Рішення № 48561709, 10.08.2015, Інгульський районний суд міста Миколаєва (до 25.04.2025 - Ленінський районний суд м. Миколаєва)

10.08.2015

справа №489/3801/15-ц

номер провадження 2/489/1903/15

Рішення

Іменем України

10 серпня 2015 року м. Миколаїв

Ленінський районний суд міста Миколаєва у складі:

головуючого судді Коваленка І.В.

секретаря Коденко К.В.

за участю:

представника позивача ОСОБА_1

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Миколаєві цивільну справу за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, треті особи - приватний нотаріус Миколаївського міського нотаріального округу Літвінчук А.А., Публічне акціонерне товариство «Енергобанк», про визнання договорів дарування та купівлі-продажу майна недійсними, скасування права власності

в с т а н о в и в:

У червні 2015 року позивач звернулася до суду з позовом в якому просила визнати недійсними нотаріально посвідчений договір дарування нежитлового приміщення за адресою: АДРЕСА_1 від 13.02.2012, укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_4, та договір купівлі-продажу від 25.02.2012, який укладено між ОСОБА_4 та ОСОБА_5, а також скасувати право власності ОСОБА_5 на нежитлове приміщення за вказаною адресою.

У обґрунтування вимог вказано, що 08.07.2008 між Акціонерним банком «Енергобанк» та ОСОБА_7 був укладений кредитний договір № 25, на підставі якого позичальник отримав кредит в сумі 270000,00 дол. США, строком до 05.07.2013, для добудови житлового будинку.

У якості забезпечення належного виконання позичальником зобов'язань за кредитним договором, між позивачем та банком були укладені два іпотечних договори від 08.07.2008, відповідно до яких позивач передала в іпотеку банку нежитлові приміщення по АДРЕСА_2, АДРЕСА_3, загальною вартістю 2833625,00 грн.

07.07.2008 позивач та ОСОБА_3 уклали договір позики, відповідно до якого позивач отримала в борг кошти в сумі 1500000,00 грн. з кінцевим терміном повернення до 07.07.2009.

З об'єктивних обставин позивач умови договору позики не виконала, в результаті чого ОСОБА_3 звернулась до суду з позовом про стягнення боргу.

Ухвалою Ленінського районного суду м. Миколаєва від 19.10.2011 визнано та затверджено мирову угоду між ОСОБА_3 та ОСОБА_2, відповідно до якої в рахунок стягнення боргу за договором позики припинено право власності ОСОБА_2 на нежитлові приміщення по АДРЕСА_2, АДРЕСА_3 та визнано право власності на них за ОСОБА_3

У подальшому, ОСОБА_3 здійснила реєстрацію права власності на нежитлові приміщення та звернулася до виконкому Миколаївської міської ради для зміни їхньої адреси, яку рішенням міської ради від 21.12.2011 змінено на нову адресу: АДРЕСА_1.

13.02.2012 ОСОБА_3 на підставі договору дарування передала нерухоме майно в дар ОСОБА_4, а він у свою чергу на підставі договору купівлі-продажу продав приміщення ОСОБА_5 за ціною 376300,00 грн.

Ухвалою апеляційного суду Миколаївської області від 10.04.2012, прийнятою за апеляційною скаргою банку, ухвалу місцевого суду від 19.10.2011 скасовано та відмовлено у визнанні мирової угоди по цивільній справі за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_2 про стягнення боргу за договором позики.

Скасування мирової угоди, як вважає позивач, є насідком повернення нею ОСОБА_3 боргу в сумі 1500000,00 грн., а тією їй нежитлових приміщень.

Однак, рішенням Ленінського районного суду м. Миколаєва від 30.11.2012 задоволено частково позов Акціонерного банку «Енергобанк» та в рахунок погашення заборгованості за кредитним договором від 08.07.2008 № 25, укладений між банком та ОСОБА_7, звернуто стягнення на предмет іпотеки на спірні нежитлові приміщення, що на той час належали на праві власності ОСОБА_5, шляхом їх реалізації з прилюдних торгів.

На теперішній час позивач боргові зобов'язання перед ОСОБА_3 виконала в повному обсязі, повернувши кошти в розмірі 1500000,00 грн., але остання нерухоме майно не повернула.

Позивач вважає, так як ОСОБА_3 в порушення Закону України «Про іпотеку», а саме без згоди іпотекодержателя, відчужила спірне нерухоме майно ОСОБА_4, укладений між ними договір та наступний договір, який укладено між ОСОБА_4 та ОСОБА_5, підлягають визнанню недійсними. Також вважає, що в результаті реалізації нерухомого майна з прилюдних торгів ОСОБА_5 може безпідставно отримати додаткові кошти.

Ухвалою суду від 26.06.2015 до участі у справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідачів залучено Публічне акціонерне товариство «ЕнергоБанк» (далі - Пат «Енергобанк»), як правонаступника Акціонерного товариства «Енергобанк».

У судовому засіданні представник позивача позов підтримав та просив задовольнити.

Відповідачі в судове засідання не з'явилися, про час та місце розгляду справи повідомлені належним чином. Від відповідачів ОСОБА_4 та ОСОБА_5 надійшли письмові заяви про визнання позову та розгляду справи за їх відсутності.

Третя особа - ПАТ «Енергобанк» представника до суду не направила. Від представника третьої особи надійшли письмові заперечення проти позову, в яких вказано на безпідставність вимог та намагання сторін спору перешкодити виконанню рішення суду, яким звернуто стягнення на предмет іпотеки. Одночасно, представник третьої особи просив застосувати до спірних правовідносин строк позовної давності.

Суд, заслухавши пояснення представника позивача, дослідивши матеріали справи і оцінивши зібрані в ній докази, вважає, що позов таким, що не підлягає задоволенню, виходячи з наступного.

Із матеріалів справи вбачається та встановлено судом, що 08.07.2008 між Акціонерним банком «Енергобанк» та ОСОБА_7 був укладений кредитний договір № 25, на умовах якого позичальник отримав кредит в іноземній валюті в сумі 270000,00 дол. США, строком до 05.07.2013.

Зобов'язання ОСОБА_7 за кредитним договором забезпечені нотаріально посвідченими договорами іпотеки від 08.07.2008, укладеними між банком та ОСОБА_2 та зареєстровані в реєстрі за №№ 1610, 1612. Одночасно із посвідченням договорів іпотеки, на предмет іпотеки нотаріусом накладено заборону на відчуження.

Відповідно до договорів іпотеки ОСОБА_2 передала в заставу банку нежитлові приміщення магазину АДРЕСА_2 та нежитлове приміщення загальною площею 68,9 кв.м. в житловому будинку А-5, розташованому по АДРЕСА_3.

07.07.2008 ОСОБА_2 та ОСОБА_3 уклали договір позики, згідно якого позивач отримала у позику грошові кошти в сумі 1500000,00 грн. з кінцевим терміном повернення до 07.07.2009.

Через невиконанням позивачем умов договору позики, ОСОБА_3 звернулася до суду з позовом про стягнення боргу за договором позики.

Ухвалою Ленінського районного суду м. Миколаєва від 19.10.2011 визнано та затверджено мирову угоду між ОСОБА_3 та ОСОБА_2, відповідно до якої в рахунок стягнення боргу за договором позики припинено право власності останньої на нежитлові приміщення по АДРЕСА_2, АДРЕСА_3 та визнано право власності на них за ОСОБА_3

У подальшому ОСОБА_3 здійснила реєстрацію права власності на нежитлові приміщення та звернулася до виконкому Миколаївської міської ради для надання нерухомому майну нової адреси, яку рішенням міської ради від 21.12.2011 змінено на АДРЕСА_1.

13.02.2012 ОСОБА_3 на підставі договору дарування передала нерухоме майно в дар ОСОБА_4, а він у свою чергу на підставі договору купівлі-продажу від 25.02.2012 продав приміщення ОСОБА_5 за ціною 376300,00 грн.

Ухвалою апеляційного суду Миколаївської області від 10.04.2012, постановленою за апеляційною скаргою банку, ухвалу суду першої інстанції від 19.10.2011 скасовано та відмовлено ОСОБА_3 та ОСОБА_2 у визнанні мирової угоди.

Рішенням Ленінського районного суду м. Миколаєва від 30.11.2012, залишеного без змін ухвалою Апеляційного суду Миколаївської області від 28.01.2013, позов Акціонерного банку «Енергобанк» задоволено частково, в рахунок погашення заборгованості за кредитним договором від 08.07.2008 № 25, укладений між банком та ОСОБА_7, звернуто стягнення на предмет іпотеки - на спірні нежитлові приміщення, що належали на час ухвалення рішення на праві власності ОСОБА_5, шляхом їх реалізації з прилюдних торгів.

Як вбачається із письмових заперечень третьої особи, сторони спору неодноразово намагалися оспорити дійсність, укладених між ними правочині, та правомірність набуття права власності на спірне нерухоме майно.

Так, рішенням Ленінського районного суду м.Миколаєва від 22.10.2013 у справі № 2/489/2621/13, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду від 23.12.2013, відмовлено в задоволенні позову ОСОБА_5 до ОСОБА_4 про визнання договору купівлі-продажу нежитлових приміщень від 25.02.2012, недійсним.

Рішенням Ленінського районного суду м.Миколаєва від 23.04.2014 у справі № 2/489/308/14 відмовлено в задоволенні позову ОСОБА_5 до ОСОБА_4 та Реєстраційної служби Миколаївського міського управління юстиції про скасування права власності ОСОБА_5 на спірне нежитлове приміщення та зобов'язання реєстраційної служби внести відповідний запис до державного реєстру.

Рішенням Ленінського районного суду м.Миколаєва від 05.06.2014 у справі № 2/489/1167/14 відмовлено в задоволенні позову ОСОБА_4 до ОСОБА_5 та ПАТ «Енергобанк» про визнання за ОСОБА_4 права власності на спірні нежитлові приміщення та виключення цього майна з акту опису й арешту.

Рішенням Ленінського районного суду м.Миколаєва від 16.07.2014 у справі № 2/489/1928/14, залишеного без змін ухвалою апеляційного суду від 01.09.2014 та ухвалою касаційного суду від 05.11.2014, відмовлено в задоволенні позову ОСОБА_5 до ОСОБА_4 та Реєстраційної служби Миколаївського міського управління юстиції про розірвання договору купівлі-продажу нежитлових приміщень, скасування права власності ОСОБА_5 на нежитлові приміщення та поновлення реєстрації права власності за ОСОБА_4

На теперішній час, як вбачається із заперечень третьої особи рішення Ленінського районного суду м.Миколаєва від 30.11.2012, яким звернуто стягнення на спірні нежитлові приміщення, державним виконавцем не виконано.

За загальним правилом статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу, зокрема, у зв'язку з невідповідністю змісту правочину ЦК України, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

Згідно із частиною третьою статті 215 ЦК України, якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Частинами першою, третьою, четвертою статті 216 ЦК України передбачено, що недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю.

У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.

Правові наслідки, передбачені частинами першою та другою цієї статті, застосовуються, якщо законом не встановлені особливі умови їх застосування або особливі правові наслідки окремих видів недійсних правочинів.

Правові наслідки недійсності нікчемного правочину, які встановлені законом, не можуть змінюватися за домовленістю сторін.

Як роз'яснив Пленум Верховного Суду України в пункті 10 постанови від 06.11.2009 N 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» не підлягають задоволенню позови власників майна про визнання недійсними наступних правочинів щодо відчуження цього майна, які були вчинені після недійсного правочину.

У цьому разі майно може бути витребувано від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема від добросовісного набувача - з підстав, передбачених частиною першою статті 388 ЦК України.

Відповідно до статей 215 та 216 ЦК вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним та про застосування наслідків його недійсності, а також вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути заявлена як однією зі сторін правочину, так і іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненням правочину.

З системного аналізу наведених норм матеріального права слідує, що з вимогою про визнання правочину недійсним може звернутися до суду як одна зі сторін правочину, так і інша заінтересована особа, права та законні інтереси якої порушено вчиненням правочину.

При цьому, недійсність правочину визначається на момент його вчинення, а передбачені частинами першою та другою статті 216 ЦК України правові наслідки застосовуються, якщо законом не встановлені особливі умови їх застосування або особливі правові наслідки окремих видів недійсних правочинів.

За змістом статті 9 Закону України «Про іпотеку», в редакції чинній на момент укладення договору іпотеки між позивачем та банком, іпотекодавець не має права без згоди іпотекодержателя відчужувати предмет іпотеки.

Правові наслідки, які наступають для третіх осіб, внаслідок порушення цієї вимоги закону виписані у статті 23 цього Закону, зокрема частинах першої та другої цієї статті.

Так, у разі переходу права власності (права господарського відання) на предмет іпотеки від іпотекодавця до іншої особи, у тому числі в порядку спадкування чи правонаступництва, іпотека є дійсною для набувача відповідного нерухомого майна, навіть у тому випадку, якщо до його відома не доведена інформація про обтяження майна іпотекою.

Особа, до якої перейшло право власності на предмет іпотеки, набуває статус іпотекодавця і має всі права і несе всі його обов'язки за іпотечним договором у тому обсязі і на тих умовах, що існували до набуття ним права власності на предмет іпотеки.

Згідно частини третьої статті 10 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, надавши про це докази відповідно до вимог статей 57 - 60 ЦПК України.

Відповідно до частини першої статті 11 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданими відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.

Враховуючи, що оспорювані правочини укладені до скасування мирової угоди на підставі якої позивач, в порушення іпотечного договору та Закону України «Про іпотеку», передала спірне нерухоме майно ОСОБА_3, що на момент їх укладення відповідало не порушувало її прав; невідповідність законодавству обраного позивачем способу захисту порушеного права, яким не передбачено визнання недійсними наступних правочинів з відчуження майна, вчинених після недійсного правочину; встановлені статтею 23 Законом України «Про іпотеку» правові наслідки відчуження іпотечного майна третій особі без згоди іпотекодержателя, а також наявність невиконаного по теперішній час рішення суду, що набрало законної сили, яким звернуто стягнення на предмет іпотеки, власником якого є ОСОБА_5, підстави для задоволення позову відсутні.

Посилання представника позивача на розписку ОСОБА_3 про отримання від позивача боргу в сумі 1500000,00 грн. та можливість отримання ОСОБА_5 додаткових коштів отриманих від реалізації з прилюдних торгів спірного нерухомого майна, суд до уваги не приймає, так як вони не мають правового значення для вирішення даного спору.

Керуючись статтями 10, 11, 60, 88, 212-214 ЦПК України, суд -

в и р і ш и в :

У задоволенні позову ОСОБА_2 до ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5 про визнання договорів дарування та купівлі-продажу майна недійсними, скасування права власності - відмовити.

Рішення набирає законної сили після закінчення строку на подання апеляційної скарги, яка може бути подана до апеляційного суду Миколаївської області через Ленінський районний суд м. Миколаєва протягом десяти днів з дня його проголошення. Особи, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом десяти днів з дня отримання копії цього рішення.

Суддя І.В.Коваленко

Повний тест рішення

підписано 13.08.2015.