Постанова № 48541402, 04.08.2015, Одеський апеляційний адміністративний суд

ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

----------------------

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

04 серпня 2015 р.м.ОдесаСправа № 815/542/15

Категорія: 3.4 Головуючий в 1 інстанції: Завальнюк І. В.

Одеський апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:

Головуючого - судді Бойка А.В.,

суддів: Танасогло Т.М.,

Яковлєва О.В.,

розглянувши в порядку письмового провадження в місті Одесі апеляційні скарги ОСОБА_2, ОСОБА_4, а також ОСОБА_3, ОСОБА_6, ОСОБА_9, ОСОБА_7, ОСОБА_8 на постанову Одеського окружного адміністративного суду від 24 квітня 2015 року по справі за позовами ОСОБА_2, ОСОБА_4, а також ОСОБА_3, ОСОБА_6, ОСОБА_9, ОСОБА_7, ОСОБА_8 до Державної міграційної служби України про визнання протиправним та скасування рішень, зобов'язання вчинити певні дії, -

В С Т А Н О В И В:

Позивачі звернулись до суду першої інстанції з адміністративним позовом до Державної міграційної служби України про визнання неправомірним та скасування рішень від 19.12.2014 р. № 732-14 (ОСОБА_6), від 19.12.2014 р. № 731-14 (ОСОБА_8), від 19.12.2014 р. № 693-14 (ОСОБА_4), від 31.12.2014 р. № 784-14 (ОСОБА_7), від 31.12.2014 р. № 792-14 (ОСОБА_3), від 31.12.2014 р. № 807-14 (ОСОБА_9), від 19.12.2014 р. № 756-14 (ОСОБА_2), якими позивачам було відмовлено у визнанні біженцями або особами, які потребують додаткового захисту; зобов'язання відповідача прийняти рішення про визнання позивачів біженцями або особами, які потребують додаткового захисту.

Постановою Одеського окружного адміністративного суду від 24.04.2015 року у задоволенні адміністративних позовів було відмовлено.

Не погоджуючись з ухваленою судом першої інстанції постановою, 30.04.2015 року ОСОБА_2, ОСОБА_4 подали апеляційну скаргу.

Крім того, 07.05.2015 року ОСОБА_3, ОСОБА_6, ОСОБА_9, ОСОБА_7, ОСОБА_8 також подали апеляційну скаргу на постанову Одеського окружного адміністративного суду від 24.04.2015 року.

В своїх апеляційних скаргах апелянти посилаються на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи.

Позивачі вважають, що в даному випадку наявні підстави для визнання їх біженцями, оскільки існує ризик переслідування їх за ознаками належності до певної соціальної групи, а саме: як осіб, які надають підтримку уряду, міжнародним організаціям, у тому числі міжнародним силам сприяння безпеки. Так, апелянти посилаються на те, що ОСОБА_2 та ОСОБА_6 працювали в іноземній компанії «Downrange services», яка займається постачанням палива, зокрема, палива для реактивних літаків Міжнародним силам сприяння безпеці в Афганістані.

У заявку із вказаною діяльністю зазначені особи та члени їх родини зазначи переслідувань та погроз, що підтверджується наданими доказами.

Зважаючи на викладене, позивачі вважають, що рішення про відмову у визнанні їх біженцями або особами, які потребують додаткового захисту, прийняті Державною міграційною службою України є протиправними та підлягають скасуванню.

На підставі викладеного ставиться питання про скасування постанови Одеського окружного адміністративного суду від 24.04.2015 року та прийняття нової, якою задовольнити позовні вимоги у повному обсязі.

Відповідно до вимог п. 2 ч. 1 ст. 197 КАС України суд апеляційної інстанції може розглянути справу в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо справу може бути вирішено на основі наявних у ній доказів, у разі неприбуття жодної з осіб, які беруть учать у справі, у судове засідання, хоча вони були належним чином повідомлені про дату, час і місце судового засідання.

Розглянувши матеріали справи та перевіривши доводи апеляційних скарг, колегія суддів суду апеляційної інстанції приходить до висновку, що апеляційні скарги підлягають частковому задоволенню з наступних підстав:

Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні, визначається Законом України № 3671-VІ «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» (далі - Закон № 3671- VІ), міжнародними актами, в тому числі Конвенцією про статус біженців 1951 року, Протоколом щодо статусу біженців 1967 року.

Відповідно до пунктів 1, 13 частини першої статті 1 цього Закону біженцем визнається особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Особа, яка потребує додаткового захисту - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.

Згідно ч. 5 ст. 5 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" особа, яка на законних підставах тимчасово перебуває в Україні, і під час такого перебування в країні її громадянської належності чи попереднього постійного проживання виникли умови, зазначені в пунктах 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, внаслідок яких вона не може повернутися до країни свого походження і має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, повинна звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, до закінчення строку перебування на території України.

З огляду на викладене, підставами для отримання відповідного статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту для особи, яка звернулась за отриманням такого статусу, є існування реальної погрози стати жертвою переслідування за ознаками раси, віросповідання, національності, існування відповідних передумов для того, щоб особа покинула країну своєї громадянської належності, або не могла чи не бажала повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Крім того, аналіз вказаних норм дає підстави стверджувати, що небажання особи, яка звертається до міграційної служби про надання статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, повернутися в країну громадянської належності має бути обґрунтоване об'єктивними обставинами, які стали причинами побоювання цієї особи за своє життя, безпеку чи свободу.

Судом першої інстанції встановлено, що позивачі, які є громадянами Афганістану звернулись до Управління у справах іноземців та осіб без громадянства ГУ ДМС України в Одеській області із заявами про надання статусу біженців.

В якості підстави для отримання захисту ОСОБА_6 та ОСОБА_2 посилались на те, що вони працювали в міжнародній логістичній компанії «Downrange Services», яка співпрацювала в сфері постачання з силами міжнародної коаліції «ISAF». В червні 2013 року на їхню адресу почали надходити погрози з боку представників радикального руху «Талібан» через співпрацю з іноземцями, а наприкінці червня 2013 року на службовий автомобіль, в якому вони перебували, було скоєно напад. Під час нападу автомобіль розстріляли, проте їм вдалося втекти, після чого вони вирішили виїхати з Афганістану.

В свою чергу, їх батько ОСОБА_9, звертаючись за наданням статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту посилався на те, що його сини працювали в міжнародній логістичній компанії «Downrange Services» та з 2011 року від «Талібан» на їх адресу почали надходити погрози через те, що вони перестали бути віруючими. Після виїзду його дітей, «Талібан» почали переслідувати його (погрожували у телефонних розмовах, просили доставити синів до них). Наприкінці квітня 2014 року його взяли у полон, де він пробув 2 дні, оскільки йому вдалося втекти. Після чого він з жінкою та дітьми покинув Афганістан.

Інші позивачі - ОСОБА_8, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_7 Вахідулл у своїх заявах, як на підставу для надання притулку в Україні, посилались на викладені ОСОБА_6, ОСОБА_2 та ОСОБА_9 обставини, зокрема їх роботу на «Downrange Services», переслідування через це, полон батька тощо.

За результатами розгляду поданих заяв та особових справ позивачів Управління у справах іноземців та осіб без громадянства ГУ ДМС України в Одеській області складено відносно позивачів висновки про відмову у визнанні біженцем та особою, яка потребує додаткового захисту, які були погоджені першим заступником начальника ГУ ДМС України в Одеській області та затверджені начальником ГУ ДМС України в Одеській області.

В подальшому зазначені висновки були підтримані Державною міграційною службою України, яка рішеннями від 19.12.2014 року № 732-14 (ОСОБА_6), від 19.12.2014 року № 731-14 (ОСОБА_8), від 19.12.2014 року № 693-14 (ОСОБА_4), від 31.12.2014 р. № 784-14 (ОСОБА_7), від 31.12.2014 року № 792-14 (ОСОБА_3), від 31.12.2014 року № 807-14 (ОСОБА_9), від 19.12.2014 року № 756-14 (ОСОБА_2) відмовила позивачам у визнанні біженцями або особами, які потребують додаткового захисту.

Слід зазначити, що за наслідками дослідження обставин, які стали підставою для звернення ОСОБА_6 та ОСОБА_2 за наданням статусу біженців або особами, які потребують додаткового захисту, орган міграційної служби встановив, що аналізом інформації по країні походження можливо підтвердити існування міжнародної організації «Downrange Services», яка займається логістичною діяльністю в різних регіонах світу, в тому числі і в Афганістані, де є одним з основних постачальників продукції для сил НАТО та міжнародної коаліції.

У підтвердження працевлаштування ОСОБА_2 надав копію довідки з місця роботи, сертифікат, службове посвідчення. Управління у справах іноземців та осіб без громадянства ГУ ДМС України в Одеській області посилалось на те, що надані документи є копіями і підлягають сумніву щодо їх оригінальності.

Що стосується переслідувань іноземців з боку представників радикального руху «Талібан», що були пов'язані з його роботою та змусили виїхати з країни громадянського походження, орган міграційної служби посилався на те, що ніяких підтверджуючих фактів щодо погроз з боку угрупування «Талібан» та його переслідування окрім усних заяв заявник не надав.

З огляду на викладене, твердження що були надані заявником визнані органом міграційної служби цілком неправдоподібними, а ОСОБА_2 не підпадає під категорію біженця та особи, яка потребує додаткового захисту.

Аналогічний висновок зроблено і відносно ОСОБА_6, а саме, що інформація надана позивачем стосовно його працевлаштування на посаді менеджера в міжнародній організації «Downrange Services», здійснення нападу на робочу машину угрупуванням «Талібан» та надходження погроз, надана лише зі слів заявника і не підтверджується жодними документальними доказами.

Орган державної міграційної служби дійшов висновку, що виїзд ОСОБА_6 був обумовлений загальним станом у країні в цілому, економічними проблемами, бажанням потрапити до економічно стабільної країни, отримати роботу та покращити життя.

Таким чином, на підставі проведеного аналізу Управління у справах іноземців та осіб без громадянства ГУ ДМС України в Одеській області не змогло достовірно підтвердити наявність будь-яких переслідувань заявника з боку представників радикального руху «Талібан» або інших державних або недержавних агентів.

В свою чергу, суд першої інстанції також критично оцінив зазначені пояснення позивачів, оскільки в якості підтвердження свого працевлаштування ОСОБА_2 надав копію довідки з місця роботи, сертифікат, службове посвідчення, які викликають сумніви.

Суд першої інстанції зазначив, що викликає сумнів копія посвідчення працівника компанії "Downrange Services", виданої на ім'я ОСОБА_2, оскільки він заяву про звільнення з роботи не писав, що є порушенням законодавства про працю. Довідки з колишнього місця роботи від 07.09.2013 р. (т.ІІІ, а.с. 91-92) також викликає сумніви, адже не містить будь-яких реквізитів, крім загальновідомого символу компанії.

Стосовно ОСОБА_6, який за його твердженням, також працював в цій компанії, суд першої інстанції зазначив, що на підтвердження своїх слів він не надав до міграційної служби жодного доказу. При цьому суд врахував, що решта частина родини, а саме батько, мати та четверо їхніх дітей прибули до України в 2014 р., однак не привезли оригіналів документів своїх синів для підтвердження їхніх тверджень, що дає підстави вважати, що копії наданих до міграційної служби документів є недостовірними.

Колегія суддів суду апеляційної інстанції не погоджується з вказаними висновками суду першої інстанції.

Згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом 1967 року поняття "біженець" включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця.

Такими підставами є: знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього проживання; неможливість або побоювання користуватися захистом країни походження; наявність цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов'язане з причинами, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расовою належністю; б) релігією; в) національністю (громадянством); г) належністю до певної соціальної групи; д) політичними поглядами.

Крім того, при розгляді особових справ шукачів притулку, уповноважений орган повинен враховувати, що обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань, є ключовим у переліку критеріїв щодо визначення біженця.

Ситуація у країні походження при визначенні статусу біженця є доказом того, що суб'єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об'єктивним положенням в країні та історією, яка відбулася особисто із заявником.

Відповідно до Керівництва по процедурі та критеріям визначення статусу біженця (згідно Конвенції про статус біженців 1951 року та Протоколу 1967 року) обов'язок надавати докази лежить на особі, яка подає заяву про надання статусу біженця. В той же час, коли особа може надавати документальні підтвердження свого переслідування є скоріше виключення, ніж правило, а тому всі сумніви трактуються на користь заявника, якщо не може бути доказано зворотне.

Звертаючись із заявами про надання статусу біженців або осіб, які потребують додаткового захисту, ОСОБА_6 та ОСОБА_2 посилались на існування ризику переслідувань їх за ознаками належності до певної соціальної групи, а саме, до осіб, які надають підтримку уряду, міжнародним організаціям, у тому числі міжнародним силам сприяння безпеки (та члени їх родин).

У Керівництах УВКБ ООН по оцінці потреб у міжнародному захисті осіб, які шукають притулку з Афганістану від 06.08.2013 року HCR/EG/AFG/13/01, а саме у п. ІІІ-1-с, зазначено, що за наявними відомостями, антиурядові угрупування погрожують або здійснюють напади на афганських цивільних осіб, які працюють на міжнародні сили безпеки в якості водіїв, перекладачів або займають інші цивільні посади. Надходять повідомлення про напади антиурядових формувань на цивільних осіб, які підозрюються у співпраці з АНСБ (Афганськими національними силами безпеки) та міжнародними силами безпеки або в "шпигунстві" на їх користь. У звітах МООНСА (Місія Організації Об'єднаних Націй зі сприяння в Афганістані) міститься безліч зареєстрованих випадків вбивств і каліцтв, завданих антиурядовими угрупуваннями особам, які підозрюються у співпраці з урядовими силами. Повідомляється, що громади, які проживають в районах високої концентрації СВП (саморобних вибухових пристроїв), наражаються на небезпеку розправи з боку антиурядових угруповань за спроби повідомити АНСБ про місцезнаходження СВП.

У деяких випадках цивільне населення, включаючи дітей, піддається нападам у зв'язку з підозрами, що члени їх сімей працюють на АНСБ.

Таким чином, в даному випадку, встановлення факту працевлаштування позивачів - ОСОБА_6 та ОСОБА_2 у міжнародній організації має важливе значення для оцінки наявності дійсних та об'єктивних побоювань як зазначених позивачів, так і інших членів їх сім'ї за свої життя, безпеку чи свободу.

Як вбачається з матеріалів справи, підставою для звернення ОСОБА_9 (батька), а також інших членів сім'ї за захистом у поданих ними заявах зазначено саме переслідування їх, як членів сім'ї, через роботу ОСОБА_6 та ОСОБА_2 в міжнародній логістичній компанії «Downrange Services»

В свою чергу, колегія суддів вважає, що відповідач, роблячи висновок про відсутність підстав для надання позивачам статусу біженців або осіб, які потребують додаткового захисту, не здійснив всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Висновки відповідача за результатами вивчення особових справ позивачів здійснені без належної перевірки тверджень позивачів щодо обставин, якими мотивовано їх заяви про наявність у них обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань на Батьківщині, при цьому не проведено повноцінного дослідження наявності або відсутності підстав для визнання позивачів біженцями чи особами, які потребують додаткового захисту.

Як встановлено з матеріалів справи відповідач критично віднісся до наданих позивачами копій документів, які підтверджували їх працевлаштування у міжнародній організації з огляду на те, що ці документи є копіями, однак, будь-яких дій щодо встановлення справжності наданих документів відповідач не вчинив.

Ст. 9 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" встановлено порядок розгляду заяви після прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Так, ч. 8 зазначеної статті визначено, що у разі виникнення сумнівів щодо достовірності інформації, поданої заявником, необхідності у встановленні справжності і дійсності поданих ним документів центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, має право звертатися з відповідними запитами до органів Служби безпеки України, інших органів державної влади, органів місцевого самоврядування та об'єднань громадян, які можуть сприяти встановленню справжніх фактів стосовно особи, заява якої розглядається. Такі звернення розглядаються у строк, визначений законодавством України.

В свою чергу, для огляду у судове засідання суду апеляційної інстанції позивачі надали оригінали характеристик ОСОБА_6 та ОСОБА_2 з місця роботи - компанії «Downrange Services», засвідчені копії яких із перекладом з англійської на українську мову були долучені до матеріалів справи.

Колегія суддів також вважає необґрунтованими висновки суду першої інстанції стосовно того, що надані представником позивача друковані матеріали (роздруківки електронних листів за період 2012 року) не можуть бути розглянуті як докази по справі з огляду на те, що вони не засвідчені в порядку, встановленому законодавством, а саме, згідно Порядку засвідчення наявності електронного документа (електронних даних) на певний момент часу, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 26 травня 2004 р. N 680. Так, зазначений Порядок визначає умови та вимоги до процедури засвідчення наявності електронного документа (електронних даних) на певний момент часу, тобто стосується надання послуги фіксування часу - процедури засвідчення наявності електронного документа (електронних даних) на певний момент часу шляхом додання до нього або логічного поєднання з ним позначки часу. При цьому, у вказаному Порядку термін «позначка часу» означає сукупність електронних даних, створена за допомогою технічних засобів та засвідчена електронним цифровим підписом центру сертифікації ключів, яка підтверджує наявність електронного документа (електронних даних) на певний момент часу.

З огляду на зазначене, колегія суддів вважає, що пред'явлення зазначених вимог до роздруківки електронних листів з електронної пошти є безпідставним.

Крім того, відповідач, приймаючи оскаржувані позивачами рішення про відмову у наданні статусу біженців або особи, яка потребує додаткового захисту, не врахував інформацію про країну походження осіб, які шукають притулку.

Слід зазначити, що ситуація в країні походження при визнанні статусу біженця є доказом того, що суб'єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об'єктивним положенням у країні.

З огляду на все вищезазначене, колегія суддів вважає, що відповідач, приймаючи оскаржуване рішення, не здійснив перевірку усіх обставин, викладених позивачем, що призвело до порушення принципу рівності перед законом.

З урахуванням викладеного, колегія суддів вважає, що прийняті Державною міграційною службою України рішення від 19.12.2014 року № 732-14, від 19.12.2014 року № 731-14, від 19.12.2014 року № 693-14, від 19.12.2014 року № 756-14, від 31.12.2014 року № 784-14, від 31.12.2014 року № 792-14, від 31.12.2014 року № 807-14 про відмову в наданні статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту не відповідають міжнародним принципам, та підлягають скасуванню.

Крім того, колегія суддів вважає необхідним саме зобов'язати відповідача повторно розглянути заяви ОСОБА_2, ОСОБА_4, ОСОБА_3, ОСОБА_6, ОСОБА_9, ОСОБА_7, ОСОБА_8 про визнання біженцями або особами, які потребують додаткового захисту, оскільки відповідно до чинного законодавства виключна компетенція щодо прийняття рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту належить саме Державній міграційній службі України.

Оскільки судом першої інстанції при повному встановленні фактичних обставин справи порушено норми матеріального права, що призвело до неправильного вирішення справи, постановлене судове рішення на підставі ст. 202 КАС України підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення.

Керуючись ст.ст. 184, 185, 197, 198, 202, 205, 207, 254 Кодексу адміністративного судочинства України, суд апеляційної інстанції, -

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційні скарги ОСОБА_2, ОСОБА_4, а також ОСОБА_3, ОСОБА_6, ОСОБА_9, ОСОБА_7, ОСОБА_8 задовольнити частково.

Визнати протиправними та скасувати рішення Державної міграційної служби України від 19.12.2014 року № 732-14, від 19.12.2014 року № 731-14, від 19.12.2014 року № 693-14, від 19.12.2014 року № 756-14, від 31.12.2014 року № 784-14, від 31.12.2014 року № 792-14, від 31.12.2014 року № 807-14 про відмову в наданні статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту.

Зобов'язати Державну міграційну службу України повторно розглянути заяви ОСОБА_2, ОСОБА_4, ОСОБА_3, ОСОБА_6, ОСОБА_9, ОСОБА_7, ОСОБА_8 про визнання біженцями або особами, які потребують додаткового захисту.

У задоволенні решти позовних вимог відмовити.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили відповідно до ст. 254 КАС України та може бути оскаржена в касаційному порядку до Вищого адміністративного суду України протягом двадцяти днів з дня набрання законної сили судовим рішенням суду апеляційної інстанції.

Головуючий: А.В. Бойко

Судді: Т.М. Танасогло

О.В. Яковлєв