Рішення № 49419420, 31.08.2015, Господарський суд Дніпропетровської області

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ДНІПРОПЕТРОВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

РІШЕННЯ

31.08.15р. Справа № 904/7189/15

За позовом приватного акціонерного товариства "ЕНЕРГОРЕСУРСИ", м.Нікополь, Дніпропетровська область

до комунального підприємства "Нікопольське виробниче управління водопровідно-каналізаційного господарства" Нікопольської міської ради, м.Нікополь, Дніпропетровська область

про стягнення дебіторської заборгованості

Суддя Петренко І.В.

Секретар судового засідання Пономарьов Є.О.

Представники:

від позивача: представник Біла Маргарита Сергіївна, довіреність №29/2014 від 25.12.2014р.;

від відповідача: не з'явився.

СУТЬ СПОРУ:

Приватне акціонерне товариство "Енергоресурси", м.Нікополь, Дніпропетровська область (далі по тексту - позивач) звернулося до господарського суду з позовною заявою до комунального підприємства "Нікопольське виробниче управління водопровідно-каналізаційного господарства" Нікопольської міської ради, м.Нікополь, Дніпропетровська область (далі по тексту - відповідач) про стягнення 24900,32грн. (з яких 21830,40грн. основна заборгованість; 643,37грн. три відсотки річних; 2426,55грн. пеня).

Судові витрати по справі позивач просив суд стягнути з відповідача.

За результатами розгляду позовної заяви за вих. № 14-885 від 10.08.2015р. ухвалою суду від 14.08.2015р. порушено провадження по справі та призначено слухання на 31.08.2015р.

Відповідно до п.3.9.1. Постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 26.12.2011р. № 18 "Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції" особи, які беруть участь у справі, вважаються повідомленими про час і місце розгляду судом справи у разі виконання останнім вимог частини першої статті 64 та статті 87 ГПК.

У разі присутності сторони або іншого учасника судового процесу в судовому засіданні протокол судового засідання, в якому відображені відомості про явку сторін (пункт 4 частини другої статті 811 ГПК), є належним підтвердженням повідомлення такої сторони (іншого учасника судового процесу) про час і місце наступного судового засідання.

За змістом зазначеної статті 64 ГПК, зокрема, в разі якщо ухвалу про порушення провадження у справі було надіслано за належною адресою (тобто повідомленою суду стороною, а в разі ненадання суду відповідної інформації - адресою, зазначеною в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців), і не повернуто підприємством зв'язку або повернуто з посиланням на відсутність (вибуття) адресата, відмову від одержання, закінчення строку зберігання поштового відправлення тощо, то вважається, що адресат повідомлений про час і місце розгляду справи судом. Доказом такого повідомлення в разі неповернення ухвали підприємством зв'язку може бути й долучений до матеріалів справи та засвідчений самим судом витяг з офіційного сайту Українського державного підприємства поштового зв'язку "Укрпошта" щодо відстеження пересилання поштових відправлень, який містить інформацію про отримання адресатом відповідного поштового відправлення, або засвідчена копія реєстру поштових відправлень суду.

Позивач про час та місце розгляду справи повідомлений належним чином, що підтверджується рекомендованим повідомленням про вручення поштового відправлення, яке повернулося на адресу господарського суду 20.08.2015р. з відміткою представника позивача про отримання ухвали суду 19.08.2015р. та явкою представника в судове засідання.

Відповідач про час та місце розгляду справи повідомлений належним чином, що підтверджується рекомендованим повідомленням про вручення поштового відправлення, яке повернулося на адресу господарського суду 21.08.2015р. з відміткою представника відповідача про отримання ухвали суду 19.08.2015р.

31.08.2015р. в судовому засіданні представник позивача підтримав позовні вимоги в повному обсязі та просив суд їх задовольнити.

Відповідач не забезпечив явку свого представника в судове засідання, через канцелярію суду отримано клопотання від б/д за вих.№б/н про перенесення розгляду справи, у зв'язку з неможливістю присутності представника в судовому засіданні. Відповідач також через канцелярію суду надав відзив на позов.

Абзацом 1 п. 3.9.2 постанови пленуму Вищого господарського суду України від 26.12.11р. за №18 визначено, що у випадку нез'явлення в засідання господарського суду представників обох сторін або однієї з них справа може бути розглянута без їх участі, якщо неявка таких представників не перешкоджає вирішенню спору.

Господарський суд з урахуванням обставин конкретної справи може відхилити доводи учасника судового процесу - підприємства, установи, організації, іншої юридичної особи, державного чи іншого органу щодо відкладення розгляду справи у зв'язку з відсутністю його представника (з причин, пов'язаних з відпусткою, хворобою, службовим відрядженням, участю в іншому судовому засіданні і т. п.). При цьому господарський суд виходить з того, що у відповідних випадках такий учасник судового процесу не позбавлений права і можливості забезпечити за необхідності участь у судовому засіданні іншого представника згідно з частинами першою - п'ятою статті 28 ГПК, з числа як своїх працівників, так і осіб, не пов'язаних з ним трудовими відносинами. Неможливість такої заміни представника і неможливість розгляду справи без участі представника підлягає доведенню учасником судового процесу на загальних підставах (статті 32 - 34 ГПК), причому відсутність коштів для оплати послуг представника не може свідчити про поважність причини його відсутності в судовому засіданні.

Неявка учасника судового процесу в судове засідання не є підставою для скасування судового рішення, якщо ухвалу, в якій зазначено час і місце такого засідання, надіслано йому в порядку, зазначеному в підпункті 3.9.1 підпункту 3.9 цього пункту постанови.

На думку суду неявка у судове засідання представника відповідача не перешкоджає розгляду справи за наявними матеріалами, а клопотання відповідача про перенесення розгляду справи не підлягає задоволенню.

В судовому засіданні оглянуто всі оригінали первинних документів на підставі яких виник спір.

Суд розглянув справу за наявними в ній матеріалами відповідно до ст. 75 Господарського процесуального кодексу України.

Суд дійшов висновку, що наявних у справі матеріалів достатньо для розгляду справи по суті.

Враховуючи вимоги статті 69 Господарського процесуального кодексу України щодо строків розгляду справи у судовому засіданні, яке відбулося 31.08.2015р. в порядку ст.85 Господарського процесуального кодексу України, оголошено вступну та резолютивну частину рішення.

Клопотання про здійснення фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не заявлялось.

Суд, розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позовна заява, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, що містяться в матеріалах справи, заслухавши пояснення представника позивача, -

ВСТАНОВИВ:

01.01.2014р. між приватним акціонерним товариством "Енергоресурси" (далі по тексту - позивач) та комунальним підприємством "Нікопольське виробниче управління водопровідно-каналізаційного господарства" Нікопольської міської ради (далі по тексту - відповідач) укладено договір №88-6528 на надання послуг з постачання питної води (далі по тексту - договір), відповідно до пункту 1.1 умов якого постачальник зобов'язується надавати споживачеві послуги з постачання питної води (далі по тексту - води) у межах встановленого річного ліміту водоспоживання, необхідного споживачеві для реалізації населенню та іншим споживачам, а споживач оплачувати воду, що постачається, відповідно до умов цього договору.

Пунктом 1.3 договору визначено, що кількість води, яка подається постачальником споживачу, регламентується узгодженим сторонами лімітом споживання води.

Пунктом 1.4 договору визначено, що ціна питної води на момент укладання цього договору складає 2,28грн. 1 м3 без ПДВ відповідно до рішення Виконавчого комітету Нікопольської міської ради.

Пунктом 1.5 договору визначено, що орієнтовна сума договору становить - 2615616,00грн. без ПДВ, ПДВ - 523123,20грн., разом всього з ПДВ - 3138739,20грн.

Пунктом 4.2 договору визначено, що оплата питної води проводиться протягом 10-ти календарних днів місяця наступного за звітним після виставлення постачальником рахунку на підставі підписаного обома сторонами акту прийому-передачі послуг за поставлену питну воду. Споживач повертає підписаний акт прийому-передачі не пізніше 5-го числа місяця, наступного за звітним.

Цей договір діє з 01.01.2014р. до 31.12.2014р. (пункт 9.1 договору).

31.07.2014р. між позивачем та відповідачем укладено додаткову угоду №1 якою сторони внесли наступні зміни:

Пункт 1.4 договору: "Ціна питної води складає 4,21грн. 1 м3 без ПДВ відповідно Постанови Національної комісії, що здійснює державне регулювання цін у сфері комунальних послуг №1115 від 25.07.2014р.."

Пункт 1.5 договору: "Орієнтовна сума договору становить - 3309258,00грн. без ПДВ, ПДВ - 661851,60грн., разом всього з ПДВ - 3971109,60грн."

Позивач належним чином виконав взяті на себе зобов'язання, що підтверджується наступними документами:

- акт надання послуг №1392 від 31.05.2014р. на суму 10152,00грн.;

- акт надання послуг №2632 від 31.10.2014р. на суму 11678,40грн.

З боку відповідача зазначені акти підписано та скріплено печатками, однак не оплачено.

В свою чергу, відповідач доказів належного виконання своїх зобов'язань по вищезазначеному договору на момент розгляду спору до господарського суду не надав. Відповідач скористався наданим йому правом на судовий захист та у відзиві на позов зазначив наступне.

По-перше, стягнення пені не передбачено умовами укладеного між сторонами договору;

По-друге, позивач не долучив обґрунтованого розрахунку стягуваної суми.

Згідно з частиною другою статті 43 та статтею 33 Господарського кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками судового процесу. Якщо подані сторонами та іншими учасниками судового процесу докази є недостатніми, господарський суд може за їх клопотанням чи за власною ініціативою витребувати в порядку підготовки справи до розгляду необхідні для цього письмові і речові докази, інші матеріали.

Доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими і речовими доказами, висновками судових експертів; поясненнями представників сторін та інших осіб, які беруть участь в судовому процесі. В необхідних випадках на вимогу судді пояснення представників сторін та інших осіб, які беруть участь в судовому процесі, мають бути викладені письмово (стаття 32 цього Кодексу).

Статтею 34 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що господарський суд приймає тільки ті докази, які мають значення для справи. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

За приписами процесуального законодавства, рішення з господарського спору повинно прийматись у цілковитій відповідності з нормами матеріального і процесуального права та фактичними обставинами справи, з достовірністю встановленими господарським судом, тобто з'ясованими шляхом дослідження та оцінки судом належних і допустимих доказів у конкретній справі.

Статтею 43 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом. Ніякі докази не мають для господарського суду заздалегідь встановленої сили. Визнання однією стороною фактичних даних і обставин, якими інша сторона обґрунтовує свої вимоги або заперечення, для господарського суду не є обов'язковим.

Дослідивши матеріали справи, оригінали документів наданих позивачем на вимогу суду в судове засідання та заслухавши повноважного представника позивача в судовому засіданні, суд дійшов висновку, що позовні вимоги в частині стягнення з відповідача на користь позивача основного боргу у розмірі 21830,40грн., слід визнати обґрунтованими, документально доведеними, такими, що не суперечать чинному законодавству України, а отже є такими, що підлягають задоволенню.

Факт отримання відповідачем послуг підтверджується матеріалами справи, а саме актом надання послуг №1392 від 31.05.2014р. на суму 10152,00грн. та актом надання послуг №2632 від 31.10.2014р. на суму 11678,40грн., що містяться в матеріалах справи, які підписані представниками сторін та скріплені печатками підприємств позивача та відповідача.

Зобов'язання відповідача, щодо оплати за отриманий послуги передбачено умовами договору та нормами законодавства.

З огляду на положення пункту 4.2 договору, строк оплати послуг отриманих за актом надання послуг №1392 від 31.05.2014р. на суму 10152,00грн. та актом надання послуг №2632 від 31.10.2014р. на суму 11678,40грн. є таким, що настав.

Доказів оплати послуг в сумі 21830,40грн. відповідач не надав, доводи позивача, наведені в обґрунтування позову, належними доказами не спростував.

Приймаючи рішення господарський суд виходив із наступного.

Відповідно до п. 1 ст. 509 Цивільного кодексу України, зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (сплатити гроші), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.

Згідно зі ст. 173 Господарського кодексу України, господарським визнається зобов'язання, що виникає між суб'єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим Кодексом, в силу якого один суб'єкт (зобов'язана сторона, у тому числі боржник) зобов'язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб'єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб'єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.

Господарське зобов'язання виникає, зокрема із господарського договору (ст. 174 Господарського кодексу України).

Частиною 1 статті 530 Цивільного кодексу України визначено, що якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

В силу ст. 629 Цивільного кодексу України, договір є обов'язковим для виконання сторонами.

Згідно ч. 1 ст. 193 Господарського кодексу України суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться. При цьому, до виконання господарських договорів застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених Господарським кодексом України.

Відповідно до ст. ст. 525, 526 Цивільного кодексу України одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом. Зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Відповідно до ч. 2 ст. 22 Закону України "Про питну воду та питне водопостачання" споживачі питної води зобов'язані, зокрема, своєчасно вносити плату за використану питну воду відповідно до встановлених тарифів на послуги централізованого водопостачання і водовідведення.

У відповідності до ст. 610 Цивільного кодексу України, порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).

Частиною 1 ст. 612 Цивільного кодексу України передбачено, що боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.

Статтею 625 Цивільного кодексу України боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання грошового зобов'язання.

Згідно з ч. 1 ст. 199 Господарського кодексу України виконання господарських зобов'язань забезпечується заходами захисту прав та відповідальності учасників господарських відносин, передбаченими цим Кодексом та іншими законами. До відносин щодо забезпечення виконання зобов'язань учасників господарських відносин застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України.

Згідно ст. 549 Цивільного кодексу України, неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання.

Відповідно до ст.1 Закону України „Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань", платники грошових коштів сплачують на користь одержувачів цих коштів за прострочку платежу пеню в розмірі, що встановлюється за згодою сторін.

Згідно ст.3 Закону України „Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань", розмір пені, передбачений статтею 1 цього Закону, обчислюється від суми простроченого платежу та не може перевищувати подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період, за який сплачується пеня.

Частиною 6 ст. 231 Господарського кодексу України визначено, що штрафні санкції за порушення грошових зобов'язань встановлюються у відсотках, розмір яких визначається обліковою ставкою Національного банку України, за увесь час користування чужими коштами, якщо інший розмір не передбачено законом або договором.

Частиною 6 ст.232 Господарського кодексу України, передбачено, що нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов'язання, якщо інше не встановлено законом або договором, припиняється через шість місяців від дня, коли зобов'язання мало бути виконано.

Пунктом 7.1 договору встановлено, що за невиконання або неналежне виконання обов'язків за цим договором сторони несуть відповідальність, передбачену чинним законодавством України.

Посилаючись на пункту 7.1 договору позивач нарахував відповідачу до сплати пеню починаючи з листопада 2014 року на суму 2426,50грн.

Відповідач зазначає, що стягнення пені не передбачено умовами укладеного між сторонами договору і господарський суд погоджується з такою позицією відповідача. Стаття 3 Закону України „Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань" визначає максимальний розмір пені, а стаття 1 згаданого закону наголошує, що розмір пені встановлюється за згодою сторін.

Як вбачається з умов укладеного між сторонами договору розмір пені сторонами не узгоджено, отже і підстав для її стягнення немає, тому вимога про стягнення пені не підлягає задоволенню.

Статтею 625 Цивільного кодексу України встановлено, що боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Позивачем заявлено до стягнення три відсотки річних за загальний період з 11.11.2014р. по 10.08.2015р. на загальну суму 643,37грн. (по кожному акту окремо).

Господарський суд перевірив розрахунки трьох відсотків річних, які здійснені позивачем, визнав їх такими, що містять помилки, а саме при здійсненні розрахунку за актом надання послуг №1392 від 31.05.2014р. на суму 10152,00грн. позивач помилково почав розрахунок з 11.05.2014р. замість 11.06.2014р.

Отже, вимога про стягнення трьох відсотків річних підлягає задоволенню частково, а саме у розмірі 617,50грн.

Твердження відповідача, що позивач не долучив обґрунтованого розрахунку стягуваної суми господарський суд визнає хибним, так як до позовної заяви долучено обґрунтований розрахунок стягуваної суму (а.с. 8, 9).

В порядку ст.49 Господарського процесуального кодексу України, судові витрати по справі покладаються на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог, а саме стягнути з відповідача на користь позивача судовий збір у розмірі 1647,04грн., з урахуванням того, що 90,15% позовних вимог позивача судом задоволено.

До уваги. Відповідно до ст. 101 Господарського процесуального кодексу України у процесі перегляду справи апеляційний господарський суд за наявними у справі і додатково поданими доказами повторно розглядає справу. Додаткові докази приймаються апеляційним судом, якщо заявник обґрунтував неможливість їх подання суду першої інстанції з причин, що не залежали від нього.

Пленум Вищого господарського суду України у п. 9 постанови від 17.05.2011 року № 7 "Про деякі питання практики застосування розділу XII Господарського процесуального кодексу України", роз'яснив, що у вирішенні питань щодо прийняття додаткових доказів суд апеляційної інстанції повинен повно і всебічно з'ясовувати причини їх неподання з урахуванням конкретних обставин справи і об'єктивно оцінити поважність цих причин. При цьому обґрунтування неможливості подання доказів суду першої інстанції згідно із зазначеною нормою Господарського процесуального кодексу України покладається саме на заявника (скаржника), а апеляційний господарський суд лише перевіряє та оцінює їх поважність і не зобов'язаний самостійно з'ясовувати відповідні причини. У разі прийняття додаткових доказів у постанові апеляційної інстанції мають зазначатися підстави такого прийняття.

Аналогічна правова позиція підтримана постановою Вищого господарського суду України від 24.12.2014р. по справі № 904/9428/13, недотримання якої стало підставою скасування постанови Дніпропетровського апеляційного господарського суду.

Керуючись ст. 22 Закону України "Про питну воду та питне водопостачання", ст.ст. 509, 525, 526, 530, 625 Цивільного кодексу України, ст.ст. 173, 174, 193 Господарського кодексу України, ст.ст. 1, 2, 12, 21, 32, 33, 34, 36, 44, 49, 75, 82-85, 115-117 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд, -

ВИРІШИВ:

Позовні вимоги задовольнити частково.

Стягнути з комунального підприємства "Нікопольське виробниче управління водопровідно-каналізаційного господарства" Нікольської міської ради (53207, Дніпропетровська область, м.Нікополь, вул.Карла Маркса, буд.180; ідентифікаційний код 03341339) на користь приватного акціонерного товариства "Енергоресурси" (53201, Дніпропетровська область, м.Нікополь, пр.Трубників, 56; ідентифікаційний код 31802573) 21830,40грн. (двадцять одна тисяча вісімсот тридцять грн. 40 коп.) основної заборгованості; 617,50грн. (шістсот сімнадцять грн. 50 коп.) три відсотки річних; 1647,04грн. (одна тисяча шістсот сорок сім грн. 04 коп.) судового збору, видати наказ.

В решті позовних вимог відмовити.

Наказ видати після набрання рішенням законної сили.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення десятиденного строку з дня його підписання і може бути оскарженим протягом цього строку до Дніпропетровського апеляційного господарського суду.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи Дніпропетровським апеляційним господарським судом.

Повне рішення складено

01.09.2015 року

Суддя І.В. Петренко