Ухвала суду № 49382613, 28.08.2015, Апеляційний суд Волинської області

Справа № 161/2001/15-ц Головуючий у 1 інстанції: Крупінська С.С. Провадження № 22-ц/773/1102/15 Категорія: 19 Доповідач: Стрільчук В. А.

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ВОЛИНСЬКОЇ ОБЛАСТІ

У Х В А Л А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

28 серпня 2015 року місто Луцьк

Колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Апеляційного суду Волинської області в складі:

головуючого - судді Стрільчука В.А.,

суддів - Карпук А.К., Здрилюк О.І.,

при секретарі - Шугаловій О.М.,

з участю представника позивача ОСОБА_1,

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про стягнення збитків за апеляційною скаргою представника позивача ОСОБА_2 - ОСОБА_1 на заочне рішення Луцького міськрайонного суду від 28 травня 2015 року,

в с т а н о в и л а:

У лютому 2015 року ОСОБА_2 звернувся до суду із зазначеним позовом, посилаючись на те, що влітку 2011 року він позичив ОСОБА_3 30 000 грн. до 21 липня 2011 року. Відповідач борг своєчасно не повернув, тому він змушений був звернутися до суду.

Рішенням Луцького міськрайонного суду від 13 листопада 2013 року з ОСОБА_3 на його користь стягнуто вказану суму боргу. Однак це рішення відповідачем не виконане.

У зв'язку з цим в грудні 2013 року для відновлення свого права на користування належними йому коштами у нього виникла необхідність позичити 4000 доларів США до 13 грудня 2014 року. 14 грудня 2013 року він продав цю валюту і згідно з наданим суду розрахунком збитку виручив 33 000 грн. Для повернення позичених коштів у грудні 2014 року на придбання валютних цінностей ним було витрачено 76 000 грн., що на 43 000 грн. більше, ніж було отримано від продажу валюти у грудні 2013 року. Після отримання позики ним використовувалися гривні, але до повернення підлягала позичена іноземна валюта.

Збільшення свого боргу у гривнях вважає наслідком порушення зобов'язань ОСОБА_3, що заподіяло йому збитки, частину з яких в розмірі 25 000 грн. просив стягнути з відповідача.

Заочним рішенням Луцького міськрайонного суду від 28 травня 2015 року в позові відмовлено.

В апеляційній скарзі представник позивача ОСОБА_2 - ОСОБА_1 просить скасувати це рішення і ухвалити нове рішення, яким задовольнити позов, покликаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та необґрунтованість рішення.

Апеляційна скарга підлягає відхиленню з таких мотивів.

З матеріалів справи вбачається, що рішенням Луцького міськрайонного суду від 13 листопада 2013 року у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про стягнення боргу позов задоволено, стягнуто з відповідача на користь позивача кошти за договором позики в розмірі 30 000 грн. (а. с. 3). Цим рішенням встановлено, що 04 та 13 липня 2011 року ОСОБА_3 отримав у борг у ОСОБА_2 загалом 30 000 грн., які зобов'язався повернути до 21 липня 2011 року, однак своє зобов'язання не виконав.

Таким чином, між сторонами виникли правовідносини, що врегульовані ст. 1046 Цивільного кодексу (далі - ЦК) України, згідно з якою за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Вищезгаданим рішенням суду від 13 листопада 2013 року були поновлені порушені позичальником ОСОБА_3 права позикодавця ОСОБА_2 на повернення грошових коштів, переданих у позику.

Судом першої інстанції встановлено, що на час розгляду даної справи вказане рішення не виконано. Тому має місце порушення відповідачем грошового зобов'язання.

Відповідальність за таке порушення передбачена ч. 2 ст. 625 ЦК України, згідно з якою боржник який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Однак позивач не заявляв у межах даної справи вимог до відповідача про стягнення коштів за прострочення виконання грошового зобов'язання, а обраний ним спосіб захисту порушеного права не ґрунтується на нормах цивільного законодавства, якими врегульовано відповідальність позичальника за договором позики (ст. ст. 1049-1050 ЦК України).

ОСОБА_2 пред'явив позов про стягнення збитків, які, на його думку, полягають у тому, що для відновлення свого порушеного ОСОБА_3 права на користування належними йому коштами в розмірі 30 000 грн., які відповідач не повернув в обумовлений договором позики строк, він змушений був позичити в іншої особи грошові кошти в іноземній валюті в сумі 4000 доларів США, які в грудні 2013 року він продав за 33 000 грн., а в грудні 2014 року для повернення позичених коштів своєму позикодавцю - придбав їх за 76 000 грн., що на 43 000 грн. більше, ніж було ним отримано від продажу валюти. Вказану суму (43 000 грн.) він вважає реальними збитками, заподіяними йому порушенням його права відповідачем.

Правовою підставою своїх вимог позивач зазначив ст. 22 ЦК України, частиною 1 та пунктом 1 частини 2 якої передбачено, що особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Збитками, зокрема, є втрати, яких особа зазнала у зв'язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки).

Наведені положення законодавства визначають загальну норму щодо відшкодування збитків внаслідок наявності складу цивільного правопорушення: порушення цивільного права чи інтересу; завдання збитків і причинний зв'язок між порушенням права та збитками.

Під збитками слід мати на увазі матеріальні наслідки правопорушення, тобто ті негативні наслідки, які настали в майновій сфері потерпілого внаслідок скоєного проти нього цивільного правопорушення. Однією із складових збитків є вже виникле і майбутнє зменшення майна потерпілого. Ця складова є реальними збитками. Реальні збитки включають в себе витрати, яких особа, чиє право порушено, зазнала або зазнає для відновлення порушеного права внаслідок знищення або пошкодження її майна.

В даному випадку відновлення порушеного права позивача відбулося шляхом постановлення рішення суду про стягнення на його користь з відповідача суми позики, що у повному обсязі покриває його витрати на передачу грошових коштів позичальникові. Отже збитки в розумінні ст. 22 ЦК України ОСОБА_2 не заподіяні. Саме по собі невиконання боржником рішення суду не свідчить про заподіяння збитків позикодавцеві і не дає йому правових підстав для стягнення з позичальника в судовому порядку інших, ніж передбачено ст. 625 ЦК України, грошових коштів.

Що стосується причинного зв'язку між порушенням відповідачем прав позивача, то протиправна поведінка особи лише тоді є причиною збитків, коли вона прямо (безпосередньо) пов'язана з цими збитками. Наявність непрямого (опосередкованого) зв'язку між протиправною поведінкою та збитками означає, що ця поведінка лежить за межами конкретного випадку і тому перебуває за межами юридично значущого причинного зв'язку.

В даному випадку неповернення позичальником в обумовлений договором позики строк грошових коштів позикодавцеві не викликало у позивача необхідності (не знаходилося у безпосередньому причинному зв'язку) позичати гроші в іншої особи, причому в іноземній валюті.

Крім того, відповідно до ст. ст. 10, 60 Цивільного процесуального кодексу (далі - ЦПК) України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Всупереч наведеним правовим нормам ОСОБА_2 не надав суду належних і допустимих доказів того, що на час укладення ним договору позики 4 000 доларів США у нього виникла необхідність скористатися саме тими грошовими коштами, які він раніше позичив ОСОБА_3, що позику він мав можливість отримати лише в іноземній валюті і саме на строк в один рік, що він одразу після отримання валюти обміняв її на гривні та за яким курсом, що перед поверненням боргу він придбав валюту та за яким курсом. Тобто позивачем не доведено обставин, що підтверджують його вимоги.

Таким чином, правові підстави для задоволення позову відсутні.

Виходячи з викладеного, суд першої інстанції вірно відмовив у задоволенні позову.

Зазначивши в апеляційній скарзі, що рішення суду постановлено з порушенням норм п. 8 ч. 2 ст. 16 та п. 1 ч. 2 ст. 22 ЦК України і що застосовано норми матеріального права, які не підлягали застосуванню, представник позивача ОСОБА_1 не вказав, у чому саме полягають наведені порушення і які саме норми неправильно застосовані.

Що стосується недостатньо повного обґрунтування висновків суду першої інстанції в частині аналізу доводів позивача та його посилання на докази, то дані недоліки не вплинули на правильність вирішення спору, а відтак не можуть бути підставами для скасування правильного по суті і справедливого рішення (ч. 2 ст. 308 ЦПК України).

Крім того, вказані недоліки усунені апеляційним судом.

Отже доводи апеляційної скарги не містять встановлених законом підстав для скасування оскаржуваного рішення, яке по суті відповідає обставинам справи.

За правилами ст. 88 ЦПК України з позивача в дохід держави підлягають стягненню судові витрати, пов'язані з публікацією в пресі оголошення про виклик відповідача в апеляційний суд в розмірі 180 грн.

Керуючись ст. ст. 303, 307, 308, 314, 315 ЦПК України, колегія суддів

у х в а л и л а:

Апеляційну скаргу представника позивача ОСОБА_2 - ОСОБА_1 відхилити, а заочне рішення Луцького міськрайонного суду від 28 травня 2015 року в даній справі залишити без змін.

Стягнути з ОСОБА_2 в дохід держави 180 (сто вісімдесят) грн. витрат, пов'язаних з публікацію в пресі оголошення про виклик відповідача.

Ухвала апеляційного суду набирає законної сили з моменту її проголошення і може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів з дня набрання законної сили.

Головуючий:

Судді: