Рішення № 49339822, 28.08.2015, Господарський суд м. Києва

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

28.08.2015Справа №910/3698/15-г

за позовом: Публічного акціонерного товариства по газопостачанню та газифікації «Рівнегаз», м.Рівне, ЄДРПОУ 03366701

до відповідача: Публічного акціонерного товариства «Національна акціонерна компанія «Нафтогаз України», м.Київ, ЄДРПОУ 20077720

про визнання частково недійсним одностороннього правочину

Суддя Любченко М.О.

Представники сторін:

від позивача: Янкевич Л.Д. - по дов.

від відповідача: Демчук О.В. - по дов.

Згідно з приписами ст.77 Господарського процесуального кодексу України у судових засіданнях 15.07.2015р., 12.08.2015р. та 26.08.2015р. оголошувались переви.

СУТЬ СПРАВИ:

Позивач, Публічне акціонерне товариство по газопостачанню та газифікації «Рівнегаз», м.Рівне звернулось до господарського суду міста Києва із позовом до відповідача, Публічного акціонерного товариства «Національна акціонерна компанія «Нафтогаз України», м.Київ про визнання частково недійсним одностороннього правочину про зарахування зустрічних однорідних вимог на суму 55 342,63 грн. та встановлення, що зарахуванню підлягають однорідні вимоги на суму 357 970,68 грн., а саме дебіторська заборгованість Публічного акціонерного товариства по газопостачанню та газифікації «Рівнегаз» перед Публічним акціонерним товариством «Національна акціонерна компанія «Нафтогаз України» по орендній платі за договором №14/1290/04 від 01.10.2004р. на суму 62 558,55 грн., за договором №14/1291/04 від 01.10.2004р. на суму 227 385,81 грн. та за договором №141 від 24.03.2005р. на суму 68 026,32 грн., а кредиторська заборгованість Публічного акціонерного товариства «Національна акціонерна компанія «Нафтогаз України» перед Публічним акціонерним товариством по газопостачанню та газифікації «Рівнегаз» за договором №14-102-ТН від 30.01.2014р. в сумі 357 970,68 грн.

В обґрунтування своїх вимог позивач посилався на порушення під час укладення спірного правочину приписів чинного законодавства України, зокрема, на думку заявника, на підставі заяви про зарахування зустрічних однорідних вимог Публічного акціонерного товариства по газопостачанню та газифікації «Рівнегаз» станом на 01.12.2014р. може бути зараховано лише заборгованість позивача за договором №14/1290/04 від 01.10.2004р. на суму 62 558,55 грн., за договором №14/1291/04 від 01.10.2004р. на суму 227 385,81 грн. та за договором №141 від 24.03.2005р. на суму 68 026,32 грн. При цьому, позивачем наголошено, що зарахування зустрічних однорідних вимог на більшу суму є необґрунтованим, оскільки фактично на дату проведення зарахування у Публічного акціонерного товариства «Національна акціонерна компанія «Нафтогаз України» було відсутнім право вимагати більшої суми з позивача з огляду на внесення до договорів №14/1290/04 від 01.10.2004р. та №14/1291/04 від 01.10.2004р. змін.

Відповідач у відзиві без номеру та дати, що надійшов до господарського суду міста Києва 16.06.2015р., проти задоволення позовних вимог надав заперечення, посилаючись на те, що зміни до договорів №14/1290/04 від 01.10.2004р. та №14/1291/04 від 01.10.2004р. було внесено на підставі відповідних рішень господарського суду міста Києва, які, на думку відповідача, набули законної сили після їх перегляду в апеляційному порядку, тобто, після направлення позивачу заяви про зарахування зустрічних однорідних вимог.

Враховуючи, що у матеріалах справи достатньо документів, які мають значення для правильного вирішення спору, за висновками суду, справа може бути розглянута по суті за наявними у ній документами відповідно до вимог ст.75 Господарського процесуального кодексу України в судовому засіданні 28.08.2015р.

Розглянувши матеріали справи, заслухавши пояснення представників сторін, дослідивши всі представлені учасниками судового процесу докази, господарський суд встановив:

За змістом ст.509 Цивільного кодексу України, ст.173 Господарського кодексу України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.

Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори). Одностороннім правочином є дія однієї сторони, яка може бути представлена однією або кількома особами. Односторонній правочин може створювати обов'язки лише для особи, яка його вчинила. Односторонній правочин може створювати обов'язки для інших осіб лише у випадках, встановлених законом, або за домовленістю з цими особами. До правовідносин, які виникли з односторонніх правочинів, застосовуються загальні положення про зобов'язання та про договори, якщо це не суперечить актам цивільного законодавства або суті одностороннього правочину (ст202 Цивільного кодексу України).

Статтею 601 Цивільного кодексу України передбачено, що зобов'язання припиняється зарахуванням зустрічних однорідних вимог, строк виконання яких настав, а також вимог, строк виконання яких не встановлений або визначений моментом пред'явлення вимоги.

Як вбачається з матеріалів справи, Публічним акціонерним товариством «Національна акціонерна компанія «Нафтогаз України» було направлено, а Публічним акціонерним товариством по газопостачанню та газифікації «Рівнегаз» 05.01.2015р. отримано заяву про зарахування зустрічних однорідних вимог, відповідно до якої за даними бухгалтерського обліку відповідача рахується заборгованість позивача перед Публічним акціонерним товариством «Національна акціонерна компанія «Нафтогаз України» в сумі 413 313,31 грн., а саме: за договором №14/1290/04 від 01.10.2004р. на суму 80245,23 грн., за договором №14/1291/04 від 01.10.2004р. на суму 265 041,76 грн. та за договором №141 від 24.03.2005р. на суму 68 026,32 грн. В свою чергу, станом на 01.12.2014р. відповідач має кредиторську заборгованість за договором №14-102-ТН від 30.01.2014р. з транспортування природного газу в сумі 4 896 410,67 грн.

У заяві зазначено, що вище вказані зобов'язання в сумі 413 313,31 грн. є зустрічними та однорідними. Строк виконання наведених зобов'язань настав. Зважаючи на викладене, керуючись ст.601 Цивільного кодексу України, Публічним акціонерним товариством «Національна акціонерна компанія «Нафтогаз України» було повідомлено про припинення зобов'язань перед Публічним акціонерним товариством по газопостачанню та газифікації «Рівнегаз» частково в розмірі 413 313,31 грн., яка виникла на підставі договору №14-102-ТН від 30.01.2014р. з транспортування природного газу розподільними трубопроводами, шляхом повного зарахування зустрічних зобов'язань Публічного акціонерного товариства по газопостачанню та газифікації «Рівнегаз» на загальну суму 413 313,31 грн., які виникли на підставі договорів №14/1290/04 від 01.10.2004р. на суму 80245,23 грн., №14/1291/04 від 01.10.2004р. на суму 265 041,76 грн. та №141 від 24.03.2005р. на суму 68 026,32 грн.

Вказану заяву було підписано першим заступником голови правління Публічного акціонерного товариства «Національна акціонерна компанія «Нафтогаз України» С.Перелома та головним бухгалтером Т.Буртан.

Статтею 203 Господарського кодексу України передбачено припинення господарського зобов'язання зарахуванням зустрічної однорідної вимоги, строк якої настав або строк якої не визначений чи визначений моментом витребування, для чого достатньо заяви однієї сторони.

За змістом п.2.6 Постанови №11 від 29.05.2013р. Пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними» не може бути визнаний недійсним правочин, який не вчинено (договір, який не укладено). У зв'язку з наведеним господарським судам необхідно встановлювати, чи є оспорюваний правочин вчиненим та з якого моменту (статті 205 - 210, 640 Цивільного кодексу України, частини друга - п'ята, сьома статті 180 Господарського кодексу України тощо).

Враховуючи, що позивач звернувся до суду з позовом про визнання частково недійсним одностороннього правочину про зарахування зустрічних однорідних вимог, господарським судом було встановлено, що останній було вчинено.

Згідно із ст.1 Господарського процесуального кодексу України підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності, мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів.

Статтею 20 Господарського кодексу України передбачено, що кожний суб'єкт господарювання та споживач має право на захист своїх прав і законних інтересів.

Захист цивільних прав та інтересів судом здійснюється у спосіб встановлений законом або договором.

Перелік основних способів захисту цивільних прав та інтересів визначається ч.2 ст.16 Цивільного кодексу України, до яких, зокрема, відноситься визнання правочину недійсним. Аналогічні положення містить ст.20 Господарського кодексу України.

Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (ст.204 Цивільного кодексу України).

За приписом ст.215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього кодексу, а саме: зміст правочину не може суперечити цьому кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

З урахуванням викладеного, недійсність правочину зумовлюється наявністю дефектів його елементів: дефекти (незаконність) змісту правочину; дефекти (недотримання) форми; дефекти суб'єктного складу; дефекти волі - невідповідність волі та волевиявлення.

Пунктом 2.1. Постанови №11 від 29.05.2013р. Пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними» визначено, що вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків.

Відповідно до статей 215 та 216 Цивільного кодексу України суди розглядають справи за позовами: про визнання оспорюваного правочину недійсним і застосування наслідків його недійсності, про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину.

За приписами ч.1 ст.207 Господарського кодексу України господарське зобов'язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності), може бути на вимогу однієї із сторін, або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині.

За змістом Постанови №9 від 06.11.2009р. Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» відповідність чи невідповідність правочину вимогам законодавства має оцінюватися судом відповідно до законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину.

Згідно із ст.4-3 Господарського процесуального кодексу України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, обґрунтовують свої вимоги і заперечення поданими суду доказами.

Відповідно до ст.33 вказаного Кодексу кожна сторона повинна довести ті обставини справи, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог та заперечень.

За приписами ст.43 Господарського процесуального кодексу України господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом, ніякі докази не мають для господарського суду заздалегідь встановленої сили.

За таких обставин, приймаючи до уваги положення Цивільного кодексу України, Господарського кодексу України та Господарського процесуального кодексу України, позивачем при зверненні до суду з вимогами про визнання договору недійсним повинно бути доведено наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угод недійсними.

Як вказувалось вище, обґрунтовуючи поданий позов, Публічне акціонерне товариство по газопостачанню та газифікації «Рівнегаз» посилалось на те, що на підставі заяви про зарахування зустрічних однорідних вимог Публічного акціонерного товариства по газопостачанню та газифікації «Рівнегаз» станом на 01.12.2014р. може бути зараховано лише заборгованість позивача за договором №14/1290/04 від 01.10.2004р. на суму 62 558,55 грн., за договором №14/1291/04 від 01.10.2004р. на суму 227 385,81 грн. та за договором №141 від 24.03.2005р. на суму 68 026,32 грн. При цьому, позивачем наголошено, що зарахування зустрічних однорідних вимог на більшу суму є необґрунтованим, оскільки фактично на дату проведення зарахування у Публічного акціонерного товариства «Національна акціонерна компанія «Нафтогаз України» було відсутнім право вимагати у позивача більшої суми з огляду на внесення до договорів №14/1290/04 від 01.10.2004р. та №14/1291/04 від 01.10.2004р. змін.

Оцінюючи подані сторонами докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, господарський суд вважає, що позовні вимоги підлягають частковому задоволенню, виходячи з наступних підстав.

Статтею 601 Цивільного кодексу України передбачено, що зобов'язання припиняється зарахуванням зустрічних однорідних вимог, строк виконання яких настав, а також вимог, строк виконання яких не встановлений або визначений моментом пред'явлення вимоги.

Статтею 203 Господарського кодексу України передбачено припинення господарського зобов'язання зарахуванням зустрічної однорідної вимоги, строк якої настав або строк якої не визначений чи визначений моментом витребування, для чого достатньо заяви однієї сторони.

Із аналізу наведених норм вбачається, що зарахування зустрічних однорідних вимог є способом припинення одночасно двох зобов'язань, в одному з яких одна сторона є кредитором, а інша - боржником, а в другому - навпаки (боржник у першому зобов'язанні є кредитором у другому). Аналогічну правову позицію наведено у постанові від 24.06.2015р. Верховного Суду України по справі №3-255гс15.

Як свідчать матеріали справи, 01.10.2004р. між Національною акціонерною компанією «Нафтогаз України» (орендодавець) та Відкритим акціонерним товариством по газопостачанню та газифікації «Рівнегаз» (орендар) було укладено договір №14/1291/04 оренди газопроводів та споруд на них, відповідно до п.1.1 якого орендодавець передає, а орендар приймає в строкове платне користування окреме індивідуально визначене майно, перелік якого наведений у додатку, вартість якого визначена згідно з актом про оцінку вартості основних засобів і становить 3 973 122 грн.

Орендна плата визначається на підстав розрахунку орендної плати та протоколу узгодження орендної плати, які є невід'ємною частиною договору, і становить без податку на додану вартість за перший місяць оренди 6621,87 грн. (п.3.1 договору №14/1291/04 від 01.10.2004р.).

За умовами п.3.3 вказаного правочину орендна плата перераховується на рахунок орендодавця щокварталу не пізніше дванадцятого числа місяця, наступного за звітним кварталом.

Майно було передано орендодавцем та прийнято орендарем, що підтверджується наявним в матеріалах справи актом приймання-передачі.

01.10.2004р. між Національною акціонерною компанією «Нафтогаз України» (орендодавець) та Відкритим акціонерним товариством по газопостачанню та газифікації «Рівнегаз» (орендар) було укладено договір №14/1290/04 оренди газопроводів та споруд на них, відповідно до п.1.1 якого орендодавець передає, а орендар приймає в строкове платне користування окреме індивідуально визначене майно, перелік якого наведений у додатку, вартість якого визначена згідно з актом про оцінку вартості основних засобів і становить 1 202 913 грн.

Пунктом 3.1 договору №14/1290/04 від 01.10.2004р. встановлено, що орендна плата визначається на підставі розрахунку орендної плати та протоколу узгодження орендної плати, які є невід'ємною частиною договору, і становить без податку на додану вартість за перший місяць оренди 2004,86 грн.

У п.3.3 вказаного правочину зазначено, що орендна плата перераховується на рахунок орендодавця щокварталу не пізніше дванадцятого числа місяця, наступного за звітним кварталом.

Майно було передано орендодавцем та прийнято орендарем, що підтверджується наявним в матеріалах справи актом приймання-передачі.

24.03.2005р. між Національною акціонерною компанією «Нафтогаз України» (орендодавець) та Відкритим акціонерним товариством по газопостачанню та газифікації «Рівнегаз» (орендар) було укладено договір №141 оренди газопроводів та споруд на них, відповідно до п.1.1 якого орендодавець передає, а орендар приймає в строкове платне користування окреме індивідуально визначене майно, перелік якого наведений у додатку, вартість якого визначена згідно з актом про оцінку вартості основних засобів і становить 3 150 000 грн.

У 3.1 договору №141 від 24.03.2005р. зазначено, що орендна плата визначається на підставі розрахунку орендної плати та протоколу узгодження орендної плати, які є невід'ємною частиною договору, і становить без податку на додану вартість за перший місяць оренди 5250 грн.

Згідно з п.3 укладеного між сторонами правочину орендна плата перераховується на рахунок орендодавця щокварталу не пізніше дванадцятого числа місяця, наступного за звітним кварталом.

Майно було передано орендодавцем та прийнято орендарем, що підтверджується наявним в матеріалах справи актом приймання-передачі.

30.01.2014р. між Публічним акціонерним товариством «Національна акціонерна компанія «Нафтогаз України» (замовник) та Публічним акціонерним товариством по газопостачанню та газифікації «Рівнегаз» (газорозподільне підприємство) було укладено договір №14-102-ТН на розподіл природного газу, згідно з п.2.1 якого газорозподільне підприємством зобов'язується у лютому 2014р. надати замовнику послугу з транспортування природного газу газорозподільними мережами по межі балансової належності об'єктів замовника або його споживачів відповідно до актів розмежування балансової належності газопроводів та експлуатаційної відповідальності сторін.

Замовник зобов'язується сплатити газорозпорядільному підприємству вартість послуги з транспортування природного газу ГРМ у розмірі, строки та порядку, передбачені умовами договору.

Розрахунок за послуги з транспортування природного газу ГРМ здійснюються за тарифом на транспортування природного газу розподільними трубопроводами за 1000 куб. м, встановленим для газорозпорядільного підприємства Національною комісією, що здійснює державне регулювання у сфері енергетики.

З огляду на встановлений ст.204 Цивільного кодексу України принцип правомірності правочину, суд приймає до уваги договори №14/1290/04 від 01.10.2004р., №14/1291/04 від 01.10.2004р., №141 від 24.03.2005р. та №14-102-ТН від 30.01.2014р. як належні підстави, у розумінні норм ст.11 названого Кодексу України, для виникнення у позивача та відповідача взаємних цивільних прав та обов'язків.

Наразі, за твердженнями позивача, які з боку відповідача підтверджені, заборгованість Публічного акціонерного товариства по газопостачанню та газифікації «Рівнегаз» перед Публічним акціонерним товариством «Національна акціонерна компанія «Нафтогаз України» за договором №141 від 24.03.2005р. станом на 01.12.2014р. становила 68 026,32 грн.

Одночасно, заборгованість Публічного акціонерного товариства «Національна акціонерна компанія «Нафтогаз України перед Публічним акціонерним товариством по газопостачанню та газифікації «Рівнегаз» за договором №14-102-ТН від 30.01.2014р. станом на 01.12.2014р. становила 4 896 410,67 грн.

Суд зауважує, що у відповідності до ч.1 ст.35 Господарського процесуального кодексу України обставини, які визнаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі, можуть не доказуватися перед судом, якщо в суду не виникає сумніву щодо достовірності цих обставин та добровільності їх визнання.

Одночасно, щодо заборгованості, Публічного акціонерного товариства по газопостачанню та газифікації «Рівнегаз» перед Публічним акціонерним товариством «Національна акціонерна компанія «Нафтогаз України», що мала місце станом на 01.12.2014р. за договорами №14/1290/04 від 01.10.2004р., №14/1291/04 від 01.10.2004р. суд зазначає наступне.

Як вбачається з наявних в матеріалах справи документів, господарським судом розглядались справа №910/12807/14 за позовом Публічного акціонерного товариства по газопостачанню та газифікації «Рівнегаз» до Публічного акціонерного товариства «Національна акціонерна компанія «Нафтогаз України» про внесення змін до договору №14/1290/04 від 01.10.2004р. шляхом затвердження додаткової угоди, а також справа №910/15260/14 за позовом Публічного акціонерного товариства по газопостачанню та газифікації «Рівнегаз» до Публічного акціонерного товариства «Національна акціонерна компанія «Нафтогаз України» про внесення змін до договору №14/1291/04 від 01.10.2004р. шляхом затвердження додаткової угоди.

Рішенням від 15.08.2014р. (повний текст рішення складено 01.09.2014р.) по справі №910/12807/14 позовні вимоги Публічного акціонерного товариства по газопостачанню та газифікації «Рівнегаз» задоволено в повному обсязі, внесено зміни до договору №14/1290/04 від 01.10.2004р. шляхом укладання додаткової угоди. Зокрема, викладено п.1.1 договору наступним чином: «Публічне акціонерне товариство «Національна акціонерна компанія «Нафтогаз України» (замовник) передає Публічному акціонерному товариству по газопостачанню та газифікації «Рівнегаз» (виконавець) в експлуатацію складові єдиної газотранспортної системи, які безпосередньо приєднані до газових мереж виконавця, який є газорозподільним підприємством, та використовується для забезпечення розподілу природного газу або призначені для розподілу природного газу від газорозподільних станцій безпосередньо споживачам, або які призначені для транзитного, міждержавного, міжрегіонального транспортування природного газу.» Пункти 2.1, 2.2 договору №14/1290/04 від 01.10.2004р. викладено в наступній редакції: «Вартість послуг (робіт) визначається сторонами відповідно до переліку послуг (робіт) з експлуатації об'єкта газопостачання, що надаються виконавцем замовником, та становить 179406,02 грн., крім того, податок на додану вартість в сумі 35881,20 грн. Замовник сплачує виконавцю вартість послуг (робіт) з експлуатації об'єкта замовника, визначену в п.2.1, на поточний рахунок виконавця з урахуванням податку на додану вартість в такому порядку: плановими платежами із розрахунку 25% вартості наданих послуг (робіт) з урахуванням податку на додану вартість від суми оплати, які проводяться не пізніше двадцять п'ятого числа поточного місяця кварталу.

Рішення від 24.09.2014р. (повний текс рішення складено 29.09.2014р.) господарського суду міста Києва по справі №910/15260/14 позовні вимоги Публічного акціонерного товариства по газопостачанню та газифікації «Рівнегаз» задоволено в повному обсязі, внесено зміни до договору №14/1291/04 від 01.10.2004р. шляхом укладання додаткової угоди. Викладено п.1.1 договору №14/1291/04 від 01.10.2004р. наступним чином: «Публічне акціонерне товариство «Національна акціонерна компанія «Нафтогаз України» (замовник) передає Публічному акціонерному товариству по газопостачанню та газифікації «Рівнегаз» (виконавець) в експлуатацію складові єдиної газотранспортної системи, які безпосередньо приєднані до газових мереж виконавця, який є газорозподільним підприємством, та використовується для забезпечення розподілу природного газу або призначені для розподілу природного газу від газорозподільних станцій безпосередньо споживачам, або які призначені для транзитного, міждержавного, міжрегіонального транспортування природного газу». Пункти 2.1, 2.2 договору №14/1291/04 від 01.10.2004р. викладено в наступній редакції: «Вартість послуг (робіт) визначається сторонами відповідно до переліку послуг (робіт) з експлуатації об'єкта газопостачання, що надаються виконавцем замовником, та становить 170 235,58 грн., крім того, податок на додану вартість в сумі 34047,12 грн. Замовник сплачує виконавцю вартість послуг (робіт) з експлуатації об'єкта замовника, визначену в п.2.1, на поточний рахунок виконавця з урахуванням податку на додану вартість в такому порядку: плановими платежами із розрахунку 25% вартості наданих послуг (робіт) з урахуванням податку на додану вартість від суми оплати, які проводяться не пізніше двадцять п'ятого числа поточного місяця кварталу.

Тобто, з наведеного вбачається, що в результаті внесення наведених вище змін до договорів №14/1290/04 від 01.10.2004р. та №14/1291/04 від 01.10.2004р. надання послуг за вказаними правочинами не породжувало у позивача відповідного грошового зобов'язання.

Отже, з огляду на вище зазначене, суд вказує, що після набуття рішеннями від 15.08.2014р. та від 24.09.2014р. господарського суду міста Києва по справах №910/12807/14 та №910/15260/14 законної сили у відповідача було відсутнє право для нарахування плати за вказаними договорами та включення суми такої плати до оспорюваного одностороннього правочину про зарахування зустрічних однорідних вимог.

Стосовно моменту набуття рішеннями від 15.08.2014р. та від 24.09.2014р. господарського суду міста Києва по справах № 910/12807/14 та №910/15260/14 законної сили суд зазначає наступне.

За приписами ч.5 ст.85 Господарського процесуального кодексу України рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним господарським судом.

Частиною ч.1 ст.93 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що апеляційна скарга подається на рішення місцевого господарського суду протягом десяти днів, а на ухвалу місцевого господарського суду - протягом п'яти днів з дня їх оголошення місцевим господарським судом. У разі якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частину рішення, зазначений строк обчислюється з дня підписання рішення, оформленого відповідно до статті 84 цього Кодексу.

Як вказувалось вище, повний текст рішення від 15.08.2014р. по справі 910/12807/15 було складено 01.09.2014р. Повний текст рішення від 24.09.2014р. по справі №910/15260/14 складено 29.09.2014р. Тобто, останнім строком апеляційного оскарження рішення по справі №910/1280715 було 11.09.2015р., а рішення по справі №910/15260/14 - 09.10.2014р.

Таким чином, приймаючи до уваги приписи чинного господарського процесуального законодавства, суд дійшов висновку, що рішення від 15.08.2014р. по справі 910/12807/15 набуло законної сили 12.09.2015р., а рішення від 24.09.2014р. по справі №910/15260/14 - 10.10.2014р.

Статтею 35 Господарського процесуального кодексу України передбачено підстави звільнення від доказування. Зокрема, господарським процесуальним законодавством визначено, що обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, крім встановлених рішенням третейського суду, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини.

При цьому не має значення, в якому саме процесуальному статусі виступали відповідні особи у таких інших справах - позивачів, відповідачів, третіх осіб тощо. Аналогічну позицію щодо преюдиціальної дії рішень суду наведено у п.2.6 Постанови №18 від 26.12.2011р. Пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції».

Преюдиціальність - це обов'язковість фактів, установлених судовим рішенням, що набуло законної сили, в одній справі для суду при розгляді інших справ. Преюдиціально встановлені факти не підлягають доказуванню, адже їх істину вже встановлено у рішенні чи вироку, і немає необхідності встановлювати їх знову, тобто піддавати сумніву істинність і стабільність судового акта, який вступив в законну силу. Наведеної позиції також дотримується Вищий господарський суд України у постановах від 30.01.2013р. по справі №5020-660/2012 та від 06.03.2014р. по справі №910/11595/13.

Отже, рішення від 15.08.2014р. господарського суду міста Києва по справі 910/12807/15 та 12.09.2015р. та рішення від 24.09.2014р. по справі №910/15260/14 мають преюдиціальне значення, а встановлені ним факти повторного доведення не потребують.

Одночасно, твердження відповідача про те, що наведені вище судові акти набули законної сили після перегляду їх в апеляційному порядку, суд вважає необґрунтованими з огляду на таке.

Відповідно до ст.124 Конституції України судові рішення ухвалюються судами іменем України і є обов'язковими до виконання на всій території України.

Статтею 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» передбачено, що судові рішення, які набрали законної сили, є обов'язковими до виконання усіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими та службовими особами, фізичними і юридичними особами та їх об'єднаннями на всій території України.

За приписом ст.4-5, ст.115 Господарського процесуального кодексу України рішення, ухвали, постанови господарського суду, що набрали законної сили, є обов'язковими на всій території України.

Згідно з мотивувальною частиною рішення Конституційного Суду України №16-рп/2009 від 30.06.2009р., виконання всіма суб'єктами правовідносин приписів, викладених у рішеннях суду, які набрали законної сили, утверджує авторитет держави як правової держави.

Конституційний Суд України неодноразово зазначав, що виконання судового рішення є невід'ємною складовою права кожного на судовий захист і охоплює, зокрема, законодавчо визначений комплекс дій, спрямованих на захист і відновлення порушених прав, свобод, законних інтересів фізичних та юридичних осіб, суспільства, держави (п.2 мотивувальної частини рішення від 13.12.2012р. Конституційного суду України по справі №18-рп/2012); невиконання судового рішення загрожує сутності права на справедливий розгляд судом (п.3 мотивувальної частини рішення від 25.04.2012р. Конституційного суду України по справі №11-рп/2012). Аналогічну позицію наведено в рішенні від 26.06.2013р. Конституційного Суду України по справі № 1 7/2013.

Виходячи з того, що згідно із ст.1 Конституції України Україна є правовою державою, обов'язковість виконання судових рішень є обов'язковою гарантією, дотримання якої є визначальним для утвердження авторитету України.

Відповідно до ст.6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і неупередженим судом. У рішенні Європейського суду з прав людини від 20.07.2004р. по справі «Шмалько проти України» (заява №60750/00) зазначено, що для цілей ст.6 виконання рішення, ухваленого будь-яким судом, має розцінюватися як невід'ємна частина «судового розгляду». У рішенні від 17.05.2005р. по справі «Чіжов проти України» (заява №6962/02) Європейський суд з прав людини зазначив, що позитивним обов'язком держави є організація системи виконання рішень таким чином, щоб переконатися, що неналежне зволікання відсутнє та що система ефективна і законодавчо, і практично, а нездатність державних органів ужити необхідних заходів для виконання рішення позбавляє гарантії, передбаченої параграфом 1 ст.6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод.

Законна сила судового рішення означає набуття ним властивостей акта правосуддя, спрямованого на виконання завдань господарського судочинства: захист прав і охоронюваних законом інтересів суб'єктів господарських правовідносин; зміцнення законності і правопорядку у відповідності до вимог Конституції України, Законів України. Властивість судового рішення, що набрало законної сили, виявляється у правових наслідках, які воно викликає.

Матеріалами справи підтверджується, що ухвалами від 21.01.2015р. та від 12.02.2015р. Київського апеляційного господарського суду по справах №910/12807/14 та №910/15260/14 Публічному акціонерному товариству «Національна акціонерна компанія «Нафтогаз України» було поновлено строк подання апеляційної скарги та прийнято до розгляду скарги відповідача на рішення суду першої інстанції.

Постановами від 17.03.2015р. та від 17.06.2015р. Київського апеляційного господарського суду рішення від 15.08.2014р. та від 24.09.2014р. господарського суду міста Києва по справах №910/12807/14 та №910/15260/14 залишено без змін.

Тобто, судом встановлено, що конституційне право на оскарження судового рішення в апеляційному порядку було реалізовано Публічним акціонерним товариством «Національна акціонерна компанія «Нафтогаз України» після спливу встановленого ст.93 Господарського процесуального кодексу України строку на апеляційне оскарження, а перегляд судових актів в апеляційному порядку почався аж через чотири місяці після оголошення судових актів та після набуття процесуальними документами законної сили.

При цьому, суд зауважує, що інститут набуття судовим рішенням законної сили не передбачає його зворотної дії та не встановлює можливості втрати судовим рішенням законної сили внаслідок його оскарження поза межами встановленого ст.93 Господарського процесуального кодексу України строку на апеляційне оскарження (за умови, що скасування судового акту не відбулось).

Порядок виконання рішень суду врегульовано Законом України «Про виконавче провадження». З аналізу норм наведеного нормативно-правового акту вбачається, що законодавцем не передбачено можливості скасування набуття судовим рішенням законної сили.

За приписами ч.1 ст.116 Господарського процесуального кодексу України виконання рішення господарського суду провадиться на підставі виданого ним наказу, який є виконавчим документом. Після набрання судовим рішенням законної сили наказ видається за заявою стягувачу чи прокурору, який здійснював у цій справі представництво інтересів громадянина або держави в суді, або надсилається стягувачу рекомендованим чи цінним листом.

Як вбачається з матеріалів справи, 12.09.2014р. та 10.10.2014р. на виконання рішень від 15.08.2014р. та від 24.09.2014р. по справах №910/12807/14, №910/15260/14 було видано відповідні накази. У наказ зазначено, що рішення від 15.08.2014р. по справі №910/12807/14 набуло законної сили 12.09.2014р., а рішення від 24.09.2014р. - 10.10.2014р.

Наведені виконавчі документи було видано судом на одинадцятий день після складання повного тексту рішень по справах, що в повному обсязі узгоджується з приписами ст.116 Господарського процесуального кодексу України.

Слід зауважити, що учасникам судового процесу надано право та можливість звертатись до суду з заявами про виправлення описки в наказі. Проте, наразі, докази висловлення ані позивачем, ані відповідачем своїх непогоджень з встановленою в наказах датою набрання рішеннями законної сили та звернення до суду з відповідною заявою в матеріалах справи відсутні.

Одночасно, у даному випадку законодавством передбачено інші наслідки прийняття апеляційним судом апеляційної скарги на рішення, яке набуло законної сили, зокрема п.11 Постанови №9 від 17.10.2012р. Пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання практики виконання рішень, ухвал, постанов господарських судів України» визначено, що якщо на судове рішення суду першої інстанції, яке набрало законної сили і на виконання якого видано наказ (частина третя статті 85 і стаття 116 Господарського процесуального кодексу України), подано апеляційну скаргу після закінчення встановленого частиною першою статті 93 Господарського процесуального кодексу України строку, і суд апеляційної інстанції відновить цей строк та прийме скаргу до провадження, то копія відповідної ухвали повинна бути надіслана органу Державної виконавчої служби, якою зазначений наказ прийнято до виконання. Такий наказ відповідно до статті 48 Закону України «Про виконавче провадження» повертається до суду, який його видав.

У разі коли за результатами апеляційного розгляду оскаржене судове рішення буде залишене без змін, новий наказ на його виконання не видається, а виконується раніше виданий наказ. Якщо на час прийняття судового акта апеляційної інстанції строк для пред'явлення цього наказу до виконання закінчився, зазначений строк підлягає відновленню згідно із статтею 119 Господарського процесуального кодексу України.

Таким чином з наведеного вбачається, що відновлення строку для подання апеляційної скарги не спростовує факту набуття рішенням законної сили, а лише є підставою для повернення наказу, що був виданий судом першої інстанції.

За таких обставин, приймаючи до уваги наведене вище, суд зазначає, що твердження відповідача про те, що рішення від 15.08.2014р. та від 24.09.2014р. господарського суду міста Києва по справах №910/12807/14 та №910/15260/14 набули законної сили після перегляду їх в апеляційному порядку, є необґрунтованими, а наведені судові акти набрали законної сили відповідно 12.09.2014р. та 10.10.2014р.

З огляду на наведене вище, за висновками суду, включення відповідачем до заяви про зарахування зустрічних однорідних вимог кредиторської заборгованості Публічного акціонерного товариства по газопостачанню та газифікації «Рівнегаз», що виникла після внесення змін до договорів №14/1290/04 від 01.10.2004р. та №14/1291/04 від 01.10.2004р., є безпідставним та не відповідає вимогам ст.601 Цивільного кодексу України.

За висновками суду, на підставі заяви Публічного акціонерного товариства «Національна акціонерна компанія «Нафтогаз України» станом на 01.12.2014р. може бути зараховано лише заборгованість позивача за договором №14/1290/04 від 01.10.2004р. на суму 62 558,55 грн., за договором №14/1291/04 від 01.10.2004р. на суму 227 385,81 грн. та за договором №141 від 24.03.2005р. на суму 68 026,32 грн.

Ухвалою від 22.06.2015р. сторін було зобов'язано надати всі документи, що були складені на виконання договорів №14/1291/01 від 01.10.2004р., №14/1290/04 від 01.10.2004р., №141 від 24.03.2005р., а також за договором №14-102-ТН від 30.01.2014р. та банківські виписки з відтиском печатки банку та підписом уповноваженої особи щодо розрахунків між сторонами за вказаними договорами.

Однак, всупереч приписів ст.124 Конституції України, ч.2 ст.13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», ст.ст.4-5, 115 Господарського процесуального кодексу України відповідно до яких судові рішення, що набрали законної сили, є обов'язковими до виконання усіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими та службовими особами, фізичними і юридичними особами та їх об'єднаннями на всій території України, відповідачем вимоги ухвали в повному обсязі виконано не було, витребуваних документів не надано.

Одночасно, у судовому засіданні 26.08.2015р. сторін було зобов'язано надати суду документально підтверджені письмові пояснення щодо розміру заборгованості позивача перед відповідачем за договором №14/1290/04 від 01.04.2004р. станом на 12.09.2014р. та 01.12.2014р., за договором №14/1291/04 від 01.10.2004р. станом на 10.10.2014р. та 01.12.2014р., за договором №141 від 24.03.2005р. станом на 01.12.2014р., а також розміру заборгованості відповідача перед позивачем за договором №14-102-НТ від 30.01.2014р. станом на 01.12.2014р.

Наразі, з наявних в матеріалах пояснень б/н від 26.08.2015р., що підписані повноважними представниками Публічного акціонерного товариства по газопостачанню та газифікації «Рівнегаз» та Публічного акціонерного товариства «Національна акціонерна компанія «Нафтогаз України», вбачається, що між сторонами відсутній спір щодо заборгованості заявника за договором №14/1290/04 від 01.10.2004р. на суму 62558,55 грн., №14/1291/04 від 01.10.2004р. на суму 227385,81 грн. та №141 від 24.03.2005р. на суму 68 026,32 грн. (з урахуванням набрання рішеннями законної сили на одинадцятий після оголошення вступної та резолютивної частини).

При цьому, суд зазначає, що відповідно п.2.3 Постанови №18 від 26.12.2011р. Пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції» якщо стороною (або іншим учасником судового процесу) у вирішенні спору не подано суду в обґрунтування її вимог або заперечень належні і допустимі докази, в тому числі на вимогу суду, або якщо в разі неможливості самостійно надати докази нею не подавалося клопотання про витребування їх судом (ч.1 ст.38 Господарського процесуального кодексу України), то розгляд справи господарським судом може здійснюватися виключно за наявними у справі доказами, і в такому разі у суду вищої інстанції відсутні підстави для скасування судового рішення з мотивів неповного з'ясування місцевим господарським судом обставин справи.

Суд зазначає, що правомірним у даному випадку є зарахування зустрічних зобов'язань Публічного акціонерного товариства по газопостачанню та газифікації «Рівнегаз» на загальну суму 357 970,68 грн., які виникли на підставі договорів №14/1290/04 від 01.10.2004р. на суму 62558,55 грн., №14/1291/04 від 01.10.2004р. на суму 227385,81 грн. та №141 від 24.03.2005р. на суму 68 026,32 грн. та Публічного акціонерного товариства «Національна акціонерна компанія «Нафтогаз України» на суму 357 970,68 грн., що виникло на підставі договору №14-102-ТН від 30.01.2014р.

З огляду на всі фактичні обставини справи, суд дійшов висновку, що односторонній правочин Публічного акціонерного товариства «Національна акціонерна компанія «Нафтогаз України» про зарахування зустрічних однорідних вимог Публічного акціонерного товариства по газопостачанню та газифікації «Рівнегаз» в частині зарахування на суму 55 342,63 грн. суперечить приписам чинного на момент його вчинення законодавства, та підлягає визнанню недійсним в цій частині.

Враховуючи вище наведене, суд дійшов висновку, що позовні вимоги Публічого акціонерного товариства по газопостачанню та газифікації «Рівнегаз» до Публічного акціонерного товариства «Національна акціонерна компанія «Нафтогаз України» про визнання частково недійсним одностороннього правочину про зарахування зустрічних однорідних вимог на суму 55 342,63 грн. є обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню в повному обсязі.

З приводу позовних вимог Публічого акціонерного товариства по газопостачанню та газифікації «Рівнегаз» про встановлення, що зарахуванню підлягають однорідні вимоги на суму 357 970,68 грн., а саме заборгованість Публічного акціонерного товариства по газопостачанню та газифікації «Рівнегаз» перед Публічним акціонерним товариством «Національна акціонерна компанія «Нафтогаз України» по орендній платі за договором №14/1290/04 від 01.10.2004р. на суму 62 558,55 грн., за договором №14/1291/04 від 01.10.2004р. на суму 227 385,81 грн. та за договором №141 від 24.03.2005р. на суму 68 026,32 грн., а кредиторська заборгованість Публічного акціонерного товариства «Національна акціонерна компанія «Нафтогаз України» перед Публічним акціонерним товариством по газопостачанню та газифікації «Рівнегаз» за договором №14-102-ТН від 30.01.2014р. в сумі 357 970,68 грн., суд зазначає наступне.

Відповідно до ст.1 Господарського процесуального кодексу України підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності, мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів.

Відповідно до ст.15 Цивільного кодексу України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Частиною 1 вказаної статті Цивільного кодексу України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

За приписами ч.1 ст.16 Цивільного кодексу України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Перелік основних способів захисту цивільних прав та інтересів визначається ч.2 ст.16 Цивільного кодексу України, до яких, зокрема, відносяться: визнання права; визнання правочину недійсним; припинення дії, яка порушує право; відновлення становища, яке існувало до порушення; примусове виконання обов'язку в натурі; зміна правовідношення; припинення правовідношення; відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; відшкодування моральної (немайнової) шкоди; визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.

Згідно ст.20 Цивільного кодексу України право на захист особа здійснює на свій розсуд.

З огляду на положення зазначеної норми та принцип диспозитивності у господарському судочинстві, позивач має право вільно обирати способи захисту порушеного права чи інтересу.

При цьому, слід наголосити, що способи захисту за своїм призначенням можуть вважатись визначеним законом механізмом матеріально-правових засобів здійснення охорони цивільних прав та інтересів, що приводиться в дію за рішенням суду у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення.

Аналогічні положення містить ст.20 Господарського кодексу України.

Крім того, суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.

Визначений позивачем спосіб захисту порушеного права у вигляді встановлення сум, на які підлягають зарахуванню зустрічні однорідні вимоги сторін зазначеному переліку не відповідає, а за своєю правовою природою є вимогою про встановлення факту.

Одночасно, позивачем не наведено, а судом не встановлено інших положень законодавства, що передбачали б такий спосіб захисту порушеного права, як встановлення певного факту.

Наразі, вказана позовна вимога є встановленням факту, що має юридичне значення, який може встановлюватись господарськими судами лише при існуванні та розгляді між сторонами спору про право цивільне, його встановлення є елементом оцінки фактичних обставин справи та обґрунтованості вимог.

За таких обставин, з огляду на наведене вище, суд дійшов висновку щодо необґрунтованості та відсутності підстав для задоволення позовних вимог Публічого акціонерного товариства по газопостачанню та газифікації «Рівнегаз» у викладеній частині.

Всі інші доводи та міркування учасників судового процесу залишені судом без задоволення та не прийняті до уваги як необґрунтовані та безпідставні.

За приписами ст.84 Господарського процесуального кодексу України в резолютивній частині рішення вказується про розподіл судових витрат між сторонами.

Якщо факт недоплати судового збору з'ясовано господарським судом у процесі розгляду прийнятої заяви (скарги), суд у залежності від конкретних обставин справи може, в тому числі, стягнути належну суму судового збору за результатами вирішення спору з урахуванням приписів частин першої - четвертої статті 49 Господарського процесуального кодексу України або ж залишити позов (заяву, скаргу) без розгляду на підставі пункту 5 частини першої статті 81 названого Кодексу (п.2.23 Постанови №7 від 21.02.2013р. Пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання практики застосування розділу VI Господарського процесуального кодексу України»).

Враховуючи, що при зверненні до суду з розглядуваним позовом заявником було невірно визначено та сплачено суму судового збору, зокрема, не внесено до Державного бюджету України судовий збір за вимогу про встановлення сум, які підлягають зарахуванню, суд зазначає, що судовий збір в сумі 1218 грн. за позовну вимогу про встановлення факту підлягає стягненню з позивача в дохід Державного бюджету України.

Згідно з приписами ст.49 Господарського процесуального кодексу України судовий збір в сумі 1218 грн. за вимогами про визнання правочину недійсним підлягає віднесенню на відповідача.

На підставі викладеного та керуючись ст.ст.22, 43, 49, 75, 82-85 Господарського процесуального кодексу України, суд -

ВИРІШИВ:

Частково задовольнити позовні вимоги Публічого акціонерного товариства по газопостачанню та газифікації «Рівнегаз», м.Рівне до Публічного акціонерного товариства «Національна акціонерна компанія «Нафтогаз України», м.Київ.

Визнати частково недійсним односторонній правочин Публічного акціонерного товариства «Національна акціонерна компанія «Нафтогаз України» про зарахування зустрічних однорідних вимог на суму 55 342,63 грн.

В задоволенні решти позовних вимог відмовити.

Стягнути з Публічного акціонерного товариства «Національна акціонерна компанія «Нафтогаз України» (01001, м.Київ, вул.Богдана Хмельницького, буд.6, ЄДРПОУ 20077720) на користь Публічого акціонерного товариства по газопостачанню та газифікації «Рівнегаз» (33027, Рівненська область, м.Рівне, вул.Білякова, буд.4, ЄДРПОУ 03366701) судовий збір в сумі 1218 грн.

Стягнути з Публічого акціонерного товариства по газопостачанню та газифікації «Рівнегаз» (33027, Рівненська область, м.Рівне, вул.Білякова, буд.4, ЄДРПОУ 03366701) судовий збір в сумі 1218 грн. на користь Державного бюджету України.

Видати накази після набуття рішенням законної сили.

У судовому засіданні 28.08.2015р. оголошено вступну та резолютивну частини рішення.

Повне рішення складено 31.08.2015р.

Суддя М.О. Любченко