Рішення № 48737053, 18.08.2015, Господарський суд Дніпропетровської області

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ДНІПРОПЕТРОВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

РІШЕННЯ

17.08.15р. Справа № 904/6756/15

За позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "МІК" (м. Запоріжжя)

до Публічного акціонерного товариства "Енергогідромеханізація" (м. Дніпродзержинськ, Дніпропетровської області)

про стягнення заборгованості за поставлений товар згідно договору № 9/10-01 від 09.10.2013 у загальному розмірі 12 560 грн. 92 коп.

Суддя Фещенко Ю.В.

Представники:

від позивача: ОСОБА_1 - представник (довіреність від 09.07.2015)

від відповідача: не з'явився

СУТЬ СПОРУ:

Товариство з обмеженою відповідальністю "МІК" (далі - позивач) звернулося до господарського суду Дніпропетровської області із позовною заявою, в якій просить суд стягнути з Публічного акціонерного товариства "Енергогідромеханізація" (далі - відповідач) заборгованість за поставлений товар згідно договору № 9/10-01 від 09.10.2013 у загальному розмірі 12 560 грн. 92 коп.

Ціна позову складається з наступних сум:

- 3 790 грн. 00 коп. - основний борг;

- 215 грн. 77 коп. пеня;

- 3 790 грн. 00 коп. - штраф;

- 2 902 грн. 34 коп. - інфляційні втрати;

- 1 862 грн. 81 коп. - 30% річних.

Позовні вимоги обґрунтовані порушенням відповідачем зобов'язань за договором № 9/10-01 від 09.10.2013 в частині повного та своєчасного розрахунку за поставлений 17.10.2013 товар, у встановлений договором строк, наявністю боргу за поставлений товар у сумі 3 790 грн. 00 коп. За прострочення виконання зобов'язання на підставі пункту 7.2. договору позивач нарахував та просить стягнути з відповідача пеню за період прострочення з 01.12.2013 по 01.05.2014 в сумі 215 грн. 77 коп. штраф за порушення строків оплати за поставлений товар у сумі 3 790 грн. 00 коп. Крім того, на підставі статті 625 Цивільного кодексу України позивач нарахував та просить стягнути з відповідача інфляційні втрати за період прострочення з грудня 2013 року по липень 2015 року у сумі 2 902 грн. 34 коп. та 30% річних за період прострочення з 01.12.2013 по 22.07.2015 у сумі 1 862 грн. 81 коп.

Ухвалою господарського суду Дніпропетровської області від 30.07.2015 порушено провадження у справі та її розгляд призначено в засіданні на 17.08.2015.

У судове засідання 17.08.2015 з'явився представник позивача.

Так, особи, які беруть участь у справі, вважаються повідомленими про час і місце розгляду судом справи у разі виконання останнім вимог частини 1 статті 64 та статті 87 Господарського процесуального кодексу України.

Частиною 2 статті 17 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців" визначено, що в Єдиному державному реєстрі містяться відомості щодо юридичної особи, зокрема, про місцезнаходження останньої.

На підтвердження адреси відповідача судом долучено до матеріалів справи Спеціальний витяг з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців станом на 29.07.2015, з якого вбачається, що місцезнаходженням відповідача є: 51914, Дніпропетровська область, м. Дніпродзержинськ, вулиця Дніпробудівська, будинок 16, на вказану адресу і направлялась кореспонденція господарського суду для відповідача.

Так, з матеріалів справи вбачається, що ухвала господарського суду Дніпропетровської області від 30.07.2015 була отримана відповідачем 07.08.2015, що підтверджується поштовим повідомленням № 4994527877008 (5191400247623).

Крім того, суд наголошує на тому, що ухвала суду від 30.07.2015 була надіслана сторонам у справі завчасно, з урахуванням Нормативів і нормативних строків пересилання поштових відправлень, затверджених наказом Міністерства інфраструктури України від 28.11.2013 № 958.

Представник відповідача у судове засідання не з'явився, відзиву на позов та інші витребувані судом документи не надав, при цьому, надіслав електронною поштою клопотання про відкладення розгляду справи, яке мотивоване неможливістю прибути у судове засіданні, у зв'язку з участю його представника в цей день в іншому судовому засіданні, з приводу чого суд вважає за необхідне зазначити наступне.

Клопотання відповідача про відкладення розгляду справи не підлягає задоволенню, оскільки відповідач, як юридична особа був повідомлений належним чином про час та місце розгляду справи та, відповідно до статті 28 Господарського процесуального кодексу України надання повноважень на представництво інтересів сторони у процесі не обмежено будь-яким певним колом осіб.

Відповідно до абзацу 5 підпункту 3.6. пункту 3 Роз'яснень Президії Вищого арбітражного суду України від 18.09.1997 № 02-5/289 "Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України" (з подальшими змінами) господарський суд з урахуванням обставин конкретної справи може не брати до уваги доводи учасника судового процесу - підприємства, установи, організації, іншої юридичної особи, державного чи іншого органу щодо відкладення розгляду справи у зв'язку з відсутністю його представника (з причин, пов'язаних з відпусткою, хворобою, службовим відрядженням, участю в іншому судовому засіданні і т.п.). При цьому господарський суд виходить з того, що у відповідних випадках такий учасник судового процесу не позбавлений права і можливості забезпечити за необхідності участь у судовому засіданні іншого представника згідно з частинами 1 - 4 статті 28 Господарського процесуального кодексу України, з числа як своїх працівників, так і осіб, не пов'язаних з ним трудовими відносинами. Неможливість такої заміни представника відповідачем не доведена.

Статтею 22 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що сторони зобов'язані добросовісно користуватися належними їм процесуальними правами, виявляти взаємну повагу до прав і охоронюваних законом інтересів другої сторони, вживати заходів до всебічного, повного та об'єктивного дослідження всіх обставин справи.

За таких обставин, господарський суд вважає, що відповідач не скористався своїм правом на участь представника у судовому засіданні.

Відповідно до абзацу 1 пункту 3.9.2. постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 26.12.2011 № 18 "Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції" у випадку нез'явлення в засідання господарського суду представників обох сторін або однієї з них справа може бути розглянута без їх участі, якщо неявка таких представників не перешкоджає вирішенню спору.

Оскільки явка в судове засідання представників сторін - це право, а не обов'язок, справа може розглядатись без їх участі, якщо нез'явлення цих представників не перешкоджає вирішенню спору.

Статтею 77 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що господарський суд відкладає в межах строків, встановлених статтею 69 цього Кодексу розгляд справи, коли за якихось обставин спір не може бути вирішено в даному засіданні.

Відкладення розгляду справи є правом та прерогативою суду, основною умовою для якого є не відсутність у судовому засіданні представників сторін, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні.

Суд дійшов висновку, що наявних у справі матеріалів достатньо для розгляду справи по суті і розгляд справи можливий без присутності представника відповідача.

Крім того, представник позивача заперечував проти задоволення клопотання відповідача щодо відкладення розгляду справи, посилаючись на те, що інфляційні процеси в економіці держави негативним чином відображаються на його фінансовому стані, а затягування моменту прийняття рішення, з урахуванням вказаних обставин, порушує його права. Крім того, позивач зазначає, що коло осіб, які можуть представляти інтереси відповідача у судовому процесі не є обмеженим, а отже посилання на неможливість прибути у судове засідання представника не може бути достатнім, належним доказом та обставиною для відкладення розгляду справи. Крім того, у судовому засіданні позивач наголошував на тому, що матеріали справи містять всі необхідні докази та матеріали для прийняття обґрунтованого рішення у справі, а дії відповідача свідчать про затягування процесу, оскільки, як вбачається з матеріалів справи відповідач протягом майже двох років не погасив існуючу заборгованість, а клопотання відповідача, з урахуванням попереднього затягування погашення заборгованості, можуть вважатися зловживанням своїми процесуальними правами, що в свою чергу, призводить до подальшого порушення прав позивача.

Так, представником позивача у судовому засіданні 17.08.2015 було викладено зміст позовних вимог, наведено доводи в їх обґрунтування.

Судом також враховано, що в силу вимог частини 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожен при вирішенні судом питання щодо його цивільних прав та обов'язків має право на судовий розгляд упродовж розумного строку.

Обов'язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінки сторін, предмету спору. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням частини 1 статті 6 даної Конвенції (§ 66 69 рішення Європейського суду з прав людини від 08.11.2005 у справі "Смірнова проти України").

Критерії оцінювання "розумності" строку розгляду справи є спільними для всіх категорій справ (цивільних, господарських, адміністративних чи кримінальних). Це - складність справи, поведінка заявника та поведінка органів державної влади (насамперед, суду). Відповідальність держави за затягування провадження у справі, як правило, настає у випадку нерегулярного призначення судових засідань, призначення судових засідань з великими інтервалами, затягування при передачі або пересиланні справи з одного суду в інший, невжиття судом заходів до дисциплінування сторін у справі, свідків, експертів, повторне направлення справи на додаткове розслідування чи новий судовий розгляд.

Враховуючи те, що норми статті 65 Господарського процесуального кодексу України, щодо обов`язку господарського суду витребувати у сторін документи і матеріали, що необхідні для вирішення спору, кореспондуються з диспозитивним правом сторін подавати докази, а пункт 4 частини 3 статті 129 Конституції України визначає одним з принципів судочинства свободу в наданні сторонами суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості, суд вважає, що господарським судом, в межах наданих йому повноважень, створені належні умови для надання сторонами доказів та заперечень та здійснені всі необхідні дії щодо витребування додаткових доказів, а тому вважає за можливе розглядати справу за наявними в ній і додатково поданими на вимогу суду матеріалами і документами.

У пункті 2.3. Постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 26.12.2011 № 18 роз'яснено: якщо стороною (або іншим учасником судового процесу) у вирішенні спору не подано суду в обґрунтування її вимог або заперечень належні і допустимі докази, в тому числі на вимогу суду, або якщо в разі неможливості самостійно надати докази нею не подавалося клопотання про витребування їх судом (частина 1 статті 38 Господарського процесуального кодексу України), то розгляд справи господарським судом може здійснюватися виключно за наявними у справі доказами, і в такому разі у суду вищої інстанції відсутні підстави для скасування судового рішення з мотивів неповного з'ясування місцевим господарським судом обставин справи.

Так, справа розглядається за наявними в ній матеріалами, визнаними судом достатніми, в порядку статті 75 Господарського процесуального кодексу України.

Клопотання про здійснення фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не заявлялось.

Суд, розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позовна заява, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, заслухавши представника позивача, -

ВСТАНОВИВ:

Згідно частин 1 та 2 статті 509 Цивільного кодексу України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. Зобов'язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу.

Згідно з частиною 1, пунктом 1 частини 2 статті 11 Цивільного кодексу України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.

Частинами 1 статті 202 Цивільного кодексу України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Відповідно до частини 1 статті 174 Господарського кодексу України, господарські зобов'язання можуть виникати, зокрема, з господарського договору та інших угод, передбачених законом, а також з угод, не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать.

Частина 1 статті 626 Цивільного кодексу України передбачає, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Так, 09.10.2013 між Товариством з обмеженою відповідальністю "МІК" (далі - продавець, позивач) та Публічним акціонерним товариством "Енергогідромеханізація" (далі - покупець, відповідач) було укладено договір № 9/10-01 (далі - договір) (а.с.10-11), відповідно до умов якого продавець зобов'язався передати у власність покупця, а покупець зобов'язався прийняти та оплатити на умовах та у порядку, передбаченому договором, рукавиці, іменовані в подальшому товар (пункт 1.1. договору).

У пунктах 9.1. та 9.2. договору сторони погодили, що договір вступає в силу з моменту його підписання та діє до 31 грудня 2013 року, але в будь-якому випадку до повного виконання сторонами своїх обов'язків по договору. Дговором регулюються всі поставки продавцем покупцю товару за період дії договору, згідно рахункам та накладним, незалежно від відсилань до них у даному договорі, крім тих, які посилаються на інші договори, укладені між продавцем та покупцем.

Докази зміни або розірвання вказаного договору у матеріалах справи відсутні.

Судом встановлено, що укладений правочин за своїм змістом та правовою природою є договором поставки, який підпадає під правове регулювання норм § 3 глави 54 Цивільного кодексу України та § 1 глави 30 Господарського кодексу України.

Згідно частини 1 статті 265 Господарського кодексу України за договором поставки одна сторона - постачальник зобов'язується передати (поставити) у зумовлені строки (строк) другій стороні - покупцеві товар (товари), а покупець зобов'язується прийняти вказаний товар (товари) і сплатити за нього певну грошову суму.

Відповідно до статті 193 Господарського кодексу України до виконання господарських договорів застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.

За приписами частини 2 статті 712 Цивільного кодексу України до договору поставки застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає з характеру відносин сторін.

Згідно статті 655 Цивільного кодексу України за договором купівлі-продажу одна сторона передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.

Відповідно до частини 1 статті 662 Цивільного кодексу України продавець зобов'язаний передати покупцеві товар, визначений договором купівлі-продажу.

Так, у пункті 1.2. договору сторони визначили, що товар поставляється партіями. Асортимент, кількість, ціна, строки поставки товару визначаються в видаткових накладних, які є невід'ємною частиною договору.

Загальна сума договору визначається як загальна вартість товару, поставленого на основі всіх видаткових накладних згідно договору (пункт 2.4. договору).

В силу приписів статті 663 Цивільного кодексу України продавець зобов'язаний передати товар покупцеві у строк, встановлений договором купівлі-продажу, а якщо зміст договору не дає змоги визначити цей строк, - відповідно до положень статті 530 цього кодексу.

Товар відвантажується на умовах СРТ склад покупця в м. Дніпродзержинську згідно Міжнародних правил тлумачення термінів "ІНКОТЕРМС" (в редакції 2010 року), які застосовуються з урахуванням особливостей, поєднаних з внутрішньодержавним характером договору, а також особливостей, які є умовами договору (пункт 3.2. договору).

Так, позивач на виконання умов договору 17.10.2013 поставив відповідачу товар на загальну суму 3 790 грн. 00 коп., що підтверджується видатковою накладною № РН-10/17/15 від 17.10.2013 на суму 3 790 грн. 00 коп. (а.с.12).

При цьому, відповідно до частин 1 та 2 статті 9 Закону України "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність України" підставою для бухгалтерського обліку господарських операцій є первинні документи, які фіксують факти здійснення господарських операцій. Первинні документи повинні бути складені під час здійснення господарської операції, а якщо це неможливо - безпосередньо після її закінчення. Для контролю та впорядкованості оброблення даних на підставі первинних документів можуть складатися зведені облікові документи.

Первинні та зведені облікові документи можуть бути складені на паперових або машинних носіях і повинні мати такі обов'язкові реквізити: назву документа (форми); дату і місце складання; назву підприємства, від імені якого складено документ; зміст та обсяг господарської операції, одиницю виміру господарської операції; посади осіб, відповідальних за здійснення господарської операції і правильність її оформлення; особистий підпис або інші дані, що дають змогу ідентифікувати особу, яка брала участь у здійсненні господарської операції.

Так, відповідно до частини 1 статті 32 Господарського процесуального кодексу України доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору.

Згідно з частиною 1 статті 33 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Статтею 34 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що господарський суд приймає тільки ті докази, які мають значення для справи. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Відповідно до частини 1 статті 43 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справив їх сукупності, керуючись законом.

Так, підписання покупцем видаткової накладної, яка є первинним обліковим документом у розумінні Закону України "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні" і відповідає вимогам статті 9 вказаного Закону і Положення про документальне забезпечення записів у бухгалтерському обліку та фіксує факт здійснення господарської операції і встановлення відносин, є підставою виникнення обов'язку щодо здійснення розрахунків за отриманий товар.

Товар, зазначений у вище вказаній видатковій накладній, прийнято у позивача без будь-яких зауважень до її оформлення, вказана накладна підписана представником відповідача за довіреністю - ОСОБА_2 (а.с.19). Вказана довіреність також міститься в матеріалах справи (а.с.12-13)

Також до матеріалів справи не надано доказів щодо наявності претензій відповідача по кількості, якості, а також по строкам поставки, а отже товар вважається прийнятим покупцем.

Так, протягом розгляду справи судом жодних заперечень з приводу отримання товару за зазначеною видатковою накладною відповідачем не заявлено.

Крім того, відповідно до пункту 4.3. договору підписання уповноваженою особою покупця видаткової накладної на поставлений товар свідчить про факт о його приймання покупцем по кількості та якості та відсутності претензій к продавцю зі сторони покупця.

З огляду на зазначене, підписання відповідачем спірної накладної без будь-яких заперечень щодо кількості та/або якості поставленого товару свідчить про прийняття відповідачем цього товару та, відповідно, породжує в останнього обов'язок з його оплати у повному обсязі у строки, що погоджені сторонами у договорі.

Так, у пунктах 2.1. та 2.2. договору сторони погодили наступне:

- платіж по договору здійснюється в національній валюті шляхом перерахування грошових коштів на розрахунковий рахунок продавця (пункт 2.1.);

- покупець сплачує вартість товару гарантованим платежем з відстрочкою виконання на протязі 45 календарних днів з моменту його отримання з оплатою на рахунок у Приватбанку (пункт 2.2).

При цьому, в порушення умов договору відповідачем в порядку та строки, узгоджені сторонами у пункті 2.2. договору, отриманий товар оплачений не був.

При цьому, обов'язок доказування відповідно до пункту 4 частини третьої статті 129 Конституції України та статті 33 Господарського процесуального кодексу України розподіляється між сторонами виходячи з того, хто посилається на певні юридичні факти, які обґрунтовують його вимоги та заперечення. Це стосується і відповідача, який повинен був довести належними засобами доказування факт відсутності порушення зобов'язання.

Суд відзначає, що жодного підтвердження факту погашення відповідачем перед позивачем основної заборгованості у повному обсязі, а саме: в сумі 3 790 грн. 00 коп., яка утворилася внаслідок прострочення оплати отриманого товару, сторонами судового процесу до матеріалів справи не надано.

Враховуючи вищевикладене, свої зобов'язання щодо повної та своєчасної оплати отриманого товару відповідач порушив, внаслідок чого у нього утворилась заборгованість перед позивачем в сумі 3 790 грн. 00 коп.

Надаючи правову оцінку спірним відносинам, що виникли між сторонами у справі, суд виходить також із наступного.

Згідно із частиною 1 статті 692 Цивільного кодексу України покупець зобов'язаний оплатити товар після його прийняття або прийняття товаророзпорядчих документів на нього, якщо договором або актами цивільного законодавства не встановлений інший строк оплати товару.

Частиною 1 статті 530 Цивільного кодексу України передбачено, що якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

Згідно статті 629 Цивільного кодексу України договір є обов'язковим для виконання сторонами.

Враховуючи визначені контрагентами порядок та строк оплати поставленого товару, приймаючи до уваги отримання покупцем товару за спірним правочином, господарський суд встановив, що строк оплати товару за вказаною вище видатковою накладною настав 02.12.2013, у зв'язку з чим суд вважає позовні вимоги позивача обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню, виходячи також із наступного.

В силу статей 525, 526 Цивільного кодексу України та статті 193 Господарського кодексу України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до закону, інших правових актів, умов договору та вимог зазначених Кодексів, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

Згідно статті 610 Цивільного кодексу України, порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).

Відповідно до статті 612 Цивільного кодексу України, боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.

Згідно статті 599 Цивільного кодексу України зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.

Відповідно до частини 2 статті 193 Господарського кодексу України кожна сторона повинна вжити усіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов'язання, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення загальногосподарського інтересу.

Враховуючи вищевикладене, є правомірними та такими, що підлягають задоволенню позовні вимоги про стягнення з відповідача на користь позивача основного боргу в сумі 3 790 грн. 00 коп.

Окрім цього суд зазначає, що правові наслідки порушення юридичними і фізичними особами своїх грошових зобов'язань передбачені, зокрема, приписами статей 549 - 552, 611, 625 Цивільного кодексу України.

Відповідно до пункту 3 частини 1 статті 611 Цивільного кодексу України у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема сплата неустойки.

Штрафними санкціями у Господарському кодексі України визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов'язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов'язання (частина 1 статті 230 Господарському кодексі України).

Згідно з частиною 6 статті 231 Господарського кодексу України штрафні санкції за порушення грошових зобов'язань встановлюються у відсотках, розмір яких визначається обліковою ставкою Національного банку України, за увесь час користування чужими коштами, якщо інший розмір відсотків не передбачено законом або договором.

У відповідності з пунктом 6 статті 232 Господарського кодексу України нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов'язання, якщо інше не встановлено законом або договором, припиняється через шість місяців від дня, коли зобов'язання мало бути виконано.

У відповідності до норм частини 1 статті 549 Цивільного кодексу України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання.

Згідно зі статтями 1 та 3 Закону України "Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань" платники грошових коштів сплачують на користь одержувачів цих коштів за прострочку платежу пеню в розмірі, що встановлюється за згодою сторін. Розмір пені, передбачений статтею 1 цього Закону, обчислюється від суми простроченого платежу та не може перевищувати подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період, за який сплачується пеня.

Так, у пункті 7.2. договору сторони визначили, зокрема, що у разі порушення строків оплати товару покупець виплачує продавцю пеню у розмірі подвійної облікової ставки НБУ, дійсної в період за який нараховується пеня, від вартості своєчасно не сплаченого товару за кожен день прострочки.

На підставі викладеного, з урахуванням того, що позивачем його зобов'язання за договором були виконані у повному обсязі, а відповідачем порушені, була нарахована пеня за період прострочення виконання грошового зобов'язання відповідачем з 01.12.2013 по 01.05.2014 в сумі 215 грн. 77 коп.

Дослідивши здійснений позивачем розрахунок пені, що наведений у позовній заяві, судом встановлено, що він містить порушення у визначенні періоду прострочення, а саме: позивачем не було враховано, що останній день строку для оплати поставленого 17.10.2013 товару припадає на вихідний день, а отже з урахуванням положень частини 5 статті 254 Цивільного кодексу України, днем закінчення строку є перший за ним робочий день, в даному випадку - 02.12.2013.

Отже, розрахунок пені, здійснений позивачем, та доданий до позовної заяви, визнається судом необґрунтованим та таким, що не відповідає вимогам законодавства та обставинам справи.

Згідно пункту 1.12 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України "Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань" № 14 від 17.12.2013 з огляду на вимоги частини першої статті 47 і статті 43 Господарського процесуального кодексу України господарський суд має з'ясовувати обставини, пов'язані з правильністю здійснення позивачем розрахунку, та здійснити оцінку доказів, на яких цей розрахунок ґрунтується. У разі якщо відповідний розрахунок позивачем здійснено неправильно, то господарський суд з урахуванням конкретних обставин справи самостійно визначає суми пені та інших нарахувань у зв'язку з порушенням грошового зобов'язання, не виходячи при цьому за межі визначеного позивачем періоду часу, протягом якого, на думку позивача, мало місце невиконання такого зобов'язання, та зазначеного позивачем максимального розміру відповідних пені та інших нарахувань.

Так, враховуючи визначений судом період прострочення виконання відповідачем грошового зобовязання, застосувавши межу періоду, що визначена позивачем у розрахунку, здійснивши власний розрахунок пені за вказаним періодом, судом встановлено наступне:

- за видатковою накладною № РН-10/17/15 від 17.10.2013 на суму 3 790 грн. 00 коп. граничний строк оплати - 02.12.2013, а отже, в період прострочення з 03.12.2013 по 01.05.2014 (межа визначена позивачем у розрахунку) пеня складає 213 грн. 07 коп.

Враховуючи викладене, вимоги позивача в частині стягнення пені підлягають частковому задоволенню в сумі 213 грн. 07 коп.

Крім того, у пункті 7.2. договору сторони також визначили, що у випадку порушення строків оплати товару більш ніж на 5 календарних днів, покупець сплачує продавцю штраф у розмірі 100% від вартості своєчасно неоплаченого товару.

Отже, позивачем також було нараховано штраф в сумі 3 790 грн. 00 коп.

Приймаючи рішення щодо позовних вимог в цій частині, суд виходив із наступного.

Одним із видів господарських санкцій згідно з частиною 2 статті 217 Господарського кодексу України є штрафні санкції, до яких віднесено штраф та пеню.

Право встановити в договорі розмір та порядок нарахування штрафу надано сторонам частиною 4 статті 231 Господарського кодексу України.

Суд відзначає, що чинним законодавством України не передбачено обмежень щодо одночасного стягнення штрафу і пені за невиконання боржником грошового зобов'язання. Штраф за своєю правовою природою є відповідальністю, яка залежить від суми лише не виконаного або неналежно виконаного зобов'язання й у часі визначається з настанням однієї з наведених подій як не виконання або неналежне виконання зобов'язання. Пенею ж є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасного виконання грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання, тобто встановлює певні юридичні наслідки у вигляді обов'язку сплатити певну суму, яка залежить не тільки від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання, а й від часу такого невиконання. Пеня за своєю правовою природою продовжує стимулювати боржника до повного виконання взятих на себе господарських зобов'язань і після сплати штрафу, а відтак є додатковим порівняно зі штрафом, стимулюючим фактором. Після застосування такого виду відповідальності як штраф, який має одноразовий характер, тобто вичерпується з настанням самого факту порушення зобов'язання, пеня продовжує забезпечувати та стимулювати виконання боржником свого зобов'язання. Вказане узгоджується із свободою договору, встановленою статтею 627 Цивільного кодексу України, коли сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості, а зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погодженні ними (стаття 628 Цивільного кодексу України).

Виходячи з викладеного, одночасне стягнення штрафу і пені за невиконання боржником грошового зобов'язання, передбачене кредитором і боржником вільно і без примусу, є правомірним.

Також суд вважає за необхідне відмітити, що до кожного виду відповідальності, в тому числі і до господарсько-правової, не можна застосовувати приписи частину 1 статті 61 Конституції України без урахування особливостей притаманних кожному виду юридичної відповідальності. У свою чергу підтвердженням можливості одночасного застосування штрафу і пені за порушення господарських зобов'язань є положення статті 231 Господарського кодексу України.

Отже, суд наголошує, що одночасне стягнення з учасника господарських відносин, який порушив господарське зобов'язання за договором, штрафу та пені не суперечить статті 61 Конституції України, оскільки згідно зі статтею 549 Цивільного кодексу України пеня та штраф є формами неустойки, а відповідно до статті 230 Господарського кодексу України - видами штрафних санкцій, тобто не є окремими та самостійними видами юридичної відповідальності. У межах одного виду відповідальності може застосовуватися різний набір санкцій.

Розмір штрафних санкцій відповідно до частини 4 статті 231 Господарського кодексу України встановлюється законом, а в разі якщо розмір штрафних санкцій законом не визначено, санкції застосовуються в передбаченому договором розмірі. При цьому розмір санкцій може бути встановлено договором у відсотковому відношенні до суми невиконаної частини зобов'язання, або в певній, визначеній грошовій сумі, або у відсотковому відношенні до суми зобов'язання незалежно від ступеня його виконання, або у кратному розмірі до вартості товарів (робіт, послуг).

Зазначену правову позицію наведено також у постановах Верховного Суду України від 30.05.2011 № 42/252 та від 09.04.2012 № 20/246-08.

Так, позивачем було нараховано штраф в сумі3 790 грн. 00 коп.

Здійснивши перевірку розрахунку штрафу, здійсненого позивачем, судом встановлено, що розрахунок відповідає умовам договору та обставинам справи, а отже, визнається судом обґрунтованим.

Враховуючи викладене, вимоги позивача про стягнення штрафу є правомірними та підлягають задоволенню в сумі 3 790 грн. 00 коп.

Крім цього, відповідно до статті 625 Цивільного кодексу України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три відсотки річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Крім того, у пункті 7.2. договору сторони також визначили, що у відповідності до статті 625 Цивільного кодексу України, покупець сплачує продавцю 30% річних від простроченої суми.

Враховуючи вищевикладене та у зв'язку з простроченням відповідачем виконання зобов'язання щодо сплати боргу за поставлений товар у строк, визначений умовами договору, позивачем на підставі статті 625 Цивільного кодексу України були розраховані інфляційні втрати за період прострочення з грудня 2013 року по липень 2015 року в сумі 2 902 грн. 34 коп., які він просив стягнути з відповідача відповідно до наведеного в позові розрахунку.

За змістом частини 3 пункту 3.2. Постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 14 від 17.12.2013 "Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань", розмір боргу з урахуванням індексу інфляції визначається виходячи з суми боргу, що існувала на останній день місяця, в якому платіж мав бути здійснений, помножений на індекс інфляції, за період прострочення починаючи з місяця, наступного за місяцем, у якому мав бути здійснений платіж, і за будь-який місяць (місяці) у якому (яких) мала місце інфляція.

Так, господарським судом здійснено перевірку розрахунку інфляційних втрат, зробленого позивачем, та встановлено, що він не відповідає вищевказаним вимогам та фактичним обставинам справи, оскільки позивачем було здійснено розрахунок інфляційних втрат, зокрема, за грудень 2013 року (місяць, в якому мала бути здійснена оплата) а отже, розрахунок визнається судом необґрунтованим.

Після проведеного розрахунку, судом було визначено розмір інфляційних втрат за період з січня 2014 року по липень 2015 року в сумі 2 802 грн. 46 коп.

Враховуючи викладене, вимоги позивача про стягнення інфляційних втрат підлягають частковому задоволенню в сумі 2 802 грн. 46 коп.

Крім цього, відповідно до статті 625 Цивільного кодексу України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три відсотки річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Так, на підставі статті 625 Цивільного кодексу України та пункту 7.2. договору позивач нарахував та просить суд стягнути 30% річних за прострочення виконання грошового зобов'язання за період з 01.12.2013 по 22.07.2015 в сумі 1 862 грн. 81 коп.

Дослідивши здійснений позивачем розрахунок 30% річних, що наведений у позовній заяві, судом встановлено, що він таку ж помилку, що і розрахунок пені, а саме: позивачем не було враховано, що останній день строку для оплати поставленого 17.10.2013 товару припадає на вихідний день, а отже з урахуванням положень частини 5 статті 254 Цивільного кодексу України, днем закінчення строку є перший за ним робочий день, в даному випадку - 02.12.2013.

Отже, розрахунок 36% річних, здійснений позивачем, визнається судом необґрунтованим та таким, що не відповідає вимогам законодавства та обставинам справи.

Так, здійснивши власний розрахунок 30% річних за вказаний період, судом встановлено, що за видатковою накладною № РН-10/17/15 від 17.10.2013 на суму 3 790 грн. 00 коп. граничний строк оплати - 02.12.2013, а отже, в період прострочення з 03.12.2013 по 22.07.2015 30% річних складають 1 859 грн. 70 коп.

Враховуючи викладене, вимоги позивача в частині стягнення 30% річних підлягають частковому задоволенню в сумі 1 859 грн. 70 коп.

Отже, позовні вимоги підлягають частковому задоволенню.

Згідно з частиною 1 статті 49 Господарського процесуального кодексу України судовий збір покладається у спорах, що виникають при виконанні договорів та з інших підстав, - на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Так, судові витрати у справі покладаються на сторін пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Враховуючи вищевикладене, керуючись статтями 1, 4-5, 33, 34, 49, 75, 82 - 85 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд, -

В И Р І Ш И В :

Позовні вимоги задовольнити частково.

Стягнути з Публічного акціонерного товариства "Енергогідромеханізація" (51914, Дніпропетровська область, м. Дніпродзержинськ, вулиця Дніпробудівська, будинок 16; ідентифікаційний код 00117274) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "МІК" (69006, м. Запоріжжя, вулиця Північне Шосе, будинок 69-А; ідентифікаційний код 30105738) - 3 790 грн. 00 коп. - основного боргу, 213 грн. 07 коп. - пені, 3 790 грн. 00 коп. - штрафу, 2 802 грн. 46 коп. - інфляційних втрат, 1 859 грн. 70 коп. - 30% річних, 1 811 грн. 63 коп. частину витрат по сплаті судового збору.

В задоволенні решти позовних вимог відмовити.

Видати наказ після набрання судовим рішенням законної сили.

Рішення суду може бути оскаржене протягом десяти днів з дня підписання рішення шляхом подання апеляційної скарги до Дніпропетровського апеляційного господарського суду через господарський суд Дніпропетровської області.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним господарським судом.

Суддя ОСОБА_3