Постанова № 48654905, 10.08.2015, Львівський апеляційний господарський суд

ЛЬВІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

79010, м.Львів, вул.Личаківська,81

____________________

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"10" серпня 2015 р. Справа № 907/318/15

Львівський апеляційний господарський суд в складі колегії

головуючого-судді Бойко С. М.,

суддів: Марко Р. І.,

ОСОБА_1

при секретарі судового засідання Фіна Н.,

за участю представників:

від прокурора- Яворський Я. Т.

позивача - не зявилися,

третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача- не зявився

від відповідача не зявився,

розглянув апеляційну скаргу заступника прокурора Закарпатської області в інтересах держави в особі Ужгородської районної державної адміністрації Закарпатської області, вих. № 05/2-593вих-15 від 28.05.2015

на рішення господарського суду Закарпатської області від 14.05.2015, у справі № 907/318/15, суддя Кривка В.П.

за позовом заступника прокурора Закарпатської області в інтересах держави в особі Ужгородської районної державної адміністрації Закарпатської області

за участі третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача: Державної інспекції сільського господарства в Закарпатські області, м. Ужгород,

до відповідача -1: малого приватного підприємства «Карпати», м. Ужгород, Закарпатської обл. ;

відповідача-2: Оноківської сільської ради, с. Оноківці, Ужгородський р-н., Закарпатської обл.

про визнання недійсним та скасування рішення 3 сесії 22 скликання Оноківської сільської ради від 01.06.1995 року,

визнання недійсним договору за №2 від 08.08.1996 на право тимчасового користування земельною ділянкою,

про повернення державі земельної ділянки в землі запасу,

ВСТАНОВИВ:

рішенням господарського суду Закарпатської області від 14.05.2015 р. у справі № 907/318/15 в задоволенні позову Ужгородського міжрайонного прокурора в інтересах Ужгородської районної державної адміністрації до малого приватного підприємства «Карпати» та Оноківської сільської ради про повернення державі земельної ділянки в землі запасу відмовлено.

Стягнено з Ужгородської районної державної адміністрації Закарпатської області в доход Державного бюджету України суму судового збору в розмірі 2 436 (дві тисячі чотириста тридцять шість) грн.

Рішення суду першої інстанції про відмову в задоволенні позову мотивоване встановленим порушенням прав позивача, за захистом якого той звернувся до суду, а саме невідповідністю вимогам земельного законодавства рішення 3 сесії 22 скликання від 01.06.1995 року Оноківської сільської ради про надання малому приватному підприємству „Карпати" в довгострокове користування на умовах оренди за оспорюваним договором №2 від 08.08.1996 р. земельних угідь, що знаходяться в зоні відпочинку „Оріховицьке озеро" загальною площею 36,9 га. для відновлення зони відпочинку і розведення риби.

Оскільки позовна давність за цими вимогами спливла і про це зроблено заяву відповідачем-1 у справі, а тому місцевий суд відмовив в позові в зв'язку зі спливом позовної давності .

Строк позовної давності сплив одночасно і для прокурора, який звернувся в інтересах держави, в особі уповноваженого органу Ужгородської районної адміністрації.

В апеляційні скарзі прокурор в інтересах держави в особі Ужгородської районної державної адміністрації Закарпатської області просить скасувати рішення Господарського суду Закарпатської області від 14.05.2015.

Позовні вимоги задоволити. Визнати недійсним та скасувати рішення 3 сесії 22 скликання Оноківської сільської ради від 01.06.1995 року; визнати недійсним договір за №2 від 08.08.1996, яким передано право тимчасового користування землею МПП „Карпати неуповноваженим органом- Оноківською сільською радою. Повернути державі в землі запасу спірну земельну ділянку, що розташована на території Онокіської сільської ради, за межами населеного пункту (зона відпочинку „Оріховицьке озеро).

В обґрунтування апеляційної скарги прокурор посилається на те, що строк позовної давності не пропущений, а рішення суду першої інстанції є незаконним та підлягає скасуванню як таке, що прийняте з порушенням норм матеріального та процесуального права, так як судом, всупереч вимог ст. 111-28 ГПК України, не враховано правову позицію Верховного Суду України викладену в постанові від 20.08.2013 у справі № 3-18гс13, згідно якої, в ситуаціях коли прокурор та позивачі які не є сторонами оспорюваних угод були позбавлені права під час судового розгляду перевірити повноваження осіб, які укладали ці правочини, початок перебігу позовної давності слід обраховувати не з моменту, коли прокуратурі стало відомо про наявність оспорюваних правочинів, а з моменту, коли органи прокуратури дізнались про факт відсутності необхідного обсягу дієздатності однієї із сторін. Окрім того, прокурор зазначає, що спірні земельні ділянки належать до земель рекреаційного призначення.

У відзиві на апеляційну скаргу відповідач-1 просить відхилити апеляційну скаргу та залишити рішення суду першої інстанції в силі.

В обґрунтування відповідач-1 покликається на те, що позивачу(відповідно і прокурору) стало відомо про порушене право 30.04.2003 р., з часу прийняття рішення Ужгородською районною державною адміністрацією Закарпатської області, уповноваженого органу, про укладення договору оренди спірної земельної ділянки, і з цього часу в позивача та відповідно і прокурора виникло право на позов.

У судовому засіданні апелянт підтримав вимоги викладені в апеляційній скарзі, просив скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове рішення, яким задоволити позов в повному обсязі.

В судове засідання представники відповідачів, позивачів та третьої особи не зявились, хоча належним чином повідомлені про час і місце слухання справи, а тому їхню неявку суд розцінює, як без поважних причин і вважає за можливе спір вирішити за наявних в справі доказів про права і обовязки сторін.

Апеляційний суд, заслухавши пояснення прокурора, дослідивши наявні докази, давши оцінку доводам та запереченням, вважає, що апеляційна скарга прокурора не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Судами встановлено, що рішенням 3 сесії 22 скликання від 01.06.1995 року Оноківська сільська рада надала малому приватному підприємству „Карпати" в довгострокове користування на умовах оренди земельні угіддя, що знаходяться в зоні відпочинку „Оріховицьке озеро" загальною площею 36,9 га. для відновлення зони відпочинку і розведення риби, з яких 1,1 га - кам'янисті місця; 2,6 га- чагарники, 0,6 га -дороги; 32.6 га - водне дзеркало (а.с. 19, 33).

У відповідності до вимог ст.2 Земельного Кодексу України в редакції чинній на час прийняття спірного рішення, відповідно до цільового призначення всі землі України поділяються на:1) землі сільськогосподарського призначення; 2) землі населених пунктів (міст, селищ міського типу і сільських населених пунктів); 3) землі промисловості, транспорту, зв'язку, оборони та іншого призначення; 4) землі природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного та історико-культурного призначення; 5) землі лісового фонду; 6) землі водного фонду; 7) землі запасу. Віднесення земель до категорій провадиться відповідно до їх цільового призначення. Переведення земель з однієї категорії до іншої здійснюється у разі зміни цільового призначення цих земель. Віднесення земель до відповідних категорій і переведення їх з однієї категорії до іншої провадиться органами, які приймають рішення про передачу цих земель у власність або надання їх у користування, а в інших випадках - органами, які затверджують проекти землеустрою і приймають рішення про створення об'єктів природоохоронного, оздоровчого, історико-культурного та іншого

призначення.

За даними акту перевірки дотримання вимог земельного законодавства від 31.07.2014 р. вбачається, що відсутній проект відведення даної земельної ділянки в управлінні Держземагенства в Ужгородському районі та в ДП Закарпатський науково-дослідний та проектний інститут землеустрою».

Даних, які би свідчили про прийняття рішення компетентним органом про переведення земель, що орендуються відповідачем-1 з вище визначених категорій до іншої(рекреаційного призначення як зазначає апелянт) судом не встановлено і сторонами не надано.

На підставі спірного рішення між Оноківською сільською радою та МПП „Карпати" укладено договір №2 від 08.08.1996 року на право тимчасового користування землею (в тому числі на умовах оренди), який зареєстровано 08.08.1996 року в книзі записів договорів на право тимчасового користування землею Оноківської сільської ради (а.с. 20-21).

Відповідно до пункту 2.1 постанови Пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними» правочин може бути визнаний недійсним з підстав, передбачених законом.

Вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.

Правовою підставою визнання оспорюваного договору недійсним позивач зазначає порушення вимог земельного законодавства щодо розпорядження землею не уповноважним органом, відсутністю проекту відведення спірної земельної ділянки, відсутністю встановлення охоронних зон щодо користування землями водного фонду, безпідставне звільнення на 2 роки орендаря від сплати орендної плати- ст.ст. 38, 78 Земельного кодексу України, що згідно вимог ст., ст.48, 153 ЦК Української РСР є підставами для визнання оспорюваного договору недійсним на час його укладення так і визнанню його недійсним на підставі вимог ч.ч.1-5, та ч.6 ст.203, ст.215 ЦК України.

ОСОБА_2 п. 1.1 даного договору Оноківська сільська рада на підставі рішення від 01.06.1995 року передає, а МП „Карпати" приймає в тимчасове користування земельну ділянку загальною площею 36.9 га. Земельна ділянка надається відповідачу на умовах довгострокового користування строком на 25 років для відновлення зони відпочинку та розведення риби (п.1.2.). Плата за землю вноситься землекористувачем щорічно у вигляді земельного податку, згідно діючого тарифу (п.2.1 договору). Сторони також обумовили, що землекористувач звільняється повністю від плати за землю на 2 роки у зв'язку з необхідністю благоустрою зони відпочинку та водного дзеркала. До договору долучено і узгоджений землевпорядником план-схема тимчасового землекористування.

Порядок набуття права користування чи права власності на землю регулювався главою 2 ЗК України 1990 року.

Так, статтями 17-19 ЗК України 1990 року визначався певний порядок та підстави надання у користування або власність земельних ділянок із земель державної або комунальної власності за рішенням органів державної влади в межах їх повноважень.

Органи, до повноважень яких були віднесені питання в галузі регулювання земельних відносин, та обсяг їх компетенції, у тому числі щодо надання земельної ділянки в користування або у власність у період 1994 - 2001 років визначалися статтями 9 - 12 ЗК України 1990 року.

Як встановлено та підтверджується матеріалами справи, а також постановою Закарпатського окружного адміністративного суду від 22.08.2012 у справі № 2а-3043/09/0770 (а.с. 27-28), розпорядженням голови Ужгородської РДА № 217 від 30.04.2003 року з 01.01.2004 року припинено дію договору оренди тимчасового користування земельною ділянкою терміном на 25 років від 08.08.1996 року за № 2 укладеного між МПП «Карпати» та Оноківською сількою радою. Цим ж розпорядженням земельна ділянка площею 36,9 га «Оріховське озеро» надана

МПП «Карпати» в оренду. Тобто, даним розпорядженням Ужгородська РДА приводила у відповідність до вимог діючого законодавства оспорюваний договір. Як встановлено апеляційним судом дане розпорядження Ужгородської РДА реалізовано не було і нової редакції договору оренди між сторонами укладено не було. Розпорядження голови Ужгородської РДА № 217 від 30.04.2003 р. не є предметом позову та в судовому порядку сторонами не оспорювалося.

ОСОБА_2 положень ст. 19 Земельного кодексу України (в редакції чинній на момент виникнення спірних правовідносин) сільські, селищні ОСОБА_3 народних депутатів надають земельні ділянки у користування для всіх потреб із земель сіл, селищ, а також за їх межами для будівництва шкіл, лікарень, підприємств торгівлі та інших об'єктів, пов'язаних з обслуговуванням населення (сфера послуг), сільськогосподарського використання, ведення селянського (фермерського) господарства, особистого підсобного господарства, індивідуального житлового, дачного і гаражного будівництва, індивідуального і колективного садівництва, городництва, сінокосіння і випасання худоби, традиційних народних промислів. Натомість районні, міські, в адміністративному підпорядкуванні яких є район, ОСОБА_3 народних депутатів надають земельні ділянки за межами населених пунктів: із земель запасу для сільськогосподарського використання; із земель лісового і водного фонду у випадках, передбачених статтями 77 і 79 цього Кодексу. При цьому до земель водного фонду належать землі, зайняті ріками, озерами, водоймами, болотами, гідротехнічними та іншими водогосподарськими спорудами, а також землі, виділені по берегах водойм під смуги відведення. Зони охорони встановлюються навколо водойм, водних джерел і гідротехнічних споруд для виконання комплексу санітарних, протиерозійних заходів і створення захисних лісонасаджень з метою збереження і поліпшення водних ресурсів (ст. 78 коментованого закону). Землі водного фонду, що є в користуванні водогосподарських підприємств і організацій, можуть надаватися за рішенням районної, міської, в адміністративному підпорядкуванні якої є район, ОСОБА_3 народних депутатів у тимчасове користування для сінокосіння і риборозведення (ст. 79 ЗК України в редакції на момент виникнення спірних правовідносин).

Отже, уповноваженим та належним субєктом надання спірної земельної ділянки в користування на момент виникнення спірних правовідносин була районна або міська, в адміністративному підпорядкуванні якої є район, ОСОБА_3 народних депутатів.

Таким чином апеляційний суд погоджується висновками суду першої інстанції, що оспорюваний акт органу місцевого самоврядування та укладений на його виконання правочин суперечить та не відповідає земельному законодавству (в редакції чинній на час прийняття оскаржуваних рішення та укладеного договору), а тому рішення 3 сесії 22 скликання Оноківської сільської ради від 01.06.1995 року є незаконним, а Договір №2 на право тимчасового користування землею від 08.08.1996, укладений між Оноківською сільською радою та МПП „Карпати недійсний у відповідності до вимог ч.1 ст.203 ЦК України, за якою зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства. У відповідності до вимог ч.1 ст.215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною вимог, які встановлені ч.1-3,5 та 6 ст.203 ЦК України.

За змістом плану-схеми (тимчасового) землекористування, за описом меж земельної ділянки вбачається, що відповідачу-1 передані в оренду для відновлення зони відпочинку і розведення риби, за таким призначенням: 1,1 га - кам'янисті місця; 2,6 га- чагарники, 0,6 га -дороги; 32.6 га - водне дзеркало (а.с. 19, 33).

ОСОБА_2 перевірки дотримання вимог земельного законодавства від 31.07.2014 року проведеної Державною інспекцією сільського господарства в Закарпатській області вбачається, що відповідачу-1 за спірним рішенням та договором надано в користування на умовах оренди земельну ділянку, з якої 32,6 га водне дзеркало(землі водного фонду України) та яка розміщена за межами с. Оріховиця.

Оскільки відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобовязанні діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України, то наслідком прийняття зазначеними органами, їх посадовими особами рішень із порушенням установленої законом процедури або всупереч нормі закону, або з перевищенням своїх повноважень є визнання таких рішень недійсними (стаття 112 ЗК України 1990 року).

З системного аналізу вищенаведеного законодавства висновок суду першої інстанції, що спірною земельною ділянкою розпорядився не уповноважений орган (Оноківська сільська рада), а отже порушені права позивача як прийнятим рішенням так і укладеним оспорюваним договором від 08.08.1996 р. відповідає встановленим обставинам по справі та є правильним.

Частиною 1 ст. 116 Земельного кодексу України передбачено, що громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів

місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом.

Відповідно до ч.3 ст.122 Земельного Кодексу України (в редакції на час предявлення позову), районні державні адміністрації на їхній території передають земельні ділянки із земель державної власності, крім випадків, визначених частинами четвертою і восьмою цієї статті, у власність або у користування у межах сіл, селищ, міст районного значення для всіх потреб та за межами населених пунктів для: а) ведення водного господарства; б) будівництва об'єктів, пов'язаних з обслуговуванням жителів територіальної громади району (шкіл, закладів культури, лікарень, підприємств торгівлі тощо), з урахуванням вимог частини сьомої цієї статті; в) індивідуального дачного будівництва.

ОСОБА_2 ч.1 ст.123 Земельного кодексу України надання земельних ділянок державної або комунальної власності у користування здійснюється Верховною ОСОБА_3 Автономної Республіки Крим, Радою Міністрів Автономної Республіки Крим, органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування. Рішення зазначених органів приймається на підставі проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок у разі: надання земельної ділянки із зміною її цільового призначення; формування нової земельної ділянки (крім поділу та об'єднання).

ОСОБА_2 до ч.ч.1-2 ст.1 Закону України «Про місцеві державні адміністрації» виконавчу владу в областях і районах, містах Києві та Севастополі здійснюють місцеві державні адміністрації. Місцева державна адміністрація є місцевим органом виконавчої влади і входить до системи органів виконавчої влади.

Частинами 1-2 ст.6 Закону України «Про місцеві державні адміністрації»передбачено, що на виконання Конституції України, законів України, актів Президента України, актів Кабінету Міністрів України, міністерств та інших центральних органів виконавчої влади, які відповідно до закону забезпечують нормативно-правове регулювання власних і делегованих повноважень, голова місцевої державної адміністрації в межах своїх повноважень видає розпорядження, а керівники структурних підрозділів - накази.

Статтею 13 Закону України «Про місцеві державні адміністрації» передбачено, що до відання місцевих державних адміністрацій у межах і формах, визначених Конституцією і законами України, належить вирішення питань, зокрема, використання землі, природних ресурсів, охорони довкілля.

У відповідності до вимог ч.2 ст.29 ГПК України у разі прийняття господарським судом позовної заяви, поданої прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статуса позивача. За вимогами ч.4 ст.29 ГПК України прокурор, який бере участь у справі, несе обовязки і користується правами сторони, крім права на укладення мирової угоди.

Отже, прокурором правильно визначено для захисту інтересів держави уповноважений орган - в особі Ужгородської районної державної адміністрації Закарпатської області як позивача в даному спорі.

Разом з тим, перевіряючи доводи апеляційної скарги в частині застосування судом першої інстанції норм статей 257, 261, 267 ЦК України щодо позовної давності, апеляційний суд виходить з наступного.

Як встановлено судом, ухвалення оскаржуваного у даній справі рішення сільської ради у сфері земельних відносин та укладення договору користування на умовах оренди земельної ділянки мало місце у період з 01.06.1995 року до 08.08.1996 року.

За змістом положень ст. ст. 71, 72 ЦК Української РСР (1963 року чинного на час виникнення спірних правовідносин) загальний строк для захисту права за позовом особи, право якої порушено (позовна давність), встановлюється в три роки. Скорочені строки позовної давності встановлюються законодавством для окремих видів вимог.

Так, відповідно до ст. 112 Земельного кодексу України (в редакції, яка була чинною з 12 липня 2000 року до 1 січня 2002 року, тобто на час виникнення спірних правовідносин) рішення ОСОБА_3 народних депутатів може бути оскаржено в суд, арбітражний суд в місячний строк

Позовна давність за статтею 256 ЦК України це строк у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Йдеться про те, що протягом часу дії позовної давності особа може розраховувати на примусовий захист свого порушеного права судом.

ОСОБА_2 із статтею 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

Відповідно до частини 6 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України (2003 року) правила Цивільного кодексу України про позовну давність застосовуються до позовів, строк пред'явлення яких, встановлений законодавством, що діяло раніше, не сплив до набрання чинності цим Кодексом, тобто до 1 січня 2004 року. У протилежному випадку до правовідносин повинні застосовуватися норми ЦК (1963 року).

Крім того, як стаття 76 ЦК України (1963 року), так і стаття 261 ЦК України (2003 року) визначають, що початком перебігу строку є день, коли особа довідалась або повинна була (могла) довідатися про порушення свого права.

Таким чином, для визначення моменту виникнення права на позов важливим є як обєктивні (сам факт порушення права), так і субєктивні (особа дізналася або повинна була дізнатися про це порушення).

При цьому норма частини першої статті 261 ЦК України містить презумпцію обізнаності особи про стан своїх субєктивних прав, відтак обовязок доведення терміну, з якого особі стало (могло стати) відомо про порушення права, покладається на позивача.

Суд першої інстанції зазначив, що початок перебігу позовної давності починається для позивача з моменту, коли розпорядженням голови Ужгородської РДА від 30.04.2003 року за № 217 припинено дію договору оренди тимчасового користування земельною ділянкою від 08.08.1996 року за № 2 укладеного між МПП «Карпати» та Оноківською сількою радою. Цим же розпорядженням земельна ділянка площею 36,9 га «Оріховське озеро» надана МПП «Карпати» в оренду терміном на 50 років з 01.01.2004 року для відновлення зони відпочинку та розведення риби і з цього часу Ужгородська райдержадміністрація дізналася про порушення свого права, а саме 30.04.2003 року.

А тому суд обґрунтовано не взяв до уваги пояснення позивача в тій частині, що йому про порушення його права стало відомо під час звернення прокурора до суду з цим позовом(в березні 2015 року), а прокурор дізнався про порушене право у 2014 році під час проведення перевірки дотримання вимог земельного законодавства.

Зазначене свідчить про правильність застосування судом частини першої статті 261 ЦК України, за змістом якої для визначення початку перебігу позовної давності має значення не тільки безпосередня обізнаність особи про порушення її прав, а і обєктивна можливість цієї особи знати про обставини порушення її прав.

Оскільки позивач, як юридична особа, набуває та здійснює свої права і обовязки через свої органи, то його обізнаність про порушення його прав або можливість такої обізнаності слід розглядати через призму обізнаності його органів та інших осіб, до повноважень яких належав контроль у сфері земельних відносин.

Предметом позову є визнання недійсним та скасування рішення сільської ради, ухваленого 01.06.1995 року, визнання недійсним договору оренди земельної ділянки, укладеного 8 серпня 1996 року, з підстав їх невідповідності вимогам законодавства щодо розпорядження не уповноваженим органом місцевого самоврядування земельними ділянками водного фонду та інших порушень, допущених при укладенні договору спірної земельної ділянки.

Разом з тим, відповідно до ст. 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (ч. 4 ст. 267 ЦК України).

Цивільне законодавство передбачає два види позовної давності: загальну і спеціальну.

Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (ст. 257 ЦК України).

Для окремих видів вимог законом встановлена спеціальна позовна давність.

За загальним правилом перебіг загальної і спеціальної позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (ч. 1 ст. 261 ЦК України).

З урахуванням особливостей конкретних правовідносин початок перебігу позовної давності пов'язаний з певними юридичними фактами та їх оцінкою управомоченою особою.

Так, за зобов'язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання (ч. 5 ст. 261 ЦК України).

У зобов'язаннях, в яких строк виконання не встановлено або визначено моментом вимоги кредитора, перебіг позовної давності починається від дня, коли у кредитора виникає право пред'явити вимогу про виконання зобов'язання. Якщо боржникові надається пільговий строк для виконання такої вимоги, перебіг позовної давності починається зі спливом цього строку.

Для обчислення позовної давності застосовуються загальні положення про обчислення строків, що містяться у ст. ст. 252-255 ЦК України.

При цьому початок перебігу позовної давності пов'язується не стільки зі строком дії (припинення дії) договору, як з певними моментами (фактами), які свідчать про порушення прав особи (ст. 261 ЦК України).

За змістом цієї норми початок перебігу позовної давності співпадає з моментом виникнення у зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд( правова позиція щодо початку перебігу позовної давності викладена в постанові Верховного Суду України від 6 листопада 2013 року справа за №6-116цс13, яку апеляційний суд застосовує у відповідності до вимог ст. 111-28 ГПК України.

Визначення початку відліку позовної давності міститься в ст. 261 ЦК України, зокрема, відповідно до ч. 1 цієї статті перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (ст. 76 ЦК Української РСР).

Аналогічні за змістом норми матеріального права містилися і в Цивільному кодексі Української РСР (далі ЦК Української РСР; гл. 5 розд. 1), за винятком положення про застосування позовної давності лише за заявою однієї зі сторін.

Разом із тим, згідно ч.2 ст.29 ГПК України у разі прийняття господарським судом позовної заяви, поданої прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статуса позивача. За вимогами ч.4 ст.29 ГПК України прокурор, який бере участь у справі, несе обовязки і користується правами сторони, крім права на укладення мирової угоди.

Аналіз наведених норм дає підстави для висновку, що положення закону про початок перебігу позовної давності поширюється й на звернення прокурора до суду із заявою про захист державних інтересів.

Саме таку правову позицію висловив Верховний Суд України в постанові від 27 травня 2014 року у справі № 3-23гс14. Аналогічний правовий висновок викладений і в постанові Верховного Суду України від 1 липня 2015 року, в справі за № 6-178цс15. При цьому як у випадку предявлення позову самою особою, право якої порушене, так і в разі предявлення позову в інтересах цієї особи іншою уповноваженою на це особою, відлік позовної давності обчислюється з одного й того самого моменту: коли особа довідалася або могла довідатися про порушення її права або про особу, яка його порушила.

Таким чином, положення закону про початок перебігу позовної давності поширюється й на звернення прокурора до суду із заявою про захист державних інтересів.

А тому доводи апеляційної скарги в цій частині, що судом неправильно застосовано початок перебігу строку позовної давності щодо прокурора спростовано вищевикладеним обґрунтуванням.

Щодо доводів апеляційної скарги віднесення спірної земельної ділянки до рекреаційної не знайшло підтвердження в судовому засіданні з вищенаведених в постанові підстав та обґрунтуванні. Відповідно до Довідки форми 6-зем про стан угідь земельної ділянки, яка надана в користування МПП «Карпати» для відновлення зони відпочинку та розведення риби за межами населеного пункту Оноківської сільської ради (а.с. 83) за МПП «Карпати», як земелкористувачем рахується 36,9 га земель рекреаційного призначення. Проте, відсутнє рішення компетентного органу щодо віднесення спірної земельної ділянки до категорії землі як рекреаційної.

Постановою Закарпатського окружного адміністративного суду від 22.08.2012 у справі № 2а-3043/09/0770 (а.с. 27-28) встановлено юридичний факт відсутності відповідно до вимог земельного законодавства віднесення земельної ділянки площею 36,9 га в с. Оріховиця Ужгородського району Закарпатської області до земель рекреаційного призначення.

У відповідності до вимог ст.35 ГПК України фактами що не потребують доведенню є обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, крім встановлених рішенням третейського суду, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини.

Щодо інших порушень законодавства при прийнятті оскаржуваного рішення сільської ради і укладення оспорюваного договору наведених в позовній заяві та відсутності обґрунтування в мотивувальній частині рішення суду першої інстанції, апеляційний суд встановив наступне.

Позивач в позовній заяві зазначає підставою визнання договору недійсним порушення вимог земельного законодавства і в частині звільнення відповідача-1 строком на 2 роки від сплати орендної плати. Статтею 11 Закону України «Про плату за землю» та ст.38 Земельного Кодексу України, що діяли на час укладення спірного договору зазначено було виключний перелік підстав звільнення від сплати земельного податку, до якого не належав відповідач-1, а тому звільнення його від оплати не відповідало вимогам земельного законодавства.

Проте, контроль за правильністю сплати податків покладено на фіксальні(податкові) органи. ОСОБА_2 наявної довідки в матеріалах справи у відповідача відсутня заборгованість по сплаті земельного податку, а тому доводи позовної заяви щодо порушення права позивача в цій частині не знайшла підтвердження в судовому засіданні.

Щодо доводів позовної заяви недійсності договору оренди, оскільки навколо водного дзеркала відсутні охоронні зони, а отже порушення вимог ст.60 Земельного Кодексу, проте дана норма введена в дію Земельно Кодексом 2001 року. Дані питання на час укладення спірного договору регулювалися відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 8 травня 1996 року № 486 «Про затвердження Порядку визначення розмірів і меж водоохоронних зон та режиму ведення господарської діяльності в них».

На даний час Існування прибережних захисних смуг визначеної ширини передбачене нормами закону (стаття 60 ЗК України, стаття 88 ВК України).

Відтак відсутність проекту землеустрою щодо встановлення прибережної захисної смуги не свідчить про відсутність самої прибережної захисної смуги, оскільки її розміри встановлені законом.

Системний аналіз наведених норм законодавства дає підстави для висновку про те, що при наданні земельної ділянки за відсутності проекту землеустрою зі встановлення прибережної захисної смуги необхідно виходити із нормативних розмірів прибережних захисних смуг, встановлених статтею 88 ВК України, та орієнтовних розмірів і меж водоохоронних зон, що визначаються відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 8 травня 1996 року № 486 «Про затвердження Порядку визначення розмірів і меж водоохоронних зон та режиму ведення господарської діяльності в них».

Тобто сама по собі відсутність землевпорядної документації не змінює правовий режим захисної смуги, а відтак не є правовою підставою для визнання оспорюваного договору недійсним.

Щодо вимог прокурора про повернення земельної ділянки державі у землі запасу, суд вважає за необхідне зазначити наступне. Відповідно до п. 10 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» N 9 від 06.11.2009 реституція як спосіб захисту цивільного права (частина перша статті 216 ЦК) застосовується лише в разі наявності між сторонами укладеного договору, який є нікчемним чи який визнано недійсним. У зв'язку з цим вимога про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, за правилами реституції може бути пред'явлена тільки стороні недійсного правочину. У цьому разі майно може бути витребувано від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема від добросовісного набувача - з підстав, передбачених частиною першою статті 388 ЦК України.

Заявлена вимога не відповідає передбаченим способам порушеного права(ст.16 ЦК України), а тому підлягає відмові в позові саме з цих правових підстав.

Оскільки позовна давність згідно вимог цивільного законодавства застосовується у випадку лише порушеного права, а тому апеляційним судом і зясовувалися обставини повязані з тим чи порушене право позивача укладеним договором.

ОСОБА_2 з ст. 33 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками судового процесу.

Відповідно до ст. 43 ГПК України, господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом. Ніякі докази не мають для господарського суду заздалегідь встановленої сили.

З урахуванням вищенаведеного, Львівський апеляційний господарський суд дійшов висновку про недоведеність вимог апеляційної скарги і відсутність правових підстав для їх задоволення.

Рішення суду першої інстанції прийняте з дотриманням вимог норм матеріального та процесуального права, а тому відсутні правові підстави для його скасування.

Керуючись ст.ст. 99, 101, 103, 105 ГПК України, Львівський апеляційний господарський суд, -

П О С Т А Н О В И В:

У задоволенні апеляційної скарги заступника прокурора Закарпатської області в інтересах держави в особі Ужгородської районної державної адміністрації Закарпатської області відмовити.

Рішення господарського суду Закарпатської області від 14.05.2015 р. у справі № 907/318/15 залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку.

Справу скерувати на адресу місцевого господарського суду.

Головуючий-суддя Бойко С.М.

СуддяКостів Т. С.

ОСОБА_3