшла своє відображення в рішенні Господарського суду м. Києва у справі № 31/480 від 04.11.2004 року. Виходячи з положеннями ст.11, ст.186, ч.2 ст.381 ЦК України у ОСОБА_2 з моменту придбання права власності на зазначену будівлю одночасно виникло суб'єктивне цивільне право на володіння і користування парком (земельною ділянкою з багаторічними насадженнями), а також фонтаном, які входять до складу садиби «Гершенкопа-Санца» у відповідності з даними, зазначеними в графі 12 цього Паспорту. Згідно з даними вказаними в графі 13 цього Паспорту площа сучасної території садиби «Гершенкопа-Санца» у вигляді прибудинкової земельної ділянки становіть 4066,6 кв.м. Відповідно до положень ст.53 ЗК України в редакції на 08.02.2006 року, що діяла на момент виникнення права власності заявника на нерухомий об'єкт культурної спадщини, земельні ділянки історичної садиби були віднесені до категорії земель історико-культурного призначення. Отже земельна ділянка, що є частиною садиби «Гершенкопа-Санца» відноситься до категорії земель історико-культурного призначення». При цьому згідно з положеннями ч.1 ст.54 ЗК України землі історико-культурного призначення можуть перебувати у приватній власності. Історична садиба «Гершенкопа-Санца» з метою запобігання її необгрунтованого роз'єднання і подальшого руйнування відповідно до ч.1 п.2, підп.2.1.,2.2. п.2 Інструкції про порядок обліку, забезпечення збереження, утримання, використання та реставрації нерухомих пам'яток історії та культури, затвердженої наказом Міністерства культури СРСР № 203 від 13.05.1986 року, підлягала взяттю на державний облік і охороні з боку держави в якості єдиного комплексу (ансамблю) тобто поєднаних між собою об'єктів культурної спадщини (жилий будинок, парк та фонтан) починаючи з 27.12.1991 року.

Враховуючи всі матеріали справи в їх сукупності суд першої інстанції прийшов до висновку, що на підставі положень ст.27 Конституції (Основного Закону) УРСР 1978 року, Закону УРСР «Про охорону і використання пам'яток історії та культури», а також зазначених нормативних актів СРСР взяттю на державний облік і охороні з боку держави в якості єдиного комплексу (ансамблю) об'єктів культурної спадщини з 27.12.1991 року підлягала вся історична садиба «Гершенкопа-Санца», включаючи житловий будинок, історично і функціонально пов'язану з ним земельну ділянку, а також розташовані на цій земельній ділянці парк (багаторічні зелені насадження) та фонтан. Суд першої інстанції при цьому зазначив, що відповідно до абз.4 ч.1 ст. 6 зазначеного Закону УРСР твори садово-паркового мистецтва входять до складу пам'яток містобудування та архітектури. Отже, зазначені багаторічні зелені насадження слід оцінювати як твори садово-паркового мистецтва, що підлягають охороні з боку держави у складі історичної садиби «Гершенкопа-Санца». Таким чином, на момент розгляду даної справи історична садиба «Гершенкопа-Санца» в якості єдиного комплексу (ансамблю) об'єктів культурної спадщини підлягає охороні з боку держави на підставі положень ч.ч.4, 5 ст.54 Конституції України, Конвенції про охорону архітектурної спадщини Європи, Рамкової Конвенції Ради Європи про значення культурної спадщини для суспільства, а також Закону України «Про охорону культурної спадщини».

Цивільно-правовий спір між сторонами у даній справі підлягає вирішенню на підставі положень Закону України «Про охорону культурної спадщини», а також ст.ст.186, 381 ЦК України. У зв'язку з тим, що до складу садиби входить земельна ділянка суд зазначає, що при вирішенні питання про конкуренцію відповідних норм ЗК України та ЦК України слід керуватися принципом цивільного права про пріоритет спеціальних норм перед загальними. У даній справі функцію особливої норми, що підлягає застосуванню в спірних правовідносинах, виконують зазначені норми ЦК України, оскільки земельна ділянка, будучи невід'ємною частиною садиби, оцінюється як приналежність, яка слідує за головною річчю у вигляді житлового будинку. Пріоритет норм ЦК України при вирішенні даного спору перед нормами ЗК України з питання переходу права власності на земельну ділянку у складі садиби визначається також принципом цивільного права про більш високу юридичну силу пізнього закону по відношенню до раннього: ЗК України набув законної сили 1 січня 2002, а ЦК України - 1 січня 2004 р.

Позивачем до суду було надано рішення Господарського суду м. Києва у справі № 31/480 від 04.11.2004 року за аналогічним спором, у якому в якості відповідача була залучена Київська міська рада. Зазначеним рішенням суду було визнано, що до позивача, який став у 2004 року власником будинку, що мав історичну назву «Будинок Ковалевського» та був зведений у 1911-1913 рр., на підставі положень ст.381 ЦК України одночасно перейшло право власності на всю садибу, у тому числі і на всю земельну ділянку загальною площею 3207,02 кв.м. (0,32 га) за адресою м.Київ, вул. Пилипа Орлика/Шовковична, 1/15. При цьому у вказаному рішенні суду першої інстанції мало місце посилання на рішення Вищого господарського суду України по справі № 27/16 від 18.10.2004 року щодо даної садиби, в якому було зазначено, що «Ця садиба поділу не підлягає, оскільки такий поділ порушить цілісність комплексу садиби».

На момент розгляду даної справи власником спірної земельної ділянки відповідно до положень ст.60 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», ст.83 ЗК України числиться відповідач у справі - територіальна громада міста Одеси в особі Одеської міської ради.

Керуючись положеннями ч.4 ст.13 Конституції України, що усі суб'єкти права власності рівні перед законом та враховуючи всі матеріали справи в їх сукупності суд першої інстанції прийшов до висновку, що з 17.11.2006 року у позивача слідом за правом власності на житловий будинок одночасно виникло право власності на всю історичну садибу «Гершенкопа-Санца», до складу якої входить земельна ділянка загальною площею 4066,6 кв.м., а також розташовані на неї парк у вигляді багаторічних зеленних насаджень і фонтан. У даних спірних правовідносинах всі складові частини історичної садиби «Гершенкопа-Санца» в якості приналежності повинні слідувати за головною річчю у вигляді житлового будинку, який перейшов у власність позивача. Інше не було встановлено ні законом, ні зазначеним договором купівлі-продажу будинку від 10.11.2006 року.

Земельна ділянка, що входить до складу садиби «Гершенкопа-Санца», розташована на території, на яку на підставі Державного акта I-ОД № 001831 від 30.08.2002 року про право постійного користування земельною ділянкою претендує другий відповідач. У справі також представлено Охоронне зобов'язання № МПП В-569 від 28.11.2001 року, укладене другим відповідачем з Державним управлінням екології та природних ресурсів в Одеській області, рішення виконкому Одеської обласної ради народних депутатів № 234 від 18.05.1972 року «Про віднесення пам'яток природи області до заповідних категорій згідно нової класифікації», рішення виконкому Одеської обласної ради народних депутатів № 493 від 2.10.1984 року «Про мережу територій та об'єктів природно-заповідного фонду області», а також рішення Одеської міської ради № 97-ХХIV від 29.04.2002 року «Про затвердження проекту відведення та надання клінічному санаторію ім.В.П. Чкалова земельних ділянок загальною площею 20,0532 га. за адресою АДРЕСА_1, для експлуатації та обслуговування будівель та споруд санаторію»

Згідно до положень ч.1 ст.19 ЗК України землі України за основним цільовим призначенням поділяються на категорії. Згідно до положень ч.1 ст.20 ЗК України віднесення земель до тієї чи іншої категорії здійснюється на підставі рішень органів державної влади, Верховної Ради Автономної Республіки Крим, Ради міністрів Автономної Республіки Крим та органів місцевого самоврядування відповідно до їх повноважень. Територія, що знаходиться в користуванні другого відповідача, у відповідності до згаданого рішення Одеської міської ради № 97-ХХIV від 29.04.2002 року, відноситься до категорії земель оздоровчого призначення, яка передбачена п.г) ч.1 ст.19, ст.47 ЗК України. Тобто ця територія не відноситься до категорії земель природно-заповідного призначення, яка передбачена п.в) ч.1 ст.19, ст.43 ЗК України.

Територія, що знаходиться в користуванні другого відповідача, могла бути віднесена до об'єктів природно-заповідного фонду у вигляді парку-пам'ятки садово-паркового мистецтва лише на підставі положень ст.ст.37,53 Закону України «Про природно-заповідний фонд України» від 16.06.1992 року, оскільки зазначене охоронне зобов'язання було укладено в період дії саме цього Закону України. При цьому як випливає з положень ч.3 ст.53 зазначеного Закону рішення про оголошення тієї чи іншої території об'єктом природно-заповідного фонду місцевого значення мало прийматися тільки Одеською обласною радою, а не її виконавчим органом. Як випливає з матеріалів справи, Одеська обласна рада відповідного рішення не приймала. Разом з тим, згідно з положеннями ч.5 ст.53 зазначеного Закону лише після прийняття відповідного рішення Одеської обласної ради об'єкт природно-заповідного фонду міг бути переданий другому відповідачу під охорону на підставі згаданого Охоронного зобов'язання № МПП В-569. Однак, замість норм зазначеного Закону України, та рішення Одеської обласної ради в якості підстави для укладення даного Охоронного зобов'язання було згадано лише рішення виконкому Одеської обласної ради народних депутатів № 234 від 18.05.1972 року «Про віднесення пам'яток природи області до заповідних категорій згідно нової класифікації». Ця обставина суперечить чинному законодавству України по наступним підставам.

Так, зокрема, в якості основи прийняття даного рішення виконкомом Одеської обласної ради народних депутатів була приведена постанова Ради Міністрів УРСР «Про заходи щодо розширення мережі державних заповідників і поліпшенню заповідної справи» № 43 від 28.01.1972 року, яка всупереч вимогам діючого на той час законодавству УРСР не була прийнята на виконання законів СРСР чи УРСР. Так, згідно з положеннями ст.41 Конституції (Основний Закон) УРСР 1937: «Рада Міністрів Української РСР видає постанови і розпорядження на основі та на виконання діючих законів СРСР та Української РСР, постанов і розпоряджень Ради Міністрів СРСР і перевіряє їх виконання». Незважаючи на ці приписи імперативного характеру, в зазначеній постанові РМ УРСР № 43 відсутні будь які посилання на закони СРСР, УРСР або акти РМ СРСР, в силу чого воно не може носити правовстановлюючий характер. За своїм змістом зазначений акт Уряду УРСР був направлений на затвердження класифікації заповідних та інших територій УРСР, з якого випливає, що пам'ятники садово-паркового мистецтва можуть бути віднесені до категорії заповідних територій (Додаток № 1). Тому суд приходить до висновку, що вказана постанова Ради Міністрів УРСР № 43 не могла наділяти виконкоми обласних Рад народних депутатів повноваженнями визнавати будь-які об'єкти пам'ятками садово-паркового мистецтва.

Суд першої інстанції надав оцінку тій обставині, що вказана постанова РМ УРСР № 43 була скасована постановою РМ УРСР № 311 від 22.07.1983 р. «Про класифікацію і мережу територій та об'єктів природно-заповідного фонду УРСР». Відповідно, з цього моменту згадане рішення виконкому Одеської обласної ради № 234 від 18.05.1972 року також втрачало свою силу.

Суд першої інстанції також надав оцінку тій обставині, що рішення виконкому Одеської обласної ради народних депутатів № 493 від 2.10.1984 р. «Про мережу територій та об'єктів природно-заповідного фонду області» було прийнято на підставі згаданої постанови РМ УРСР № 311, в якому також всупереч вимогам ст.120 Конституції (Основний Закон) УРСР 1978 були відсутні які-небудь посилання на закони СРСР, УРСР або акти РМ СРСР.

При цьому згідно п.5 постанови Верховної Ради України «Про введення в дію Закону України «Про природно-заповідний фонд України»» від 16.06.1992 року Кабінет Міністрів України зобов'язаний був до 1.09.1992 року привести всі рішення Уряду України у відповідність із зазначеним Законом, а також до 1.10.1992 року забезпечити перегляд чи скасування усіма міністерствами і відомствами України нормативних актів, що суперечать зазначеному Закону. Відповідно до правил дії нормативних актів у часі всі підзаконні акти, прийняті до зазначених дат втрачали свою юридичну силу.

Таким чином, вказівка в зазначеному Охоронному зобов'язанні № МПП В-569 від 28.11.2001 року, в якості правової підстави його оформлення, рішення виконкому Одеської обласної ради № 234 від 18.05.1972 року в будь-якому випадку суперечить чинному законодавству України.

Суд першої інстанції посилався на те, що на момент розгляду даного спору з другим відповідачем повинно було бути укладено охоронне зобов'язання на підставі положень ст.53 Закону України «Про природно-заповідний фонд України» та Інструкції з оформлення охоронних зобов'язань на території та об'єкти природно-заповідного фонду, затвердженої наказом Міністерства екології та природних ресурсів України N 65 від 25.02.2013 року Укладання охоронного зобов'язання на інших підставах суперечить положенням статті 19 Конституції України, згідно з якими: «Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та спосіб, що передбачені Конституцією та законами України». Враховуючи зазначені обставини суд не знаходить підстав, встановлених Законом України «Про природно-заповідний фонд України», для визнання території другого відповідача в якості такого, що підлягає охороні як об'єкт природно-заповідного фонду у вигляді парку-пам'ятки садово-паркового мистецтва. Таким чином, на територію другого відповідача відповідно до рішення Одеської міської ради № 97-ХХIV від 29.04.2002 року поширюється правовий режим земель оздоровчого призначення, передбаченого положеннями ст.ст.47-49 ЗК України.

Згідно положень ст.47 ЗК України до земель оздоровчого призначення належать землі, що мають природні лікувальні властивості, які використовуються або можуть використовуватися для профілактики захворювань і лікування людей. Відповідно до положень ч.1 ст.48 ЗК України на землях оздоровчого призначення забороняється діяльність, яка суперечить їх цільовому призначенню або може негативно вплинути на природні лікувальні властивості цих земель. Відповідно до положень ч.2 ст.54 ЗК України, а також ч.3 ст.7 «Про природно-заповідний фонд України» на землях природно-заповідного фонду та іншого природоохоронного або історико-культурного призначення забороняється будь-яка діяльність, яка негативно впливає або може негативно впливати на стан природних та історико-культурних комплексів та об'єктів чи перешкоджає їх використанню за цільовим призначенням.

Відповідно до положень ст.8 Конституції України її норми мають вищу юридичну силу. Згідно ст.17 Закону України «Про міжнародні договори України» положення міжнародного договору мають верховенство над нормами поточного законодавства України.

Враховуючи всі наведене вище, суд першої інстанції задовольнив позовні вимоги.

З зазначеними висновками суду першої інстанції колегія не погоджується.

Суд першої інстанції помилково посилався на те, що між сторонами по справі виник спір про право володіння і користування земельною ділянкою, на якій розташована зазначена пам'ятка культурної спадщини, що підтверджується рішенням Приморського районного суду м.Одеси від 13.05.2013 року у справі № 2-2628/11, яким було частково задоволено позов Державного закладу «Спеціалізований (спеціальний) Клінічний санаторій імені В.П. Чкалова» до ОСОБА_2 про усунення перешкод в користуванні земельної ділянки та знесення самовільно збудованого капітального паркану. При цьому у справі в якості третьої особи було притягнуто Одеську міську раду. Наявність спору також підтверджується актами про притягнення ОСОБА_2 до кримінальної відповідальності на підставі заяв керівника другого відповідача.

Як встановлено судом і не заперечувалося сторонами власником спірної земельної ділянки є Одеська міська рада яка передала земельну ділянку у постійне користування Клінічному санаторію імені В. П. Чкалова про що свідчить державний акт на право постійного користування землею від 30.08.2002 року (т.1 а.с. 158-160).

Позивач на підставі договору купівлі-продажу від 10.11.2006 року придбав у Сільськогосподарського товариства з обмеженою відповідальністю «Агронтурпродукт» аптеку №176, що знаходиться в АДРЕСА_1, та складається з будівлі, загальною площею 334,3 кв.м., яка розташована на земельній ділянці, площа якої не визначена та яка знаходиться у фактичному користуванні продавця (т.2 а.с. 25).

Відповідно до ч.1 ст. 120 ЗК України в редакції яка була чинною на час укладення зазначеного договору купівлі-продажу - при переході права власності на будівлю і споруду право власності на земельну ділянку або її частину може переходити на підставі цивільно-правових угод, а право користування на підставі договору оренди.

Діючі в наступний час редакції частин 1,2 ст. 120 ЗК України передбачають, що у разі набуття права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, що перебувають у власності, користуванні іншої особи, припиняється право власності, право користування земельною ділянкою, на якій розташовані ці об'єкти. До особи, яка набула право власності на жилий будинок, будівлю або споруду, розміщені на земельній ділянці, що перебуває у власності іншої особи, переходить право власності на земельну ділянку або її частину, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення. Якщо жилий будинок, будівля або споруда розміщені на земельній ділянці, що перебуває у користуванні, то в разі набуття права власності на ці об'єкти до набувача переходить право користування земельною ділянкою, на якій вони розміщені, на тих самих умовах і в тому ж обсязі, що були у попереднього землекористувача.

Згідно до ст. 83 ЗК України, у комунальній власності перебувають усі землі в межах населених пунктів, крім земельних ділянок приватної та державної власності, а також земельні ділянки, на яких розташовані будівлі, споруди, інші об'єкти нерухомого майна комунальної власності незалежно від місця їх розташування.

Згідно частин 2,3 ст. 116 ЗК України набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування. Безоплатна передача земельних ділянок у власність громадян провадиться у разі: а) приватизації земельних ділянок, які перебувають у користуванні громадян; б) одержання земельних ділянок внаслідок приватизації державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій; в) одержання земельних ділянок із земель державної і комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації, визначених цим Кодексом.

П.34 ст.26 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» встановлює, що вирішення питань у сфері регулювання земельних відносин є винятковою компетенцією Одеської міської ради. Відповідно до ст. 12 ЗК України до виключної компетенції Одеської міської ради належить розпорядження землями територіальної громади м. Одеси.

Позивачем не надано жодних доказів того, що попередньому власнику об'єкту нерухомого майна яке він придбав на підставі договору купівлі-продажу від 10.11.2006 року, належала на праві власності спірна земельна ділянка загальною площею 4066,6 кв.м., а також розташовані на цій земельній ділянці парк у вигляді багаторічних зеленних насаджень та фонтан.

Позивачем не надано доказів того, що він в установленому законом порядку звертався до Одеської міської ради з заявою про надання у приватну власність спірної земельної ділянки та відповідні рішення Одеської міської ради з приводу розгляду зазначеної заяви.

Також суд першої інстанції не звернув увагу на те, що визнання права власності на спірну земельну ділянку неможливо в будь якому разі без скасування державного акту на право постійного користування спірною земельною ділянкою, наданого 30.08.2002 року, у постійне користування Клінічному санаторію імені В.П. Чкалова.

Суд першої інстанції помилково у рішенні посилався на правомірність Охоронного зобов'язання № МПП В-569 від 28.11.2001 року, укладеного другим відповідачем з Державним управлінням екології та природних ресурсів в Одеській області, а також на законність: рішення виконкому Одеської обласної ради народних депутатів № 234 від 18.05.1972 року «Про віднесення пам'яток природи області до заповідних категорій згідно нової класифікації»; рішення виконкому Одеської обласної ради народних депутатів № 493 від 2.10.1984 року «Про мережу територій та об'єктів природно-заповідного фонду області»; рішення Одеської міської ради № 97-ХХIV від 29.04.2002 року «Про затвердження проекту відведення та надання клінічному санаторію ім.В.П. Чкалова земельних ділянок загальною площею 20,0532 га. за адресою АДРЕСА_1, для експлуатації та обслуговування будівель та споруд санаторію», оскільки зазначене Охоронне зобов'язання та рішення виконкомів Одеської обласної ради, рішення Одеської міської ради не є предметом розгляду справи.

Також суд першої інстанції помилково посилався на рішення Господарського суду м. Києва у справі № 31/480 від 04.11.2004 року за аналогічним спором, з зазначенням, що у вказаному рішенні суду першої інстанції мало місце посилання на рішення Вищого господарського суду України по справі № 27/16 від 18.10.2004 року, оскільки зазначені судові рішення не є згідно положеннями ст. 360-7 ЦПК України, обов'язковим для судів.

До того ж колегія приймає до уваги, що рішення Приморського районного суду м.Одеси від 04.02.2014 року у справі № 522/1685/14-ц на яке посилався суд першої інстанції як на підставу для задоволення заявлених позивачем позовних вимог, скасоване рішенням апеляційного суду Одеської області від 12.11.2014 року.

Також судом касаційної інстанції скасоване рішення Приморського районного суду м. Одеси від 11.03.2014 року по справі № 2-1033/11 у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_7 про визнання недійсними договорів купівлі-продажу та дарування за зустрічною позовною заявою ОСОБА_10, ОСОБА_8, ОСОБА_9 до ОСОБА_2 про визнання недійсними договорів купівлі-продажу, дарування на яке посилався суд першої інстанції ухвалюючи рішення про задоволення заявлених позивачем позовних вимог.

Представником позивача було заявлено клопотання про зупинення провадження у справі до розгляду зазначеної справи, в задоволенні якого апеляційним судом було відмовлено, оскільки судом касаційної інстанції скасовувалися рішення суду першої інстанції від 11.03.2014 року та ухвала суду апеляційної інстанції про скасування за нововиявленими обставинами рішення Приморського районного суду від 23 березня 2011 року, відповідно до якого визнано право власності на нежитлове приміщення аптеки № 176 по АДРЕСА_1, загальною площею 334,3 кв.м. за ОСОБА_2 Зустрічну позовну заяву ОСОБА_10, ОСОБА_8, ОСОБА_9 задоволено. Визнано недійсним договори купівлі продажу, дарування відповідних частин аптеки № 176 по АДРЕСА_1 укладених між сторонами. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь покупців відповідні суми за договорами купівлі-продажу, дарування. Таким чином на час розгляду справи в суді апеляційної інстанції рішення Приморського районного суду від 23 березня 2011 року є чинним, оскільки відсутнє відповідне судове рішення про його скасування за заявою ОСОБА_2 за нововиявленими обставинами. Крім того, навіть за наявністю рішення про скасування рішення Приморського районного суду від 23 березня 2011 року за нововиявленими обставинами та ухвалення будь якого іншого рішення, колегія відповідно до положень ст. 303 ЦПК України не зможе посилатися на нього в судовому рішенні, оскільки на нього не посилався та не міг посилатися позивач в позовних вимогах.

На підставі наведеного, колегія вважає, що рішення суду першої інстанції від 27 травня 2014 року підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову в задоволенні заявлених позивачем позовних вимог.

Керуючись ст. ст. 307 ч.1 п. 2, 309, 313, 314, 316 ЦПК України, судова колегія,

вирішила:

Апеляційні скарги головного лікаря Державного закладу «Спеціалізований (Спеціальний) Клінічний санаторій імені В. П. Чкалова», Одеської міської ради, заступника прокурора Приморського району м. Одеси в інтересах держави в особі Державного закладу «Спеціалізований (Спеціальний) Клінічний санаторій імені В. П. Чкалова», Міністерства охорони здоров'я України, Одеської міської ради задовольнити частково. Рішення Приморського районного суду м. Одеси від 27 травня 2014 року - скасувати.

Ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог ОСОБА_2.

Рішення набирає законної сили з моменту проголошення однак може бути оскаржено до суду касаційної інстанції на протязі двадцяти днів.

Судді О. А. Ступаков

В. А. Станкевич

О. Д. Варикаша