Постанова № 48882453, 30.06.2015, Миколаївський окружний адміністративний суд

МИКОЛАЇВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

30.06.2015 р. № 814/1545/15

Миколаївський окружний адміністративний суд колегією у складі трьох судді:

головуючого судді Лебедєвої Г.В.

судді - Желєзного І.В.,

судді - Марича І.В.

при секретарі Дворник Г.Г.

за участю: позивача ОСОБА_1 ОСОБА_2 Моджахет (за паспортом),

представника відповідача - ОСОБА_3 (за довіреністю),

розглянувши у відкритому судовому в м. Миколаєві справу за адміністративним позовом ОСОБА_1 ОСОБА_2 Моджахет до Державної міграційної служби України про визнання неправомірним та скасування рішення Державної міграційної служби України від 31.01.2015 року №18-15, яким ОСОБА_1 ОСОБА_2 Моджахет було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, зобов'язання Державну міграційну службу України прийняти рішення про визнання ОСОБА_1 ОСОБА_2 Моджахет біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, -

ВСТАНОВИВ:

До Миколаївського окружного адміністративного суду надійшов адміністративний позов ОСОБА_1 ОСОБА_2 Моджахет до Державної міграційної служби України про визнання неправомірним та скасування рішення Державної міграційної служби України від 31.01.2015 року №18-15, яким ОСОБА_1 ОСОБА_2 Моджахет було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, зобов'язання Державну міграційну службу України прийняти рішення про визнання ОСОБА_1 ОСОБА_2 Моджахет біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.В обґрунтування адміністративного позову зазначено, що позивач є громадянином ОСОБА_4 Арабської Республіки, мешканцем м. Хомс, але не може та не бажає користуватися захистом своєї країни. Позивач зазначає, що не може повернутися до країни своєї громадянської належності з причин ситуації загальнопоширеного насильства та через побоювання бути насильно мобілізованим до лав армії чи озброєних угрупувань. У 2014 році позивач звернувся до Головного Управління Державної міграційної служби України в Харківській області із заявою про надання захисту в України, рішенням якої від 31.01.2015 року №18-15 позивачу було відмовлено у визнанні його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. 02.03.2015 року позивач від Головного Управління Державної міграційної служби України в Харківській області отримав повідомлення №9від 12.02.2015 року про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Позивач вважає рішення Державної міграційної служби України неправомірним та таким що підлягає скасуванню,на підставі чого звернувся до суду із позовом.Від представника відповідача 22.06.2015 року надійшли до канцелярії суду заперечення до адміністративного позову, в яких зазначено, що співробітниками міграційної служби було проведено аналіз відповідності заяви вимогам п.1 ч.1 статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" та встановлено, що не має підстав вважати, що позивач має обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань. Також, підтверджено відсутність умов передбачених п.13 ч. 1 статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", які можуть бути розглянуті в контексті надання позивачу додаткового захисту через недоведеність фактів побоювання застосування до нього смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання. В судовому засіданні позивач підтримав адміністративний позов, просив суд задовольнити його в повному обсязі з підстав, викладених у адміністративному позові.

В судовому засіданні представник відповідача заперечував проти задоволення адміністративного позову з підстав, викладених в запереченнях до адміністративного позову. Суд, заслухавши пояснення позивача, представника відповідача, дослідивши докази, наявні в матеріалах справи, встановив наступне. Судом встановлено, що позивач ОСОБА_1 ОСОБА_2 Моххамад Моджахет, ІНФОРМАЦІЯ_1, громадянин ОСОБА_4 Арабської Республіки, за етичним походженням араб, за релігійними переконаннями мусульманин - суніт, у 2014 році здобув повну вищу освіту за спеціальністю «лікувальна справа» у Харківському національному медичному університеті. 29.08.2010 року ОСОБА_1 ОСОБА_2 Моххамад Моджахет прибув в Україну з аеропорту м. Дамаск (ОСОБА_5) в аеропорт «Бориспіль» (Україна) з метою навчання. 19.06.2014 року ОСОБА_1 ОСОБА_2 Моххамад Моджахет звернувся до Головного Управління Державної міграційної служби України в Харківській області із заявою про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, обґрунтовуючи її тим, що на момент подання заяви існувала загроза його життю в країні його походження ОСОБА_5 через війну, та те, що його можуть заарештувати або вбити чи поранити, крім того, у в цілій країні та в його місті нестача продовольства, люди голодують, відсутня вода, електроенергія, ліки та перша медична допомога, в результаті чого іде розповсюдження епідемій та інфекційних хвороб. Також позивач зазначив, що його місто Хомс повністю зруйновано. Крім того, позивачем було зазначено, що він є військовозобовязанним, але не бажає приймати участь у бойових діях. Також він повідомив, що коли навчався в Харківському національному медичному університеті, у нього не було можливості відправити батькам довідку з міста навчання, а тому, на думку позивача, він знаходиться у розшуку як людина, яка ухиляється від військової служби.Відповідно до анкети позивача, як особи, яка звернулась з заявою про надання статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту та протоколу співбесіди з позивачем ОСОБА_1 ОСОБА_2 Моххамад Моджахет: народився 18.03.1988 року, є громадянином ОСОБА_5, національність - Сирієць, віросповідання - мусульманин-сунит, адреса останнього постійного місця проживання: м.Хомс, ОСОБА_5, не одружений. На момент подання заяви до ГУ ДМС України в Харківській області заявник на території України перебував нелегально.

До своєї заяви надав два національні паспорти (№ 008934755, виданий Департаментом імміграції 08.02.2014 року, терміном дії 07.02.2016 року) та №002880325 (закінчено термін дії).

12.11.2014 року за результатами розгляду особової справи громадянина ОСОБА_4 арабської Республіки ОСОБА_1 ОСОБА_2 Моххамад Моджахет № НОМЕР_1 0023 Управління дійшло до висновку про доцільність відмовити останньому у визнанні його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, через відсутність умов передбачених п. п. 1,13 ч.1 ст.1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", ст..1 Женевської конвенції про статус біженця 1951 року та протоколу 1967 року. Так, зокрема, аналізом особової справи, разом із наявною інформацією по країні громадянського походження, співробітник Головного управління державної міграційної служби в Харківській області дійшла висновку про можливість підтвердження відсутності умов, які можуть бути розглянуті в контексті надання заявникові додаткового захисту в Україні через відсутність доведених фактів серйозної і не вибіркової загрози життю, фізичній цілісності чи свободі в країні громадянського походження. Також не встановлено жодних фактів щодо можливості застосування до заявника нелюдського поводження або катування у разі повернення на батьківщину. Рішенням Державної міграційної служби України від 31.01.2015 року № 18-15 з посиланням на ст. 10 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" висновок Головного управління державної міграційної служби в Харківській області області підтримано, відмовлено позивачу у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. 02.03.2015 року позивач отримав повідомлення Головного управління державної міграційної служби в Харківській області про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, від 12.02.2015 року № 9.На думку суду, така відмова є обґрунтованою та ґрунтується на законі з огляду наступного.Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні визначає Закон України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" (далі - Закон).Виходячи із змісту частини п'ятої статті 10 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Згідно з п.1 ч.1 ст.1 Закону біженець це особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Відповідно до п. 4 ч.1 ст. 1 Закону додатковий захист це форма захисту, що надається в Україні на індивідуальній основі іноземцям та особам без громадянства, які прибули в Україну або перебувають в Україні і не можуть або не бажають повернутися в країну громадянської належності або країну попереднього постійного проживання внаслідок обставин, які загрожують їх життю, безпеці чи свободі.

Пунктом 13 статті 1 вищезгаданого Закону встановлено, що особа, яка потребує додаткового захисту, - це особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання.

Особа, котра звертається із клопотанням про надання статусу біженця в Україні, має обґрунтовано довести, що саме вона є жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань.Згідно Конвенції про статус біженців 1951 року та статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", поняття "біженець" включає чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути наданий статус біженця, це: знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства - за межами країни свого колишнього місця проживання; неможливість або побоювання користуватись захистом країни походження; наявність цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; побоювання стати жертвою переслідувань повинно бути пов'язано з причинами, які вказані в Конвенції про статус біженців 1951 року, а саме расова належність, релігія, національність (громадянство), належність до певної соціальної групи, політичні погляди. Законом України від 21.10.1999 року ратифіковано Угоду між Урядом України та Управлінням Верховного Комісара ООН у справах біженців та Протокол про доповнення пункту 2 статті 4 Угоди між Урядом України та Управлінням Верховного Комісара ООН у справах біженців. Управлінням Верховного комісара ООН у справах біженців ухвалено Керівництво щодо процедур та критеріїв встановлення статусу біженців, відповідно до Конвенції 1951 року та Протоколу 1967 року (Женева, 1992 рік). Зазначене Керівництва встановлює критерії оцінки при здійсненні процедур розгляду заяви особи щодо надання їй статусу біженця. Згідно абз.5 ст. 6 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту особа, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні.Згідно з ч.7 ст.7 Закону до заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, додаються документи, що посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. У разі якщо у заявника відсутні документи, що посвідчують його особу, або такі документи є фальшивими, він повинен повідомити про цю обставину в заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також викласти причини виникнення зазначених обставин. Згідно з п.195 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців (згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року та Протоколом щодо статусу біженців 1967 року), у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця (перевіряючий), повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.

Як вбачається з матеріалів справи, позивач звернувся до органів міграційної служби, мотивуючи свою заяву неможливістю виїзду на батьківщину через громадянську війну та можливістю бути призваним до збройних сил.

Практичні рекомендації "Судовий захист біженців і осіб, що прибули в Україну в пошуках притулку", видані 2000 року за допомогою Представництва УВКБ ООН по справа біженців в Україні і Центра досліджень проблем міграції, доповідають: при зверненні до органу міграційної служби за наданням статусу біженця в Україні, як доказ необхідно пред'явити документи або їх копії, що підтверджують обґрунтованість побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань. Підтвердженням фактів стати жертвою переслідувань можуть бути документи офіційних органів влади, суду, прокуратури, державної безпеки про залучення до відповідальності в країні цивільної належності або держави постійного місця проживання.При цьому, позивачем до заяви про надання статусу біженця не надано жодних документів або матеріалів, що могли б бути належним доказом наявності умов для набуття статусу біженця, ніяких переконливих доказів про факти погроз, переслідування на батьківщині, які б слугували неможливістю повернутися до країни своєї громадянської належності, позивач не надав, та послідовних тверджень при анкетуванні не навів.

Суд вважає необхідним зазначити, що "побоювання стати жертвою переслідувань" складається із суб'єктивної та об'єктивної сторін. Суб'єктивна сторона полягає у наявності в особи "побоювання". "Побоювання" є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалась навколо неї. Саме під впливом цієї суб'єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем.

Об'єктивна сторона пов'язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними. Факти обґрунтованості побоювань переслідування (загальну інформацію в країні походження біженця) можуть отримуватись від біженця, та незалежно від нього - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, з публікацій у засобах масової інформації, з повідомлень національних чи міжнародних неурядових правозахисних організацій, із звітів Міністерства закордонних справ тощо.

Таким чином, особа, яка шукає статусу біженця має довести, що його подальше перебування у країні походження або повернення до неї реально загрожує його життю та свободі і така ситуація склалася внаслідок його переслідування за ознакою раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань.

Крім того, ОСОБА_6 Європейського Союзу "Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту" від 27.04.2004 року № 8043/04 містить наступні фактори, які повинні досліджуватися з наведеного вище питання: реальна спроба обґрунтувати заяву; надання усіх важливих фактів, що були в розпорядженні заявника та обґрунтування неможливості надання інших доказів; зрозумілість, правдоподібність та несуперечливість тверджень заявника; заявник подав свою заяву про міжнародний захист якомога раніше; встановлено, що заявник заслуговує на довіру. Дослідивши особову справу позивача разом з інформацією, наданою під час анкетування та проведенні опитування, можна дійти висновку, що твердження позивача про наявність підстав для надання йому статусу біженця є необґрунтованими.

Так, дійсно, в Рекомендаціях УВКБ ООН за питанням міжнародного захисту відносно осіб, які залишають ОСОБА_4 Арабську Республіку (Редакція II) від 22.10.2013 року зазначено, що після випуску УВКБ ООН в грудні 2012 року документу «Аспекти захисту» військовий конфлікт в ОСОБА_5 продовжував загострюватися в результаті чого розпочалася масштабна гуманітарна криза, яка визвала проблеми в плані захисту. Зріст гуманітарних потреб населення особливо замітний в провінціях Алеппо, ОСОБА_7, Идлиб, Дейр-эз-Зор, Хама, Деръа, Ракка, Латакия и Дамаск. С січня 2013 р. гуманітарні потреби в Алеппо стали втричі більше, а в провінціях ОСОБА_7 и Дейр-эз-Зор стали вдвічі більш.

Однак, з матеріалів справи не вбачається, що позивач має обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань. Крім того, матеріали справи не свідчать про наявність загрози його життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо нього смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання.

Матеріали справи свідчать про відсутність будь-якої дискримінації стосовно заявника. Заявник мусульманин, до жодної, громадської, військової чи релігійної організації не належав, жодної дискримінації, погроз та переслідувань ніколи не мав, визнав себе людиною аполітичною. До інцидентів із застосуванням фізичного насильства, які були повязані з расовою, національною, релігійною належністю, політичними поглядами, причетним ніколи не був. Тобто немає підстав вважати, що заявник має обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань.

ОСОБА_1 ОСОБА_2 Моджахед є військовозобовязаним, строкову службу в армії не відслужив, так як мав відстрочку від призову у звязку з навчанням.

Аналіз матеріалів особової справи заявника показує, що територію ОСОБА_5 залишив добровільно, маючи дозвіл влади країни на виїзд, та свідомо обирав країну вибуття, тобто доказів на підтвердження ухилення від військового обовязку позивачем доведено не було.

Заявник на батьківщині до адміністративної або кримінальної відповідальності не притягався, з цих приводів державними органами не переслідувався. Отже, загроза життю, безпеці чи свободі заявнику в країні походження через побоювання застосування щодо нього смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання, з цих приводів відсутня.

Також судом не встановлено жодних підстав та доказів, які б свідчили, що при поверненні до країни громадської належності позивач може стати жертвою переслідувань, а побоювання бути призваним у Збройні сили не свідчить про можливість стати жертвою переслідувань та відповідно давати підстави для визнання позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

У дійсності, реальними обставинами виїзду з ОСОБА_5 було не побоювання за своє життя та отримання міжнародного захисту, а навчання. А до органу міграційної служби звернувся виключно з метою легалізації, оскільки на території України заявник перебував нелегально (протокол співбесіди від 27.06.2014, стор. 4).

Отже, як вбачається з матеріалів справи, заявник є мігрантом, а не біженцем. Згідно з п. 62 Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженців мігрант - це особа, яка добровільно залишає свою країну, щоб оселитися в іншому місці. Він може бути рухомий бажанням змін чи пригод, сімейними чи іншими причинами особистого характеру.

Також, доказом того, що заявник користується захистом країни своєї громадянської належності свідчить факт отримання нового національного паспорту ОСОБА_4 Арабської Республіки 08 лютого 2014 року, у звязку із закінченням терміну дії паспорту через Департамент імміграції. У співбесіді заявник зазначив, що паспорт він отримав без перешкод в Посольстві в м. Київ (протокол співбесіди від 27.06.2014, стор. 4), що свідчить про відсутність проблем з державними органами ОСОБА_5, в т.ч. з можливим невиконання громадських обовязків іноземця (аспект призову на службу).

Згідно з п.п. 99-100 глави 2 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця УВКБ ООН, під відмовою в захисті країни громадянської належності необхідно розуміти, що особі відмовлено в послугах (тобто відмова видати національний паспорт, або продовжити термін дії, або відмова в дозволі повернутися на свою територію. Вказані факти можуть розглядатися як відмова в захисті країни громадянської належності. Термін «не бажає» відноситься до тих біженців, які відмовляються прийняти захист уряду країни своєї громадянської належності. Його значення розкривається фразою «внаслідок таких побоювань». Коли особа бажає скористатись захистом своєї країни, таке бажання, як правило, несумісне з твердженням, що вона перебуває за межами своєї країни «в силу цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань»).

Викладене є підтвердженням тому, що держава, громадянином якої є позивач, забезпечує його права, як громадянина, а заявник користується захистом органів офіційної влади країни, громадянином якої він є, тобто добровільно прийняв захист від країни своєї громадянської належності, а значить він не потребує міжнародного захисту та не є біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Зважаючи на значну нестабільність ситуації в ОСОБА_5, внутрішній військовий конфлікт та намагання усунення уряду країни, необхідно зазначити, що згідно з п.164, А, гл. V Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженців особи, змушені покинути країну походження, або не можуть повернутись в результаті внутрішніх та міжнародних озброєних конфліктів, звичайно не розглядаються як біженці за визначенням Конвенції 1951 року та Протоколу 1967 року про статус біженців. Конвенція не застосовується до конфліктів між групами, що змагаються, чи за відсутності ефективного уряду, що відповідає за здійснення міжнародних зобовязань у сфері прав людини. Загроза життю, безпеці та свободі внаслідок загально поширеного насильства чи систематичного порушення прав людини не є конвенційною ознакою для визнання біженцем.

Відтак, враховуючи відсутність жодних доказів чи підтверджень будь-яких переслідувань, суд погоджується з висновком міграційного органу, що вказані обставини дозволяють вважати заяву іноземця таким, що не відповідає вимогам п. 1 ч. 1 ст. 1 та п. 13 ч. 1 ст. 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту". Вищезазначені позивачем обставини, на думку суду, лише підтверджують, те що особа не потребує міжнародного захисту, як біженець у відповідності до Конвенції 1951 року.Відносно додаткової форми захисту суд зазначає, що характерною рисою такої категорії осіб є невідповідність критеріям статусу біженця з одного боку і неможливість повернення в свою країну з іншого. Проте, в даному випадку позивач не зміг довести існування фактів загроз життю, безпеці чи свободі в країні своєї громадської належності через побоювання застосування щодо нього смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує людську гідність поводження чи покарання. Таким чином, суд вважає, що під час судового розгляду справи знайшли своє підтвердження висновки органу міграційної служби відносно того, що не має підстав вважати, що позивач має обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за расовою належністю, віросповіданням, національністю, громадянством та підданством, відношення до певної соціальної групи, політичних переконань. Позивачем не надано документів у підтвердження обґрунтованості звернення, не доведено жодного суттєвого факту заяви. Позивач не надав переконливих доказів щодо його особистого переслідування в разі повернення на Батьківщину. Аналіз матеріалів особової справи з точки зору оцінки тверджень позивача в контексті ситуації в країні його громадянської належності дозволяє зробити висновок, що позивач не обґрунтував неможливість повернення до країни громадянської належності через індивідуальні побоювання стати жертвою переслідувань за критеріями визначеними пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту". З огляду на встановлені судом фактичні обставини та приписи чинного законодавства, що регулює спірні правовідносини, суд дійшов висновку, що рішення Державної міграційної служби України, яким позивачу відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, прийнято з урахуванням інформації по країні походження та дослідженням всіх обставин справ і є правомірним. Наведені позивачем підстави для надання йому статусу біженця не впливають на кваліфікацію останніх в якості критеріїв визначення статусу біженця у розумінні вимог Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту".

Таким чином, на підставі встановлених судом фактів, суд приходить до висновку про те, що спірне рішення прийнято Державною міграційною службою України в межах компетенції та у спосіб, що передбачений законодавством, що регулює спірні правовідносини, та обґрунтовано, у зв'язку із чим в задоволенні позовних вимог слід відмовити. Керуючись ст. ст. 2, 4, 6, 9, 11, 69-72, 86, 94,158-163, 167,186, 254 КАС України суд, -

ПОСТАНОВИВ:

У задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 ОСОБА_2 Моджахет до Державної міграційної служби України про визнання неправомірним та скасування рішення Державної міграційної служби України від 31.01.2015 року №18-15, яким ОСОБА_1 ОСОБА_2 Моджахет було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, зобов'язання Державну міграційну службу України прийняти рішення про визнання ОСОБА_1 ОСОБА_2 Моджахет біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту - відмовити.

Постанова набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги судове рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження або набрання законної сили рішенням за наслідками апеляційного провадження.Постанова може бути оскаржена в апеляційному порядку до Одеського апеляційного адміністративного суду через Миколаївський окружний адміністративний суд шляхом подання апеляційної скарги. Апеляційна скарга на постанову суду першої інстанції подається протягом десяти днів з дня її проголошення. У разі застосування судом частини третьої статті 160 КАС України, а також прийняття постанови у письмовому провадженні апеляційна скарга подається протягом десяти днів з дня отримання копії постанови. Копія апеляційної скарги одночасно надсилається особою, яка її подає, до суду апеляційної інстанції.

Повний текст постанови виготовлено та підписано колегією суддів 03.07.2015 року.

Головуючий суддя Г.В. Лебедєва

Суддя І.В. Желєзний

Суддя Є.В. Марич