Рішення № 49375949, 01.09.2015, Шевченківський районний суд Харківської області

01.09.2015

637/1341/14-ц

РІШЕННЯ

Іменем України

31 серпня 2015 року селище Шевченкове

Шевченківський районний суд Харківської області у складі:

головуючого судді Стеганцова С.М.,

за участю секретаря Реуцької Н.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в селищі Шевченкове Харківської області цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про відшкодування коштів, -

в с т а н о в и в :

08 грудня 2014 року позивач по справі - ОСОБА_1 звернувся до суду з даним позовом, яким просить суд зобов'язати ОСОБА_2 сплатити йому 50% від суми орендної плати, отриманої нею за використання їх спільного майна в приміщенні в магазину «ІНФОРМАЦІЯ_1», ПАТ КБ «Приват Банк» та ПП ОСОБА_3.

В обґрунтування позовних вимог посилається на те, що з 30 липня 1996 року сторони перебували у зареєстрованому шлюбі, який на підставі рішення Шевченківського районного суду Харківської області було розірвано в 2010 році.

За час перебування у шлюбі сторонами було придбано магазин «ІНФОРМАЦІЯ_2» в селищі Шевченкове Шевченківського району Харківської області, магазин НОМЕР_1 в селищі Шевченкове Шевченківського району Харківської області, автомобіль «Рено Кенгу», автомобіль «Форд Транзит», комерційний центр в селищі Шевченкове Шевченківського району Харківської області, земельну ділянку площею 0,2 га з цільовим призначенням для роздрібної торгівлі та комерційних послуг в селищі Шевченкове Шевченківського району Харківської області, житловий будинок з надвірними будівлями по АДРЕСА_1 Чугуївського району Харківської області та приватизовано земельну ділянку площею 0,1962 га для будівництва та обслуговування зазначеного житлового будинку і господарських будівель.

Відповідно до рішень судової колегії судової палати з цивільних справ апеляційного суду Харківської області від 16.11.2011 року, 19.07.2012 року та від 05.12.2012 року, магазин «ІНФОРМАЦІЯ_2», магазин НОМЕР_1, автомобіль «Рено Кангу», автомобіль «Форд Транзит», комерційний центр, земельна ділянка площею 0,2 га, житловий будинок в селі Калугіно-Башкирівка було розділено порівну між сторонами з визнанням права власності по 1/ 2 частині кожному.

До складу комерційного центру належить магазин «ІНФОРМАЦІЯ_1», магазин ІНФОРМАЦІЯ_3» та приміщення, ще не введені в експлуатацію, так як частки не були виділені в натурі, то все майно вважається сумісною власністю. За час перебування сторін у шлюбі в приміщенні магазину «ІНФОРМАЦІЯ_1» було здано в оренду площу під банкомат та термінал ПАТ КБ «Приват Банк» та ПП ОСОБА_3 Після розірвання шлюбу ніхто договорів оренди не переоформляв. ПАТ КБ «Приват Банк» встановив в магазині «ІНФОРМАЦІЯ_1» свій термінал, не погодивши новий договір з позивачем по справі, як зі співвласником цього приміщення.

З грудня 2013 року ОСОБА_2 самовільно здавала в оренду магазин «ІНФОРМАЦІЯ_3», який теж входить в комерційний центр та є спільною власністю, і весь цей час отримувала кошти від орендарів, проте позивачу, як співвласнику, жодного разу не відшкодувала 50% суми отриманих коштів.

Рішенням Шевченківського районного суду Харківської області від 20 серпня 2014 року, а також Рішенням Харківського апеляційного суду від 18 вересня 2014 року відповідача по справі було зобов'язано сплатити 50% орендної плати за магазин «ІНФОРМАЦІЯ_3» (а.с.24, 25-26).

Враховуючи, що відповідач по справі за період з 01 серпня 2010 року по 01 грудня 2014 року отримувала орендну плату за здану їх спільну територію під банкомат та термінал ПАТ КБ «Приват Банк» та ПП ОСОБА_3 в магазині «ІНФОРМАЦІЯ_1», позивач просить стягнути з неї в даний час 50% отриманих грошових коштів, так як добровільно відповідач відмовляється сплатити кошти.

Відповідачем по справі - ОСОБА_2 було подано до суду заперечення проти позову ОСОБА_1, у якому вона зазначає, що позовні вимоги позивача необґрунтовані та незаконні. Пояснила, що право вимоги відшкодування у позивача, який звернувся до суду у грудні 2014 року, виникає з грудня 2011 року, у зв'язку з чим відповідач наполягає застосувати позовну давність та відмовити у задоволенні вимог стягнення до грудня 2011 року в зв'язку з пропущенням позовної давності без поважних причин. Крім того, зазначає, що у відповідності ст.

334 ЦК України «права на нерухоме майно, які підлягають державній реєстрації, виникають з дня такої реєстрації відповідно до закону». З 1 січня 2013 року набрали чинності нові правила оформлення права власності на об'єкти нерухомого майна, встановлені новою редакцією Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» та постановою Кабінету Міністрів України від 22 червня 2011 р. №703 «Про затвердження Порядку державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень і Порядку надання інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно».

Позивачем було вчинено державну реєстрацію права на нерухоме майно - магазин «ІНФОРМАЦІЯ_1» лише у січні 2014 року, тому право власності на вказаний об'єкт нерухомості ним набуто було лише у січні 2014 року. Так, відповідач стверджує, що право вимагати відшкодування половини орендної плати за договорами з ФОП ОСОБА_3 та ПАТ КБ «Приватбанк» з 01 серпня 2010 року до січня 2014 року позивач не має ніяких правових підстав, оскільки не набув права власності на вказаний об'єкт нерухомості - магазин «ІНФОРМАЦІЯ_1», розташований у АДРЕСА_2 у передбачений законом спосіб (шляхом реєстрації свого права), а зареєстровано це право лише у січні 2014 році. Також у своєму запереченні проти позову відповідач зазначає, що на своїй частині приміщення магазину, ОСОБА_2 замість поставленої вітрини, як підприємець уклала договір оренди з ПАТ КБ «Приватбанк» на встановлення банкомату, площею 2X2 м", що міг зробити і позивач на своїй частині, яку він використовував для торгівлі. Відповідач посилаючись на п. 29 ППВС України № 11 від 21.12.2007 року «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» стверджує, що майно приватного підприємства чи фізичної особи - підприємця не є об'єктом спільної сумісної власності подружжя, тобто, в даному випадку відповідач діяв як Фізична особа підприємець і після розірвання шлюбу між сторонами позивач не має права на одержання половини доходу відповідача, отриманого, як суб'єктом підприємницької діяльності.

У судовому засіданні позивач підтримав позов та наполягав на його задоволенні.

Відповідачка та її представник проти задоволення позовних вимог заперечували в повному обсязі.

Відповідачка в обгрунування своїх заперечень також пояснила суду, що на час виникнення правовідносин позивач не зареєстрував своє право на вказане майно, окрім того договір оренди не містить посилань на те, що ОСОБА_1 хтось зобов'язався сплачувати половину орендної плати, також зазначила, що за договором вона сплачувала комунальні послуги, тому вважає, що вимоги позивача є необґрунтованими, незаконними та такими, що не підлягають задоволенню.

Суд, заслухавши пояснення сторін, представника відповідача, свідків, перевіривши матеріали справи, вважає, що позов підлягає частковому задоволенню з наступних підстав.

Відповідно до ч. 1 ст. 22 ЦК України особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування.

Відповідно до ч.1 ст. 355 Цивільного кодексу України майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно).

В частині 2 зазначеної статті зазначається ,що майно може належати особам на праві спільної часткової або на праві спільної сумісної власності.

Власність двох чи більше осіб за правилами ст. 356 Цивільного кодексу України із визначенням часток кожного з них у праві власності є спільною частковою власністю.

В статті 357 Цивільного кодексу України зазначено, що частки у праві спільної часткової власності вважаються рівними, якщо інше не встановлено за домовленістю співвласників або законом.

Між учасниками права спільної часткової власності існують не тільки правовідносини власності, але й зобов'язальні правовідносини. Відповідно до цих зобов'язальних правовідносин плоди, продукція і доходи від використання майна, що належить особам на праві спільної часткової власності, входять до складу спільного майна і відповідно до положень ст. 359 ЦК розподіляються між співвласниками відповідно до їхніх часток у праві спільної часткової власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

Сторони по справі перебували у зареєстрованому шлюбі , який розірвали 7 липня 2010 року з видачею відділом реєстрації актів цивільного стану Шевченківського РУЮ Харківської області свідоцтва про розірвання шлюбу (а.с.9-10).

Набуте сторонами під час шлюбу у спільну сумісну власність майно поділено у судовому порядку. Рішенням апеляційного суду Харківської області від 16 листопада 2011 року за ОСОБА_2 та ОСОБА_1 в порядку поділу майна подружжя визнано право власності за кожним по 1/ 2 частині на нежитлові будівлі, житловий будинок з надвірними будівлями, в тому числі і на нежитлову будівлю комерційного центру за адресою: АДРЕСА_2 Харківської області. Рішення набрало законної сили.

Як зазначає позивач, з 2010 роки сторони, перебуваючи в шлюбі, здали частину приміщення магазину «ІНФОРМАЦІЯ_1» в оренду під банкомат та термінал ПАТ КБ «Приват Банк» та ПП ОСОБА_3 Після розірвання шлюбу ніхто договорів оренди не переоформляв.

Дані твердження позивача підтверджуються довідкою ПАТ КБ «Приват Банк» від 16.03.2015 року (а.с.69), про те, що в період часу з 01.08.2010 року по 30.11.2014 року за договором оренди із ОСОБА_2 (відповідачем по справі) орендодавцю було сплачено орендну плату на загальну суму 31 345, 99 гривень.

Згідно до ст. 358 ЦК України право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їхньою згодою. Співвласники можуть домовитись про порядок володіння та користування майном, що є їхньою спільною власністю. Кожен із співвласників має право на надання йому у володіння та користування тієї частини спільного майна в натурі, яка відповідає його частці у праві спільної часткової власності. У разі неможливості цього він має право вимагати від інших співвласників, які володіють і користуються спільний майном, відповідної матеріальної компенсації.

Пізніше ПАТ КБ «Приват Банк» на запит суду надав довідку від 11.08.2015 року (а.с.210), про те, що в період часу з 01.12.2011 року по 30.11.2014 рік згідно договору оренди, що діяв між ПАТ КБ «Приват Банк» із ОСОБА_2 (відповідачем по справі) було сплачено орендну плату на загальну суму 27 145, 99 гривень, ця сума містить і витрати на електроенергію.

У вимогах позивача про стягнення з відповідачки 50% отриманих нею коштів від здачі в оренду частини приміщення з 01 серпня 2010 року по 01 грудня 2014 року під термінал ПП ОСОБА_3 в магазині «ІНФОРМАЦІЯ_1», необхідно відмовити з тих підстав, що позивач не надав суду належних та допустимих письмових підтверджень цього.

Свідки ОСОБА_7, ОСОБА_8, викликані на клопотання позивача, які раніше працювали продавцями в магазині «ІНФОРМАЦІЯ_1», щодо отримання коштів від ОСОБА_3, надали в суді нечіткі свідчення, а саме за що отримували кошти, в якій сумі вони не знають, хто уповноважував отримувати чеки і кошти, також пояснити не змогли.

Висновок суду не може грунтуватися тільки на свідченнях свідків без письмових доказів.

Надані позивачем суду акти звірки взаємних розрахунків між відповідачкою по справі і ФЛП ОСОБА_3 (а.с. 76-79) не мають підпису відповідачки.

В суді відповідачка заперечувала, що отримувала і підписувала дані акти про виплату начебто їй ОСОБА_3 19 600 гривень за оренду приміщення під термінал, який належить останньому і надала суду договір оренди між нею і ОСОБА_3 від 01.08.2012 року (а.с.138-140) про надання приміщення ОСОБА_3 на безоплатній основі.

Тому вимоги позивача про стягнення з відповідачки 50% коштів, зазначених в акті звірки взаємних розрахунків, між відповідачкою по справі і ФЛП ОСОБА_3, задоволенню не підлягають.

При цьому суд також частково задовольняє вимоги позивача щодо стягнення з відповідачки коштів згідно договору оренди, що діяв між ПАТ КБ «Приват Банк» і відповідачкою, з врахуванням строків позовної давності і вирахування суми коштів, які були сплачені нею за електроенергію, спожиту банкоматом.

Доводи представника відповідача про застосування до позовних вимог строків позовної давності ґрунтуються на матеріалах справи, так як позивач знав, що кошти за оренду від спільного майна за здану площу під банкомат отримує відповідачка, про що зазначив у позові, де також вказав, що ще перебуваючи у шлюбі вони у 2010 році здали в оренду площу під банкомат.

Позивач звернувся до суду 08.12.2014 року з позовом щодо стягнення з відповідача коштів від здачі в оренду спільного майна банку з 01.08.2010 року по 01.12.2014 року (а.с.3).

Однак, з урахуванням дати пред'явлення позову - 08.12.2014 року, розмір відшкодування коштів відповідно до ст. 257 ЦК слід визначати в межах трирічного строку позовної давності, а саме з 01.12.2011 року по дату отримання документів про виділ часток сторонам в натурі - грудень 2014 року.

При обчисленні розміру коштів, що підлягають стягненню на користь позивача, суд враховує витрати на електроенергію, понесені відповідачем. Згідно довідки банку кількість споживання електроенергії банкоматом в активному і неактивному режимі за добу складає відповідно до характеристик банкомату за місяць 115, 89 квт (а.с. 130-132). З врахуванням розцінок - тарифів для юридичних осіб споживачів за місяць відповідно до довідки Шевченківського районного відділення «Харківенергозбут» від 22.07.2015 року (а.с.135), вартість спожитої електроенергії за спірний період з грудня 2011 року по грудень 2014 року з врахуванням зміни тарифів складає 5 266 гривень.

Сторонами не надано доказів про будь - яку домовленість стосовно отриманих доходів від спільного майна, тому суд вважає, що їх розподіл повинен бути проведений відповідно до часток у спільному майні.

Тому з відповідачки на користь позивача необхідно стягнути 50% відповідної матеріальної компенсації отриманих нею коштів за період часу з 01.12.2011 року по 30.11.2014 року згідно договору оренди, що діяв між ПАТ КБ «Приват Банк» із ОСОБА_2 , за мінусом витрат на електроенергію.

Відповідачці було сплачено банком орендну плату в сумі 27 145, 99 гривень, до якої входять витрати на електроенергію. Оскільки споживання електроенергії банкоматом склало суму 5 266,05 гривень, чистий дохід від оренди складає 21 879 гривень 94 копійок, то 50 % цієї суми буде складати 10 939, 97 гривень, саме цю суму необхідно стягнути з відповідача на користь позивача.

Щодо заперечень відповідача до позовних вимог щодо сплати нею комунальних платежів відповідно до договору оренди, суд дійшов наступного. Дані суми, як витрати відповідачки, не можуть сприйматися до уваги з тих підстав, що відповідачкою було надано копії платіжних доручень про сплату нею витрат на електроенергію в приміщеннях, які вона фактично використовує на суму 55 689.81 гривень, а сума за спожиту електроенергію саме банкоматом складає лише 5 266 гривень.

Заперечення відповідача, що позивачем було вчинено державну реєстрацію права на нерухоме майно - магазин «ІНФОРМАЦІЯ_1» лише у січні 2014 року, тому він не має права на доходи від використання спільного майна, що належить сторонам на праві спільній частковій власності, не ґрунтується на законі і суперечить вимогам ст. 395 ЦК України, щодо доходів від майна, що є у спільній частковій власності. Позивачем було зареєстровано лише право на 1/ 2 частину майна, а не про виділ його в натурі, майно сторони використовували спільно до грудня 2014 року, а в грудні 2014 року, позиач зареєстрував право власності на виділені йому судом приміщення за собою, а до цього часу приміщення не були виділені та використовувалися сторонами спільно.

Доводи відповідачки, що вона на своїй частині приміщення магазину, виділеної, як вона зазначає, умовно, замість поставленої вітрини, як підприємець уклала договір оренди з ПАТ КБ «Приватбанк» на встановлення банкомату, площею 2X2 м", не відповідають матеріалам справи, так як згідно рішення апеляційного суду Харківської області від 16.11.2011 року, майно сторін було розділено порівну між сторонами з визнанням права власності по 1/ 2 частині кожному, без виділу в натурі. Позивач в суді заперечував щодо площі умовного поділу, де знаходився банкомат. Відповідачкою не надано письмових доказів на підтвердження факту домовленості між сторонами про надання приміщення, де був розташований банкомат ПАТ КБ «Приват Банка» у володіння саме відповідачці з правом одержання в особисту власність доходів від його використання.

Твердження відповідача, що майно приватного підприємства чи фізичної особи - підприємця не є об'єктом спільної сумісної власності подружжя, і після розірвання шлюбу між сторонами позивач не має права на одержання половини доходу відповідача, отриманого, як суб'єкт підприємницької діяльності, з посиланням на п. 29 ППВС України № 11 від 21.12.2007 року «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя», не стосується спорів про поділ спільного майна набутого за час шлюбу.

Право спільної сумісної власності подружжя регламентовано ст.63 СК, згідно з якою дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Розпоряджання спільним сумісним майном подружжя може відбутися шляхом його поділу, виділення частки. Поділ майна, що є в спільній сумісній власності подружжя, є підставою набуття особистої власності кожним з подружжя. Право на конкретне майно відповідачка отримала лише після винесення рішення про визнання за нею конкретного майна.

Правовідносини щодо здійснення підприємницької діяльності фізичною особою врегульовані гл.5 ЦК. Майно фізичної особи - підприємця (яке використовується для господарської діяльності фізичною особою - підприємцем) вважається спільним майном подружжя, як і інше майно, набуте в період шлюбу, за умови, що воно придбане за рахунок належних подружжю коштів.

Такої правової позиції дійшов ВС України при винесенні постанови від 11.03.2015 року по справі № 6-21 цс15.

Висновок Верховного Суду України щодо застосування норми права, викладений у його постанові, прийнятій за результатами розгляду справи з підстав, передбачених пунктами 1 і 2 частини першої статті 355 цього Кодексу, є обов'язковим для всіх суб'єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить відповідну норму права.

Висновок щодо застосування норм права, викладений у постанові Верховного Суду України, має враховуватися іншими судами загальної юрисдикції при застосуванні таких норм права.

Клопотання представника відповідача (а.с.185-186, 203-204) про направлення судом заяви до Шевченківського РВ про внесення до ЄРДР повідомлення за фактом підроблення документів, несплати позивачем податку за землю не підлягає задоволенню, так як відповідно до ст.214 КПК України, сторона по справі не позбавлена можливості зробити це самостійно, якщо вбачає в діях осіб склад даного злочину.

Клопотання позивача про забезпечення позову шляхом накладення арешту на майно та банківські рахунки відповідача, надане під час судових дебатів, задоволенню не підлягає, оскільки сума, що стягується на користь позивача є незначною для осіб (сторін по справі), які займаються підприємницькою діяльністю.

На підставі викладеного, керуючись. ст. 10, 11, 60, 79,88, 179, 208, 209, 212 - 215 ЦПК України; ст. ст. 355 - 359 ЦК України, ст.63,71 СК України суд, -

в и р і ш и в :

Позов ОСОБА_1 - задовольнити частково.

Стягнути з ОСОБА_2, на користь ОСОБА_1, грошові кошти у сумі 10 тисяч 939 гривень 97 копійок.

В іншій частині позову відмовити.

Стягнути з ОСОБА_2, на користь ОСОБА_1, судові витрати в розмірі 111 гривень 38 копійок.

Рішення може бути оскаржене до апеляційного суду Харківської області через Шевченківський районний суд Харківської області шляхом подачі апеляційної скарги протягом десяти днів з дня його проголошення, а особами, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні, протягом десяти днів з дня отримання його копії.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку для подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним судом.

Суддя Шевченківського

районного суду С.М. Стеганцов

Харківської області