Рішення № 48738377, 12.08.2015, Господарський суд м. Києва

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

12.08.2015Справа №910/15499/15

За позовомЗаступника прокурора Чернігівської області в інтересах державидо1. Чернігівської обласної державної адміністрації 2. Фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 3. Фізичної особи-підприємця ОСОБА_2за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороніпозивачаЧернігівського районного управління юстиції у Чернігівській областіпровизнання недійсним розпорядження та договору суборенди, скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію права суборендиСуддя Підченко Ю.О.

Представники сторін:

від прокуратури:Чистякова Н.О. - посвідчення №031458;від відповідача 1:не з'явився;від відповідача 2:не з'явився;від відповідача 3:не з'явився;від третьої особи:не з'явився;

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

Заступник прокурора Чернігівської області звернувся до господарського суду міста Києва з позовом до Чернігівської обласної державної адміністрації, Фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 та Фізичної особи-підприємця ОСОБА_2 про визнання недійсним розпорядження та договору суборенди, скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію права суборенди.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що розпорядження Чернігівської обласної державної адміністрації №253 від 19.05.2014 р. "Про надання згоди на передачу в суборенду орендованої земельної ділянки" та укладений на його підставі Договір суборенди землі б/н від 15.10.2014 р. суперечать вимогам ст. 59 Земельного кодексу України, ст. 51 Водного кодексу України та Закону України "Про аквакультуру", а тому мають бути визнані судом недійсними. Крім того, прокурором заявлено вимогу про скасування рішення державного реєстратора реєстраційної служби Чернігівського районного управління юстиції №16489959 від 15.10.2014 р. про державну реєстрацію права суборенди Фізичної особи-підприємця ОСОБА_2 на земельну ділянку площею 16,2364 га, яка знаходиться на території Довжицької сільської ради Чернігівського району (кадастровий номер НОМЕР_3).

Ухвалою господарського суду міста Києва від 19.06.2015 р. порушено провадження у справі №910/15499/15, залучено до участі у справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні позивача - Чернігівське районне управління юстиції у Чернігівській області та призначено розгляд справи на 31.07.2015 р.

28.07.2015 р. до канцелярії суду від прокурора надійшли письмові пояснення по справі.

30.07.2015 р. до канцелярії суду від відповідача 1 надійшов письмовий відзив на позовну заяву згідно змісту якого проти позовних вимог заперечує та просить залишити їх без задоволення. Крім того, відповідач 1 у вказаному відзиві просить розглядати справу за відсутності представника Чернігівської обласної державної адміністрації та на підставі наявних в ній матеріалів.

Ухвалою господарського суду міста Києва від 31.07.2015 р. у зв'язку із неявкою представників відповідачів та третьої особи, а також невиконанням ними вимог ухвали суду від 19.06.2015 р. розгляд справи було відкладено на 12.08.2015 р.

06.08.2015 р. прокурором через загальний відділ суду було подано письмові пояснення по справі.

Прокурор в судове засідання 12.08.2015 р. з'явився, позовні вимоги підтримує в повному обсязі та просить їх задовольнити.

Представники відповідачів та третьої особи, що належним чином повідомлені про час та місце розгляду справи, в судове засідання 12.08.2015 р. не з'явились, вимог ухвал суду не виконали, про причини неявки суд не повідомили.

Відповідно до п. 3.9 постанови пленуму Вищого господарського суду України №18 від 26.12.2011 "Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції" розпочинаючи судовий розгляд, суддя має встановити, чи повідомлені про час і місце цього розгляду особи, які беруть участь у справі, але не з'явилися у засідання.

Особи, які беруть участь у справі, вважаються повідомленими про час і місце розгляду судом справи у разі виконання останнім вимог частини першої статті 64 та статті 87 ГПК.

За змістом цієї норми, зокрема, в разі якщо ухвалу про порушення провадження у справі було надіслано за належною адресою (тобто повідомленою суду стороною, а в разі ненадання суду відповідної інформації - адресою, зазначеною в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців), і не повернуто підприємством зв'язку або повернуто з посиланням на відсутність (вибуття) адресата, відмову від одержання, закінчення строку зберігання поштового відправлення тощо, то вважається, що адресат повідомлений про час і місце розгляду справи судом.

У випадку нез'явлення в засідання господарського суду представників обох сторін або однієї з них справа може бути розглянута без їх участі, якщо неявка таких представників не перешкоджає вирішенню спору.

Зважаючи на те, що неявка представників відповідачів та третьої особи не перешкоджає всебічному, повному та об'єктивному розгляду всіх обставин справи, суд вважає за можливе розглянути справу за наявними в ній матеріалами.

В судовому засіданні 12.08.2015 р. оголошено вступну та резолютивну частини рішення.

У судових засіданнях складались протоколи згідно статті 81-1 Господарського процесуального кодексу України.

Розглянувши подані документи і матеріали, заслухавши пояснення прокурора, всебічно і повно з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, господарський суд м. Києва, -

ВСТАНОВИВ:

Розпорядженням Чернігівської районної державної адміністрації №276 від 05.06.2006 р. "Про надання земельної ділянки в оренду строком на 49 років" надано в оренду строком на 49 року Фізичній особі-підприємцю ОСОБА_1 земельну ділянку водного фонду загальною площею 21,4251 га, в тому числі ставків - 10,4280 га, лісів - 5,1887 га, пасовищ - 5,4234 га для вирощування та реалізації риби із земель запасу Довжицької сільської ради.

На підставі вказаного розпорядження Чернігівської районної державної адміністрації 03.12.2007 р. між Чернігівською районною державною адміністрацією (орендодавець) та Фізичною особою-підприємцем ОСОБА_1 (орендар) було укладено Договір оренди землі (надалі - Договір оренди), відповідно до п. 1 якого орендодавець надає, а орендар приймає в строкове платне користування земельну ділянку несільськогосподарського призначення - для риборозведення та промислового вилову риби, яка знаходиться на території Довжицької сільської ради Чернігівського району.

Згідно п. 2 Договору оренди в оренду передається земельна ділянка загальною площею 16,2364 га, у тому числі 10,4280 га - ставків, 5,4234 - пасовищ, 0,385 га під технічною спорудою дамбою.

Відповідно до п. 8 Договору оренди останній укладено на 49 років.

05.12.2007 р. Чернігівською районною державною адміністрацією на підставі акту прийому-передачі було передано Фізичній особі-підприємцю ОСОБА_1 в орендне користування строком на 49 років земельну ділянку загальною площею 16,2364 га, з них 5,4234 - пасовищ, 0,385 га під технічними спорудами (дамбою) 10,4280 га - ставків.

В подальшому, розпорядженням Чернігівської обласної державної адміністрації №253 від 19.05.2014 р. "Про надання згоди на передачу в суборенду орендованої земельної ділянки" Фізичній особі-підприємцю ОСОБА_1 було надано згоду на передачу земельної ділянки загальною площею 16,2364 га в суборенду Фізичній особі-підприємцю ОСОБА_2 без зміни цільового призначення, на строк, що не перевищує строк, визначений договором оренди землі, укладеним з Фізичною особою-підприємцем ОСОБА_1 від 03.12.2007 р. та зареєстрованим 10.01.2008 р. №040883900001, на території Довжицької сільської ради Чернігівського району Чернігівської області.

15.10.2014 р. на підставі розпорядження Чернігівської обласної державної адміністрації №253 від 19.05.2015 р. між Фізичною особою-підприємцем ОСОБА_1 (орендар) та Фізичною особою-підприємцем ОСОБА_2 (суборендар) було укладено Договір суборенди землі.

Відповідно до п.п. 1, 2 Договору суборенди орендар передає, а суборендар приймає в строкове платне користування земельну ділянку несільськогосподарського призначення - для риборозведення та промислового вилову риби, яка знаходиться на території Довжицької сільської ради Чернігівського району. Земельна ділянка, що орендується, знаходиться у володінні та користуванні орендаря згідно договору оренди землі, укладеного 03.12.2007 р. та зареєстрованого в Державному реєстрі земель 10.01.2008 р. за №040883900001.

Згідно п. 2 Договору суборенди в суборенду передається земельна ділянка загальною площею 16,2364 га, у тому числі: 10,4280 га - ставків, 5,4234 - пасовищ, 0,385 га під технічною спорудою дамбою. Кадастровий номер земельної ділянки НОМЕР_3.

Договір укладено на 42 роки (п. 8 Договору суборенди).

15.10.2014 р. Фізичною особою-підприємцем ОСОБА_1 на підставі акту приймання-передачі земельної ділянки в суборенду було передано Фізичній особі-підприємцю ОСОБА_2 в суборендне користування земельну ділянку загальною площею 16,2364 га, яка знаходиться на території Довжицької сільської ради Чернігівського району.

Спір у справі виник у зв'язку із тим, що, на думку прокурора, прийняте Чернігівською районною державною адміністрацією розпорядження №253 від 19.05.2015 р. та Договір суборенди землі б/н від 15.10.2014 р. є незаконними та підлягає визнанню недійсними.

Зокрема, прокурор зазначає, що розпорядження №253 від 19.05.2015 р. та Договір суборенди землі б/н від 15.10.2014 р. суперечать вимогам ст. 59 Земельного кодексу України, ст. 51 Водного кодексу України та Закону України "Про аквакультуру".

Статтею 12 Конституції України визначено, що земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об'єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією.

Згідно положень ст. 19 Конституції України органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та Законами України.

Як встановлено ч. 2 ст. 3 Земельного кодексу України (в редакції, чинній станом на момент прийняття оспорюваного розпорядження) земельні відносини, що виникають при використанні надр, лісів, вод, а також рослинного і тваринного світу, атмосферного повітря, регулюються цим Кодексом, нормативно-правовими актами про надра, ліси, води, рослинний і тваринний світ, атмосферне повітря, якщо вони не суперечать цьому Кодексу.

Статтею 17 Земельного кодексу України (в редакції, чинній станом на момент прийняття оспорюваного розпорядження) передбачено, що до повноважень місцевих державних адміністрацій у галузі земельних відносин належить, зокрема, розпорядження землями державної власності в межах, визначених цим Кодексом.

Організація, повноваження та порядок діяльності місцевих державних адміністрацій визначаються Законом України "Про місцеві державні адміністрації" (в редакції, чинній станом на момент прийняття оспорюваного розпорядження) статтею 1 якого визначено, що виконавчу владу в областях, районах, районах Автономної Республіки Крим, у містах Києві та Севастополі здійснюють обласні, районні, Київська та Севастопольська міські державні адміністрації. Місцева державна адміністрація є місцевим органом виконавчої влади і входить до системи органів виконавчої влади.

У відповідності до ст. 6 Закону України "Про місцеві державні адміністрації" (в редакції, чинній станом на момент прийняття оспорюваного розпорядження) на виконання Конституції України, законів України, актів Президента України, актів Кабінету Міністрів України, міністерств та інших центральних органів виконавчої влади, які відповідно до закону забезпечують нормативно-правове регулювання, власних і делегованих повноважень голова місцевої державної адміністрації в межах своїх повноважень видає розпорядження, а керівники структурних підрозділів - накази. Розпорядження голів місцевих державних адміністрацій, прийняті в межах їх компетенції, є обов'язковими для виконання на відповідній території всіма органами, підприємствами, установами та організаціями, посадовими особами та громадянами.

Статтею 13 Закону України "Про місцеві державні адміністрації" (в редакції, чинній станом на момент прийняття оспорюваного розпорядження) встановлено, що до відання місцевих державних адміністрацій у межах і формах, визначених Конституцією і законами України, належить, зокрема, вирішення питань щодо використання землі, природних ресурсів, охорони довкілля.

В управлінні відповідних місцевих державних адміністрацій, відповідно до ст. 15 Закону України "Про місцеві державні адміністрації" (в редакції, чинній станом на момент прийняття оспорюваного розпорядження) перебувають об'єкти державної власності, передані їм в установленому законом порядку.

Згідно зі ст. 21 Закону України "Про місцеві державні адміністрації" (в редакції, чинній станом на момент прийняття оспорюваного розпорядження) місцева державна адміністрація, серед іншого, розпоряджається землями державної власності відповідно до закону.

Відповідно до ст. 19 Земельного кодексу України (в редакції, чинній станом на момент прийняття оспорюваного розпорядження) землі України за основним цільовим призначенням поділяються на такі категорії: землі сільськогосподарського призначення; землі житлової та громадської забудови; землі природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення; землі оздоровчого призначення; землі рекреаційного призначення; землі історико-культурного призначення; землі лісогосподарського призначення; землі водного фонду; землі промисловості, транспорту, зв'язку, енергетики, оборони та іншого призначення. Земельні ділянки кожної категорії земель, які не надані у власність або користування громадян чи юридичних осіб, можуть перебувати у запасі.

Згідно із ст. 20 Земельного кодексу України (в редакції, чинній станом на момент прийняття оспорюваного розпорядження) віднесення земель до тієї чи іншої категорії здійснюється на підставі рішень органів державної влади, Верховної Ради Автономної Республіки Крим, Ради міністрів Автономної Республіки Крим та органів місцевого самоврядування відповідно до їх повноважень. Зміна цільового призначення земельних ділянок здійснюється за проектами землеустрою щодо їх відведення.

Статтею 84 Земельного кодексу України визначено, що у державній власності перебувають усі землі України, крім земель комунальної та приватної власності. Право державної власності на землю набувається і реалізується державою через органи виконавчої влади відповідно до повноважень, визначених цим Кодексом.

За приписами ст. 116 Земельного кодексу України (в редакції, чинній станом на момент прийняття оспорюваного розпорядження) громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом, або за результатами аукціону. Набуття права власності громадянами та юридичними особами на земельні ділянки, на яких розташовані об'єкти, які підлягають приватизації, відбувається в порядку, визначеному частиною першою статті 128 цього Кодексу.

При цьому, у випадках, коли об'єктами оренди є ділянки земель водного фонду, підлягають застосуванню також норми Водного кодексу України, якими встановлено особливий правовий режим чи застереження щодо користування землями під об'єктами водного фонду.

Так, згідно із змістом ст. 1 Водного кодексу України водним об'єктом є природний або створений штучно елемент довкілля, в якому зосереджуються води (море, річка, озеро, водосховище, ставок, канал, водоносний горизонт)

Відповідно до ст. 4 Водного кодексу України до земель водного фонду належать землі, зайняті морями, річками, озерами, водосховищами, іншими водними об'єктами, болотами, а також островами, не зайнятими лісами, прибережними захисними смугами вздовж морів, річок та навколо водойм, крім земель, зайнятих лісами, гідротехнічними, іншими водогосподарськими спорудами та каналами, а також землі, виділені під смуги відведення для них, береговими смугами водних шляхів.

Аналогічна норма викладена у ч. 1 ст. 58 Земельного кодексу України.

Згідно з ст. 88 Водного кодексу України з метою охорони поверхневих водних об'єктів від забруднення і засмічення та збереження їх водності вздовж річок, морів і навколо озер, водосховищ та інших водойм в межах водоохоронних зон виділяються земельні ділянки під прибережні захисні смуги.

Прибережні захисні смуги встановлюються по берегах річок та навколо водойм уздовж урізу води (у меженний період) шириною:

- для малих річок, струмків і потічків, а також ставків площею менше 3 гектарів - 25 метрів;

- для середніх річок, водосховищ на них та ставків площею більше 3 гектарів - 50 метрів;

- для великих річок, водосховищ на них та озер - 100 метрів.

Якщо крутизна схилів перевищує три градуси, мінімальна ширина прибережної захисної смуги подвоюється.

Прибережні захисні смуги встановлюються на земельних ділянках всіх категорій земель, крім земель морського транспорту.

Землі прибережних захисних смуг перебувають у державній та комунальній власності та можуть надаватися в користування лише для цілей, визначених цим Кодексом.

У межах існуючих населених пунктів прибережна захисна смуга встановлюється з урахуванням містобудівної документації.

Прибережні захисні смуги встановлюються за окремими проектами землеустрою.

Проекти землеустрою щодо встановлення меж прибережних захисних смуг (з установленою в них пляжною зоною) розробляються в порядку, передбаченому законом.

Статтею 89 Водного кодексу України визначено, що прибережні захисні смуги є природоохоронною територією з режимом обмеженої господарської діяльності. У прибережних захисних смугах уздовж річок, навколо водойм та на островах забороняється:

1) розорювання земель (крім підготовки ґрунту для залуження і залісення), а також садівництво та городництво;

2) зберігання та застосування пестицидів і добрив;

3) влаштування літніх таборів для худоби;

4) будівництво будь-яких споруд (крім гідротехнічних навігаційного призначення, гідрометричних та лінійних), у тому числі баз відпочинку, дач, гаражів та стоянок автомобілів;

5) миття та обслуговування транспортних засобів і техніки;

6) влаштування звалищ сміття, гноєсховищ, накопичувачів рідких і твердих відходів виробництва, кладовищ, скотомогильників, полів фільтрації тощо.

Відповідно до ст. 60 Земельного кодексу України вздовж річок, морів і навколо озер, водосховищ та інших водойм з метою охорони поверхневих водних об'єктів від забруднення і засмічення та збереження їх водності встановлюються прибережні захисні смуги.

Прибережні захисні смуги встановлюються по берегах річок та навколо водойм уздовж урізу води (у меженний період) шириною:

а) для малих річок, струмків і потічків, а також ставків площею менш як 3 гектари - 25 метрів;

б) для середніх річок, водосховищ на них, водойм, а також ставків площею понад 3 гектари - 50 метрів;

в) для великих річок, водосховищ на них та озер - 100 метрів.

При крутизні схилів більше трьох градусів мінімальна ширина прибережної захисної смуги подвоюється.

Уздовж морів та навколо морських заток і лиманів встановлюється прибережна захисна смуга шириною не менше двох кілометрів від урізу води.

Прибережні захисні смуги встановлюються за окремими проектами землеустрою.

Межі встановлених прибережних захисних смуг і пляжних зон зазначаються в документації з землеустрою, кадастрових планах земельних ділянок, а також у містобудівній документації.

Прибережні захисні смуги встановлюються на земельних ділянках усіх категорій земель, крім земель морського транспорту.

Статтею 61 Земельного кодексу України передбачено, що прибережні захисні смуги є природоохоронною територією з режимом обмеженої господарської діяльності.

У прибережних захисних смугах уздовж річок, навколо водойм та на островах забороняється:

а) розорювання земель (крім підготовки ґрунту для залуження і залісення), а також садівництво та городництво;

б) зберігання та застосування пестицидів і добрив;

в) влаштування літніх таборів для худоби;

г) будівництво будь-яких споруд (крім гідротехнічних навігаційного призначення, гідрометричних та лінійних), у тому числі баз відпочинку, дач, гаражів та стоянок автомобілів;

ґ) влаштування звалищ сміття, гноєсховищ, накопичувачів рідких і твердих відходів виробництва, кладовищ, скотомогильників, полів фільтрації тощо;

д) миття та обслуговування транспортних засобів і техніки.

Об'єкти, що знаходяться у прибережній захисній смузі, можуть експлуатуватися, якщо при цьому не порушується її режим. Не придатні для експлуатації споруди, а також ті, що не відповідають встановленим режимам господарювання, підлягають винесенню з прибережних захисних смуг.

Режим господарської діяльності на земельних ділянках прибережних захисних смуг уздовж річок, навколо водойм та на островах встановлюється законом.

Згідно із ч. 4 ст. 59 Земельного кодексу України громадянам та юридичним особам органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування із земель водного фонду можуть передаватися на умовах оренди земельні ділянки прибережних захисних смуг, смуг відведення і берегових смуг водних шляхів, озера, водосховища, інші водойми, болота та острови для сінокосіння, рибогосподарських потреб (у тому числі рибництва (аквакультури), культурно-оздоровчих, рекреаційних, спортивних і туристичних цілей, проведення науково-дослідних робіт, догляду, розміщення та обслуговування об'єктів портової інфраструктури і гідротехнічних споруд тощо, а також штучно створені земельні ділянки для будівництва та експлуатації об'єктів портової інфраструктури та інших об'єктів водного транспорту. Землі водного фонду можуть бути віднесені до земель морського і річкового транспорту в порядку, встановленому законом.

Використання земельних ділянок водного фонду для рибальства здійснюється за згодою їх власників або за погодженням із землекористувачами.

Відповідно до ч. 2 ст. 5 Водного кодексу України (в редакції, чинній станом на момент прийняття оспорюваного розпорядження) до водних об'єктів місцевого значення, зокрема, належать поверхневі води, що знаходяться і використовуються в межах однієї області і які не віднесені до водних об'єктів загальнодержавного значення.

Як вбачається з матеріалів справи, оспорюваним розпорядженням Фізичній особі-підприємцю ОСОБА_1 було надано згоду на передачу Фізичній особі-підприємцю ОСОБА_2 в суборендне користування водоймище з прибережними захисними смугами, яке у відповідності до ч. 2 ст. 5 Водного кодексу України відноситься до земель водного фонду та є водним об'єктом місцевого значення.

Відповідно до приписів ст. 51 Водного кодексу України (в редакції, чинній станом на момент прийняття оспорюваного розпорядження) у користування на умовах оренди для рибогосподарських потреб, культурно-оздоровчих, лікувальних, рекреаційних, спортивних і туристичних цілей, проведення науково-дослідних робіт можуть надаватися водосховища (крім водосховищ комплексного призначення), ставки, озера та замкнені природні водойми.

Водні об'єкти надаються у користування за договором оренди земель водного фонду на земельних торгах у комплексі із земельною ділянкою.

Водні об'єкти надаються у користування на умовах оренди органами, що здійснюють розпорядження земельними ділянками під водою (водним простором) згідно з повноваженнями, визначеними Земельним кодексом України, відповідно до договору оренди, погодженого з центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері водного господарства.

Умови використання водних об'єктів, розмір орендної плати та строк дії договору оренди водних об'єктів визначаються у договорі оренди.

Передача орендарем права на оренду водного об'єкта іншим суб'єктам господарювання забороняється.

Таким чином, з урахуванням вище викладеного, розпорядження Чернігівської обласної державної адміністрації №253 від 19.05.2014 р. "Про надання згоди на передачу в суборенду орендованої земельної ділянки", було прийнято з порушенням приписів ст. 59 Земельного кодексу України та ст. 51 Водного кодексу України, а тому вимоги прокурора про визнання недійсним розпорядження Чернігівської обласної державної адміністрації №253 від 19.05.2014 р. "Про надання згоди на передачу в суборенду орендованої земельної ділянки" є обґрунтованими та підлягають задоволенню.

Відповідно до ч. 1 ст. 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами 1-3, 5 та 6 ст. 203 цього кодексу.

Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.

Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Частинами 1-3, 5 та 6 ст. 203 Цивільного кодексу України встановлено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Відповідно до п. 2.1 постанови пленуму Вищого господарського суду України №11 від 29.05.2013 р. "Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними" правовідносини, пов'язані з визнанням правочинів (господарських договорів) недійсними, регулюються ЦК України, ГК України, Земельним кодексом України, Законами України "Про оренду землі", "Про приватизацію державного майна", "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)", "Про іпотеку", "Про страхування", "Про банки і банківську діяльність", "Про передачу об'єктів права державної та комунальної власності" та іншими актами законодавства.

Правочин може бути визнаний недійсним з підстав, передбачених законом.

Вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.

Пунктом 2.5 та п.п. 2.5.1 п. 2.5 постанови пленуму Вищого господарського суду України №11 від 29.05.2013 р. "Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними" визначено, що правочини, які не відповідають вимогам закону, не породжують будь-яких бажаних сторонам результатів, незалежно від волі сторін та їх вини у вчиненні незаконного правочину. Правові наслідки таких правочинів настають лише у формах, передбачених законом, - у вигляді повернення становища сторін у початковий стан (реституції) або в інших.

У зв'язку з цим, слід мати на увазі, що визнання правочину (господарського договору) недійсним господарським судом є наслідком його вчинення з порушенням закону, а не заходом відповідальності сторін. Тому для такого визнання, як правило, не має значення, чи усвідомлювали (або повинні були усвідомлювати) сторони протиправність своєї поведінки під час вчинення правочину; винятки з цього правила можливі, якщо вони випливають із закону.

Відповідно до п. 1.2.4 постанови пленуму Вищого господарського суду України №6 від 17.05.2011 р. "Про деякі питання практики розгляду справ у спорах, що виникають із земельних відносин" за змістом статей 13, 14 Конституції України, статті 11 ЦК України, статей 123, 124, 127, 128 ЗК України рішенням органу місцевого самоврядування або державної адміністрації про надання земельної ділянки господарюючому суб'єкту у власність або в користування здійснюється волевиявлення власника землі і реалізуються відповідні права у цивільних правовідносинах з урахуванням вимог ЗК України, спрямованих на раціональне використання землі як об'єкта нерухомості (власності).

Пунктом 2.24 постанови пленуму Вищого господарського суду України №6 від 17.05.2011 р. "Про деякі питання практики розгляду справ у спорах, що виникають із земельних відносин" передбачено, що для правильного вирішення спору про визнання недійсним договору оренди суттєве значення має з'ясування правового режиму спірної земельної ділянки та дотримання сторонами порядку передачі її в оренду згідно з вимогами статей 84, 118, 123, 124 ЗК України з урахуванням необхідності у певних випадках дотримання порядку її вилучення. З огляду на це судам потрібно встановлювати наявність у відповідної ради повноважень для вирішення питання щодо затвердження проекту відведення і передачі спірної земельної ділянки в оренду, а отже й дійсність укладеного договору, що оспорюється.

З огляду на це судам необхідно враховувати, що оскільки договір оренди укладається на виконання рішення органу місцевого самоврядування чи виконавчої влади, то без скасування таких рішень у встановленому законом порядку відсутні правові підстави для визнання відповідних договорів недійсними з підстав відсутності повноважень у відповідної місцевої ради чи органу виконавчої влади на затвердження проекту відведення та передачі спірної земельної ділянки в оренду.

Згідно з абз. 4 п. 2.26 постанови пленуму Вищого господарського суду України №6 від 17.05.2011 р. "Про деякі питання практики розгляду справ у спорах, що виникають із земельних відносин" розглядаючи справи у спорах про визнання недійсними договорів оренди, суди повинні з'ясовувати питання чинності рішень (розпоряджень), на підставі яких було укладено такі договори.

Враховуючи те, що розпорядження Чернігівської обласної державної адміністрації №253 від 19.05.2014 р. "Про надання згоди на передачу в суборенду орендованої земельної ділянки", на підставі якого між відповідачами 2 та 3 було укладено оспорюваний Договір суборенди, є протиправним та підлягає визнанню недійсним у зв'язку з невідповідністю приписам Земельного та Водного кодексів України, зазначений Договір суборенди також підлягає визнанню недійсним в силу приписів Цивільного кодексу України.

Стосовно позовної вимоги прокурора про скасування рішення державного реєстратора реєстраційної служби Чернігівського районного управління юстиції №16489959 від 15.10.2014 р. про державну реєстрацію права суборенди Фізичної особи-підприємця ОСОБА_2 на земельну ділянку площею 16,2364 га, яка знаходиться на території Довжицької сільської ради Чернігівського району (кадастровий номер НОМЕР_3), судом зазначається наступне.

Відповідно до ст. 13 Господарського процесуального кодексу України місцеві господарські суди розглядають у першій інстанції усі справи, підвідомчі господарським судам.

Статтею 12 Господарського процесуального кодексу України визначено перелік справ, що підвідомчі господарським судам, а саме: 1) справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні господарських договорів, у тому числі щодо приватизації майна, та з інших підстав, крім: спорів про приватизацію державного житлового фонду; спорів, що виникають при погодженні стандартів та технічних умов; спорів про встановлення цін на продукцію (товари), а також тарифів на послуги (виконання робіт), якщо ці ціни і тарифи відповідно до законодавства не можуть бути встановлені за угодою сторін; спорів, що виникають із публічно-правових відносин та віднесені до компетенції Конституційного Суду України та адміністративних судів; інших спорів, вирішення яких відповідно до законів України та міжнародних договорів України віднесено до відання інших органів; 2) справи про банкрутство; 3) справи за заявами органів Антимонопольного комітету України, Рахункової палати з питань, віднесених законодавчими актами до їх компетенції; 4) справи, що виникають з корпоративних відносин у спорах між юридичною особою та її учасниками (засновниками, акціонерами, членами), у тому числі учасником, який вибув, а також між учасниками (засновниками, акціонерами, членами) юридичної особи, пов'язаними із створенням, діяльністю, управлінням та припиненням діяльності такої особи, крім трудових спорів; 5) справи у спорах щодо обліку прав на цінні папери; 6) справи у спорах, що виникають із земельних відносин, в яких беруть участь суб'єкти господарської діяльності, за винятком тих, що віднесено до компетенції адміністративних судів; 7) справи у спорах з майновими вимогами до боржника, стосовно якого порушено справу про банкрутство, у тому числі справи у спорах про визнання недійсними будь-яких правочинів (договорів), укладених боржником; стягнення заробітної плати; поновлення на роботі посадових та службових осіб боржника, за винятком спорів, пов'язаних із визначенням та сплатою (стягненням) грошових зобов'язань (податкового боргу), визначених відповідно до Податкового кодексу України, а також справ у спорах про визнання недійсними правочинів (договорів), якщо з відповідним позовом звертається на виконання своїх повноважень контролюючий орган, визначений Податковим кодексом України; 8) справи за заявами про затвердження планів санації боржника до порушення справи про банкрутство.

Чернігівське районне управління юстиції в особі реєстраційної служби Чернігівського районного управління юстиції є органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра юстиції України та входить до системи органів виконавчої влади.

Завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ. До адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження (ч. 1, 2 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України).

Згідно приписів ч. 1 ст. 17 Кодексу адміністративного судочинства України юрисдикція адміністративних судів поширюється на правовідносини, що виникають у зв'язку із здійсненням суб'єктом владних повноважень владних управлінських функцій, а також у зв'язку з публічним формуванням суб'єкта владних повноважень шляхом виборів або референдуму.

За таких обставин суд дійшов висновку про те, спір щодо скасування рішення суб'єкта владних повноважень, зокрема, Чернігівського районного управління юстиції в особі реєстраційної служби Чернігівського районного управління юстиції, підвідомчий адміністративному суду, а не господарському суду, а тому в задоволенні позовних вимог в цій частині необхідно відмовити.

За таких обставин, суд дійшов до висновку про необхідність часткового задоволення позовних вимог.

Відповідно до вимог ст. 49 Господарського процесуального кодексу України судові витрати покладаються на сторін пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

На підставі викладеного та керуючись ст.ст. 44, 82-85 Господарського процесуального кодексу України, суд -

ВИРІШИВ:

1. Позовні вимоги Заступника прокурора Чернігівської області задовольнити частково.

2. Визнати недійсним розпорядження Чернігівської обласної державної адміністрації №253 від 19.05.2014 р. "Про надання згоди на передачу в суборенду орендованої земельної ділянки".

3. Визнати недійсним Договір суборенди землі, укладений 15.10.2014 р. між Фізичною особою-підприємцем ОСОБА_1 (АДРЕСА_2; ідентифікаційний номер НОМЕР_1) та Фізичною особою-підприємцем ОСОБА_2 (14007, АДРЕСА_1; ідентифікаційний номер НОМЕР_2).

4. Стягнути з Чернігівської обласної державної адміністрації (14000, м. Чернігів, вул. Шевченка, 7; ідентифікаційний код 00022674) на користь Державного бюджету України судовий збір у розмірі 812 (вісімсот дванадцять) грн. 00 коп. Видати наказ.

5. Стягнути з Фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 (АДРЕСА_2; ідентифікаційний номер НОМЕР_1) на користь Державного бюджету України судовий збір у розмірі 812 (вісімсот дванадцять) грн. 00 коп. Видати наказ.

6. Стягнути з Фізичної особи-підприємця ОСОБА_2 (14007, АДРЕСА_1; ідентифікаційний номер НОМЕР_2) на користь Державного бюджету України судовий збір у розмірі 812 (вісімсот дванадцять) грн. 00 коп. Видати наказ.

7. В іншій частині в задоволенні позовних вимог відмовити.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним господарським судом.

Повний текст рішення підписано 17.08.2015 р.

Суддя Ю.О. Підченко