Постанова № 49081274, 17.08.2015, Київський окружний адміністративний суд

КИЇВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

17 серпня 2015 року 810/2403/15

Київський окружний адміністративний суд у складі головуючого - судді Панченко Н.Д., розглянувши у порядку письмового провадження у м. Києві адміністративну справу за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Кей-Колект» до Відділу державної виконавчої служби Києво-Святошинського районного управління юстиції у Київській області, третя особа - ОСОБА_1, про скасування постанови та зобовязання вчинити дії

ВСТАНОВИВ:

Товариство з обмеженою відповідальністю «Кей-Колект» (далі ТОВ «Кей-Колект» або позивач) звернулось до Київського окружного адміністративного суду з позовом до Відділу державної виконавчої служби Києво-Святошинського районного управління юстиції у Київській області (далі ВДВС Києво-Святошинського РУЮ або відповідач), третя особа - ОСОБА_1 (далі ОСОБА_1С.), про скасування постанови від 10.09.2013 ВП №38801026 в частині накладення арешту на житловий будинок та земельну ділянку, що знаходяться за адресою: Київська область, Києво-Святошинський район, с. Крюківщина, вул. І.Франка, 39 А та зобовязання винести постанову про зняття арешту з вказаного нерухомого майна.

Зі змісту позовної заяви вбачається, що позивач, у розумінні положень Закону України «Про виконавче провадження», не є ні учасником виконавчого провадження, у ході якого відповідачем накладено арешт та оголошено заборону на відчуження майна третьої особи, ні особою, яка залучена до проведення виконавчих дій.

Беручи до уваги зазначене та ту обставину, що визначальною умовою застосування положень статті 181 Кодексу адміністративного судочинства України є те, що позивач, у даному випадку, має бути учасником виконавчого провадження чи особою, яка залучається до проведення виконавчих дій, суд дійшов висновку про відсутність законодавчо визначених підстав для застосування до спірних правовідносин положень вказаної статті.

Дана правова позиція підтверджується розясненням, яке наведено у пункті 10 Постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України від 13.12.2010 № 3 «Про практику застосування адміністративними судами законодавства у справах із приводу оскарження рішень, дій чи бездіяльності державної виконавчої служби», за яким судам необхідно мати на увазі, що всі адміністративні справи з приводу оскарження рішень, дій чи бездіяльності органів державної виконавчої служби, вчинених під час проведення виконавчих дій, розглядаються з особливостями, установленими статтею 181 КАС України. Щодо справ про оскарження інших рішень, дій чи бездіяльності цих органів, то такі справи розглядаються за загальними правилами КАС України.

Відтак, суд дійшов висновку, що дана справа має розглядатися за загальними правилами Кодексу адміністративного судочинства України.

В обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що відповідачем протиправно накладено арешт на нерухоме майно, яке належить ОСОБА_1, оскільки ТОВ «Кей-Коллект» є іпотекодержателем цього майна. Зважаючи на черговість реєстрації обтяжень, позивач, як обтяжувач з вищим пріоритетом, встановленим Законом України «Про іпотеку», володіє переважним та першочерговим правом перед іншими кредиторами ОСОБА_1 на отримання задоволення своїх вимог за рахунок іпотечного майна.

Оскільки, наявність арешту, накладеного на вказане майно, перешкоджає позивачеві задовольнити свої вимоги за рахунок предмета іпотеки, в тому числі, в позасудовому, узгодженому із іпотекодавцем порядку, позивач стверджує, що у відповідача були відсутні правові підстави для накладення арешту на предмет іпотеки для задоволення вимог кредиторів, що не є заставодержателями.

Тому, на думку позивача, оскаржувана постанова є незаконною та такою, що підлягає скасуванню в частинні накладення арешту на майно, яке знаходиться в іпотеці у ТОВ «Кей-Коллект».

Відповідач позов не визнав, заперечення надав суду у письмовій формі та просив суд у задоволенні позову відмовити. В обґрунтування заперечень вказав, що оскаржуване рішення прийняте з урахуванням вимог чинного законодавства, оскільки відповідач діяв в межах повноважень, наданих йому законами України та підзаконними нормативно-правовими актами.

Представник позивача у судове засідання, призначене на 17.08.2015, не зявився.

Разом з цим, позовна заява містить клопотання позивача про розгляд справи за відсутності його представника.

Представник відповідача, який повідомлений своєчасно та належним чином про дату, час та місце розгляду справи, у судове засідання, призначене на 17.08.2015, не зявився. Жодних заяв про відкладення розгляду справи чи про розгляд справи за його відсутності суду не надав.

Представник третьої особи, належним чином повідомлений про дату, місце та час судового розгляду до суду не прибув.

Дослідивши наявні матеріали справи у їх сукупності та враховуючи, що про дату, час та місце розгляду справи сторони були повідомлені своєчасно та належним чином, зважаючи на відсутність підстав для відкладення судового розгляду, передбачених статтею 128 Кодексу адміністративного судочинства України, беручи до уваги положення частин четвертої та шостої статті 128 Кодексу адміністративного судочинства України, судом прийнято рішення про розгляд справи у порядку письмового провадження за наявними у ній матеріалами та доказами.

Розглянувши подані документи і матеріали, з'ясувавши фактичні обставини на яких ґрунтується позов, оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, судом встановлено наступне.

Як вбачається із матеріалів справи, 27.12.2007 між Акціонерним комерційним інноваційним банком «УкрСиббанк» (Банк) та ОСОБА_1 (Позичальник) укладено договір про надання споживчого кредиту №112795050000 за умовами якого Банк зобовязується надати Позичальнику кредит (грошові кошти) в іноземній валюті в сумі 262430,00 дол. США, а Позичальник зобовязується належним чином використовувати та повернути Банку кредит, а також сплатити проценти за користування кредитом, комісію та інші передбачені платежі в сумі, строки та на умовах, визначених кредитним договором (а.с. 11-27).

В забезпечення належного виконання зобовязання за кредитним договором від 27.12.2007 №112795050000, між АКІБ «УкрСиббанк» (Іпотекодержатель) та

ОСОБА_1 (іпотекодавець) укладено та нотаріально посвідчено договір іпотеки від 27.12.2007 №74560/5602, відповідно до якого Іпотекодавець передає в іпотеку Іпотекодержателю належне йому на праві власності нерухоме майно, а саме, житловий будинок, що знаходиться за адресою: Київська область, Києво-Святошинський район, с. Крюківщина, вул. Івана Франка, буд. 39-А та земельну ділянку площею 0,0800 га, що знаходяться за адресою: Київська область, Києво-Святошинський район, с. Крюківщина, вул. І.Франка, 39 А, кадастровий номер 3222484001:01:001:0040 (а.с. 28-31). Заборона на відчуження цього нерухомого майна, зареєстровано в реєстрі за №6953.

У подальшому, Публічне акціонерне товариство «УкрСиббанк», яке є правонаступником АКІБ «УкрСиббанк», на підставі договору факторингу від 12.12.2011 №1 відступило ТОВ «Кей-Колект» право вимоги до ОСОБА_1 заборгованості за кредитним договором від 27.12.2007 №112795050000 (а.с. 32-37).

Одночасно з договором факторингу між ПАТ «УкрСиббанк» та ТОВ «Кей-Колект» укладено та нотаріально посвідчено договір від 12.12.2011 про відступлення прав за іпотечним договором, відповідно до умов якого сторони домовились, що разом з відступленням прав вимоги заборгованості по кредитному договору, відступаються права вимоги за іпотечним договором від 27.12.2007 №74560/5602 (а.с. 38-41).

Таким чином, судом встановлено, що нерухоме майно ОСОБА_1, а саме, житловий будинок, що знаходиться за адресою: Київська область, Києво-Святошинський район, с. Крюківщина, вул. Івана Франка, буд. 39-А та земельна ділянка площею 0,0800 га, що знаходяться за адресою: Київська область, Києво-Святошинський район, с. Крюківщина, вул. І.Франка, 39 А, кадастровий номер 3222484001:01:001:0040, обтяжене іпотекою з 27.12.2007 на користь ПАТ «УкрСиббанк» та у подальшому з 12.12.2011 на користь ТОВ «Кей-Колект».

Як вбачається з матеріалів справи, 21.02.2011 набрало законної сили рішення Шевченківського районного суду м. Києва у справі №2-13082/10 про стягнення із ОСОБА_1 на користь ПАТ КБ «Надра» суми боргу у розмірі 1824905,15 грн.

27 грудня 2013 року постановою державного виконавця ВДВС Києво-Святошинського РУЮ відкрито виконавче провадження ВП№38801026 про стягнення з ОСОБА_1 на користь ПАТ КБ «Надра» боргу у розмірі 1824905,15 грн. (а.с.99).

Постановою державного виконавця ВДВС Києво-Святошинського РУЮ від 10.09.2013 в рамках виконавчого провадження ВП№38801026 накладено арешт на майно, що належить ОСОБА_1, а саме, земельну ділянку площею 0,0800 га, кадастровий номер 3222484001:01:001:0040, що знаходяться за адресою: Київська область,

Києво-Святошинський район, с. Крюківщина, вул. І.Франка, 39-А.

Рішенням державного реєстратора Реєстраційної служби Києво-Святошинського районного управління юстиції Київської області від 23.09.2013 №6140011 проведено державну реєстрацію обтяження у вигляді арешту земельної ділянки площею 0,0800 га, кадастровий номер 3222484001:01:001:0040 та внесено до Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна відповідний запис за №2606959.

Вважаючи, що накладення арешту на обтяжене іпотекою майно до прийняття судового рішення на користь інших кредиторів, перешкоджає позивачеві у першочерговому порядку задовольнити свої вимоги за рахунок предмета іпотеки, ТОВ «Кей-Колект» звернулось з даним позовом до суду.

Надаючи юридичну оцінку правовідносинам, що виникли між сторонами, суд зазначає наступне.

Щодо позовних вимог про скасування постанови від 10.09.2013 ВП №38801026 в частині накладення арешту на житловий будинок та земельну ділянку, що знаходяться за адресою: Київська область, Києво-Святошинський район, с. Крюківщина, вул. І.Франка, 39 А.

Умови і порядок виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), що відповідно до закону підлягають примусовому виконанню у разі невиконання їх у добровільному порядку визначаються Законом України «Про виконавче провадження» від 21.04.1999 №606-XIV.

Примусове звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється державним виконавцем з урахуванням положень Закону України «Про іпотеку» (частина 8 статті 54 Закону України «Про виконавче провадження»).

За визначенням, наведеним у статті 1 Закону України «Про виконавче провадження» виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження та примусове виконання рішень інших органів (посадових осіб) - це сукупність дій органів і посадових осіб, визначених у цьому Законі, що спрямовані на примусове виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), які провадяться на підставах, в межах повноважень та у спосіб, визначених цим Законом, іншими нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону та інших законів, а також рішеннями, що відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.

В силу положень пункту 1 частини 1 статті 32 Закону України «Про виконавче провадження» заходом примусового виконання судових рішень є звернення стягнення на кошти та інше майно (майнові права) боржника, у тому числі якщо вони перебувають у інших осіб або належать боржникові від інших осіб.

Згідно з частиною першою статті 52 Закону України «Про виконавче провадження» звернення стягнення на майно боржника полягає в його арешті, вилученні та примусовій реалізації.

При цьому, не допускається звернення стягнення на майно, зазначене в переліку видів майна громадян, на яке не може бути звернуто стягнення за виконавчими документами, згідно з додатком до цього Закону (частина перша стаття 56 Закону України «Про виконавче провадження»).

Статтею 57 Закону України «Про виконавче провадження» встановлено, що арешт майна боржника застосовується для забезпечення реального виконання рішення. Арешт на майно боржника може накладатись державним виконавцем шляхом винесення постанови про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження.

Порядок звернення стягнення на заставлене майно визначається статтею 54 Закону України «Про виконавче провадження», відповідно до якої звернення стягнення на заставлене майно в порядку примусового виконання допускається за виконавчими документами для задоволення вимог стягувача - заставодержателя.

Про звернення стягнення на заставлене майно для задоволення вимог стягувачів, які не є заставодержателями, державний виконавець повідомляє заставодержателю не пізніше наступного дня після накладення арешту на майно або якщо йому стало відомо, що арештоване майно боржника перебуває в заставі, та роз'яснює заставодержателю право на звернення до суду з позовом про зняття арешту із заставленого майна (частина четверта статті 54 Закону України «Про виконавче провадження»).

Слід зазначити, що законодавством України не передбачено під час здійснення виконавчих дій заборони накладення арешту на майно, що є предметом іпотеки.

Аналогічна правова позиція міститься у Листі Верховного суду України від 01.02.2015 «Аналіз судової практики застосування судами законодавства, яке регулює іпотеку як заставу нерухомого майна».

Крім того, частина четверта статті 54 Закону України «Про виконавче провадження» безальтернативно зобовязує державного виконавця після накладення арешту на заставлене майно для задоволення вимог стягувачів, які не є заставодержателями, повідомити заставодержателю та розяснити йому право на звернення до суду з позовом про зняття арешту із заставленого майна.

Проте, за переконанням суду, не повідомлення державним виконавцем заставодержателя про накладення арешту на заставлене майно,у строки, визначені Законом України «Про виконавче провадження» не може слугувати самостійною підставою для скасування постанови.

Водночас, позивачем не надано суду належних доказів щодо обізнаності державного виконавця про накладення арешту на заставлене майно.

Слід зазначити, що іпотека - вид забезпечення виконання зобов'язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника (стаття 1 Закону України «Про іпотеку»).

Відповідно до частини першої статті 33 Закону України «Про іпотеку», у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки.

Таким чином, іпотека як правовий інститут виконує забезпечувальну функцію виконання боржником основного зобов'язання, тобто спрямований на те, щоб гарантувати кредитору-іпотекодержателю право на задоволення його вимог за рахунок певного, заздалегідь визначеного сторонами майна за наявності в боржника заборгованості перед кредитором.

Разом із тим, статтею 60 Закону України «Про виконавче провадження» обумовлено випадки, підстави й порядок зняття арешту з майна. Так, відповідно до частини пятої цієї норми у всіх інших випадках незавершеного виконавчого провадження (конкретні випадки визначені в частинах 1 - 4 указаної статті) арешт із майна чи коштів може бути знятий за рішенням суду.

Аналіз зазначених правових норм дає підстави для висновку про те, що накладення державним виконавцем арешту на предмет іпотеки для забезпечення вимог особи, яка не є заставодержателем, здійснено в межах повноважень, у порядку та спосіб, передбачений Законом України «Про виконавче провадження».

Водночас, положення вказаного закону встановлюють особливий порядок здійснення захисту прав іпотекодержателя на переважне задоволення своїх вимог за рахунок предмету іпотеки шляхом звернення до суду з позовом про зняття арешту із заставленого майна.

За наведених обставин, суд дійшов висновку, що права позивача, як іпотекодержателя, внаслідок накладення державним виконавцем арешту на предмет іпотеки для забезпечення вимог особи, яка не є заставодержателем, у даному випадку, не порушені.

Крім цього, суд звертає увагу сторін на ту обставину, що позивачем не надано доказів про накладання відповідачем арешту на житловий будинок, що знаходиться за адресою: Київська область, Києво-Святошинський район, с. Крюківщина, вул. Івана Франка, буд. 39-А.

Оскільки інших підстав для скасування постанови від 10.09.2013 ВП №38801026 в частині накладення арешту на житловий будинок та земельну ділянку, що знаходяться за адресою: Київська область, Києво-Святошинський район, с. Крюківщина, вул. І.Франка, 39 А, позивачем не наведено, суд дійшов висновку, що позовні вимоги у цій частині не підлягають задоволенню.

Щодо позовних вимог про зобовязання винести постанову про зняття арешту з житлового будинку та земельної ділянки, що знаходяться за адресою: Київська область, Києво-Святошинський район, с. Крюківщина, вул. І.Франка, 39 А, суд зазначає наступне.

Згідно зі статтею 55 Конституції України кожному гарантується право на оскарження у суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб.

У статті 124 Конституції України проголошено, що юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі.

Однак, це не означає, що законодавство України дозволяє звертатися з будь-якими позовними вимогами до будь-якого суду.

Як вже зазначалось судом, відповідно до положень Закону України «Про виконавче провадження» державний виконавець повідомляє заставодержателя, що арештоване майно боржника перебуває в заставі, та роз'яснює йому право на звернення до суду з позовом про зняття арешту із заставленого майна.

Таким чином, не являючись учасником виконавчого провадження ВП №38801026, звертаючись до суду із позовними вимогами про зобовязання державного виконавця винести постанову про зняття арешту з майна, що знаходиться у нього в іпотеці, позивач, всупереч вимогам статей 54, 60 Закону України «Про виконавче провадження», обрав неналежний спосіб захисту свого порушеного права.

Відповідно до частини другої статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України, до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження.

Відповідно до роз`яснення, викладеного у пункті 16 постанови Пленуму Верховного Суду України від 26.12.2003 № 14 «Про практику розгляду судами скарг на рішення, дії або бездіяльність органів і посадових осіб державної виконавчої служби та звернень учасників виконавчого провадження», вимоги осіб щодо належності їм, а не боржнику майна, на яке накладено арешт, вирішуються шляхом пред'явлення ними відповідно до правил підвідомчості позову до боржника та особи, в інтересах якої накладено арешт, про визнання права власності на майно і звільнення його з-під арешту. В такому ж порядку розглядаються вимоги осіб, які не є власниками майна, але володіють ним на законних підставах.

Слід зазначити, що право застави рухомого майна та нерухомого майна (іпотеки) є похідним від права власності і належить до речових прав щодо володіння, користування та розпорядження майном з певними обмеженнями, визначеними відповідними актами цивільного законодавства, у тому числі Цивільним кодексом України, законами України «Про заставу» від 02.10.1992 № 2654-XII, «Про іпотеку» від 05.06.2003 № 898-IV, «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» від 18.11.2003 № 1255-IV та «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» від 01.07.2004 № 1952-IV.

Статтею 15 Цивільного процесуального кодексу України встановлено, що справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, розглядаються судами в порядку цивільного судочинства.

Позови про зняття арешту з майна пред'являються за місцезнаходженням цього майна або основної його частини (частина друга статті 114 Цивільного процесуального кодексу України).

Таким чином, вимоги іпотекодержателя, направлені на звільнення з-під арешту обтяженого іпотекою майна, мають цивільно правову природу та підлягають захисту у спосіб, визначений Цивільним кодексом України для захисту майнових прав.

За наведених обставин, вимога про звільнення з-під арешту обтяженого іпотекою майна не підлягає розгляду в порядку, передбаченому Кодексом адміністративного судочинства України.

Оскільки суд, у даному випадку, позбавлений можливості вийти за межі позовних вимог та розглянути питання про звільнення з-під арешту обтяженого іпотекою майна, а позивачем обрано неналежний спосіб захисту своїх порушених прав, суд дійшов висновку про відмову у задоволенні позову у частині зобовязання державного виконавця прийняти постанову про зняття арешту з майна, яке перебуває в іпотеці.

Крім цього, як встановлено судом, позивач не звертався до державного виконавця з вимогою про зняття арешту з предмета іпотеки, а відтак, відсутня протиправна бездіяльність з боку відповідача, наслідком якої є вимога про зобовязання вчинити певні дії.

Водночас, згідно інформації, що міститься у листі Верховного суду України від 01.02.2015 «Аналіз судової практики застосування судами законодавства, яке регулює іпотеку як заставу нерухомого майна» заставодержатель має право на звернення до суду з позовом про зняття арешту із заставленого майна у разі звернення стягнення на це майно для задоволення вимог стягувачів, які не є заставодержателями. При цьому встановлено, що для задоволення вимог стягувачів, які не є заставодержателями, стягнення на заставлене майно боржника може бути звернуто у разі: 1) виникнення права застави після винесення судом рішення про стягнення з боржника коштів; 2) якщо вартість предмета застави перевищує розмір заборгованості боржника заставодержателю (частина третя статті 54 цього самого Закону). Указані норми безпосередньо стосуються арешту як складової виконання рішення суду про задоволення вимог стягувачів, які не є іпотекодержателями. Ураховуючи наведене вище, а також виходячи із суті іпотеки, визначення якої міститься в Законі N 898-IV (стаття 1), відповідно до якого іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника в порядку, установленому цим Законом, позов про зняття арешту, накладеного державним виконавцем, підлягає задоволенню, крім випадків, визначених частиною третьою статті 54 Закону N 606-XIV.

За загальним правилом, що випливає з принципу змагальності, кожна сторона повинна подати докази на підтвердження обставин, на які вона посилається, або на спростування обставин, про які стверджує інша сторона.

Відповідно до частини другої статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності субєкта владних повноважень обовязок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

На виконання цих вимог, відповідач, як суб'єкт владних повноважень, довів належними та допустимими доказами правомірність прийнятого рішення, що підлягає оскарженню саме у межах даного провадження.

Водночас, докази подані позивачем, не підтверджують обставини, на які він посилається в обґрунтування позовних вимог та були спростовані доводами відповідача.

З огляду на зазначене та беручи до уваги достатній і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності, суд дійшов висновку, що викладені у позовній заяві доводи позивача є не обґрунтованими, а його вимоги такими, що не підлягають задоволенню.

Відповідно до частини другої статті 94 Кодексу адміністративного судочинства України, якщо судове рішення ухвалене на користь сторони - суб'єкта владних повноважень, суд присуджує з іншої сторони всі здійснені нею документально підтверджені судові витрати, пов'язані із залученням свідків та проведенням судових експертиз. Оскільки спір вирішено на користь субєкта владних повноважень, а доказів понесення ним інших витрат, повязаних з розглядом справи суду не надано, судові витрати стягненню з позивача не підлягають.

Керуючись статтями 11, 14, 70, 71, 86, 94, 122, 159-163, 167, 254 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

ПОСТАНОВИВ:

У задоволенні адміністративного позову відмовити.

Постанова набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо скаргу не було подано в установлені строки. У разі подання апеляційної скарги постанова, якщо її не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження або набрання законної сили рішенням за наслідками апеляційного провадження.

Апеляційна скарга на постанову суду подається до Київського апеляційного адміністративного суду через Київський окружний адміністративний суд протягом десяти днів з дня отримання копії постанови.

Суддя Панченко Н.Д.

Дата виготовлення і підписання повного тексту постанови 17.08.2015.