Рішення № 49401669, 26.08.2015, Апеляційний суд Миколаївської області

Справа №489/1157/14-ц 26.08.2015 26.08.2015 26.08.2015

Провадження №22-ц/784/1973/15

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД МИКОЛАЇВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Рішення

Іменем України

26 серпня 2015 року м. Миколаїв

Колегія суддів судової палати в цивільних справах апеляційного суду Миколаївської області в складі:

головуючого: Буренкової К.О.,

суддів: Кутової Т.З., Крамаренко Т.В.,

при секретарі судового засідання: Гордійчук С.С.,

за участі: позивача за первісним позовом ОСОБА_1, її представника ОСОБА_2, відповідача за первісним позовом ОСОБА_3, його представника ОСОБА_4,

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою

ОСОБА_1 та ОСОБА_5

та

за апеляційною скаргою ОСОБА_3

на рішення Ленінського районного суду м. Миколаєва від 08 липня 2015 року у справі за позовом ОСОБА_1 ОСОБА_5, ОСОБА_5 до ОСОБА_3 про визнання заповіту дійсним, визнання права власності в порядку спадкування за заповітом та зустрічним позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_1 ОСОБА_5, ОСОБА_5, про визнання заповіту недійсним (нікчемним),

В С Т А Н О В И Л А:

В лютому 2014 року ОСОБА_1, ОСОБА_5 звернулись до суду з позовом до ОСОБА_3 і просили про визнання права власності на частину житлового будинку в порядку спадкування за заповітом.

Позовні вимоги мотивували тим, що ІНФОРМАЦІЯ_1 померла ОСОБА_5, яка за життя склала заповіт на їх користь та на користь ОСОБА_3, відповідно до якого заповіла їм в рівних частках ? частину житлового будинку з прилеглими до нього господарськими будівлями та спорудами АДРЕСА_1. Вони вказували, що вчасно звернулись із заявами про прийняття спадщини, однак у видачі свідоцтв про право на спадщину їм відмовлено у зв'язку з оспорюванням заповіту відповідачем.

У зв'язку з чим просили суд визнати за ними право власності на 2/6 частини зазначеного житлового будинку в порядку спадкування за заповітом від 31 січня 2013 року.

В березні 2014 року ОСОБА_3 звернувся з зустрічним позовом про визнання вказаного заповіту недійсним та нікчемним.

ОСОБА_3 в зустрічному позові посилався на те, що заповіт, складений 31 січня 2013 року ОСОБА_6, посвідчений приватним нотаріусом Жовтневого районного нотаріального округу Миколаївської області Красновою С.М. за межами нотаріального округу. Крім цього, вважав, що посвідчення заповіту відбулося без присутності заповідача, а тому, на його думку, це свідчить про відсутність волевиявлення заповідача на укладення цієї угоди.

Посилаючись на наведене, ОСОБА_3 просив визнати вказаний заповіт недійсним та нікчемним.

В січні 2015 року ОСОБА_1 та ОСОБА_5 збільшили позовні вимоги та остаточно просили про визнання заповіту, посвідченого в нотаріальному порядку 31 січня 2013 року, дійсним та визнання права власності на частину житлового будинку в порядку спадкування за заповітом.

Вони посилались на те, що заповіт є нікчемним, так як посвідчений з порушенням нотаріального порядку. Також зазначали, що оскільки волевиявлення заповідача було вільним, то цю угоду слід визнати дійсною.

Справа розглядалась судами неодноразово.

Останнім рішенням Ленінського районного суду м. Миколаєва від 08 липня 2015 року первісний позов ОСОБА_1 та ОСОБА_5 задоволено частково.

Постановлено:

- визнати дійсним заповіт, посвідчений в нотаріальному порядку 31 січня 2013 року, відповідно до якого ОСОБА_6 заповіла належну їй на праві приватної власності частку житлового будинку по АДРЕСА_1 ОСОБА_1, ОСОБА_5, ОСОБА_3 в рівних частках кожному.

В іншій частині позовних вимог ОСОБА_1 та ОСОБА_5 відмовлено.

В задоволенні зустрічного позову ОСОБА_3 відмовлено.

В апеляційній скарзі ОСОБА_1 та ОСОБА_5 просять скасувати рішення суду в частині відмови в задоволенні їх вимог за первісним позовом про визнання за кожним із них права власності за заповітом на частину житлового будинку та ухвалити нове рішення, яким задовольнити їх вимоги в повному обсязі. Вони посилаються на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

ОСОБА_3 також не погодився із рішенням суду в частині задоволення первісного позову щодо визнання оспорюваного заповіту дійсним та в частині відмови в задоволенні його зустрічного позову. Він теж зазначав, що висновки суду в цій частині не відповідають фактичним обставинам справи та доказам, які він надав на підтвердження своїх доводів.

Дослідивши матеріали справи, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційну скаргу ОСОБА_1 та ОСОБА_5 слід відхилити, а апеляційну скаргу ОСОБА_5 задовольнити частково із наступних підстав.

Відмовляючи у задоволенні зустрічного позову ОСОБА_3, суд виходив з того, що останній не довів належними доказами обставини, які свідчать про те, що волевиявлення заповідача ОСОБА_6 щодо оформлення заповіту не відповідало її волі, а тому відсутні підстави для визнання його недійсним. Задовольняючи первісний позов, суд також зазначив про доведеність обставин щодо порушення порядку нотаріального посвідчення заповіту та визнання його нікчемним, але вважав, що відповідно до ст. 219 ЦК України є підстави для визнання цього правочину дійсним, оскільки позивач за зустрічним позовом не довів належними доказами, що його укладення не відповідало справжній волі заповідача і, крім цього, заповіт вчинений також і на користь ОСОБА_3

Проте з такими висновками суду в повній мірі не можна погодитись із наступних підстав.

Судом першої інстанції встановлено, що відповідно до свідоцтва про право на спадщину за законом від 16 січня 2004 року ОСОБА_6 та ОСОБА_5 належало на праві власності по ? частині житлового будинку із господарськими будівлями та спорудами НОМЕР_1, розташованого по АДРЕСА_1 (а.с.15,16 ). 31 січня 2013 року ОСОБА_6 в нотаріальному порядку складено заповіт, згідно з яким остання заповіла синам ОСОБА_5, ОСОБА_3 та онуці ОСОБА_1 в рівних частках ? частину вказаного житлового будинку (а.с. 21, т.1).

Мотивуючи свої вимоги про визнання заповіту нікчемним, ОСОБА_3 посилався на те, що він посвідчений із порушенням нотаріального порядку.

Із змісту заповіту видно, що заповідач була зареєстрована та проживала у будинку НОМЕР_1 по АДРЕСА_1, який за адміністративно-територіальним поділом розташований у Ленінському районі м. Миколаєва.

Оспорюваний заповіт посвідчений приватним нотаріусом Жовтневого районного нотаріального округу Миколаївської області Красновою С.М.

Згідно реєстраційного посвідчення про реєстрацію приватної нотаріальної діяльності, виданого 17 лютого 2000 року Миколаївським обласним управлінням юстиції, Краснова С.М. зареєстрована приватним нотаріусом Жовтневого районного нотаріального округу Миколаївської області і з 27 грудня 2006 року її робоче місце розташоване за адресою: АДРЕСА_2 (а.с. 193, т.1).

Статтею 13-1 Закону передбачено, що нотаріальний округ - територіальна одиниця, в межах якої нотаріус здійснює нотаріальну діяльність і в межах якого знаходиться державна нотаріальна контора, в якій працює державний нотаріус, або робоче місце (контора) приватного нотаріуса.

Нотаріальні округи визначаються відповідно до адміністративно-територіального устрою України. У містах з районним поділом округом діяльності нотаріуса є вся територія міста. У разі зміни адміністративно-територіального поділу України, в результаті якого розташування робочого місця (контори) приватного нотаріуса увійшло до іншого нотаріального округу, нотаріальна діяльність відповідних нотаріусів повинна бути зареєстрована в цьому нотаріальному окрузі.

Нотаріус не вправі здійснювати нотаріальну діяльність за межами свого нотаріального округу, за винятком заміщення інших нотаріусів у випадках, передбачених цим Законом.

Разом з тим, відповідно до п.1 глави 1 розділу 1 Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженим наказом Міністерства юстиції України 22 лютого 2012 року № 296/5 (далі - Порядок) нотаріальні дії можуть вчинюватися будь-яким нотаріусом на всій території України, за винятком обмежень у праві вчинення нотаріальних дій, установлених статтями 9, 53, 55, 60, 66, 72, 73, 94 Закону України „Про нотаріат" (далі - Закон) та іншими актами законодавства України.

Згідно зі ст. 25 Закону та п.2 глави 1 розділу 1 Порядку нотаріальні дії вчиняються у приміщенні державної нотаріальної контори, у державному нотаріальному архіві, приміщенні, яке є робочим місцем (конторою) приватного нотаріуса. В окремих випадках, коли фізична особа не може з'явитися в зазначене приміщення, а також коли того вимагають особливості посвідчуваного правочину, такі нотаріальні дії можуть бути вчинені поза вказаними приміщеннями, але в межах нотаріального округу.

У підпункті 1.5 пункту 1 глави 3 Порядку зазначено, що при посвідченні заповіту від заповідача не вимагається подання доказів, які підтверджують його право на майно, що заповідається.

Посвідчення оскаржуваного заповіту здійснено приватним нотаріусом Красновою С.М. на своєму робочому місці, а заповідач ОСОБА_6 звернулась за посвідченням заповіту за місцем свого проживання та реєстрації

Аналіз наведених положення Закону та Порядку дає підстави вважати про відсутність заборони щодо посвідчення заповіту стосовно майна, яке знаходиться за межами його нотаріального округу чи щодо особи, яка проживає (зареєстрована) за межами його нотаріального округу.

Із урахуванням наведених обставин не можна погодитись із висновком суду стосовно того, що даний заповіт є нікчемним як складений з порушенням вимог щодо його нотаріального посвідчення.

В зустрічному позові ОСОБА_3 посилався на те, що укладення цього одностороннього правочину не відповідало справжній волі заповідача ОСОБА_6, оскільки він посвідчений приватним нотаріусом Красновою С.М. у відсутність заповідача.

Відповідно до пунктів 1.4, 1.8 глави 3 розділу П Порядку заповіт особисто підписує заповідач. Якщо заповідач унаслідок фізичної вади, хвороби або з будь-яких інших причин не може власноручно підписати заповіт, за дорученням заповідача він може бути підписаний іншою фізичною особою.

Пунктом 1.11 Порядку передбачено, що на бажання заповідача, а також у випадках, якщо заповідач через фізичні вади не може сам прочитати заповіт, посвідчення заповіту має відбутися не менше ніж при двох свідках.

В заповіті нотаріусом зазначено, що заповіт записано зі слів ОСОБА_6, але у зв'язку з тим, що остання не може особисто прочитати текст вголос, то у відповідності до ст. 1253 ЦК України цей правочин посвідчено у присутності свідків ОСОБА_8 і ОСОБА_9 В заповіті також зазначено, що у зв'язку із хворобою заповідача текст заповіту прочитано уголос свідками ОСОБА_8, ОСОБА_9 та власноручно підписано останніми, а також свідком ОСОБА_10 (а.с.49 т.1)

Із змісту оспорюваного заповіту та показів свідків ОСОБА_8 та ОСОБА_9 видно, що вони не є сусідами заповідача ОСОБА_6 Із їх пояснень та пояснень свідка ОСОБА_10 в суді першої інстанції вбачається, що вони були присутні при укладенні заповіту на прохання ОСОБА_1 Із їх пояснень не вбачається, що вони підписали заповіт за дорученням заповідача.

Крім цього, свідок ОСОБА_11 пояснила, що стан здоров`я заповідача дозволяв їй підписувати відомість про отримання пенсії (а.с. 50, т.2).

В матеріалах справи відсутні будь-які письмові докази щодо стану здоров'я ОСОБА_6, які свідчили б, що через хворобу, як зазначено у заповіті, вона не могла його власноручно підписати.

Відповідно до ч.1 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Частиною третьою ст. 203 ЦК України передбачено, що волевиявлення учасника правочину має бути вільним та відповідати його внутрішній волі.

Згідно ч.2 ст. 1257 ЦК України за позовом заінтересованої особи суд визнає заповіт недійсним, якщо буде встановлено, що волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його волі.

Наведені обставини дають підстави вважати, що у заповідача не було справжньої волі на укладення оспорюваного заповіту, а тому він є недійсним.

Відповідно до ч. 2 ст. 219 ЦК України суд може визнати такий правочин дійсним, якщо буде встановлено, що він відповідав справжній волі особи, яка його вчинила, а нотаріальному посвідченню правочину перешкоджала обставина, яка не залежала від її волі.

Оскільки відсутні підстави для визнання оспорюваного заповіту нікчемним, то вимоги первісного позову про визнання цього правочинну дійсним задоволенню не підлягають.

Враховуючи викладене, колегія приходить до висновку, що оспорюваний заповіт укладений з порушенням вимог закону. А тому відповідно до положень частини першої ст. 203, частин першої та третьої ст. 215 ЦК України є підстави для задоволення зустрічного позову про визнання оспорюваного заповіту недійсним і відмови у задоволенні первісного позову щодо визнання заповіту дійсним.

Відмовляючи у задоволенні первісного позову в частині визнання за ОСОБА_1 та ОСОБА_3 права власності в порядку спадкування за заповітом на частину вказаного спадкового майна, суд виходив з того, що оскільки змінилась частка спадкодавця ОСОБА_6 у праві власності на житловий будинок з господарськими будівлями та спорудами НОМЕР_1, розташований по АДРЕСА_1, то відсутні підстави для визнання за кожним із первісних позивачів права власності в порядку спадкування на це майно.

Але, враховуючи відсутність підстав для задоволення первісного позову щодо визнання дійсним оспорюваного заповіту та наявність підстав для визнання його недійсним, то оскаржуване рішення в частині відмови у задоволенні вимог ОСОБА_1 та ОСОБА_5 про визнання права власності на частину вказаного будинку в порядку спадкування за заповітом підлягає скасуванню, оскільки ці вимоги є похідними від вимог щодо визнання нікчемного заповіту дійсним.

Ухвалюючи оскаржуване рішення в частині відмови в задоволенні зустрічного позову ОСОБА_3 та в задоволенні первісного позову ОСОБА_1 та ОСОБА_5, суд не звернув належної уваги на вказані обставини, не дав належну правову оцінку наявним у справі доказам, що відповідно до п.п. 1, 4 частини першої ст. 309 ЦПК України є підставою для скасування оскаржуваного рішення в повному обсязі і ухвалення нового рішення, яким зустрічні позовні вимоги ОСОБА_3 про визнання заповіту недійсним підлягають задоволенню, а в первісному позові ОСОБА_1 та ОСОБА_5 слід відмовити.

Що стосується доводів ОСОБА_1 і ОСОБА_5 про незаконність ухвали Ленінського районного суду м. Миколаєва від 08 липня 2015 року, якою їм відмовлено в клопотанні про закриття провадження за зустрічним позовом ОСОБА_3, то вони не підлягають задоволенню.

В клопотанні про закриття провадження позивачі за первісним позовом посилалися на те, що позов подано після початку розгляду справи по суті, що суперечить ст. 123 ЦПК України.

Відмовляючи в клопотанні, суд першої інстанції правильно зазначав, що підстава на яку посилаються ОСОБА_1 та ОСОБА_5, не передбачено ст. 205 ЦПК України.

Відповідно до ст. 320 ЦПК України апеляційний суд у випадках і в порядку, встановлених статтею 211 цього Кодексу, може постановити окрему ухвалу. Суд може також постановити окрему ухвалу, в якій зазначити порушення норм права і помилки, допущені судом першої інстанції, які не є підставою для скасування рішення чи ухвали суду першої інстанції.

В апеляційній скарзі ОСОБА_3 просить постановити окрему ухвалу стосовно вчинення позивачами за первісним позовом ОСОБА_1 та ОСОБА_12, приватним нотаріусом Красновою С.М., свідками ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10 кримінального правопорушення при укладенні оспорюваного заповіту, що не може бути предметом перевірки при розгляді даної цивільної справи апеляційним судом. З огляду на зазначене відсутні підстави для постановлення окремої ухвали, тому що ці обставини не можуть бути предметом перевірки при розгляді цивільної справи і підставою для постановлення окремої ухвали.

Відповідно до частин першої та п'ятої ст. 88 ЦПК України стороні, на користь якої ухвалено рішення, суд присуджує з другої сторони понесені нею і документально підтверджені судові витрати. Якщо позов задоволено частково, судові витрати присуджуються позивачеві пропорційно до розміру задоволених позовних вимог, а відповідачеві - пропорційно до тієї частини позовних вимог, у задоволенні яких позивачеві відмовлено.

Якщо суд апеляційної, касаційної інстанції чи Верховний Суд України, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Із матеріалів справи видно, що за подачу зустрічного позову ОСОБА_3 сплатив 237 грн., а за подачу апеляційної скарги - 243 грн. 60 коп.

Із врахуванням задоволення апеляційної скарги ОСОБА_3, колегія приходить до висновку, що на користь останнього із ОСОБА_1 та ОСОБА_5 підлягають стягненню витрати по сплаті судового збору по 240 грн. 30 коп. з кожного.

Керуючись ст. ст. 303, 307, 309, 316 ЦПК України, колегія суддів,

В И Р І Ш И Л А:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 та ОСОБА_5 відхилити, а апеляційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити частково.

Рішення Ленінського районного суду м. Миколаєва від 08 липня 2015 скасувати і ухвалити нове рішення.

Зустрічний позов ОСОБА_3 до ОСОБА_1 та ОСОБА_5 про визнання заповіту недійсним (нікчемним) задовольнити.

Визнати недійсним заповіт, складений 31 січня 2013 року ОСОБА_6, посвідчений приватним нотаріусом Жовтневого районного нотаріального округу Миколаївської області Красновою С.М., зареєстрований в нотаріальному реєстрі за № 112.

В задоволенні первісного позову ОСОБА_1 та ОСОБА_5 відмовити.

Стягнути на користь ОСОБА_3 із ОСОБА_1 ОСОБА_5 та ОСОБА_5 витрати по сплаті судового збору по 240 (двісті сорок) грн. 30 коп. з кожного.

Рішення апеляційного суду набирає законної сили з моменту його проголошення, але з цього часу протягом двадцяти днів може бути оскаржене в касаційному порядку безпосередньо до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ.

Судді: