Ухвала суду № 48953511, 13.02.2015, Волинський окружний адміністративний суд

УХВАЛА

про звернення до Верховного Суду України для вирішення питання

стосовно внесення до Конституційного Суду України

подання щодо конституційності закону

13 лютого 2015 року Справа № 803/2366/14

Волинський окружний адміністративний суд у складі колегії суддів:

головуючого - судді Андрусенко О. О.,

суддів Валюха В. М., Смокович В. І.,

при секретарі судового засідання Брудовській Н. В.,

за участю представника позивача ОСОБА_1,

представника відповідача і третьої особи Вознюка В. М.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Луцьку клопотання представника позивача про звернення до Верховного Суду України в адміністративній справі за позовом ОСОБА_3 до Служби безпеки України, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача Управління Служби безпеки України у Волинській області про скасування наказу та поновлення на посаді,

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_3 звернувся в суд з адміністративним позовом до Служби безпеки України, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача Управління Служби безпеки України у Волинській області про скасування наказу Служби безпеки України «По особовому складу» від 23.10.2014 року № 10/12-ос про звільнення полковника ОСОБА_3 з посади заступника начальника Управління Служби безпеки України у Волинській області та поновлення його на даній посаді.

Під час розгляду справи представник позивача звернувся із клопотанням про звернення суду до Верховного Суду України для вирішення питання про внесення до Конституційного Суду України подання щодо конституційності окремих положень Закону України «Про очищення влади», а саме щодо відповідності пункту 8 частини першої статті 3, частини третьої статті 1, пункту 2 розділу «Прикінцеві та перехідні положення» вищевказаного Закону положенням статті 8, частини другої статті 19, статті 21, частин другої та третьої статті 22, частин другої та третьої статті 24, частини першої статті 38, частини першої статті 43, статті 58, частини другої статті 61, статті 62, частини першої статті 64 Конституції України в їх системному взаємозв'язку.

Представник позивача в судовому засіданні подане клопотання підтримує, просить його задоволити.

В судовому засіданні представник відповідача та третьої особи при вирішенні клопотання покладається на думку суду.

Заслухавши пояснення представників сторін, проаналізувавши матеріали справи, суд приходить до висновку про підставність клопотання щодо звернення до Верховного Суду України для вирішення питання про внесення до Конституційного Суду України подання щодо конституційності вищезгаданих окремих положень Закону України «Про очищення влади» виходячи з наступного.

Судом встановлено, що позивач з 12.06.2009 року проходив військову службу в Управлінні Служби безпеки України у Волинській області на посаді заступника начальника Управління Служби безпеки України у Волинській області.

16.10.2014 року набув чинності Закон України «Про очищення влади».

Наказом Служби безпеки України по особовому складу від 23.10.2014 року № 10/12-ос позивача було звільнено із займаної посади заступника начальника Управління Служби безпеки України у Волинській області відповідно до пункту 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про очищення влади» та Положення про проходження військової служби військо службовцями Служби безпеки України.

Згідно з наказом рішення про застосування щодо позивача заборони, передбаченої частиною третьою статті 1 Закону України «Про очищення влади», прийнято у зв'язку із обійманням ОСОБА_3 з 25.02.2010 року по 22.02.2014 року посади заступника начальника Управління Служби безпеки України у Волинській області, що відповідає критеріям, визначеним пунктом 8 частини першої статті 3 Закону України «Про очищення влади».

Відповідно до частини третьої статті 1 Закону України «Про очищення влади» протягом десяти років з дня набрання чинності цим Законом посади, щодо яких здійснюється очищення влади (люстрація), не можуть обіймати особи, зазначені у частинах першій, другій, четвертій та восьмій статті 3 цього Закону, а також особи, які не подали у строк, визначений цим Законом, заяви, передбачені частиною першою статті 4 цього Закону.

Згідно з пункту 8 частини першої статті 3 Закону України «Про очищення влади» заборона, передбачена частиною третьою статті 1 цього Закону, застосовується до осіб, які обіймали сукупно не менше одного року посаду (посади) у період з 25 лютого 2010 року по 22 лютого 2014 року керівника, заступника керівника територіального (регіонального) органу прокуратури України, Служби безпеки України, Міністерства внутрішніх справ України, центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову та/або митну політику, податкової міліції в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі.

Пунктом 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про очищення влади» встановлено, що впродовж десяти днів з дня набрання чинності цим Законом керівник органу (орган), до повноважень якого належить звільнення та/або ініціювання звільнення з посади осіб, до яких застосовується заборона, зазначена в частині третій статті 1 цього Закону, на основі критеріїв, визначених частиною першою статті 3 цього Закону, на підставі відомостей, наявних в особових справах цих осіб: звільняє цих осіб з посад або надсилає керівнику органу (органу), до повноважень якого належить звільнення з посади таких осіб, відповідні документи для їх звільнення не пізніше ніж на 10 робочий день з дня отримання таких документів; інформує Міністерство юстиції України про їх звільнення з посад та надає відповідні відомості про застосування до таких осіб заборони, передбаченої частиною третьою статті 1 цього Закону, для їх оприлюднення на офіційному веб-сайті Міністерства юстиції України та внесення до Єдиного державного реєстру осіб, щодо яких застосовано положення Закону України «Про очищення влади», у порядку та строки, визначені цим Законом.

В Єдиний державний реєстр осіб, щодо яких застосовано положення Закону України «Про очищення влади», внесені відомості про позивача, як особу щодо якої застосовано заборону, передбачену частиною третьою статті 1 Закону України «Про очищення влади».

Позивач зазначає про порушення його конституційних прав і свобод у зв'язку з прийняттям оскаржуваного наказу.

Відповідно до статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права.

Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй.

Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.

Статтею 64 Конституції України визначено, що конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України.

В умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження прав і свобод із зазначенням строку дії цих обмежень. Не можуть бути обмежені права і свободи, передбачені статтями 24, 25, 27, 28, 29, 40, 47, 51, 52, 55, 56, 57, 58, 59, 60, 61, 62, 63 цієї Конституції.

Водночас, відповідно до статті 22 Конституції України права і свободи людини і громадянина, закріплені цією Конституцією, не є вичерпними.

Конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані.

При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.

Посилаючись на наведені положення Конституції України, рішення Конституційного Суду України № 5-рп/2002 від 20.03.2002 року, № 19-рп/2010 від 09.09.2010 року, № 20-рп/2004 від 01.12.2004 року, № 4-рп/2007 від 18.06.2007 року та № 20-рп/2004 від 01.12.2004 р. та № 4-рп/2007 від 18.06.2007 року позивач наголошує на тому, що не допускається звуження чи обмеження прав і свобод, інакше ніж у випадках, прямо передбачених Основним Законом України.

Згідно частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

У зв'язку із вищезазначеним, позивач вважає, що наказ голови Служби безпеки України є протиправним, оскільки в порушення статті 19 Конституції України винесено у спосіб, який не передбачено в Основному Законі України шляхом обмеження численних прав позивача, а також суперечить певним свободам позивача, закріпленим в Конституції України.

Відповідно до частини другої статті 38 Конституції України громадяни користуються рівним правом доступу до державної служби, а також до служби в органах місцевого самоврядування.

Статтею 43 Конституції України передбачено, що кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується.

Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізовує програми професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб.

Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.

Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.

Позивач вважає, що його звільнення із займаної посади на підставі рішення відповідача, яке обґрунтоване застосуванням частини третьої статті 1 та пункту 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про очищення влади», порушує вищезазначені права на працю та доступу до державної служби, оскільки його не лише позбавлено роботи на певній посаді, а також щодо нього діє заборона обіймати протягом 10 років посади, щодо яких здійснюється очищення влади, а це, фактично, свідчить про те, що він не зможе працювати посадовою та службовою особою будь-якого органу державної влади та місцевого самоврядування.

У зв'язку з цим позивач звертає увагу на те, що Конституцією України одним із фундаментальних принципів дії правової системи в Україні визначено принцип верховенства права, а також встановлено, що права та свободи можуть бути обмежені виключно у випадках, передбачених Конституцією України, а саме у разі введення воєнного або надзвичайного стану.

Враховуючи те, що оскаржуване рішення відповідача прийнято не в умовах воєнного чи надзвичайного стану, у зв'язку з його прийняттям було допущено обмеження права позивача на працю та доступу до державної служби, а також позивач зазначає, що оскаржуване рішення прийнято у спосіб, що не передбачений Конституцією України, а саме шляхом обмеження прав позивача, тому рішення про звільнення позивача є таким, що суперечить положенням Основного Закону України, тобто прийнято відповідачем із порушенням статті 19 Конституції України.

Також, позивач звертає увагу на те, що відповідно до теорії Конституційного права України свободами визнається фактична та юридична можливість людини чинити діяння (дію або бездіяльність), робити те і так, що і як особа бажає та вважає за необхідне, безперечно за умови, що при цьому безпідставно і протиправно не обмежуються права інших людей та не заподіюється невиправдана шкода іншим людям чи суспільству взагалі.

Іншими словами науковці відзначають, що свободи людини, визначені в Конституції України, передбачають невтручання держави у їхнє здійснення.

Однак, як зазначається у позові, рішенням відповідача було допущено порушення цілого ряду визначених Конституцією України свобод позивача, що є не припустимим з огляду на положення статей 8,19, 22, 64 Конституції України.

Так, згідно статі 58 Конституції Україні закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи.

Ніхто не може відповідати за діяння, які на час їх вчинення не визнавалися законом як правопорушення.

У зв'язку з наведеним, позивач зазначає, що оскільки норми частини третьої статті 1 та пункту 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про очищення влади» не пом'якшують або скасовують відповідальність особи, а навпаки, запроваджують її, їх застосування до позивача, виходячи з наведених приписів Конституції України, є протиправним.

Також, як зазначає позивач, коли він обіймав посаду заступника начальника Управління Служби безпеки України у Волинській області Закон України «Про очищення влади» не діяв, тому встановлені ним заборони не можуть бути розповсюджені на факти, що мали місце у минулому.

Таким чином, позивач вважає, що не може нести відповідальність у вигляді заборони, встановленої у частини третій статті 1 Закону України «Про очищення влади», лише на підставі самого факту зайняття ним у минулому посади заступника начальника Управління Служби безпеки України у Волинській області, що саме по собі не містить (і не може містити) складу жодного правопорушення.

Крім того, позивач наголошує, що відповідно до частини другої статті 61 Конституції України юридична відповідальність особи має індивідуальний характер.

Однак, звільнивши позивача із займаної посади, відповідач, таким чином, всупереч вказаному припису Конституції України, застосував до нього міру колективної відповідальності, яка покладена в основу Закону України «Про очищення влади».

Виходячи із системного тлумачення норм Закону України «Про очищення влади», усі особи, які займали посади, визначені у частинах першій та другій статті 3 Закону України «Про очищення влади», автоматично визнаються винними у сприянні узурпації влади Президентом України ОСОБА_6, та підлягають обмеженням, що передбачені Законом України «Про очищення влади».

Таким чином, на думку позивача, зазначене суперечить вимогам Конституції України щодо індивідуальної відповідальності особи.

За таких обставин, зазначає позивач, його звільнено з посади лише за формальними ознаками, в силу зайняття ним посади у певний період часу. Його вина у сприянні узурпації влади не встановлена, а отже і застосування індивідуальної відповідальності до нього неможливе.

Згідно статті 62 Конституції України особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду.

Ніхто не зобов'язаний доводити свою невинуватість у вчиненні злочину.

Обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, а також на припущеннях. Усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь.

У разі скасування вироку суду як неправосудного держава відшкодовує матеріальну і моральну шкоду, завдану безпідставним засудженням.

Позивач зазначає, що конституційний принцип презумпції невинуватості підлягає застосуванню також і при здійсненні очищення влади (люстрації). Тобто, у даному випадку цей кримінально-правовий принцип тлумачиться ширше і розповсюджується не лише на осіб, які обвинувачуються чи підозрюються у вчиненні злочину, а також і на тих осіб, які формально підпадають під дію заборон, встановлених Законом.

У зв'язку з цим, на думку позивача, перш ніж застосовувати до нього заходи відповідальності, передбачені Законом України «Про очищення влади» (звільнення, заборона обіймати посади), відповідач зобов'язаний був довести його вину у вчиненні правопорушень, що сприяли узурпації влади ОСОБА_6, підриву основ національної безпеки і оборони, протиправному порушенню прав і свобод людини.

Причому, вина позивача повинна бути доведена виключно у встановленому законом порядку та ґрунтуватися на належних і допустимих доказах, здобутих законним шляхом, а не на припущеннях.

Однак, приписи Закону України «Про очищення влади» щодо критеріїв віднесення державних службовців до категорії осіб, на яких розповсюджується люстрація, де-факто виходять з презумпції їх вини, що є неприпустимим з огляду на положення статті 62 Конституції України.

Тому, позивач вважає, що відповідач, звільняючи його з посади заступника начальника Управління Служби безпеки України у Волинській області, не дотримався будь-якого порядку доведення його винуватості, чим безперечно порушив приписи статті 62 Конституції України.

Таким чином, як зазначається у позові, порушуючи приписи статті 19 Конституції України, яка регламентує, що посадові особи органів державної влади зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією України, яка має найвищу юридичну силу, відповідачем було прийнято рішення про звільнення позивача з займаної посади, яким у спосіб, не передбачений Конституцією України, обмежено свободи позивача, визначені в статтях 58, 61, 62 Основного Закону України, що свідчить про його протиправність та незаконність.

Також, на думку позивача, відповідач приймаючи наказ від 23.10.2014 року № 10/12-ос порушив норми міжнародного права, закріплені в Загальній декларації прав людини від 10.12.1948 року, в Міжнародному пакті про економічні, соціальні і культурні права від 16.12.1966 року, в Парламентській Асамблеї Ради Європи № 1096 (1996).

В обґрунтування своєї позиції, позивач також посилається на положення ст.ст. 11, 12, 21, 23 та 30 Загальної декларації прав людини, ст. 6 Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права, положення ст. 6, 8, 14 Європейської конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, ст. 1 Протоколу № 12 від 04.11.2000 року до цієї Конвенції, які, на думку позивача, були порушені у зв'язку з прийняттям оскаржуваного рішення.

Позивач також звертає увагу на положення пункту 12 резолюції Парламентської Асамблеї ради Європи № 1096 (1996), відповідно до яких люстрація або інші адміністративні заходи, які запроваджує держава, будуть сумісними з принципами демократичної та правової держави лише якщо дотримано критеріїв стосовного того, щоб принцип вини був індивідуальним, а не колективним, і мав бути встановлений у кожному конкретному випадку. Вказується, що повинні гарантуватися право на захист, презумпція невинуватості.

Однак, як вважає позивач, жодних положень про конкретний механізм гарантування права на захист та презумпцію невинуватості Закон не містить.

У пункті 13 цієї ж резолюції, рекомендовано проводити такі заходи відповідно до Керівних принципів щодо забезпечення дотримання люстраційними законами та подібними адміністративними заходами вимог правової держави.

Зокрема, як звертає увагу позивач, згідно з принципом 1 проведення люстрації має здійснюватися спеціально утвореною комісією у складі шанованих суспільством осіб, які пропонуються Главою держави та затверджуються Парламентом.

Разом з цим, як зазначає позивач, Закон не передбачає єдиний орган, відповідальний за процес люстрації, а сама перевірка проводиться багатьма органами влади.

Надалі позивачем також звернуто увагу на положення пункту 7 вищезгаданих принципів (щодо строків дискваліфікації не більше 5 років), пункту 8 (щодо дискваліфікації лише тих осіб, які наказували вчиняти, або вчиняли серйозні порушення прав людини, або серйозно допомагали в їх вчиненні).

Позивачем також звертається увага на те, що аналогічні стандарти люстраційних заходів напрацьовані і Європейською комісією «За демократію через право» («Венеціанська комісія»), зокрема, що містяться у висновку CDL-AD (2012) 028 на запит Конституційного суду Македонії та в яких зазначено, що вина повинна бути доведена в кожному конкретному випадку, та акцентовано увагу на обов'язковості гарантування права на захист та презумпції невинуватості. У Висновках вказується також на те, що найменування особи повинне публікуватися тільки після остаточного рішення з метою недопущення негативних наслідків публікації для репутації особи.

Крім іншого, в обґрунтування позову позивач посилається на практику Європейського суду з прав людини.

У взаємозв'язку з наведеним, суд зазначає, що відповідно до частини п'ятої статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України у разі виникнення в суду сумніву під час розгляду справи щодо відповідності закону чи іншого правового акта Конституції України, вирішення питання про конституційність якого належить до юрисдикції Конституційного Суду України, суд звертається до Верховного Суду України для вирішення питання стосовно внесення до Конституційного Суду України подання щодо конституційності закону чи іншого правового акта.

Відповідно до роз'яснень Пленуму Верховного Суду України, наданих у пункті 2 постанови від 01.11.1996 року № 9 «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя», у разі невизначеності в питанні про те, чи відповідає Конституції України застосований закон або закон, який підлягає застосуванню в конкретній справі, суд за клопотанням учасників процесу або за власною ініціативою зупиняє розгляд справи і звертається з мотивованою ухвалою (постановою) до Верховного Суду України, який відповідно до статті 150 Конституції може порушувати перед Конституційним Судом України питання про відповідність Конституції законів та інших нормативно-правових актів. Таке рішення може прийняти суд першої, касаційної чи наглядової інстанції в будь-якій стадії розгляду справи.

Таким чином, під час розгляду справи у суду виникли сумніви щодо відповідності окремих положень Закону України «Про очищення влади» Конституції України, тому виникає потреба у зверненні суду до Верховного Суду України для вирішення питання конституційності окремих положень вищевказаного Закону.

Враховуючи вищевикладене, з метою досягнення однозначної визначеності у питанні про те, чи відповідають в контексті доводів позивача окремі положення Закону України «Про очищення влади» наведеним вище положенням Конституції України та, відповідно, з метою з'ясування питання щодо їх конституційності, забезпечення застосування при вирішенні спору норм Закону на відповідність Конституції України, а також з метою забезпечення дотримання конституційних прав і свобод позивача, суд вважає за необхідне звернутися до Верховного Суду України для вирішення питання про внесення до Конституційного Суду України подання щодо конституційності вищевказаних окремих положень Закону України «Про очищення влади».

Керуючись частиною п'ятою статті 9, частиною третьою статті 160, статтею 165 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

УХВАЛИВ:

Клопотання представника позивача щодо звернення до Верховного Суду України задовольнити.

Звернутися до Верховного Суду України для вирішення питання про внесення до Конституційного Суду України подання щодо конституційності окремих положень Закону України «Про очищення влади», а саме:

- щодо відповідності пункту 8 частини першої статті 3, частини третьої статті 1, пункту 2 розділу «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про очищення влади» положенням статті 8, частини другої статті 19, статті 21, частин другої та третьої статті 22, частин другої та третьої статті 24, частини першої статті 38, частини першої статті 43, статті 58, частини другої статті 61, статті 62, частини першої статті 64 Конституції України в їх системному взаємозв'язку.

Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення і не може бути оскаржена.

Повний текст ухвали складено 18 лютого 2015 року.

Головуючий-суддя О. О. Андрусенко

Судді В. М. Валюх

В. І. Смокович